- Я ніколи не вірила, що з мого Бішечки щось вийде, - промовила, на перший погляд, дівчинка років чотирьох. Погляд істоти метався з одного на інший мегаполіс, в яких копошилися мільйони людей. Вона була всюди, але не тут. Аура тотального володіння придавлювала людей до землі і тільки найсильніші пробували безсенсовно опирати.
- Нігма, залиш його, - промовив, продумав чи просто Проіснував, з великої букви голос дванадцяти вимірного Батька.
- Ні Я заберу додому Бішечку.
- Нігма, Бішечка дикий став. Казав я тобі не відпускати його під час зупинки.
- Але, - очі молодого божества наповнилися сльозами. - Він мій.
- Нігма, галактика моя, він уже свій облиш його. В тебе він уже не виживе. Заведем тобі нового.
- А Бішечка?
- Хай, живе, бач, він вже цивілізацією став, може й до свідомості тваринка доживе.