Це була не моя ідея. Я просто був добровольцем. Точніше мені пощастило стати одним з багатьох добровольців. В наш час вже нікого не здивуєш космічними подорожами. Це вже давно частина буденного, звичайного життя. Але що, якщо це і є початок і кінець нашого розвитку? Яка взагалі кінцева стадія еволюції у виду приматів, для якого власний комфорт та достаток є основними життєвими цінностями? А ціль існування – це дати потомство, у якого будуть точнісінько такі цінності. Та коли цей примат, в ясну зоряну ніч, піднімає очі до неба, тоді тисячі питань виринають з темних глибин його свідомості. Чи готовий він отримати відповіді на ці питання? Чи не замалий він у цьому всесвіті, для того щоб осягнути його? Питання ці звичайно риторичні і я не наполягаю на тому, щоб ви шукали на них відповідь. З вашого дозволу я почну свою історію.
Це була місія "Марс". Просто і лаконічно. Програма схожа на американську "Спейс шаттл" та була повністю автоматизована. Перша місія відправилась на Марс у 2084 році. Складалася вона з трьохсот чоловік екіпажу. Політ тривав сімдесят вісім днів. Все закінчилося більш ніж вдало. Чотири роботи-землекопи висадились на Марс першими, та після посадки вирили довжелезні підземні тунелі. На Марсі дуже розріджена атмосфера, тому рівень радіації зашкалює. Безпечно тільки під землею, тобто під марсіанським грунтом. В цих тунелях було все необхідне для життя. Місія мала мету дати початок новій цивілізації. Обрані для місії – були люди з ідеальним здоров'ям, безперечними генетичними даними, та найголовніше, вони були добровольцями. Це був їх вибір, тому очікувалося що вони максимально відповідально поставляться до місії що на них покладена. Їх відібрали з майже ста тисяч претендентів, готових назавжди покинути Землю. Насправді кажучи, бажаючих було набагато більше, тому що Земля змінилася. Це вже давно не те затишне місце, де співають пташки, течуть чисті ріки, рослини дають плоди. Тепер на планеті, що була нашим домом – справжня битва. Це битва за їжу. Сотні мільйонів землян вже загинули від голоду і ця цифра невпинно зростає. Планета на межі вичерпання ресурсів для збереження життя. Але життя не хоче зникати. Воно, як вірус, проникає в найменші щілини всесвіту і там пускає своє коріння.
Так ось про що я. Багато вчених та впливових людей вирішили знайти альтернативу Землі. Так і з'явилася місія "Марс". Найрозвиненіші та найбагатші країни об'єдналися з наміром підготувати сусідню планету для подальшої колонізації. Замість того щоб боротися з голодом та демографічним вибухом – купка олігархів, що безумовно вважали і вважають себе кращими з усього виду людського, вирішили дотягнутися до того, що ніколи їм не належало - до "червоної планети". І їм це вдалося. Це був тріумф. Посадку екіпажу показували в прямому ефірі по всій планеті. І весь світ затамувавши подих, спостерігав, відкинувши голод і злидні на другий план.
Перша ціль місії була встановити магнітний щит між Сонцем та Марсом. Задача ця була надважлива. Тому що життя на Марсі не можливе по тій причині, що він не має постійного магнітного поля і його атмосфера постійно руйнується під впливом сонячного вітру. І це також їм вдалося. Після цього були запущені сотні спеціальних апаратів, що виробляють кисень з багатою вуглекислим газом атмосфери Марсу. Потрібно багато років, щоб атмосфера наповнилась достатнім рівнем кисню, і  щоб на поверхню можна було виходити без кисневої маски, але процес був запущений.
Тим часом, проживання людей в тунелях мало чим відрізнялося вій їхнього життя на Землі. Там були створені всі умови для щасливого та комфортного життя. Але кожен доброволець мав свої обов'язки. Хтось мав стежити та вимірювати показники повітря та грунту. Хтось в оранжереях зі штучним світлом піклувався про саджанці рослин привезених з Землі. Хтось контролював якість харчування, або показники здоров'я інших членів місії. Одним словом, робота була для всіх. Вся інформація безперервно надсилалась на Землю. Перші кілька років, місія була основною темою новин та шпальт газет. Вся увага була прикута до учасників місії. Потім, як завжди буває ажіотаж почав спадати. Люди втомилися від одноманітних новин : "Знайшли нову породу мінералів на Марсі", "Аномальна спека вдень і неймовірний холод вночі – як переживають це наші добровольці?", "У старшого інженера Джейн температура! Як людський імунітет відреагує на хворобу на іншій планеті?" – і все в такому стилі. Всі звичайно знали що вони там, але перестали звертати увагу на ці новини. І вони згодом зникли взагалі.
На сьомому році місії добровольці мали створити сім'ї та дати перше потомство. Не більше і не менше двох дітей у сім'ї, для підтримання постійної чисельності населення і раціонального використання всіх виділених їм запасів провізії, гігієни, ліків. Я чекав новин на цю тему, знав що так має бути, але новин не було.
Я знав, тому що був одним із добровольців, але не потрапив в щасливий список. Вивчення Марсу – це моя стихія. Де б вище знайшли людину, яка знає про Марс більше ніж про Землю? Щось загадково – незбагненне приваблювало мене в цій планеті. З її піском та камінням кольору червоної цегли, з льодяними брилами під цим піском, з неперевершеною і величною горою Олімп.
Насправді марсіанські краєвиди не дуже то відрізняються від тих що на Землі. Хіба що відсутністю тварин і рослин. Відсутністю людей. Вона чиста від усього бруду людського, і в цьому прекрасна. Це був чистий лист де хотілося почати все спочатку. Без страждань, без голоду, без третьої світової війни, що ядерними бомбами зробила непридатною для життя більшу частину Землі.
Коли мені подзвонили і сказали що я беру участь у другій місії – я на сто відсотків був впевнений що це розіграш. Після дзвінка я ще десь з півгодини сидів втупившись в стіну і не міг цього збагнути. Потрібно звільнитися з роботи від цієї думки в мене аж сіпнулось око. Ніхто і ніколи не звільнявся тепер з роботи. Хіба що коли помирав. Можливість працювати і годувати сім'ю була розкішшю. Я був одружений, але дітей ми не мали – діти, якщо вони й народжувалися живими також були розкішшю. Через стан екології, більшість народжувалися мертвими або невиліковно хворими. Учасників до першої місії відбирали тільки неодружених. Зараз це було не принципово. Моя місія полягала в тому, щоб доставити поповнення запасів та обладнання на Марс – і повернутися з порожнім шаттлом назад на Землю. Сам процес польоту повністю автономізований та запрограмований. Але бувають ситуації, коли комп'ютер дає збій, і тут на допомогу приходить людський фактор – творець цього багатотонного залізяччя. Тому я відібраний до складу команди з п'яти чоловік, з числа тих, хто не потрапив до першої місії. На Марсі ми звичайно не залишимся, але чи не найдивовижніша це в світі мандрівка?
Допивши вже холодну каву та опанувавши безкінечний потік думок, я все-таки подзвонив на роботу в школу. Останні дев'ять років я викладав "Основи виживання" в старших класах. Десь чув що раніше цього предмету взагалі не було, але в теперішній час його вивчення є обов'язковим. Закінчуючи школу, дитина має знати не тільки фізику, мову чи програмування, а ще багато чого. Наприклад як роздобути їжу, якщо все-таки не пощастило знайти роботу, що їстівне, а що ні, як і чим лікуватися, як захистити себе (якщо в тебе все-таки буде їжа, хтось може спробувати її відібрати). Така собі парадигма виживання в теперішньому світі. Пізніше, пообіді я під'їхав на роботу і підписав кілька паперів.
"ISMM" ( International Space Mission Mars) – це корпорація, що запустила та керує місією. Головний офіс корпорації знаходиться у північній Британії, а сам виліт мав бути з Аргентини, з острова Естадос. Квиток на поїзд до Лондона вже прийшов на мою електронну пошту. Дружині я вирішив повідомити цю новину за вечерею. Вона все зрозуміє. Повинна зрозуміти. Сьогодні четвер. У четвер у нас завжди особлива вечеря. Ліз приготувала рибу запечену з лимонним соком і гарнір з рису з зеленим горошком. Все як я люблю. А ще я люблю її. Люблю її довге біляве волосся, яке вона перебирає тонкими пальцями коли нервується, її іронічну посмішку, коли вона піднімає тільки один кутик губ.
– Впевнений, що воно тобі треба? Скільки взагалі займе часу та твоя місія?
– Ну думаю десь з півроку, плюс-мінус. – я відчував себе як школяр, що в чомусь провинився, – Мають заплатити добрі гроші. Дуже добрі, Ліз.
Ліз про це знала. Гроші були нам дуже потрібні. Так сталося що батьки Ліз рано померли, і вони з сестрою,хворою на ДЦП лишилися одні в цілому світі. Сестру вона змогла поселити в реабілітаційний пансіонат, і змушена була там тяжко працювати за хліб і воду, щоб компенсувати утримання сестри. В притулку також є підлітки, тому вчителів з нашої школи іноді відправляють туди читати їм лекції. Так ми і зустрілися. Ліз продовжила працювати в притулку, щоб мати змогу  піклуватися про сестру. Ми часто бачилися, згодом почали жити разом, потім одружились.
Велика частина наших спільних доходів йшла на утримання Анни – так її звали. Вони були схожі, як дві краплі води, майже близнята. Тільки Анна мала коротке волосся і хворобливий, сіруватий відтінок шкіри. У Ліз же шкіра рожева – майже прозора, з цятками ластовиння на маленькому носі.
– Коли ти їдеш? – вона не намагалася мене відмовити. Не тільки через гроші. Вона розуміла як це важливо для мене. Мені раптом стало спокійно. А коли людина спокійна, вона впевнена що в неї все вийде.
– Квиток на вівторок. Ще трохи побуду з тобою. Я зможу дзвонити тобі як тільки захочу, все буде добре, мала.
Більше того дня ми не розмовляли. Після вечері я одразу пішов спати, щоб поскоріше настав ранок. Щоб на свіжу голову ще раз це все переварити і обдумати. Але сон вперто не хотів приходити до мене. Він вправно вислизав з моїх рук і як вода протікав крізь пальці. Голосно цокав годинник, і це почало дратувати. Ніколи раніше навіть уваги не звертав на той годинник. Ліз відвернулася і спала абсолютно безшумно. Я навіть декілька разів прикладав їй руку до чола, щоб упевнитися що вона жива. Почавши рахувати до ста і ще щось там рахувати – я все-таки провалився в сон. І снився мені той космічний шаттл, і зорі, що летіли назустріч у вікні ілюмінатора, все далі і далі від Землі, і здавалося, що немає тому польоту кінця.
Прокидатися було важко. Напевно я дуже пізно заснув. Але хотілося їсти, тому я змусив себе встати. На дерев'яному кухонному столі вже чекав сніданок. Ліз приготувала його нашвидкоруч і пішла на роботу. В раковині лишилась брудна сковорідка і шкаралупа від розбитих яєць. Я з'їв трохи яєшні і бутерброд з сиром. Заварив міцну каву. Дістав с шухляди новеньку пачку сигарет. Взагалі я майже ніколи не курив, і та пачка лежала там вже років зо два. Навіть не пам'ятаю хто її приніс. Але сьогодні чомусь захотілося. Не відомо, чи буде ще колись така нагода. Мені подобався запах диму в поєднанні з морозним повітрям пізньої осені. Дні що лишалися до поїздки пролетіли швидше, ніж я встиг про них подумати. Час взагалі суб'єктивна штука. Здається він живе своїм окремим життям і плювати він хотів на твоє. Коли нікуди не поспішаєш – він йде поволі, нудно, тягнеться як горіхова нуга. А коли в тебе в тебе лічені дні до чогось, чого чекаєш з тремтінням, то час пролітає стрілою, тільки свист встигаєш почути.
Дорога була довга і думки мої лилися невпинним стрімким потоком і здавалося весь вагон поїзду тонув у моїх думках. Полиці, мій багаж, стіл, брудне вікно мого купе – думки були скрізь. Дорога була довгою. Ще років двадцять тому, я міг би подолати цей шлях за дві години на літаку. Але літаки також вже більше не літали. У всякому разі пасажирські літаки. Через високий рівень забруднення повітря їх заборонили. Але особистими літаками і далі користуються люди, що мають у своїх руках всі гроші цього світу. Ми прогресивний вид, опановуємо інші планети, посилаємо туди шаттли, а свою планету забруднили так, що рівень шкідливих речовин зашкалює і нові інтенсивні забруднення можуть бути фатальними. Особисто я не впевнений, що саме літаки так знівечили нашу атмосферу, однак їх все одно заборонили. Також значно обмежили видобування нафти та використання нафтопродуктів. Повітряні та гідроелектростанції виробляють недостатньо енергії, тому вона дуже дорога. Якщо б ISMM не вислали мені той квиток, то дідька лисого я би зміг дозволити собі кудись поїхати. Світ заполонила тотальна економія. Ми економимо все. Їжу, зарядку на телефоні, світло ніхто не вмикає без нагальної потреби. Про вуличне освітлення й мови нема. Коли приходить ніч, вся планета поринає в безпросвітню темряву. І тільки місяць і зорі світять тьмяно, майже не помітно, через надмірно загазовану атмосферу. Я десь чув що колись вони були яскравими і можна було навіть роздивитись сузір'я чи навіть побачити комету. Ось до чого ми йшли весь свій шлях. Ось наше майбутнє. Воно вже тут. І тепер я – маленька людина, майже комаха, піщинка у всесвіті – маю виконувати місію, що дасть можливість почати все спочатку на іншій планеті. Та зруйнувати її також?
Мене зустріла чорна "Хонда" з автопілотом. Електромобіль практично безшумно під'їхав до виходу з вокзалу. Після двох діб поїздки в мене все боліло. Ліжка в потягу не дуже то зручні, тому я з насолодою провалився в м'яке шкіряне крісло автомобіля. Але на превеликий жаль приємна поїздка тривала хвилин десять. Будівля до якої ми приїхали була юридичним офісом компанії. Це була висотка в чотирнадцять поверхів з дзерзакальними блакитними панелями. Сонце відблискувало від них так, що боліли очі. Зверху, на самому даху стела з гігантських літер "ISMM".
– Новак Олександр, вітаю. Ми чекали на вас, – з ходу мене зустріла худорлява  мадам років сорока в бордовому гольфі, та з суворою гулькою волосся на потилиці.
У величезному холі було дуже чисто. І було неймовірно легко дихати. Б'юся об заклад, що тут використовують спеціальні очищувачі повітря. Я знав що вони існують, але сам ніколи таки повітрям не дихав. Після смертності від голоду, друга причина вимирання населення – хвороби легенів. Повірте, корисніше закурити сигарету, ніж подихати повітрям на вулиці. Напади кашлю та відхаркування неприємного сірого слизу – це вже звична частина життя. Мені тридцять шість років, і я знаю що не доживу до п'ятдесяти. Це сьогоднішні реалії. З цим вже давно всі змирилися.
Мене провели у щось накшталт залу засідань, з довгим блискучим столом кольору червоного дерева та білими м'якими кріслами. Там вже сиділи чотири людини. Я здогадався ще це інших члени екіпажу. Я знав що нас має бути п'ять.
– Привіт, – я привітався, піднявши праву руку догори, не знаю навіщо я це зробив.
Дві леді середнього віку переглянулися між собою і здається повністю мене проігнорували. Один з чоловіків посміхнувся та тех помахав мені, другий просто мовчки кивнув. Так, здається непоганий початок. Як тільки я присів в біле м'яке крісло – двері в зал відчинилися. Майже безшумно, наче привид, до нас наближався він. Я кажу він, тому що одразу навіть не придумав як його назвати. Чоловік з обвисшою шкірою, блідою, майже білою. На обличчі зморшка на зморшці. Я знав що це людина якій багато років. Я чув про таких людей. В наш час ніхто не доживав до старості. Він посміхнувся до нас, оголивши зуби кольору слонової кістки. Якщо б мене попросили назвати найстрашнішу посмішку що я бачив, то я одразу згадав би цього старого. Я навіть не впевнений чи була то саме посмішка. Його тонкі сині губи ніби розтягнулися в звіриному оскалі.
– Вітаю, друзі! Ми всі з нетерпінням чекали цього дня. Я Олівер Вотерс, один із засновників ISMM, – він заговорив і стало якось легше, він також людина і також вміє говорити. Це вже було добре. Він продовжував говорити, – Міс Палмер, Джессіка Палмер, вітаю, міс Христина Елінек, дуже радий знайомству, містер Томаш Григореску, містер Хірокі Ямада – вітаю, і звичайно Олександр Новак, безмежно радий знайомству!, – він почав радіти нам наче ми друзі його дитинства, що не бачилися багато років.
– Через місяць почнеться ваша місія. Вас обрали здебільшого за показниками здоров'я. Вас чекають два тижні інструктажів тут, та ще півтора на Естадосі. Якщо є якісь питання, мої горобчики, залюбки на них відповім.
Нарешті він перестав говорити. Щодо горобчиків – я взагалі не зрозумів до чого то було. Всі тільки кивнули та переглянулися. Один лише Хірокі задав йому питання:
– Де ми будемо проживати під час інструктажів? Чи можна вже ознайомитись з програмою польоту?, - Хірокі говорив чистою англійською мовою, навіть натяку на акцент не було, хоча він сто відсотків був японцем чи китайцем. Згодом я дізнався, що все-таки японцем.
– Проживати будете безпосередньо тут, вам покажуть ваші кімнати. Вся інформація про програму польоту буде на інструктажі. Думаю, питань досить, – він нервово перервав розмову і вийшов із залу без жодних слів прощання.
Перш ніж за нами прийшла строга дама у бордовому гольфі – ми все-таки встигли перемовитись парою слів з моїми новими колегами та познайомитись. Джес, британка, вже брала участь у підготовці першої місії, тому у нас вона автоматично стала за головну. Вона приблизно того року що і я. З рудим волоссям, довгим носом, та гострим поглядом, що ніби ріже тебе навпіл. Коротше, комусь з нею пощастить. Але це звісно іронія. Христина з Чехії, росла в сім'ї астрономів, і сама з захопленням вивчає цю науку. Чорнява, як на мене трохи недалека, незважаючи на вищу медичну освіту, така собі протилежність Джессіки. "Має бути дуже весело" – подумав я, і думаю що не тільки я так подумав. Томаш – високий та міцний, справжній атлет, біолог з Румунії. Після того як старий вийшов,Томаш завзято і радісно потиснув кожному з нас руки, та виразив свою радість від майбутньої співпраці з нами. Мені було важко сказати чи поділяю я його радість. Хірокі – вчений з Японії. Лише він один сидів з абсолютно спокійним обличчям, наче він на Марс кожного місяця літає. Спокій і виваженість – справжній японець! І ось нарешті я –  Олександр Новак. Я поляк і все життя прожив у Польщі, але я знаю, що моя бабуся була переселенкою з України в часи третьої світової війни, хоча сам я бабусю ніколи і не бачив. І взагалі крім Польщі я нічого не бачив. Подорожувати неможливо дорого і не настільки необхідно щоб без цього не можна було жити. Я простой викладач в школі. З космічними подорожами мене пов'язує тільки цікавість до астрономії, як науки та заявка на участь у першій місії, яку я подав багато років тому. Одного разу я просто побачив посилання на реєстрацію на сайті ISMM. Я подав заявку на участь у місії та навіть пройшов для цього повне медичне обстеження, звісно без жодної надії. Потім чекав. Чекав так довго, що вже здавалося забув на що саме я чекаю. Потім відбулася перша місія, потім з'явилась Ліз.
Наші кімнати були в стилі мінімалізму, в сірих і білих тонах, і що найважливіше, вони були окремі. Вікна у кімнатах не відкривались, щоб не забруднити повітря. Та відкривати й так не дуже то і хотілось. Спочатку до нової обстановки звикнути було важко, але потім почалися інструктажі, співбесіди, навчання, і звертати увагу на обстановку стало просто ніколи. Місіс Белл – дама в бордовому гольфі, кожного ранку заходила до кожного з нас і повідомляла графік на день. У кожного він був індивідуальний. Снідали і обідали ми всі разом з командою, вечеряли окремо. Були у нас як загальні інструктажі де всі члени команди були присутніми, так і індивідуальні. Ми вчили всю інформацію про наш корабель, мали знати де і як розташований кожен його ґвинтик і дріт. Інформації було так багато що спочатку я навіть не знав чи зможу дати їй лад, але потім втягнувся і все пішло як по маслу. Тепер здається, якщо мене розбудити вночі і спитати щось про корабель, то я зможу відповісти навіть не відкриваючи очі. Нудними мені здавалися лекції про Марс. Я знав про Марс все і навіть більше, тому це трохи мене дратувало. Джессіка і Христина здається подружилися і багато між собою спілкувались, воно і не дивно. Дівчата завжди тримаються купками, а тут, як ви бачите, вибір невеликий. До того ж я потоваришував з Томашем. Він виявився на диво простою і відкритою людиною. Хоча я завжди вважав що всі вчені трошки дивакуваті і товариськими їх не назвеш. До того ж Томаш знає польську мову. Його предки вихідці з Польщі і мова йому дісталась так би мовити в спадок. Він тут єдина людина, з якою не треба розмовляти англійською мовою. Звісно я бездоганно знаю англійську, так як це була одна із умов місії, але коли хтось поруч знає твою рідну мову, почуває себе якось наче ближче до дому.
Хірокі більшу частину часу проводив на самоті, щось постійно писав і звіряв. І якщо чесно, ніхто не намагався йому заважати.
В Аргентину ми летіли літаком. Так, так, персональним літаком, наче VIP персони королівської родини. Інакше, це була б неймовірно довга і виснажлива поїздка, до того ж небезпечна, тому нам надали таку послугу. Я вперше в житті летів літаком, і якщо чесно, то був такий щасливий, наче я вже в космосі. З континенту на острів Естадос нас доставили на судні. Це була велетенська біла баржа з не підходящим їй ім'ям "Марія". Майже всю площу острова займають скелі, тому до нього не так то і легко підступитись. Острів входить до архіпелагу Вогняна Земля. Наша база та космічний шаттл знаходилися на єдиній частці плоскогір'я в цій місцевості. До самого острову баржа підійти не може через колючі скелі та мілину. Тому прямо з баржі нас забрав невеликий двохвинтовий вертоліт. База являла собою технічні двоповерхові будівлі. Декілька сот метрів від неї знаховся сам корабель. Це було щось неймовірне.  Ракета – носій, що мала доставити нам на орбіту була заввишки в 160 метрів. На самому кінці ракети і був наш корабель. Тут, внизу, він здавався маленькою незначною цяткою. Хоча ми всі вже досконало знали його, та знали те, що насправді він був великий.