Біблія. Кн. Притч Соломонових. 7р 6 – 23 вір.

6 Ось, одного разу дивився я у вікна дому мого, крізь ґрати мої, 7 і побачив серед недосвідчених, помітив між молодими людьми нерозумного юнака, 8 який переходив площу біля рогу її і йшов по дорозі до дому її, 9 у сутінках під вечір дня, у нічній темряві і в мороці. 10 І ось — назустріч йому жінка, в убранні блудниці, з підступним серцем, 11 галаслива і невгамовна; ноги її не живуть у домі її: 12 то на вулиці, то на площах, і біля кожного рогу чинить вона кови. 13 Вона схопила його, цілувала його, і з безсоромним обличчям говорила йому: 14 «мирна жертва у мене: сьогодні я звершила обітниці мої; 15 тому і вийшла назустріч тобі, щоб відшукати тебе, і — знайшла тебе; 16 килимами я вбрала постіль мою, різнобарвними тканинами єгипетськими; 17 спальню мою напахтила смирною, алое і корицею; 18 зайди, будемо упиватися ніжностями до ранку, насолодимося любов’ю, 19 тому що чоловіка немає вдома: він вирушив у далеку дорогу; 20 гаманець срібла взяв із собою; прийде додому до дня повномісяччя». 21 Численними ласкавими словами вона звабила його, м’якістю вуст своїх оволоділа ним. 22 Негайно він пішов за нею, як віл йде на забій, [і як пес — на ланцюг,] і як олень — на постріл, 23 доки стріла не простромить печінки його; як пташка кидається в тенета, і не знає, що вони — на погибель її.

1

— Привіт Маш. — привітався Андрій проходячи у квартиру.

Його увагу окрім вродливої подруги Маші привабив хороший ремонт квартири. Можливо за міськими мірками у ньому не було нічого незвичного, проте для хлопця з села навіть якщо він навчається у Києві - цілій столиці України, це як Зимній палац у Сант – Петербурзі чи весь Білий дім у Вашингтоні, одним словом – розкіш.

— Привіт. Там на вулиці все спокійно? — запитала Маша замикаючи двері.

Андрій став роззуватись.

— Т... так. Так усе спокійно. На дорогах... величезні затори. Тут на в'їздах вже блок – пости стоять. Коротше підготовка повним ходом йде.

Маша важко зітхнула видно хвилюючись за щось і стала біля дверей чекаючи доки Андрій роззується. Андрій тим часом став розглядати інтер’єр. Біля вхідних дверей з правого боку знаходилася невеличка кухня з білими меблями у якій він помітив мікрохвильовку, кавову машинку і маленьку духовку усі ці апарати стояли на полицях; біля стіни стояв скляний стіл на якому були червоні яблука котрі серед білизни кухні добре виділялися; глянувши на коридор Андрій звернув увагу на шпалери з зображенням Ейфелевої вежі; на стіні коридору висіли картини різноманітних пейзажів. На одному з таких, Андрій побачив красивий осінній ліс на який світить сонце, а позаду лісу наближається темна хмара. На передньому плані цього лісу зображена лисиця, котра несе до нори мертву ворону. «Хм... нічого собі» — подумав Андрій коли тільки глянув на картину. Посередині коридору знаходився у вигляді арки перехід у вітальню (те що це вітальня Андрій зрозумів по телевізору котрий стояв знизу біля стіни. Увесь цей огляд стався практично за декілька секунд доки він знімав взуття і ставив його у шухляду.

— Не поганий у вас ремонт. — зазначив він скидаючи куртку.

Маша лише озирнулася ніби шукаючи що «не поганого» він тут знайшов, а коли знову поглянула на Андрія запитала:

— Ти попуткою сюди приїхав?

— Так попуткою. Це була сім’я... вони якраз їхали на Житомир. Грошей з мене не взяли, ще й підвезли майже до твого будинку. Коротше з ними мені справді пощастило.

Маша усміхнулась й відійшла до кухні.

— Залиш портфель он на тумбочці і йди сюди.

Андрій поклав портфеля і пройшовши до кухні сів за стіл.

— Тобі чай робити? — запитала Маша пильно його оглядаючи.

Мимоволі вони з Андрієм зустрілися поглядами, але миттєво розбіглися як полохливі птахи.

— Так зроби якщо не важко.

Маша розвернулася.

— Не важко. — сказала вона дістаючи чай з шухлядки.

Доки вона сипала у чашки чай і ставила воду погляд Андрія став бігати по її фігурі. Бігати було по чому. Одягнута вона була так що думка про непристойне могла з’явитися одразу як поглянеш. На ній були джинсові шорти котрі хочеш чи не хочеш, але округляли те що... округляли й радше нагадували труси. Андрій не знав чи навмисно вона їх наділа, чи так вийшло, але погляд непримусово став опускатися по білих мов сметана і струнких як берізки ногах і навіть розуміючи що вона не бачить того що він робить, Андрій поспішив відвести погляд й перескочив на волосся котре у неї було рудуватим приємним для очей і напевно приємним на дотик. Біла футболка і джинсові шорти весь її одяг. Але як і у випадку з шортами, з футболкою не все так просто. Вона була як здавалося Андрію вузькуватою й коли Маша повернулась до нього він зрозумів що це саме так. Вона повернулась і сказала:

— Можеш брати яблука. — підійшла і першою взяла.

І знову Андрієві це здалося дивним. Вона підійшла спочатку ніби до нього ледь не впритул і лиш потім нахилилася за яблуком, взяла і відійшла до плити.

Андрій мовчки взяв пліт.

— У вас теж бомбили? — запитала Маша.

— Так... — Андрій обірвався, тому що закашляв.

Шматочок яблучної шкірки прилип до горла і спровокував кашель. Маша швидко налила води та дала Андрійкові.

— Ось, запий.

Андрій усе випив, але шматки кашлю ще залишились. Маша не розгубилася і чи то серйозно, чи то ні стала легенько бити його по спині.

— Обережніше. — з усією серйозністю сказала вона. — Ще твого трупа не вистачало.

Андрій поглянув на Машу. Вона дивилася у вікно і була чимось стривожена.

— Що таке, Маша? Все добре?

Маша перед відповіддю випустила важкий подих, опустила очі на підлогу у яку дивилася не більше декількох секунд та відповіла вже дивлячись на нього і дивлячись так ніби була рада що він запитав це її. На коротку мить на обличчі Маші проявилася усмішка.

— Я боюся. Тут сама сиділа цілий день. Дуже лячно було. Мама й тато не знаю коли приїдуть.

— Ти дзвонила до них?

— Дзвонила. Буквально за декілька хвилин як ти подзвонив. Теж хотіли приїхати сьогодні, але не вийшло. Не знаю...

Андрій відвів очі та гризнув яблуко. У цей момент Маша пильно на нього поглянула і щось у її погляді було дивним. Вона ніби чекала від нього чогось, але не дочекавшись вирішила спровокувати на це сама.

— Ти завтра хочеш їхати?

Андрія це питання застало зненацька особливо після слів Маші, тому що він вже думав лишитися з нею до приїзду батьків, але водночас розумів що йому слід їхати додому. Перед відповіддю він думав і думав довго. Маша чекала раз за разом кусаючи яблуко і поглядаючи на нього. Тепер у її погляді було хижацьке очікування.

— Так, завтра. — став говорити Андрій беручи нове яблуко. — Я б хотів лишитися, але мама... там порве усе і всіх якщо я не приїду. — він глянув на Машу.

— Ясно. — сказала вона і відвела очі у бік. Її голос не зміг приховати легких ноток дратування.

Чайник вже закипів і виключився, тому вона швидко повернулася і стала наливати. Тепер у кожному її русі чулася різкість й злість. Андрій дивився на неї з долею жалю. У нього навіть проскочила думка підійти й обійняти її, проте він відкинув її порахувавши що це буде вже занадто.

— Коли батьки приїдуть ви лишитесь тут чи поїдете в село?

Андрій знову поглянув на неї та дивився поки вона не розвернулась. Маша піднесла дві чорні чашки й сідаючи відповідала на питання.

— Не знаю. Напевно так, але це все буде вирішуватись коли батьки повернуться.

Андрій кивнув підсуваючи до себе чашку. Очі його раптом піднялися і зупинилися на грудях Маші. Насправді на них було важко не зупинитися. Вони були пишними й це добре передавав ліфчик обриси якого виступали через одяг. Там вони пробули не довше трьох секунд, але навіть за такий короткий час з’явилася бридка думка котра повільно мутувала в зображення де ці груди були без ліфчика та одягу. Андрій від такої думки навіть головою потріпав аби відігнати її.

— Що таке? — запитала Маша підозріло косячись на нього.

— Нічого, нічого... так всяке у голову лізе.

Маша промовчала. Тут в Андрія задзвенів телефон.

— Вибач, я зараз. — сказав Андрій і вийшов в коридор. — Так мам. Привіт.

Андрюша, що ж ти не дзвониш я боюся. Тут таке робиться, а... а ти трубки не береш. Хіба так можна!? Де ти? що ти? не знаю? Вже молюся, прошу аби тебе Господь зберіг...

— Мам усе добре я тут у Маші у неї на квартирі заночую, а завтра спробую приїхати. Сьогодні вже не вийшло. Затори були великі й поки доїхав в Житомир вже вечір був. Ти там не хвилюйся. Усе гаразд.

Андрюша, це ти у Маші Кульчевич так?

— Так мамо у неї.

А... ну добре. Слава Богу. А у неї там є місце?

— Так мамо є. Ми тут на кухні зараз сидимо п’ємо чай. У нас поки тихо. У вас там все добре?

Так... так Андрюша, не стріляють. Усе тихо. А ми тут з батьком переживаємо. Не дзвониш і не дзвониш...

— Добре мам... усе добре, все гаразд...

Добре синочка. З Богом тоді. Ти там Машу бережи вона дівчина хороша.

— Добре мам все на добраніч з Богом.

З Богом Андрюша. Тобі теж на добраніч.

Андрій виключив телефон, але перед тим, як зайти в кухню ще постояв, усміхнувся. Слова мами що Маша хороша дівчина і щоб він її беріг, прозвучали йому водночас дивно, а водночас і звичайно.

«Маша хороша дівчина – хороша; я маю її берегти – маю. Що у цьому такого?» — роздумував він. — «Ми давно знайомі. Майже з дитинства. Хтось тоді казав що ми хороша пара. Взагалі не бачу причин нам не бути разом».

Андрій глянув на картину біля якої стояв. Ту саму картину де лисиця несла до нори здобич. Чим довше він стояв в коридорі й дивився на цю картину тим у його голові стали з’являтися всілякі думки – нехороші думки.

— Ай! Про що я думаю. — шепотом сказав він і пішов на кухню.

— Мама дзвонила? — запитала Маша коли він зайшов.

— Так. Так вона. — Андрій сів за стіл і став допивати чай намагаючись не дивитися на Машу.

— О! Є ж печиво. — порушила тишу Маша встала і підійшла до холодильника, з якого наступної миті вийняла синю коробку цілком забиту шоколадною смакотою.

Андрій дуже любив таке печиво туму миттю накинувся на нього з'їдаючи одне за одним.

— Залиш мені хоч щось ненажера! — сказала обурено Маша і взяла печиво яке у ту саму мить взяв Андрій.

— Я перший взяв! — став тягнути до себе.

— Зовсім знахабнів! — крикнула Маша усміхаючись і вихопивши печенинку вибігла з кухні та побігла у вітальню.

Андрій зірвався радше не за печивом, а за нею. Коли він забіг до вітальні то не дивився на інтер’єр і деталі кімнати, а тільки на Машу котра сміючись намагалася знайти шлях і втекти від нього. Ось, він зловив її схопивши руками за талію, притис до себе.

— Не віддам! Відпусти!... — кричала вона перекладаючи печенинку котра вже стала розтавати з рук в руки аби Андрій не забрав.

Андрій навмисно не поспішав її забирати. Тепер він ловив задоволення від того, що відчував її тіло яке так міцно притислося до нього. Та й схоже що Маша не поспішала від нього відійти чи відбігти, навпаки тулилася ще міцніше, а її сміх тільки спонукав Андрія зробити те чого робити він ні у якому разі не бажав. З силою, але він сам відійшов від Маші. Коли він глянув на неї помітив сором.

— Тримай. — сказала вона і подала йому печиво очима дивлячись на підлогу. Андрій взяв і вона мовчки пішла назад на кухню.

Андрій одним рухом руки протер лоб, око і щоку; далі цією ж рукою закрив рота.

— Боже... що я творю. — сказав шепотом він і повільно вийшов з вітальні та пішов до кухні.


2

Настало десять годин. Прийшлося вимикати світло і розходитися. Коли вони розійшлися пройшло хвилин з десять, а можливо і більше, але Андрій не міг заснути. Він навіть не роздягався, а лежав одягнутий. Про що він думав? Про ту яка у сусідній кімнаті теж не роздягалася і теж не спала.

«Піди до неї» — програвалося в Андрія у голові. — «Піди й зроби це. Вона не буде заперечувати». Про важкість думок говорив такий самий важкий подих котрий вийшов з Андрія і розчинився над ним. Ось, він вирішив спати й нікуди й ні до кого не йти. Став роздягатися, ліг, закрив очі, а перед ними, Маша. В білизні та без неї. Відкрив, темна стеля. Тут Андрій аби позбутися таких думок став головою битися об подушку, вертітися, крутитися, словом, робити усе аби їх відігнати, проте в один момент він уявив собі усе, як зайде до неї, як обіймуть і поцілує, і як зробить усе інше ця думка до того стала йому приємною і головне реальною що він підвівся і встав.

— Ні – ні – ні – ні... це не правильно! Не правильно!

Тут він почув скрип сусідніх дверей і його серце завмерло, як і він сам. Декілька митей і повільно стали відкриватися двері. Тут з’явилася Маша. Очі блищали щоки палахкотіли. Вона зайшла і закрила за собою двері. Тільки це сказало Андрієві про те за чим вона до нього прийшла. Вона була в білизні. Пишні груди мов два гарбузи зараз от – от розірвуть ліфчик, а біле тіло було настільки беззахисним та близьким що було навіть підозріло. Від того що вона була майже гола в Андрія стала п'яніти голова. Він бачив як Маша підняла губи аби щось пояснити чи сказати, проте це не тільки вже не мала ніякого сенсу, але й навпаки псувало все. Андрій підійшов до неї не зводячи очей і оглянув. Вона весь час дивилася на нього і цей погляд і найкрихітніший рух пальців і навіть дихання говорили: «Обійми мене!». В Андрія стала підійматися рука до неї, але раптом він відвернувся і відійшов. Маша натомість підійшла і ні трохи не розгубилась.

— Андрію...

— Ні Маш. — перебив Андрій намагаючись не дивитися на неї. — Це... це не правильно.

Маша зупинилась і опустила голову. Вона стала м'яти руки й по своєму виду давала зрозуміти що теж так думає.

— Так... так ти правий. Пробач що... пробач.

Вона відвернулася і вийшла з кімнати закривши за собою двері. Андрій важко зітхнув, закрив обличчя руками й глянув на стелю після чого ліг в ліжко. Хотів чи ні, але думок про Машу тим більше в білизні перед ним позбутися не міг. Він навіть починав жаліти що втратив таку можливість... де ж це бачено, щоб дівчина сама приходила до тебе по такій потребі? Але саме це насторожувало Андрія. Раптом він почув як швидко відкрилися сусідні двері й не встиг він встати як відкрилися його. Це знову була Маша, але тепер цілком оголена. Андрій встав, але вона вже заскочила на ліжко і була перед ним.

— Маша...

Її груди притислися, солодкі губи злиплися з ним. Андрій вискочив з ліжка.

— Маша що ти робиш?... не можна ти що!

Але очі Маші лиш глузливо заблищали. Вона спокусливо розляглася і сказала:

— Припини. Ми самі нікого не має. — вона глянула йому прямо в вічі. — Йди до мене я ж то бачу як ти хочеш і я хочу Андрію, давай! Ніхто не дізнається.

Андрій відвернувся.

— Ні це не правильно... не правильно, не правильно... — повторював він ледь тримаючи себе в руках аби не обернутись і не піддатись на спокусу. — Ми не можемо це зробити. Це буде блу... — він закляк, тому що прохолодні, пишні груди ніжно притислися до його спини за ними притислось тіло, а руки обійняли й стали опускатись нижче.

Андрій вирячив очі та не рухався. Йому як ніколи було важко себе контролювати. Чи то його думки, чи не його, але він чітко чув команду «Розвернися і схопи її!».

— У мене сьогодні безпечний день. — шепотіла ласкаво Маша. — Ніхто ні про що не дізнається.

Андрій мовчав.

— Ну давай, Андрію. Я вже не можу чекати... давай...

— Ні! — крикнув Андрій і з силою вирвався від неї, і відійшов до дверей. — Ні! не можна, Маша! Я не буду цього робити! Не буду! — заявив він піднявши голос.

Маша після цього теж притихла і змінилась на обличчі. Погляд її впав до низу, руками вона закрила груди й мовчки, можливо дратуючись вийшла з кімнати. Андрій почекав, закрив двері й замкнув їх з середини. Він притиснувся до них спиною і став повільно сповзати до низу при цьому руками тримаючись за голову. «Чому? Ну що я зробив?! Була така можливість...» — думав він.

— Можливо ще можна... ні!, ні – ні – ні!!! не можна, не треба. — говорив він у слух аби відігнати думки про Машу.

«Ще можна. Піди! Швидко!!»

— Ні!... не можна! Не можна! — говорив він і махав головою туди - сюди. — Ні – ні!...

В думках вона знову і знову поставала оголеною і спокусливою якою була перед ним. У Андрія швидко билося серце і він так само швидко дихав ніби пробіг марафон. З усіх сил намагався опанувати себе і думки, проте це ще довго не вдавалося зробити.

— Господь, допоможи мені. Допоможи. Я не хочу і не можу цього зробити. Знаю що не можу. Забери цю спокусу, прошу тебе...

Тут він замовк, тому що знову відкрилися двері кімнати Маші. Андрій піднявся і глянув на ручку. Мить і вона засмикалася. У нього перехопило подих. Він замовк.

— Андрію, відкрий. — почувся ласкавий голосок Маші. — Ти що боїшся мене? Я не кусаюся припини. Андрію ніхто ні про що не дізнається відкрий.

Хвилину він ще сумнівався, але потім якомога твердіше сказав:

— Ні. Я не відкрию і не буду цього робити, Маш.

Тиша потім сердитий голос Маші.

— Відкрий. Ти в моїй квартирі! Відкрий!

Ручка засмикалася сильніше, а у двері почало щось битись. Андрій притисся до дверей. Сила яка билася у них з тієї сторони була значно більша чим сила Маші. Андрій витріщив очі й став сильніше тримати двері. Він не розумів що це. Невже, це Маша так б'ється об двері? Раптом...

— Відкрииииий!!! — це був не голос Маші, а чиєсь гарчання.

У Андрія від страху перехопило подих. Хтось за дверима став битися сильніше і вже явно гарчати. Ще б трохи зволікання й Андрій був певен що це б «щось» вибило двері.

— Господи, допоможи! — в слух став молитися Андрій. — Допоможи прошу. В ім’я Ісуса Христа відійди від мене сатана! — закричав він рятівні слова і раптом усе стихло.

Андрій почув кроки, і як закрилися двері. Він приблизно тридцять хвилин простояв біля дверей, прислухаючись, але усе було тихо. Цілу ніч він не спав, а слухав і дивився на двері. Він дякував Господу за те що той допоміг йому і відігнав цю нечисть.

Коли на годиннику було п’ять годин Андрій вдівся й обережно прочинив двері. Ще було темно, проте тихо. Кімната Маші була закритою. Він вийшов став швидко вдягатися, взяв речі, обернувся - все тихо. Він підійшов до дверей і якомога швидше відкрив, вибіг, закрив і став спускатися з будинку.

Того дня йому вдалося залишити Житомир і приїхати додому, проте те що трапилося Андрій не забуде ніколи.