Стрес завжди рятує. Наші найкращі друзі - це стрес і сфінктер, що стиснувся, та стримує виробництво цегли. За ті секунди, коли орк заносив меч, я встиг: перше згадати все своє життя; друге – усвідомити, що не почистив історію браузера. Після моєї пропажі можуть знайти хентай в папці «system32».

- Н-і-і-і! — з жахом закричав я.

Чорна рідина на дні мого величезного шаакла завирувала. В очах спалахнуло, засяяло. Потік енергії пройшовся по шкірі, вириваючись назовні. Сіра невидима сила вдарила в груди орка. Сильного ефекту не сталося, але дезорієнтувало Райнару, що похитнулася. І о диво! Меч пролетів за сантиметр від мене, врізаючись у дерево і перерубуючи пута.

Цього вистачило, щоби звільнитися і відскочити від орка.

— Фу-ух, — видихнув я. - Це було близько.

Райнара крутила головою, намагаючись зрозуміти, де верх, а де низ.

І що мені тепер робити? Змінитися з нею назад? Тільки невідомо, чиє тіло сильніше. Якщо судити по кульбітах, що недавно вироблялися, ельфійський організм виграє спритністю. Але й свого орка я не встиг як слід випробувати. Та й взагалі, Трайл – потенційний вождь. Не можна його втрачати.

— Давай поговоримо, красу... — затнувся я на слові красуня. - ... Годзілл...

Блін, прохолодно. Я думав ельфи пристосовані до суворих умов. Але, мабуть, не з голою дупою.

— Ми обидва в непростому становищі! — намагався я достукатися до дівчини у вигляді ґоззили. - Давай об'єднаємо зусилля! Ми з тобою вже...

— Помри! — заволала Райнара, вирубуючи чагарник за три метри від мене.

— Мімо, — свиснув я. — Як тебе ковбасить.

Я вже десять разів міг її зарізати. Але не можна… зовсім не можна. А ще мені дуже потрібний живий випробуваний.

Орк заревів:

— Помри з честю! Здайся!

—Та я тут,— пожав я плечима. - Праворуч.

Райнара замахнула ліворуч, втовчуючи в дерево меч.

На цей виплеск сірої енергії я витратив майже всю свою чорну жижу. Її залишки похмуро бовталися у величезному шааклі ельфійки. І це відчувається неприємною слабкістю у тілі

Я вирішив змінитись назад. На зворотний процес жижа майже витрачається. Основне тіло у мене орочє. Типу «респауна». І якщо я захочу назавжди змінити тіло, треба навчитися цей «респаун» прив'язувати.

Не придумавши нічого розумнішого, окрім як зв'язати мотузком власні стрункі ніжки, я почав стрибати у бік окосілого здорованя. Аби ненароком не вбив. Райнара, мабуть, щось запідозрила, і розмахнулася в протилежний від мене бік.

— Мазило,— хмикнув я, і торкнувся ліктя орка.

Темрява. Яскравий спалах. І я знов на законному місці. Так, це мене глючить. В очах повна каша, у вухах гуде. Але я пам'ятаю, де розташувалася ельфійка зі зв'язаними ногами. Не даючи їй час схаменутися, схопився за тендітне тіло і стиснув у пристрасних обіймах, знерухомлюючи.

— Та-а-ак, — сказав я. — Пообнімаємось, дитинко. Поки з мене похміля не зійде.

Я став розуміти, як працює перенесення, і тепер не допущу спонтанного обміну душами. Навіть нудота вже не відволікала. Я знову не втримався і став м'яти пружну попку Райнари, немов м'яке тісто.

— Відпусти! — верещала темна. - Забери лапи, тварюка!

Її потуги я навіть не відчував. Спритна, але слабка. Головне не випускати тонких рученят. Посівши на землю, я намагався відсторонитися від просторових галюцинацій. За кілька хвилин полегшало. Дівчина верещала і виляла стегнами, намагаючись забрати широку попу з-під моїх долонь.

Нарешті тріпотіння затихли. Райнара втомилася кричати і безсило брикатися. Шляхетним жестом примирення я з жалем відірвав руку від ельфійських сідниць.

— Ось бачиш, — хмикнув я. — І не було чого так шаленіти.

—¦Сдохни, потвора Асмодея...

— Якщо не заткнешся, я насаджу тебе на свою анаконду, — почав я нервувати. — Ось останнє попередження. Покажу тобі справжнього орка. Ясно тобі?

Вона не відповіла, лише зло блиснула своїми величезними очима.

— Добре, крізь зуби видавила дівчина. - Відпусти. Поговоримо спокійно.

- Щось не віриться…

- Як хочеш…

Гаразд, і так уже цей цирк затягнувся. Будь що буде. Я обхопив ельфійку однією рукою, іншою непомітно підчепив дворучний меч із землі. Відпхнув дівчину, напруживши все тіло. Вона примудрилася встояти на зв'язаних ногах.

Спритна сучка сіпнулася вбік!

Інстинкти спрацювали швидше, ніж я встиг збагнути, що відбувається. Рука сама розтяла повітря.

Меч перерубав дівчину навпіл, якраз посередині. Я навіть не відчув опору тонкої талії.

Твою мааать... Пів Ранйнари, що кричить і спливає кров'ю, жахливо вплинула на мою дитячу психіку. Фонтани крові, щей стирчать кишки. Не кажучи про те, що я не встиг її трахнути. Анаконда після цього впаде у віковий анабіоз.

— А-а-а! — підстрибнув я і загорлав за компанію. - Ідіотко! Кінчена дебілка! Нахєра?

Відповісти дівчина вже не змогла, затихнувши назавжди. Подолавши десятисекундний ступор, я вмостився на пень, змушуючи себе заспокоїтися. Дивитись на кінцівки бажання не було. Навіть задниця нижньої половини більше не радувала анаконду, що здохла. Хороша новина. Я не некрофіл.

Приступ ідіотських думок на те, що відбувається, хрінь викликав нудотний позив. Прикривши долонями рота, я закотив очі і почав рахувати овечок. На п'ятій худоба розпалася на складові та заплуталася у своїх кишках. Шлунок не витримав.

І хто ж знав, що так станеться? Все так добре розпочиналося. Красуня з самого початку мала стати моєю долею. Або однієї з них. Це норма для попаданця.

Щось уже додому хочеться.

Ну немає! Досить слинами бур'яни удобрювати. Глибоко видихнувши, я підвівся. Почав збирати свій нехитрий скраб. Подумавши трохи, заплющив очі і склав разом верхню та нижню частини Райнари. Бо якось… не айс.

— Ну… вибач, якщо що, — буркнув я на прощання з'єднаним половинкам. — Не поминай лихо.

Подумавши трохи, додав:

— Ти сама винна, зрозуміло?

Я хлюпнув носом. Поки школяр у мені не перетворився на шизофреніка, я величезним зусиллям змусив себе виштовхнути фантазії про форму ельфійських шлунків. Вирушив у бік облогового табору орків. Єдиної нації, яка не вб'є мене одразу. Думка про те, яке це буде суспільство, я намагався проковтнути та переварити. Смердючі та тупі ідіоти, які не знають нічого крім жратви, баб та війни. Не здивуюся, якщо біля воріт натраплю на орків, що міряться гучністю свого пердєжа. У голові майнула уявна картина. «Ого, у тебе з нотками кардамону»,— втягуючи носом запах побратима, зі знанням справи повідомив орк-знавець благородних ароматів.

Зітхнувши черговий дебілізм своїх думок, я продовжив шлях. Дорогою мені не зустрілися ні вовки, ні гобліни. М-да, я точно потрапив не туди. Похмурий світ, гра, картонні герої. Сподіваюся, що про мене ніколи не напишуть книжки. Представляю її назву – орк-школяр чи методика розчленування красунь.

Ліс скінчився за годину. Стало світлішим. Сонце було видно на горизонті. Погляду відкрилося висаджене поле, а вдалині.

— І це, мати вашу навперекій і в позі каракатиці, облоговий табір? — здивувався я.

Ціле місто під дерев'яним частоколом. Куди не глянь — кінця табору не видно. Величезні намети, дерев'яні будинки і тисячі зелених переростків, що носяться туди-сюди. Якби вони всім гуртом накинулися на цитадель, то своїми трупами під стінами відкрили б прохід усередину. Як у фільмі «Війна світів Зет».

— Щось мені туди не хочеться, — сказав я і подивився на небо. — Можна мені до ельфів, га?

Тиша.

— Що, козлище, не відповиш? Ну хоч щось за каноном.

Махнувши рукою на бога, що підглядає за орками, що онанірують, я вирушив до табору.

Кілька годин поплутав навколо частоколу. Ніхто мене не гукнув. Навіть сторожових вишок не було. Ну, все ясно — ідіоти, яких багато. І їх досі не стерли з лиця землі?

Натомість ворота охороняли двоє, оперішившись про свої сокири і явно кумарили. Я підійшов до одного. Пускає слини, спить на варті. Я інтелігентно кашлянув. У відповідь мені надули міхур із носа.

— Гей!

Нуль уваги.

—Ну окей,— пожав я плечима і пройшов у табір. Ворота виявилися незачиненими.

Сказати, що я здивувався, нічого не сказати. Переді мною простягся величезний свинарник. Бруд, змішаний з лайном і орки, насилу пробираються через це болото. Підкошені на всі боки пародії на казарми, намети та будинки, сміття та вигрібні ями. Багато орків сиділи в цьому гівні і помішували в казанках смердюче варево. Хтось відверто срав прямо посеред дороги, хтось бився. Недалеко від мене орк розтрощив сокирою свого побратима. Але той не дуже засмутився. І рже собі, дебіл, і милується на потрохи, що стирчать з пуза. А потім він здох і всі розбрелись у своїх справах.

Я проковтнув ком охуювання, що підступив до горла. І ось тут я буду вождем? Можна я краще піду вулиці підмітати в якомусь Рівенделлі?

— Що встав, га? — гаркнув на мене орк, що проходив повз, і зачепив плечем.

Злість миттю підступила до голови. Ось начебто і вважаю себе розумним, але завжди таке бісило. Якщо я ще й тут буду терплячою... ні, звільніть. Сикло-орк на вершину не проб'ється. Добре, що деякі бойові навички я все ж увібрав при попаданні. Інакше б десять разів подумав, перш ніж провокувати цих ящерів. А так у мене цілком високий скілл навіть за мірками зеленошкірих.

—Та просто дивлюся в натовпі тупі пики,— оскалив я, кладучи руку на дворучник. - Твоя особливо вирізняється.

— Чо-о?! — тупо дивився на мене орк.

блін, а можна першим напасти? Навіщо чекати, коли він порозумнішає? Елемент несподіванки – наше все. Але не знаючи місцевих правил, можна поплатитись. Доведеться дочекатися розвитку конфронтації. І взагалі, він не впізнав свого майбутнього вождя?

— Я кажу, ти такий злісний сосунок, бо у твоєї дівки член більше, ніж у тебе.

Сосунком його звичайно назвати важко. Величезна махіна для вбивств, що не сильно відрізняється від мене. Тільки голова лиса, та шрамів поменше. Взагалі ці дурні всі на одне обличчя. Тільки по волоссю, шрамах та пірсингу різняться.

— А-аргх! — загарчало чудовисько, схопившись за сокиру. — Ти вмиєшся кров'ю! Приймаєш клут-кан?

— Що? - здивувався я. — Ні, наркотиків не вживаю.

Орк не поспішав на мене кидатись. Сверлив мене злими очима і скреготів іклами.

— Приймаєш? Чи ти боягуз?!

Табір раптом ожив. До нас потяглися зелені маси. Ой, щось я не очікував такої уваги. Ось орку черево розпороли і всім пофіг було. Що вам треба? Валіть звідси, глядачі чортові.

— Приймай, Трайле! — підтакнув якийсь мудак у натовпі.

— Так! Приймай!

Натовп підхопив, почав кричати, горланити, бити себе кулаками в груди!

Не встиг я схаменутися, як сотні ковток підхопили слова:

—Клут-кан!!! Клут-кан! Клут-кан!

Ну, по-любому, це дуель так називається. Просто навіщо так ускладнювати? Чи можна ми просто морди один одного наб'ємо прямо тут? І навіть не спитаєш нікого. Мовляв, а що за Клут-кан такий? Запідозрять.

—Добре, добре,— погодився я, дупою відчуваючи каверзу. - Приймаю.

— Чо-о?! — знову зацокали придурки.

Занадто тихо. Надто невпевнено. Я орк чи педик? Час змінюватися. Зітхнувши на повні груди, я зірвав зі своїх грудей нагрудник, відкинув меч і заревів:

— ОРДА!!! А-а-а-а!

Тиша. Горлаючі орки різко затихли. Але мені вже плювати. У голову вдарив адреналін.

—Я — ТРАЙЛ, ПРИЙМАЮ КЛУТ-КАН!!! Я РОЗІРВУ ТЕБЕ НА КЛОЧІ ГОЛИМИ РУКАМИ!!! Вирву кишки і зжеру ще серце, що ще тріпотить! Я — МАЙБУТНИЙ ВОЖДЬ ОРДИ!!! Я ЗРОБЛЮ ВАС СИЛЬНИМИ! АЛЕ СПОЧАТКУ КЛУТ-КАН! КЛУТ-КАН! КЛУТ-КАН!

Повітря в легенях скінчилося. У голові гуло від перенапруги, а в горлі першило. Тиша була настільки гробова, що я мимоволі закрутив головою. Орки мовчали, втупившись у мене очима. Я подивився на виклик, що кинув мені. Він упав у тупу прострацію, розглядаючи мій кинутий на землю меч.

— Е-м-м? Я сказав щось не те? — пробубнив я найближчому орку.

А-А-А-А-А!

Я здригнувся. Глотки ревли, біснувалися, вичавлюючи з легень усе, що можна. Зелена маса заворушилась. До мене потяглися зелені лапища, схвально поплескуючи і… ось чорт. Вони що дивляться на мене зі співчуттям? Чи мені здається? Це ж орки, вони не мають таких почуттів. Та чхати, що я зробив? Нарвався на орочого майстра спорту? Чи пизданув щось зайве і клут-кан це місцеве блюдо з дебілів?

У натовпі з'явився зморщений орк у різнокольорових ганчірках і з дредами. Пірсинг із ікла в його нижній губі був такий величезний, що закривав нехилу частину обличчя. Старий підняв кулак, і натовп затих. Ух ти. Організованість та субординація. Може, і не все втрачено з цією расою.

—Трайл, син Урла,— заговорив орк. — Я — другий Шаман Улук-Урай, перед предками та ордою, приймаю твої умови. Клут-Кан пройде завтра, на сході сонця. Ти боротимешся без обладунків та зброї. Твій суперник – воїн Джумарак, син Оро. На чашу ставиться все – ваші життя, дружини, діти, честь та становище в Орді. Хай будуть предки свідками моїх слів.

Старий розвернувся і розчинився в зеліній масі. Моя відвисла щелепа загрібала лайно під ногами, але мені було начхати. Що він сказав? Без обладунків та зброї? Чому-у-у? Я подивився вниз. Там лежали відкинуті мною меч і нагрудник. Прийшло розуміння! ТВОЮ МААТИ! Я відкинув їх убік, приймаючи виклик.

Джумарак заржав.

— Я випотрошу тебе як свиню, Трайле. Предки сьогодні мені вподобають.

І він пішов. Натовп теж потихеньку розходився, залишаючи мене з відчуттям повного пиздеця. Молодець, Трайл, молодець. Завтра ти здохнеш.

Схоже настав час валити…

До мене підійшов рудий орк з обнадійливими відблисками розуму в очах і байдуже сказав:

—Трайле, тебе хоче бачити вождь. Ходімо.

Ось і звалив.

З почуттям повного спустошення, я підняв з лайна свої зброю на хлюпких лямках і громіздкий меч. Проклинаючи свою запальність усіма інтимними місцями світобудови, поплентався за рудим.

— Що хоче від мене вождь? - Ризикнув я запитати супроводжуючого.

Той лише пожав плечима. Зрозуміло, тихоня. Ось знаю я його чи ні? Навіть імені не спитати. Запідозрять.

Будинок вождя вирізнявся деякою охайністю. Він не стояв у болоті і лайно навколо було вишкріблено до кам'яного ґрунту. Величезна будівля зі шкір, кісток та грубої тканини. У них навіть прапор є — висить ганчірка на шпилі. Нога, що наступає на череп якогось бідолахи. Який несмак. От стану вождем, у мене там анаконда розвиватиметься на вітрі. Хі-хі-хі...

Йобушки-воробушки! Оце махіна! Величезний вождь сидів на троні, зліпленому з кісток. Хребці, стегнові кістки — найлайтовіша версія з того, що я побачив. Ватажок був разу в півтора більше за мене. На вигляд кілограм п'ятсот м'язів, закутих у залізо. Пика — суцільний шрам. На шиї зв'язка із сушених ельфійських вух. Волосся стирчало вгору, наче ірокез. Пофарбовані в червоний колір.

— ТРАЙЛ! — заревів він.

— А? - пискнув я і втиснув голову в плечі.

Бля, що я роблю? Я змусив оркські кулі розтиснутись, випростав плечі, гаркнув:

— Так!

— Чому ти живий?!

Оце питання. Ну от якось так вийшло. Взяв такий і живий. Ти дебіл, тату? Гаразд, треба подумати. Я йшов на облогу, а потім звалив у ліс. Напевно, це не по-оркськи. Треба було відрізати собі ноги та повзти на стіни цитаделі. Решта — ганебно, безчесно та інше дешеве лушпиння.

—Ну-у-у…

—ЩО?!!

Бляха, треба розуміти швидше і позбавлятися звичок ламатися, як дівчинка на першому побаченні.

— Ельфи захопили мій розум, вожде! — ляпнув я перше, що спало на думку. — Я опритомнів у лісі, неподалік табору!

—ЩО?! — закричав він так, що зі стелі посипався пил. — ЧОМУ НЕ ПОВЕРНУВСЯ В БІЙ?! ЧОМУ НЕ ЗГИНУВ У БОЮ, ЯК СПРАВИТЬ ВОЇНУ?!

«А чому ти репетуєш, га?» — мало не злетіло з моєї мови. Злість потихеньку закипала зеленою кров'ю. Рідний батько розчарований, що його син живий.

—Я хочу померти з честю, батьку,— витримав я його важкий погляд. — А не здохнути, як собака під болтами ворога. Облягати стіну голими руками - ось ганьба і дурість справжнього воїна.

Нависла напружена тиша. Вождь не чекав на такі слова. Рижик спокійно відійшов від мене на крок убік. Це поганий знак. Я проковтнув.

— Ти смієш суперечити мені, гоблінський вихухоль? - загарчав батько. — Мені — вбивці каанського ящера та сотень своїх ворогів? Мені — вождю «на кістках ідучих».

— Пфр-р-р-р, — не стримав я порив сміху, що рветься, плюючись і роздмухуючи щоки.

БЛЯТЬ! Ну не винен я, що «на кістках, йдущий», я почув «Костьоїбущий». Мене виховував не найінтелігентніший район. Одна радість – страх кудись зник. Мабуть, здохнув першим. Мовляв, тебе все одно не врятувати інстинктами, що попереджають, олень ти неадекватний.

Рудий зробив ще один крок убік. Вождь мовчки підвівся з трону. Слонячим тупотом підійшов до стійки зі зброєю, примірявся до меча, сокири... взяв кість. Любовно погладив зброю та розвернувся в мій бік.

Ох-х. Ось це посмішка…

Мамуся…