ВАЖЛИВО: ЗГАДУЮТЬСЯ НАРКОТИЧНІ ТА АЛКОГОЛЬНІ ВИРОБИ, ОПИСАНА СПРОБА НАСИЛЛЯ, ПРИСУТНЯ НЕ ЦЕНЗУРНА ЛЕКСИКА. ЯКЩО ЗНАЙДЕТЕ ЯКІСЬ ПОХИБКИ, ПРОШУ ВАС ВКАЗАТИ. ЦЕЙ РОЗДІЛ Є АБСОЛЮТНО САМОСТІЙНИМ І НІЯК НЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ІНШИХ ОПОВІДАНЬ З ЦІЄЇ КНИГИ. ЦЕ НЕ ОСТАТОЧНА ВЕРСІЯ ЦІЄЇ ІСТОРІЇ, Я ВПЕВНЕНА, ЩО ДО ПУБЛІКАЦІЇ САМОГО РУКОПИСУ БУДЕ ЩЕ БЕЗЛІЧ СПРОБ РЕДАГУВАТИ ТЕКСТ. НА СЮЖЕТ ЦЕ НІЯК НЕ ВПЛИНЕ. ЩОБ НЕ БУЛО НІЯКИХ ПРЕТЕНЗІЙ ЩОДО ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ, ПОЯСНЮЮ: У ПЕРІОД, КОЛИ ДО МЕНЕ ПРИЙШОВ ЦЕЙ ЗАДУМ, Я БУЛА ПОВНІСТЮ РОЗБИТА, ТОМУ СТИЛЬ НАПИСАННЯ ЛИШЕ МАЛЕНЬКИХ БУКВ СТАВ ДЕЯКОЮ СУБЛІМАЦІЄЮ. ПРИЄМНОГО ЧИТАННЯ І ЗАГЛИБЛЕННЯ В АТМОСФЕРУ ПСИХОЛОГІЧНОГО ТРИЛЕРА З ЕЛЕМЕНТАМИ МІСТИКИ. ШАНОВНА АДМІНІСТРАЦІЯ @proza.ik Я ТАКИ ПЕРЕВИЩИЛА КІЛЬКІСТЬ ВКАЗАНИХ СИМВОЛІВ, ТОМУ ВИБАЧАЮСЬ ЗАЗДАЛЕГІДЬ.
⠀
перекручено (історія шоста)
⠀
мої руки горіли пеком, від цього можливо і прокинулася, а може, то все-таки був кошмар. потерши спросоння очі на яких виступили сльози — потягнулася і вирішила глянути на телефон, там світилося двадцять дев'ять хвилин по п'ятій. сенсу лягати не було, і я вимкнувши будильник, щоб не розбурхати сусідів, пішла до ванної кімнати. там височіло довжелезне дзеркало з якого злякано визирала замордована жінка. зморшки трохи вкрили мій лоб, зібралися у кутиках роту. я протринькала свою молодість, це варто було визнати. побудувати міцну сім'ю в мене так і не вийшло.
⠀
тряхнувши чорним волоссям, згадала, що маю не так багато часу. рибний прилавок в якому я працювала відкривався без п'ятнадцяти шість, але приходити потрібно було за десять хвилин без запізнень. он ліду звільнили минулої неділі, а вона всього лише запізнилася на кілька секунд. наш начальник не те щоб був деспотом, але занадто педантичним останнім часом. щоправда, було дещо, що бентежило мене — його звіриний погляд. коли ти повернутий спиною, то так і схоплюєш пекучий жар між лопаток. дурне відчуття.
⠀
до роботи на відміну від моїх колег мені йти зовсім нічого, базар якраз зручно розташувався навпроти мого будинку. вихопивши ключі й закривши квартиру, викликала ліфт. двері з гуркотом розчинилися, мене обдало смердючим запахом, а тоді в неяскравому світлі лампи побачила лежачого чоловіка.
підійшла ближче і присіла, щоб оглянути: подерті сірі штани, лівий бік взагалі ввесь у землі й обличчя прикрите чорним капелюхом. лампа загрозливо блимнула. світло у ліфті працювало з перебоями й застрягти зранку було звичним ділом. блим-блим. освітлення погасло. лівою рукою я потягнулася за телефоном, щоб ним підсвітити, пальці ж правою мацали пульс. не знайшовши його на зап’ястку, підсвідомо потягнулася до шиї. щось липке й холодне… закричала, позбігалися люди викликали поліцію.
⠀
мене як свідка, який знайшов тіло запросили першою на допит. сиділа я під сильним заспокійливим, а в очах ще досі стояла картинка з напіввідрубаною головою. мене знудило прямо на підлогу, але рвати не було чим, тому стекло лише декілька крапель жовчі. сорому чи тривоги за скоєне бракувало, я завше мала холодний розсудок.
⠀
— громадянко марино аківська, коли ви бачилися з вбитим останнього разу? — повторив своє запитання молодик, і бровою не повівши на мою блювотину. лише подав вологу серветку. який ввічливий.
⠀
— напередодні, десь о четвертій я пішла з роботи, тод-і-і-і... — я здригнулася пару раз, мабуть, протяги. — він розрахувався зі мною за зміну і сказав йти додому... сказав, що має все порахувати й перевірити склад.
⠀
— ви не знаєте у нього з кимось була призначена зустріч того дня?
⠀
— та наче ні, хоча... стривайте! — напружила пам'ять, думалося при такій кількості седативного погано. я перевищила допустиму дозу утричі. — сьогодні ж субота, правильно?
⠀
— ні, неділя, тіло ви знайшли по суботі о шостій чотирнадцять.
⠀
я мало, що пам'ятала з вчорашнього дня. заходила ірина, моя сусідка. у неї недавно народилась двійня. схоже на те, що вона мені купляла заспокійливе в аптеці. розім’явши скроні задубілими пальцями, зібралася із силою, щоб продовжити:
⠀
— кожної п'ятниці він мав їхати забирати свою доньку з дитячого садка, і залишав ключі завше мені, даючи доручення. — під допитливим зірким поглядом я пояснила. — я працюю на анатолія геннадійовича близько чотирьох років, він довіря-я-є-є... довіряв мені-і-і. так от це було вперше на моїй пам'яті, коли він не поспішав до алінки…
⠀
— чи не помічали ви нічого дивного у громадянина анатолія гриценка?
⠀
я спантеличено посміхнулася.
— це важливо, зрозумійте! може, якісь натяки агресії або ж навпаки надмірна віддаленість?
⠀
— від нього два роки назад жінка пішла, і він став трохи більш скрупульозним, злегка закрився у собі, проте тут кожного можна зрозуміти.
⠀
поліціянт хмикнув, а з сусіднього крісла озвався чоловік:
⠀
— та не кажіть!
⠀
я не розуміючи до чого він веде, насупила брови. чоловік підійшов до столу:
⠀
— капітан кириленко вадим сергійович. — представився він і кивнув на мене, мовивши:
⠀
— покажи.
⠀
— ви впевнений капітане, бо...
⠀
— виконуй наказ, мецен!
⠀
переді мною на стіл акуратно розклали десять фотографій молодих оголених дівчат, які лежали на осінньому листі. численні синці та єдиний символ вирізаний ножиком між грудьми в районі сонячного сплетіння — хрест. я сковтнула слину, а, може, новий недоладний позив блювоти.
⠀
— всі жінки, як бачите, громадянко аківська, молоді особи в районі 21-25 років, світловолосі, блакитноокі, з набожних сімей. як от була його дружина василина, коли вони з нею зустрілися вперше. — мені ставало дедалі більш дурно з кожним пронесеним словом, а чоловік все не замовкав. — знайомився громадянин гриценко з ними у церкві, а тоді заманював до себе, гвалтував, і тримав їх під холодом в морозильних складах до зупинки пульсу і вирізав надпис мученика. опісля відвозив у ліс і проводив там фотосесію. — чоловік криво посміхнувся, мене ж аж сіпнуло від жорстокості. анатолій геннадійович був набожною людиною, і мені не вірилося, що це він міг створити таке з цими дівчатами. вадим сергійович підняв фото з дівчиною, яка пропала безвісти, бачила по розклеєних флаєрах на дошці оголошень біля під’їзду. — з останньою жертвою даниною сталося б теж саме, але вона встигла втекти, бо хтось відкрив кришку холодильника. одне сюди не вписується: постраждала стверджує, що то був зовсім інший чоловік, але опис так і не спромоглася дати. тому кожна ваша інформація важлива, батьки цих загиблих дітей мають знати правду.
⠀
я помахала головою, тихо відповівши:
⠀
— на жаль, це все, що я знаю, чесно. я-я-я-я...
⠀
— заспокойтеся. — тепла рука лягла мені на плече. — якщо щось згадаєте, приходьте у відділок або дзвоніть на цей номер. — мені простягнули візитку.
•••
⠀
— доброго дня, марино олегівно, прошу сідайте. — чорнявий чоловік з сивиною на скронях та окулярах з прямокутними скельцями вказав мені на стілець навпроти нього, подарував посмішку. в юнацтві схоже він був привабливим, і з часом не втратив своєї краси, просто набув вишуканої зрілості. його лице вкрите де-не-де зморшками, блакитні очі так і просвічували наскрізь, вражаючи своєю пильністю до дрібничок. імпозантний, має гарний смак і виглядає задоволеним у своєму житті. саме таким був ігор аркадійович.
⠀
з події вбивства мого начальника це мій третій сенс, але до причини втрати пам'яті ще не добралася.
⠀
— і так, — психотерапевт склав руки перед собою і відкинувся на спинку крісла. — як ви провели свої вихідні?
⠀
— вдома, як завжди.
⠀
— ви бачилися з тонею?
⠀
— ні. мою сусідку у четвер забрала швидка з високим тиском. — а якщо точніше, то антоніну леонідівну спровадив в психіатричну лікарню цілий поверх. бувало вона бігала від дверей до дверей, стукаючи каструлями по поверхні. у такі приступи я впускала її до себе, ми пили чай і обговорювали політиків, нещадні тарифи на комуналку, мізерну пенсію. жінка була ветераном другої світової, але це нікого не хвилювало. про цих людей згадували лише на дев'яте травня та під час своїх передвиборчих компаній можновладці. після правди про таємне життя анатолія геннадійовича я стала оминати будь-яке спілкування. число панічних атак збільшилося. вночі мене захоплювали кошмари в яких я вже сама остервеніло відрубувала голову загиблого. прокидалася моментально, щоб витерти піт з чола і при світлі нічника перевірити чи не в крові мої руки. знаю, звучить абсурдно. я ніяк не могла вгамувати ці жахіття, які з’явилися після розлучення з чоловіком.
⠀
так дихай.... дихай...
⠀
з голосних криків сусідів я дізналася, що того вечора бабця антоніна бігала голою по коридору. може, якби я не думала тільки про себе, то все б обійшлося? і зараз старенька спокійно б спочивала вдома, напившись ромашкового чаю, а не лежала б під крапельницю в холодних стінах псих. лікарні.
⠀
— ви стверджували минулої зустрічі, що сиділи разом з тонею тої п’ятниці й вийшла вона від вас десь о восьмій?
⠀
— так, зазвичай я проводила її до дверей і вкладала в ліжко. потім йшла на кухню перевіряти конфорки на плиті, а тоді закривала її квартиру дублікатом.
⠀
— того разу ви теж так робили?
⠀
— так.
⠀
— вам не говорили в поліції о котрій помер ваш начальник?
⠀
я насторожилася. до чого всі ці питання, до чого ця цікавість? чоловік уловив мою напругу.
⠀
— не хвилюйтеся, я намагаюся вам допомогти, просто довіртеся мені.
⠀
— ні, таку інформацію нам не повідомляли, ми лише очевидці й знаємо загальні факти.
⠀
— цікав-о-о-о-о. — тут він різко нахилився вперед. — марино, а чому ви покинули перспективну роботу хірурга, змінили місто, та ще і влаштувалися працювати продавцем риби?
⠀
всередині все стиснулося. звідки він знає? я змінила ім'я, зробила все, щоб обірвати зв'язок з минулим!
⠀
з шухляди у столі ігор дістав стару газету, я відразу впізнала її. у ній сухим текстом значилися останні дні мого колишнього життя. журналісти ніколи ж не думають про те що відчувають і через що проходять герої їхніх статей. їм потрібна лише сенсація.
⠀
— у мене весь час було відчуття, ніби я вас раніше бачив, так і виявилося. вчора перечитуючи наукові статті про захворювання серця, мені на очі потрапило сміливе дослідження тетяни андрець. відразу згадав юну білявку, яка мені відмовляла двічі підряд. я був закоханий у вас таню. — він відвів очі до вікна, його кадик смикнувся, ігор явно сковтнув слину. — через декілька років ви одружилися з колишнім наркоманом. — я здригнулася, він і це знав. — я стежив за вами, а потім втратив слід.... ти зникла, таню.
⠀
на деякий час він замовк. під столом колола пальці голкою. бувало такий дідівський метод не давав розпочатися новому приступу.
⠀
— він тебе бив? — його голос полонив, заколисував. на мить з'явилося бажання потягтися назустріч, розказати про все, викричати нарешті ці спогади. — він же ж не раз підіймав на тебе руку, правда, таню? і того разу…
⠀
досить! я не дозволю йому забратися так далеко, він не має на це права! тетяна андрець згоріла там, в тій маленькій квартирі, втративши абсолютно все. та жінка так і не пізнала материнського щастя. запізно ворушити старі рани.
⠀
— марина, називайте мене так! марина олегівна аківська за паспортом. — видихнула крізь стислі зуби. — інакше я прийму рішення змінити психотерапевта...
⠀
— добре, я зрозумів вас марино, заспокойтеся. я не буду лізти в дебрі, якщо ви не хочете, якщо ви не готова чи з інакшої причини. перепона на шляху до вашого щасливого майбутнього полягає в тому, що ви закрилися і нікого не підпускаєте.
⠀
— розумію, — я дістала телефон з кишені. — пробачте, зовсім вилетіло з голови, що у мене співбесіда через пів години.
⠀
чоловік ніяк не відреагував на мою брехню, лише вимушено посміхнувся та промовив:
⠀
— будьте обережні, марино. до середи!
⠀
тільки мої вуха перестали чути помірний звук кондиціонера, я прожогом злетіла по сходах. переступивши поріг будівлі, закляклими пальцями шукала за що вхопитися, хоч якось відвернути себе. легкий вітерець обдув розпашіле обличчя, здригнулася.
⠀
«тікати!тікати!тікати!» — майнула думка. сіла у трамвай, який був наповнений наполовину. мішанина запахів курива і солодкого жіночого парфуму викликала кашель. спереду сиділи двойко молодих людей. дівчина щось шепотіла парубку на вухо при цьому легеньку посмішку затулила долонею. хлопець здивовано подивився, і торкнувся її носика, та розчервонілася. як у них все просто. повернутися б у ті безтурботні часи. так, я їм обом заздрила і жаліла водночас, бо вони ще навіть не здогадуються скільки образ створять один одному. напевно, недобре відбилося у моєму погляді, бо дівчина похмуро зиркнула на мене спідлоба. трамвай зупинився, пара підвелася і вийшла назовні. наступна зупинка моя. щоб не втрачати даремно час, я набрала коротке оголошення про продаж квартири за середню ціну.
⠀
сповзла по стінці й розридалася, варто було закрити двері. мене колотило як ніколи. ніяк не хотіла повертатися туди в маленьку квартирку з сірими шпалерами з якими добре був знайомий мій череп. чоловік, який стоїть навпроти, якого ніби я любила і продовжую, щоправда, не впізнаю в ньому того сором’язливого юнака. його грудна клітка підіймається й опускається, дихання переривчасте, м’язи обличчя напружені. у лівій руці довгий ніж чи то може тінь руки здається мені продовженням?..
⠀
«ану, йди сюди, хвойдо! дешева сучко, ти думаєш я пробачу тобі?» «ні-ні, васильку, не треба, я тебе прошу!» — приглушений крик...
⠀
темінь…
⠀
оговталася я наступного дня пообідді. сонце на всю рвалося крізь штори, і я підіймаючи руку вгору, намагалася захиститися від його променів. почувалася спустошеною. єдине чого справді хотілося — пити. і не важливо, що це буде — вода чи коньяк. лиш би залити стільки в себе, щоб я змогла забути ким є насправді.
⠀
заляпана грязюкою сумка лежала на постелі, я вжахнулася зі своєї відчайдушної апатії й нерозбірливості, тут же скинула ту на підлогу. гепнуло добряче. точно, там же телефон. розблокувала його і побачила сотню пропущених не знайомих номерів та одне повідомлення. в ньому йшлося, що дівчина не може запропонувати мені таку суму, але пропонує обмінятися. вона переїжджає в мою квартиру, а я в її хатку в селі, де вона мешкала з бабусею.
⠀
— алло, оксано, ви мені вчора писали щодо квартири, я пристаю на ваші умови.
⠀
•••
⠀
через декілька днів я сиділа на порозі трохи присілого будиночка. з одної сторони він покрився мохом, а з іншої по ньому піднялася пліснява. по подвір'ю поросла довга трава, заввишки до коліна. груба, дерев'яна, вона болюче жалила ноги. всохла одинока яблунька, а сарайчик призначений для сіна майже розвалився. одне ясно, що хатою ніхто давно не займався. і ні дівчина не надурила мене, це помешкання придатне для життя. всередині було ще чутно теплий запах оздоби, в повітрі ширився пил від пучків засохлих трав. оксана сказала, що якщо я хочу щось змінити, то будь ласка, вона ж воліє залишити цей будинок саме таким. був тут і сад з невеликою ділянкою городу, туди я ще не дібралася. завтра вже буду оглядати угіддя.
⠀
я вирішила пройтися перед сном до пагорбів, а там і до лісу. дивний потяг для інтроверта-сидня. уже було чутно як тягнуть свою мелодію коники, вдалині нісся тихий спів солов'я. різнотрав’я вражало. тут тобі й деревій спустив свої білі пелюстки, й мати-й-мачуха прихилилася обабіч витоптаної стежки, а кульбабки почали де-не-де вкриватися білим пухом, щоб потім розсіятися все далі й далі. шипшина невеликими наростами покривала схил, я ще досі пам’ятаю гіркий смак тих пелюсток, який в дитинстві чомусь здавався солодшим за все. велику тінь відкидали височезні дерева, та вони не лякали мене, а навпаки дарували якусь тишу серцю. я переступила невидиму межу, яка відділяла мене. духмяний запах ялин, які нагрілися під денним світилом, зараз дарували чарівливий аромат і той змішувався зі смолою. раптом, у кущах кропиви, щось зашурхотіло, я наблизилася і змогла роздивитися спочатку зелений дерев'яний циліндр, який зливався з рослинами. зверху стирчала гнучка палка, а біля пастки возилася біля змія. звільняти невідомий вид, який скоріше за все ще й отруйний нерозважливо, якщо не вмієш з ним вправлятися. я вміла. спершу я добре затиснула її голову між пальцями, і вже тоді почала обережно виймати тіло з цупкої мотузки. потім все ще тримаючи її на витягнутій руці якомога далі від своєї шиї, кинула змію у траву. тварина з неймовірною швидкістю зникнула серед лісового настилу.
⠀
чортові люди, гірше звірів.
⠀
почало сутеніти, я попрямувала назад, ще встигну вдосталь нагулятися тут на роздоллі.
⠀
— ой, марино, це ви? чи я і цього разу обізнався? — назустріч мені вийшов мій колишній психотерапевт.
⠀
— я. доброго вечора, ігоре аркадійовичу.
⠀
— ви вирішили змінити атмосферу? розумію вас, є щось таке в природі, заспокоює вона. ви більше до мене на прийом не прийдете?
⠀
це було риторичне питання, яке не потребувало відповіді. цей чоловік далеко не дурень.
⠀
— давайте я вас проведу, негоже вам одній розгулювати.
⠀
ми пішли, не кваплячись. кожен роздумував про своє. чи то занервувала я через зустріч з чоловіком, чи то потрібно було щось накинути перед прогулянкою, але шкіра покрилася невеличкими пухирцями й білі волоски на руках піднялися.
⠀
— а зайдете до мене в гості?
⠀
я похитала головою.
⠀
— дякую, але ні, ось вже моя хата.
⠀
— стривайте, то ми виходить з вами майже сусіди? я через будинок живу. на добраніч вам!
⠀
чоловік пішов вперед.
⠀
— е-х-х, ледь не забув. я позичав оксані каструлю на похорони бабці, вона так і не повернула, а мені якось нагадувати було не зручно, ви ж розумієте? вона алюмінієва з чорною кришкою, розписана квітами.
⠀
я відразу згадала про вказану річ, вона стояла біля сходів порогу, на рушнику. вочевидь дівчина хотіла повернути її перед раптовим від’їздом. мабуть, забула.
⠀
— тоді прошу до мене, заберете якраз.
⠀
я зупинилася, щоб пропустити ігоря аркадійовича вперед, та чоловік вирішив побути джентльменом:
⠀
— тільки після вас.
⠀
механічно відкрила хвіртку, пальці почали тремтіти. кроки ігоря стали беззвучні, злилися із землею. це почало нервувати. шум у вухах, певно, тиск піднявся.
⠀
— я вам подобаюся, марино, як чоловік? — цього разу його голос вібрував, був пониженим і злегка хрипким. — ми б могли чудово провести разом цю ніч...
⠀
— ні! — відрубала я.
⠀
шлунок скрутило чи то серце набирало обертів. анатолій грубо схопив мене за лікоть, проричавши:
⠀
— ну чому ні? ми всього лише зробимо один одному приємно. — жорсткі пальці залізли під футболку, торкнувшись шраму, який залишився від кухонного ножа... моя дитина...
⠀
— заберіть свої руки! — ледь шепчу, стримуючи сльози.
⠀
він не слухає, а я не чекаю, зміщуюсь убік, щоб ліктем ударити в живіт. ігор згинається, а я встигаю відскочити. до будинку залишається якихось п'ять кроків, я вже практично біля порогу...
⠀
— твій чоловік убив твою дитину, проштрикнувши нож-е-е-е-м-м... — він насилу вимовляє, скоріше це свист через зціплені зуби, який доносить шелест трави. — операція була складна, я читав висновок хірурга.
⠀
я повернулася обличчям. йому навіть не було совісно копирсатися в чужій білизні. а що ще очікувати від тих, хто намітив собі ціль і готовий заплатити за не її будь-яку ціну?
⠀
— твій дядько хотів тебе покласти у свою приватну клініку... нервовий зрив, апатія з перебігом ейфорії. це не страшно, якби не твоя парамнезія, де ти відштовхувала реальність. ти втекла з лікарні...
⠀
я похитнулася.
⠀
— я тебе одразу впізнав в барі в ту п'ятницю. без перуки, підмальована, тобі вдалося заманити недоумка толю, щоб прикінчити в ліфті. тільки ти от у дечому прорахувалася... — він підіймається плавно. і зубоскальство... зубоскальство голодного звіра. — я допомагав йому…
⠀
а я все думала як мій не досить гарний начальник заманював дівчат... звісно, вони працювали удвох. покидьки.
⠀
ноги німіють, не здатні зробити більше і кроку, падаю навколішки. він різким ривком дотягується до мене і штовхає на землю. такий довгий приглушений дзвін у потилиці. чи то від відчаю, чи то від болю на очі навертаються сльози.
⠀
— таню-таню, не плач. — шершава рука обрисовує контур обличчя, відтягуючи нижню губу. це дає зібратися.
⠀
пручаюсь коліном, в надії зіштовхнути покидька. нагрудний крик виривається ізсередини.
⠀
— можеш кричати скільки хочеш, але тебе ніхто не почує, бо ми єдині на цій вулиці.
⠀
не слухаю його, продовжую боротися, щосили тисну на плечі чоловіка.
⠀
— але найцікавіше, що рівно через рік твоєї втечі тіло колишнього знайшли з відрубаною головою. більшість думала, що це його дружки бариги, але ж це була ти, таню? зізнайся?
⠀
ні... ні... то лише кошмар... він бреше...
⠀
у горлі пересихає. моя голова дрібно метеляється з боку в бік, мов хтось її недбало пришив до шиї. повітря не вистачає, горло давить уявна чорна мотузка. і обличчя... обличчя мого чоловіка. розгублене...
⠀
руки безвольно падають.
⠀
його пальці торкаються застібки джинсів. заплющую очі. аби тільки швидше б.
але нічого не відбувається. чую хрип, борсання, він відкочується вбік, мов оскаженілий хапається за шию.
⠀
— клята змія-я-я-я.
⠀
біла смуга. мій мозок слабко генерує інформацію, заповнений зеленими витягнутими вузькими лініями, зараз існують тільки вони.
⠀
— ну чого ти чекаєш-ш-ш-ш, добрий його! це він на пару з-з-з-зі с-с-с-своїм с-с-с-спільником катував ті невинні душ-ш-ші!
⠀
сокира лежить в кількох метрах від мене, встромлена в обрубок дерева. я не відчуваю себе, ні як ступаю, ні холодних крапель води, ні дотику до шорсткого дерева. невагомий удар і голова відкочується на кілька метрів.
⠀
—о-с-с-с-сип його с-с-сіллю — обережно зводжу овал навколо плоті й ледве кінчаю з цим, його поглинає земля.
⠀
— як-к-к-к? — заплітається язик. голос теж здається належить не мені.
⠀
— чаклун він, темний. порушив закони життя і смерті, — змія заповзає на мене, огиди чи страху не існує. всі інстинкти хтось вимкнув. — з-з-з-забирай с-с-свої речі, їдь до ближчої гос-с-с-стинці у міс-с-сті. тебе тут не було вчора, ти з-з-з-запіз-з-знилас-с-ся на автобус-с-с-с, а твій с-с-с-сусід згорів у будинку.
⠀
— скелет? — уточнюю.
⠀
— його з-з-з-знайдуть, не хвилюйс-с-ся з-з-за це.
⠀
я підхоплюю свої дорожні сумки.
⠀
місяць освітлює дорогу, а змія щось шепче і шепче.
⠀
туман... такий в'язкий, як той кисіль...
⠀
ранок зустрічає мене шаленим болем в потилиці. де це як так вдарилась?
гостиниця в якій я вчора заселилася була не дорогою, проте на чистоту це не впливало. перша стаття з екрана телефона львівських новин голосила про пожежу в селі лаврів. загинув ігор аркадійович смолець, тридцять сім років через необачне користування піччю. шкода, ще молодий...
⠀
парамнезія — розлад пам'яті, при якому виникають хибні або перекручені спогади, може відбуватися змішання минулого і сьогодення, а також реальних і вигаданих подій. парамнезія часто характеризується переоцінкою впливу власної особи на результат деяких подій, що мали місце у минулому (інформація доброчесно здерта з простору вікіпедії).
⠀
p.s. я розділяла на частини цей текст годину так точно, рахуючи символи, редагувала приблизно чотири-п'ять годин. про написання, переписування, додання якихось описів взагалі мовчу. задоволена собою пішла далі писати фантастичну історію.