На базі не було апартаментів. Вся наша команда жила в одній кімнаті поділеній на капсули. Це була так звана імітація життя на кораблі. Як бачите нас дуже добре готували до місії. Капсули були невеликі за розміром, однак там було все необхідне для сну та навіть особистої гігієни, тому ніякого дискомфорту ми не відчували. Ще кілька тижнів повторення інструктажів та тренувань у кімнаті з штучною невагомістю. У вільний час дозволялися короткі прогулянки по навколишній скелястій місцевості. Тільки біля бази було безпечно. Якщо під час прогулянки хтось пораниться чи навіть підверне ногу, то все, пиши пропало. Звичайно місію не відмінять, але людину що накосячила, швидко знайдуть ким замінити. Очікування польоту дещо зблизило нашу команду. Ближче до початку місії ми все більше часу проводили разом. За вечерею могли годинами розмовляти та обговорювати наші завдання. Можливо інстинктивно ми розуміли, що наша команда – це єдині люди у всесвіті, з якими ми зможемо контактувати весь найближчий час. Навіть Хірокі став більш компанійським. Його виваженість та впевненість діяли на нас заспокійливо. І він якось апріорі став у нас головним. Джессіка була не прости. Звичайно вона знала багато про першу місію і ділилася з нами досвідом, але Хіроку був зациклений на другій місії, як і всі ми.
В день вильоту я прокинувся раніше всіх. Якийсь сум і навіть розпач поселився в моїх думках і розростався по всьому тілу. Коли за сніданком я пив каву, то разом з нею здавалося ковтав свої сльози, що мабуть по тій причині що я надто гордий, щоб плакати, тікли не назовні а в середині. Це мав бути кращий і найщасливіший день мого життя. Я мав танцювати і співати від щастя як божевільний.
Натомість я просто думав про Ліз, і про те, як вона там. Я не думав більше про політ. Я думав про те, що сьогодні в Ліз вихідний і вона напевно ще спить. І чомусь більше за все на світі мені захотілося лежати біля неї в теплому ліжку і фантазувати про польоти на Марс, або навіть про міжгалактичні подорожі. Але я тут і я маю взяти себе в руки.
Ніхто крім мене цього не зробить.
Після сніданку нас зібрали щоб перевірити наші показники здоров'я. Все було в нормі. Прибув містер Вотерс та ще кілька пристаркуватих чоловіків, яких я бачив раніше в Лондоні, але імен їхніх не запам'ятав. Всі члени місії підписали документи про те, що на Марс ми летимо добровільно і ніхто крім нас самих не несе відповідальності за будь-які негативні наслідки. Такі документи підписували і учасники першої місії. Тому нас і називають добровольцями. Ми погоджуємося на ризик і знаємо що це може бути дорога в один кінець. Знову збори, знову перевірка, екіпіровка, ще мить і всі ми вже в кораблі, пристебнуті ременями безпеки. Я не можу поворухнутися, нічого не бачу, мені важко дихати. Ще кілька хвилин, потрібно потерпіти, ракета долає гравітаційне поле Землі. Так сильно трясе. Німіють пальці рук та ніг. І останній спогад перед польотом: в коридорі бази, перед вильотом, Вотерс підійшов до Хірокі і сказав:
– Ямада, не підведи, компанія на тебе розраховує. - Я почув це мимоволі, просто тому що виходив в той момент із вбиральні на іншому кінці коридору. Я знаю що не мав цього чути, це щось що мене не стосується. Але в глибині душі я знав що стосується, що я теж замішаний в цьому.
Але я ще не знав в чому саме.
Пара хвилин і ми вже за межами гравітаційного поля землі. Завдяки постійному обертанню корабля, на ньому створена штучна гравітація, така як на Землі. Тому далі все було просто. Ми відстібнулися від наших крісел, і привітали один одного із вдалим початком подорожі. Далі все було так як нас вчили: перевірка зв'язку з Землею, перевірка показників приладів управління та системи життєзабезпечення. Христина погано себе почувала. У неї розболівся шлунок і почалася рвота. Так як вона була нашим медиком, ми сподівалися що вона знає які ліки їй потрібні, та зможе дати собі раду. Після чергового приступу рвоти вона здається заснула. Джессіка постійно сиділа поруч з нею. Томаш читав свої книжки по ботаніці. Хірокі робив письмовий звіт нашого польоту, на випадок якщо комп'ютер дасть збій і якась інформація випаде. Я дивився в ілюмінатор і бачив як ми віддаляємось від Землі. Віддалялися ми дуже швидко. І тут я вперше відчув страх. Страх не від того, що я так далеко від Ліз, від дому, навіть від моєї нещасної планети, такої брудної та голодної, ні, це був страх того, що я більше не повернусь назад. І страх мій був такий сильний, як ніколи. Хоча розум мій боровся з такими думками. Ми не перші. Перша місія пройшла вдало, чому у нас може не вийти? Все буде добре. Все буде по плану. Попереду майже вісімдесят днів польоту.
В перші дні подорожі ми знову багато спілкувалися.
Обговорювали тих людей, що зараз живуть на Марсі. Уявляли як виглядають їхні діти. Ми будемо перші хто побачить їх! Ми будемо перші кого побачать вони після довгих п'ятнадцяти років місії! Ми будемо свідками нової цивілізації! Цікаво, чи з'явилися у них якісь нові звичаї і порядки, які невідомі нам, землянам? І чому я не поцікавився такими деталями перед початком місії? День за днем проходив і дні ці на якийсь час нам ставали вже не в радість. Ми втомилися бачити один одного.  Хірокі знову відсторонився і все щось писав. Томаш багато спав і весь час щось слухав у навушниках, до нього було не підступитись. А пізніше, після його невдалих залицянь до Христини, він взагалі закрився в собі. Дівчата в основному щось читали, або від нудьги вишивали шовковими нитками або грали у всілякі інтелектуальні ігри. Я дивився в вікно ілюмінатора або просто ходив по кораблю. Я вивчав корабель з середини, це як не як, але вбивало час. Я думав про Ліз. Я тільки тепер зрозумів, що проміняв би весь цей чортів корабель разом з його Марсом, на ще один день вдома, поруч з нею. Цікаво, про що думали люди з першої місії під час польоту. Невже так само від нудьги втрачали інтерес до всього, навіть до життя? Хоча нам вони мабуть заздрили б. Вони летіли в невідомість, були першопрохідцями. На їх долю випало почати життя спочатку на чужій планеті, що тільки умовно була придатна до життя.  Ми ж просто їх обслуговуючий персонал, що забезпечить їх запасами. Дні минали довго та одноманітно. Найважче було заснути. В космосі немає дня і немає ночі.
Години взагалі втрачають будь-який сенс. Ми не оберталися навколо своєї осі двадцять чотири години. Сонце не вставало і не сідало. Воно світило завжди, тільки під різним кутом. Від бездіяльності організм відмовлявся спати по вісім чи дев'ять годин. Христина заборонила нам пити снодійне.
Це була справжня мука.
Одного дня все змінилося. Раптово зникла нудьга, а від апатії і сліду не лишилося. Під час одного з моїх досліджень корабля, я зайшов до багажного відсіку. Того відсіку де і був наш багаж для першої місії. Він був постійно закритий. Ми мали відкрити його після посадки. Цікавість взяла верх наді мною. Я просто вирішив перевірити чи все там в порядку. Я приклав електронну картку – ключ до дверей і вони відчинилися. Якийсь час я просто стояв як вкопаний і уявляв себе в одному з моїх абсурдних снів. Я декілька разів для впевненості обвів поглядом кожну стіну багажного відсіку – він був порожній. Я пройшовся по ньому вздовж і поперек – нічого, абсолютно. Ми подолали вже майже п'ятдесят мільйонів кілометрів, вже майже наблизилися до цілі, і що? Ми веземо повітря з Землі! Доброго дня, шановні марсіани, не бажаєте подихати земним повітрям? У нас його повно! Ви ж мабуть вже скучили за ним?
Що робити? Розказати всім? Може я просто не знаю чогось що інші вже знають? Може я так був засліплений тим, що моя мрія нарешті здійснилася, що я упустив щось важливе, щось головне? Думки були різні в я послідовно перебирав їх у себе в голові. Трохи заспокоївшись я вирішив спочатку сказати Хірокі. Він точно знатиме що робити. Жінки вчинять паніку, Томаш взагалі невідомо як відреагує, думаю що на Хірокі можна покластися. Він багато часу проводив у себе в капсулі. Я не знав чи спить він, чи щось читає, і вирішив його не турбувати. Ми звикли не турбувати один одного коли ми в капсулах, тому що якщо комусь вдавалося заснути, то це було за щастя. Всі це розуміли. Пройшло чимало годин перш ніж Хірокі вийшов зі своєї капсули, але перед тим з його капсули вийшла Христина. Я зробив вигляд що не помітив.
– Хірокі, тут така справа, ти не в курсі де в біса дівся наш багаж?, – я
намагався не показувати хвилювання і спитати в жартівливому тоні, але вийшло якось навіть трохи істерично. Він помітив це.
– Якщо скажу що в курсі, тобі стане легше?, він відповів байдужим тоном і налив собі кави.
–  Так діло не піде Хірокі, ми всі маємо зібратися і все обговорити. Чи я один тут чогось не знаю?
– Якщо ти скажеш хоч одній живій душі на цьому кораблі, то твоя подорож закінчиться раніше, ніж ти цього очікуєш. Ми майже на місці і все йде по плану. Не смій його псувати. Нагадай мені, чи підписувався ти десь де згадувалось хоч слово про багаж? Твоя справа чекати, що ти, Алекс успішно і робив увесь цей час. Дій за інструкціями і все буде нормально, – він
говорив це навіть не дивлячись мені в очі, а просто займався своїми справами. Я був готовий придушити його. Якого чорта він починає з погроз, а потім каже що все буде нормально. Я його не боявся, але вирішив не доводити справу до конфлікту. Розмова була завершена. Здається він був задоволений тим що я промовчав у відповідь. Він прийняв це як знак згоди.
В наступні дні я поговорив з кожним членом команди окремо. Хірокі звичайно не знав про це. Всі були до біса налякані, але я просив зберігати спокій, настільки наскільки це можливо. Ми всі не знали що нам далі робити. У Христини почалися істерики, але вона вміло списувала це на неврози від довгого польоту та замкнутого простору. Вона часто плакала і була роздратована, тож Хірокі тепер спав один. Джессіка почала щось постійно записувати та шепотіти собі під носа. З боку це виглядало так, ніби вона збожеволіла. Томаш більше не сидів у навушниках. Навпаки, я помітив що він прислухається до кожного звуку на кораблі. Він різко реагував на раптові голосні звуки, такі як падіння якогось предмету, чи просто закриття шлюзу. Він ніби чекав небезпеки що може підкрастися до нього. Я робив те що завжди, та думки поволі роз'їдали мене з середини. Я спостерігав за Хірокі. За його абсолютним спокоєм і за його багатозначним поглядом коли він дивився на мене. Він ніби казав: "Дивись мені, мовчи, інакше тобі кінець". Але на що він сподівається? Нас четверо, а він один. Його перевага в тому, що він знає те, чого не знаємо ми. Одне нам було зрозуміло точно – ніякий багаж нікуди доставляти ми і не збиралися. Остання доба перед посадкою була найнапруженіша. Всі чекали на відповідь. Чекали чим це все закінчиться. Ми майже не розмовляли між собою. Кожен був зайнятий чимось своїм. Я перестав ходити по кораблю. Я став його ненавидіти. Він перетворився для мене на в'язницю. Я почувався щуром що попав у пастку, яку хтось заздалегідь для мене підготував. В останні кілька днів нам більше не дозволяли дзвонити рідним на Землю. Ніщо не мало переривати зв'язок з базою. Раніше дзвінки відбувалися два рази на тиждень. П'ять десять хвилин я міг чути Ліз а вона мене, і це напевно єдине, що не давало мені збожеволіти тут. Зв'язок з базою був, як ви вже здогадалися, лише у Хірокі. Він все контролював. Одного разу я намагався вийти на зв'язок з базою сам, але комп'ютер мене не слухався. Система була заздалегідь запрограмована лише для Хірокі. Чому ж тоді цей придурок не полетів сам, навіщо ми тут? Коли почалася посадка, в ілюмінаторі я помітив багато предметів, схожих на металеві, це було схоже на уламки чогось. Потім вони зникли і ми увійшли в атмосферу Марсу.
Це було швидко і не так страшно як відриватись від Землі. Було навіть приємно відчути справжню гравітацію. Ми досягли своєї цілі. Ось вона, червона планета, бог війни Марс! Хіроку зник і за мить повернувся з величезними білими пакунками, які він кинув на підлогу прямо перед нами.
– Хірокі, для чого нам скафандри? Тут що, досі ходять в скафандрах?, – не
стримала подиву Джессіка.
– Можеш йти без скафандру, а я з задоволенням на це подивлюсь, – Хірокі жестом руки вказав щоб ми вдягались.
Скафандрів було чотири. Тобто ми йдемо без нього. Ми почали вдягатися в екіпіровку. Поки Хіроку розмовляв з базою в навушниках, ми домовилися між собою що ні кроку з корабля не ступимо, поки не дізнаємося для чого ми тут.
Після розмови він зібрав нас і дещо повідомив:
– Дорогі члени екіпажу, від імені компанії ISMM вітаю вас на планеті Марс! Ми вдячні вам за вашу сміливість і рішучість. Ми з вами друга місія, що виконає дуже важливу місію.
– Коротше, Ямада, – у
Томаша здавали нерви, ніхто вже не приховував що всі знали що ніякого вантажу немає. Але це вже було і не важливо.
– Коротше так коротше, дорогі мої, як скажете. Наша ціль була доставити сюди дуже важливий вантаж, цей вантаж – ви!, – ми були в
екіпіруванні, але я навіть через скафандр побачив як у Христини тремтять руки, Джессіка від хвилювання ледь стояла на місці і колихалася як тисина на воді. Ми з Томашем були готові розірвати його тут і зараз. Він продовжував говорити:
– Ніхто в цілому світі не здатен зробити таку відважну і важливу роботу. Вам необхідно дістатися до бази першої місії. Це недалеко, метрів сто п'ятдесят від нас. На борту корабля є спеціальний вантажний
квадрокоптер, що буде слідувати за вами. Ваша задача
– погрузити на нього все обладнання що тамзнаходиться і доставити сюди, у вантажний відсік. Розумієте, воно неймовірно дороге, і компанія не хоче втрачати його і нести додаткові збитки. Я все сказав. У вас доба.
– Хіроку, те обладнання більше не потрібне людям що тут живуть?, – спитав Томаш.
– Можу вас запевнити, що ми єдині люди на цій планеті. Місія провалилася. Не гайте час, до роботи! І без виходок, система зворотного польоту буде доступна тільки після повної погрузки обладнання. Тобто поки ви не виконаєте завдання, як би ми не хотіли – назад не полетимо, база не дасть доступу до системи, – Хірокі вже
здається силоміць готовий був нас випхати з корабля, але тут не витримала Джессіка:
– Якщо люди загинули і місія провалилася, чому не сказали про це? Все одно знайшлися б добровольці! ,вона
була розчарована, як і всі ми. Що ж з ними сталося, чому ніде не було інформації про це? Як ISMM це допустила?
– Хірокі, чому вони померли? Що сталося? Тепер ми тут і я думаю що ти нам все розкажеш, у тебе і вибору я думаю немає, – я не витримав
і спитав, хай би яка була відповідь.
– Вибору нема лише у вас мої дорогі. Але так, я вам розкажу. Марс – це лише один з наших проектів. Ще були Іо, Європа, Енцелад, Каллісто, Ганнімед. Ми вбабахали в ці проекти такі гроші, за які можна було купити окремо цілу планету. Саме Марс – був комерційним проектом. Ми поділилися ним з усім світом. Якщо вам цікаво, то всі вони провалилися, всі проекти. Кожен по різним причинам, але це вже не так важливо. За добровольців ніхто не несе відповідальності, ми не благодійний фонд. Добре, не гайте час, до роботи.
У нас не було навіть часу перетравити цю інформацію. Вони всі загинули, щось пішло не так. Невже ніхто не вижив? Коли ми виходили з корабля, я дещо згадав. Уламки чогось великого які я бачив на орбіті з ілюмінатора. Це уламки протирадіаційного щита. Він зруйнований. Їх вбила радіація. І вб'є нас. Скафандр не дасть нам померти швидко. Але вже за пару хвилин ми отримаємо таку дозу випромінення, що сконаємо через пару днів.  Але я зрозумів це тоді, коли ноги мої вже стояли на марсіанському ґрунті. Я уявляв цей момент тисячі разів і не вірив що це зі мною станеться. Навколо пустеля. Вона не така червона як описується в книгах чи показується в фільмах. Вона схожа на земну. Вітер піднімає найлегші піщинки і утворює дюни.
Тут є вітер, а значить є повітря. Але дихати ним не можна. Гравітація тут нижча ніж на Землі. Тому незважаючи на важке екіпірування, йти було надзвичайно легко. Ми йшли мовчки і всі розуміли що нам кінець. Звісно, що ніхто нас і не збирався забирати назад на Землю. Моє життя закінчилося тут, на червоній планеті. Але я йшов вперед і з дитячим захватом дивився навколо. Якби ми зрозуміли все ще на кораблі, то без сумніву, викинули би Хірокі, як сміття, через аварійний шлюз і спробували би скерувати корабель назад. Але якщо ми не полетимо додому, то Хіроку також. Це кінець. Кожен із нас мав причини полетіти сюди. Кожен знав, що можливо не повернутися.
Що ти є, людино, з царства тварин, з ряду приматів, з родини гомінідів? Вищий примат, що так і не зміг знайти гармонію на своїй планеті. Ти створіння що знищило її. В чому ж ти вищий? В своєму прагненні до того, що тобі не по зубах?
На корабель ми звісно не повернулися. Ті придурки не отримають свого обладнання. Ми просто йшли вперед і кожен думав про щось своє. Я думав про те, який гарний захід сонця на Марсі. І як шкода, що його не побачить Ліз.