Ну, я й дав йому в морду!

А нєфіг було мене задирати! Aле про це трохи згодом.

Таких, як я іноді називають школота. Але я незвичайна школота. У мене майже два метри зросту і цілих сімдесят кілограмів ваги. І ще я із брекетами. Моя посмішка зачаровує всіх. Хтось вважає мене невдахою, а хтось генієм-вундервафлею. Привіт, мама і бабуся.

А я ще зануда. Якоїсь миті я вважав, що мені не йде пушок на обличчі. Нехай однокласники носять густу та брутальну бороду. Мені ж не йде. Потім я зрозумів, що мені не йдуть м'язи, гроші та дівчатка.

З гордо піднятою головою я ходжу шкільними коридорами, огризаюся на глузування і іноді отримую по морді. Не те, щоб я був слабаком, ні. Я теж іноді б'ю у відповідь, але… Чомусь завжди виявляюсь неправим. Я ж задира, грубіян та хуліган. Так мені кажуть.

Пам'ятаю, як я танцював із першою авторитеткою школи на «чаюванні». А наступного дня з нею посварився. Вона покликала бородатих дружків-амбалів, і ті захищали її честь. А я всього назвав її вівцею, бо вона стала мене тролити. Я довго терпів. Чесно. Але це не важливо. Мені тоді набили морду. Було боляче. Наступного дня ходив із фінгалом і ніхто не вважав за потрібне поспівчувати. Навіть учителі дивилися на мене з поглядом «знов нарвався».

Ну ось я і представився. А тепер повернемося до реальності.

Сьогодні я вирішив причесатися. Зализав волосся, що відросло до плечей, і став схожий на волохате яйце. Жирний кабан із молодших класів поблажливо глянув на мене, тицьнув пальцем. Компашка, що супроводжує його, весело заржала. А я школота чутлива, розчервонілася як рак, почав нервувати. Зазвичай, я першим не б'ю. Мені здавалося, що це доля ідіотів. Ось і зараз, зімкнувши залізні зуби, я гордо пройшов повз. Так, до кінця уроків мене бомбило, але я героїчно терпів.

Не знаю чому мене перемкнуло наступного дня. То був перший раз, коли я вмазав першим. Я йшов після уроків зі своїм другом-меланхоліком. Він єдиний, хто міг терпіти мій гундіж і занудство. Точніше, йому було просто пофіг. От і дружили. Повз нас проходив той самий амбал, який вирішив вчора розважитися за мій рахунок.

Ну якщо вже мене вважають таким поганим, то треба відповідати. Зі мною так часто робили.

Бам!

Я вмазав йому з силою своїх довгих і кістлявих рук. Невідомо, хто похитнувся дужче. Він чи я. Але як у бойовиках він не вирубався. Навіть не впав. Картина, про те, як я гордо прощаю свого недруга, що на колінах та благає мене про пощаду, миттю зникла з голови.

— Ти охерів, гнидо! — витріщив він на мене свої кулі.

— Нєхєр вилупатися було! — відповів я і скинув із плечей майже порожній рюкзак.

В одинадцятому класі на всі предмети тягаєш із собою один зошит. Підручники? Вони ж у сусіда по парті є. Мені, до речі, вісімнадцять. Так, я пізно пішов до школи. І вмазав я неповнолітній дитині.

Далі в нас якось не залагодилося. Єдиною насолодою для мене стало здивування в його очах. Ну так звичайно. Як так то? ВІН та МЕНЕ вдарив. Нечувано!

Його удар у відповідь був відчутний. Адже він майже промазав. По обтічним вітром жилистим кісткам потрапити не так просто. Було незручно битися у куртці. Я спеціально вибрав пуховик ширше - у ньому виглядав більш грізним. Єдиний плюс зими.

Другий удар прийшов мені просто в морду. Чорт, зазвичай все так швидко не закінчується. Треба було пропустити аперкот. Ось тобі й дострибався. Проявив, називається, хуліганську натуру.

Ну нічого. Буває. Мене й раніше вирубували. Не страшно. Це як заснути і прокинутися з болем, що свербить в голові і в жопі. Ой, гаразд, у дупі, слава богам, зазвичай не свербіло. А все інше, як говорила знаменита свого часу рашиська курва Олена Малишева, — це норма.

НІХРЕНА ЦЕ НЕ НОРМА!

— За орду! — кричали тисячі горлянок.

Я лежав у багнюці. У роті відчувалася брудна жижа. Тіло оніміло, і я міг тільки шалено обертати очними яблуками.

Перші хвилини я не міг нічого зрозуміти. Шум, крик, вибухи та гуркіт. Я дивився вгору, боячись поворухнутися. У голові майнули кадри зі старих совкових фільмів про другу світову. Ну все, пиздець який щасливий я «попаданець». Став апатично витріщатись на зірки що на нічному небі. Все одно подихати. Ніколи не бачив таких зірок. Яскраві, як багаття. А місяць! Два місяці! Блакитний та рожевий!

Я не на землі!

Серце захєрачило по ребрах так, що почало віддаватися в кадику, але ступор потроху відступав. Зрозумівши, що перебуваю не в пеклі, і мене не збираються катувати чорти за хуліганство в останній момент свого тупого життя, я змусив сконцентруватися на тому, що відбувається.

Я лежу на спині. Зважаючи на все, у невеликому кратері. Брудна вода стікала по стінах і вже затопила половину мого тіла, дісталася рота, не даючи його відкрити.

— Якфого фуя, — пробулькав я.

Вода піднімалася. Ще трохи і я втоплюся. Може, тоді й прокинусь. Штирить мене знатно. Мені й раніше снилися реалістичні «попаданські» сни, але цей побив усі рекорди. Клянуся, що не дивитимуся більше порно-пародії на Скарлетт Йоханссон! Можна прокинутися, га?

А потім прийшов біль.

І розуміння, що це сон. Я скрегітнув зубами.

Нога під водою боліла так, ніби до неї притиснули розпечений прут. Спробував поворухнути. Вийшло важко, але, спершись на руки, я з кректанням сів.

Спершись. На. Руки.

РУКИ! Величезні сіро-зелені лапищі з кам'яними мозолями та зазубреними нігтями. Кожен палець завтовшки з кабачок. Тяжко дихаючи і шипячи від болю, я розглянув своє тіло. Зелене, м'язисте, в рваних ранах і рубцях. Я був величезний як ведмідь. Метра три, не менше.

З диким ревом у кратер залетіла істота, що нагадує зеленого Василя Вірастюка. Тільки з волоссям. Чорна густа коса обмотана навколо шиї. Величезні ікла з нижньої щелепи, що випирає. Кільце в носі.

Чорт. Він мене зараз зжере! Інстинктивно я прикрив обличчя долонями.

—Трайл! - заревіла на мене істота. - Чого розлігся? Уперед!

Він схопив мене за лікоть величезним лапом і потяг. Я заревів від болю.

— Що?! - гаркнув він.

— Н-нога… — видавив я з себе.

— Що нога?! Де твоя сокира?!

Щось розірвалося поряд, обсипаючи нас землею. У вухах загуло, ніби від контузії, а під задом стало твердіше від відкладеної цегли.

— Прокляті маги! — закричав зелений. - Ховаються за мертвим каменем! Трайл! Тримай!

Істота шпурнула мені на груди довгий зазубрений меч. Я сіпнувся і спантеличено глянув на придурка. Міг же міг наскрізь проткнути. Хто так зброю передає?

— Тобі пощастило, дармаку! Ріж ногу і в бій! — вишкірився він жовтими іклами. — Батьки дозволили померти тобі з честю, а не в багнюці!

З ревом дикого кабана він метнувся вбік, почав дертися по стіні вирви. На самому краю він знову заревів і як горила стукнув себе кулаком у груди. Щось яскраве засліпило мене. Зелений Вірастюк спалахнув яскравим полум'ям. Продовжуючи кричати від бойового екстазу і болю, він підняв руку і... його розірвало на шматки. Шматки м'яса і кісток розлетілися на всі боки. Нижня частина тіла сповзла назад у кратер, чіпляючись кишками за уламки каменів і забарвлюючи воду в рожеві кольори.

До горла підступила нудота. Ніколи не бачив такої жесті. Одна річ — в інтернеті та кіно. Але зовсім інше – приймати холодну ванну з тельбухами. Це остаточно повернуло мене у нову реальність. Про те, який я везунчик, думатиму потім. Чорт! Скільки разів я мріяв потрапити в тіло гарного ельфа. У якогось герцога! Розбещувати дівчаток і будувати інтриги проти всього світу! Домріявся!

Я сіпнувся, намагаючись звільнитися. Зашипів від болю. Тремтячими сосисками став намацувати кінцівки, що потонули. Величезний валун притиснув ногу до м'якого ґрунту.

Ще один вибух ударив мені в барабанні перетинки. Єбані маги! Візьміть тесаки і хвати ховатись за мертвим каменем!

Я спробував підняти валун. М'язи набрякли так, що я почав переживати, чи не луснуть вони. Не вийшло. Взяв величезний тесак, спорудив свого роду важіль. Навалився на нього всім тілом і натужно кряхтучи, підняв камінь. З чавкаючим звуком витяг з жижі хвору ногу.

Схоже, не так погано. Я здер з ноги пом'ятий наколінник з кістяною шпилькою. Подерта зелена шкіра і трохи крові. Зелений придурок, якого я можу назвати тільки орком, хотів, щоб я відрізав собі ногу через це?!

Я перекинувся на живіт і поповз до краю кратера. Вискакувати з криками «за орду!» у мої плани не входило. Сказати, що я охренів від побаченого, нічого не сказати. Попереду мене височіли фортечні мури. Ледве помітними точками на них бігали захисники.

Я закрутив головою. Стихії перемішалися в одну різнокольорову кашу. Запах диму та смачно підсмаженого м'яса вдарили в ніс. Що за кухарство серед поля бою я зрозумів, побачивши обвуглене зелене тіло за кілька метрів від мене. Живіт знову звело, але блювати я собі заборонив зусиллям волі. З усіх боків до стіни мчали сотні орків. Мчали і вмирали під градом стріл, вогняних куль і гуркотів блискавки.

— Долбоорки, — пробасував я чужим голосом і від нього здригнувся.

Щось заскреготіло. Я обернувся і побачив вежу, охоплену полум'ям. Хоча ні, це не башта. Осадна зброя з кісток тиранозавра, склеєна кінським гівном. Інакше цей пристрій мені не описати. Але таке точно спорудили орки, що відрізають собі ноги через кутикули на пальці. Вогонь охопив усю конструкцію, тож розібратися, як воно працює, не вийшло.

Вибух!

Розкат блискавки вдарив прямо переді мною. З переляку я вилаявся матюком. Мене помітили?

Арбалетний болт, що встромився поруч із моєю мордою, став промовистою відповіддю. Розлючено працюючи лапищами, перекидаючись через жопу набік, я повернувся на дно кратера.

Потрібно тікати. І бігти швидше! Але як? Куди? Вилізу з кратера і стану смачним шашликом з орчатини. Додумати мені не дали. З неба полило. Ні, не дощ. Навіть не злива. Мов сотня труб прорвалися одночасно. Мене топили. Напевно, побачили, що я сховався і вирішили затопити в ямі. Аби знову блискавкою не лякали. Інакше кінець.

Якого біса?! Я нікому нічого не зробив, а мене намагаються вбити? Могли б і здогадатися, що я простий попаданець! Підштовкуючи самого себе, я змусив голову думати. В мені знову прокинулася злість. Безглузда риса. Часто шалюся без особливого приводу. Ось і зараз мене всього вбивають. Але моя фішка в тому, що псіхуючи я швидше думаю.

Ось і зараз на думку прийшов геніальний план.

— За орду! — з шаленим репетуванням вистрибнув я з кратера.

Перш ніж обороняються встигли щось збагнути, я плюхнувся пузом у багнюку, прикидаючись мертвим. Серце відбивало такий ритм, що якби не звуки бою, захисники змогли б танцювати на стінах чечітку.

Пронесло. Я досить переграв у ігри і начитався книг, щоб зрозуміти — орки повні психи, і не прикидаються мертвими. І мій розірваний на шматки побратим нещодавно це підтвердив.

Нерви зашалювали так, що тіло перестало рухатись. Щоб якось заспокоїтися, я почав наспівувати ритм:

— Я дохлий-дохлий, мені зовсім не триндець…

Обережно перебираючи граблями, я повз полем бою. Туди, де встиг побачити густі ліси. Не знаю, звідки я знаю, але там захід. Кілька стріл зі свистом устромилися за метр від мене, і я завмер, намагаючись не дихати. Кажуть, що не дихати завжди допомагає. Полежав кілька хвилин. Поповз.

Орки миготіли то там, то там. Шалені і дикі, вони мчали на свою смерть. Жодної організованості. Просто живе гарматне м'ясо. Один гівнюк настав мені на спину. Жодної поваги до мертвих побратимів. Я не встиг обуритись на орка. Той помер за секунду, пронизаний трьома арбалетними болтами.

— Я дохлий-дохлий, мені зовсім не кабздець…

Здавалося, минуло кілька годин, перш ніж я дістався перших дерев. Марш-кидок на пузі дався досить легко. Я навіть не спітнів. Сил у цьому тілі точно більше, ніж мізків. У своєму світі я стометрівку не міг пробігти не захекавшись.

— Статус, — брякнув я перше, що потрапило в голову.

Нічого не трапилося. Ясно, отже, попаданець я не за каноном. Невже літРПГ скасовується? Перепробувавши ще з десяток типових слів для виклику своїх характеристик чи інтерфейсу із завданнями, я переконався, що потрапив не туди. Я орк. Зелений та потворний. У світі, де є магія.

— Фаєрбол, — змахнув я м'ясистою рукою, але знову нічого не сталося. Варто було чекати.

Зрозуміло. І що в мене є крім сили, витривалості та величезних розмірів? Інстинктивно заглянув собі в подерті штани, розглядаючи один із найнебезпечніших інструментів усіх попаданців. Мимоволі свиснув. Такою бандурою лише вбивати, а не ельфійських принцес задовольняти. Сантиметрів під тридцять у висячому стані. Дали б мені такий агрегат у моєму світі… І що тоді? Чи була б у мене третя нога? До речі, запашок із штанів знатний. Гігієною цей орк явно не страждав. Та й збрити цього їжака не завадило б.

Якого хріну я про це думаю? Мені більше зайнятися нічим?

Легким рухом піднявши свої пудові булки, я насамперед попрямував до найближчої водойми. Благо, кратерів із водою тут чимало. Це явно була перша облога. У тьмяному світлі місяця я глянув на свою пику у кратері, і, верескнувши, шмякнувся на дупу.

— Ні, мені здалося, — важко дихаючи, промовив я. - Не може такого бути.

На кірочках обережно підповз до водойми.

- Тиць-гриць…

А Валуєв, виявляється, красенем був. Пика моя — це зелене місиво зі шрамів та безсмачних татуювань та пірсингу. Два сколоті ікла, драна верхня губа, відсутнє вухо і вм'ятий у череп ніс-картопля з кирпатими ніздрями з яких стирчали кучеряві пучки волосятини. Сережки у вигляді іклів, кільце у правій брові. Родзинкою виявився вираз обличчя аля «Я тупий і сильний довбойоб». І як би я не кривлявся перед відображенням, розумнішим на вигляд не ставав. М-да, великим хєром таке не компенсувати. Мені хіба що потягнена кобила не відмовить. І то потім моральну компенсацію зажадає.

Мої роздуми про коней розвіяли голоси.

— Сюди тягти! — пролунав басистий голос. Такий міг належати лише орку.

— По черзі чи разом? - Запитав другий.

—Я — рот. А ти по-чорному заходити.

Заховавшись під найближчим деревом, я почав вдивлятися в те, що відбувається. Двоє орків, ненабагато симпатичніші за мене, тягли сірошкіру дівчину з величезними вухами. Або мертву, або непритомну. Вивантаження з геймерської голови дала зрозуміти, що це темна ельфійка. Так ото хто на стінах бігав.

З рота войовниці текла цівка рожевої слини. Біле волосся підмітало землю. Напівоголене тіло ледве вкривала легка шкіряна броня. Бронеліфчик задерся, розкриваючи пружні груди третього розміру, які дуже грубо м'яв один із орків. Другий ґвалтівник зірвав з дівчини нижню частину броні, сунув їй руку між ніг, розлючено натираючи величезним пальцем ніжні ельфійські місця. І все це на ходу. Тяжко уявити, що вони тоді зроблять далі.

Ну, в принципі, ситуація зрозуміла. Одні розвідники зловили іншого. Я, звичайно, співчуваю красуні, але війна є війна. Тут за кожним кущем хтось когось та трахкає по праву сильного. Я в лицарі не записувався і здохнути першого дня попадання в мої плани не входило.

Вот блін, а дівка красива. Врятуй таку, напевно, віддячить відповідно. Хоча ельфи народ гордий, оркам зазвичай не дають. Так, стоп. Схоже, я почав думати не тією головою. Валимо звідси, доки мене не помітили. Прости красуня, але з двома зеленими мутантами я так відразу зв'язуватися не збираюся. Та й ми з ними однієї зеленої крові і, якби мені по дорозі потрапила схожа на тебе стервозина, що бажає мене вбити, мій величезний дружок навряд чи відмовився б від…

Гілка під моїми ногами зрадливо хруснула. А от не треба було хєрню думати.

- Хто там?! — гаркнув у мій бік орк, що перейшов з грудей ельфійки на рота, запихаючи їй у глотку одночасно два жирні пальці.

Твою маму впоперек! Ну все, тепер і мене трахнуть.

— Свої! - гаркнув я, показуючись з-за дерева. - Мимо проходив і...

— А! Трайл! — озвався інший орк, муслячи свої пальці. Мабуть, насуху в ельфійку не зміг просунутися. - Підходь, дармак. Тут є ще один отвір.