знаєте є такі особливі книги, які виривають тебе з цього світу на довгий період... ні, в мене є багато прочитаних творів, де я обов'язково ловлю «книжкове похмілля», але є такі історії, які переплітаються з моїм минулим/сьогоднішнім, з думками, які, мов дико-вороже плем'я тільки і ловлять той момент, коли можна буде мене підвести до агонії. особливо, добре відчуваєш кожен міліметр тією літери, коли знайомий вживу і з автором, і з його історією. і розумієш як зараз тій душі, що мов загнаний звір шукає виходу... той, хто хоч раз стикався із втратою, має прочитати https://www.surgebook.com/alina23limikova/book/ya-hochu-byt-psihom там дійсно жагучий біль, який залишить неприємні опіки в мозку, язиці, очах... посіє страх в серці і навчить тебе нарешті цінити те, що маєш, але чим не дорожиш. бо воно ж таке звичне, куди воно може дітися? а ти просто уяви хоч один день без тієї людини, що вона вже не дихає і більше ніколи її легені не наситяться таким потрібне киснем, вона вже більше не всміхнеться... кепсько чи не так? тому ціни, просто бляха ціни! Надь, тобі ж окремо, дякую, за книгу. ні, я не плакала, мені взагалі здається, що я втратила цю можливість... не знаю погано це чи ні, але просто знай, що твоя розповідь посилилася глибоко в такій раненій душі і потроху почала зшивати краї... книга Надін https://www.surgebook.com/alina23limikova/book/ya-hochu-byt-psihom

твоє повітря — це люди, які тебе оточують (і тут треба було б зробити ремарку «якщо ти не закорінілий інтроверт з чашкою чаю, обернутий в плед», але ні, на жаль, їх це теж стосується). саме ці люди часто творять твій настрій/твою думку про себе/твоє життя. та проблема полягає в тому, що так як вони тобі надзвичайно потрібні і стали вже певною «звичкою» скажімо ти навіть можеш не підозрювати, що вони керують тобою, вкрапляючи тоненько яд. і тут ти можеш сказати: «стоп-стоп, це знову чергова фігня про токсичних людей, до побачення!» а от і, ні. це набутий досвід, яким треба ділитися, бо як сказала мені одна дорога людина: «твоє ім'я можуть забути, а от як ти ти вибиралася з ж*пи згадають.» сподіваюсь, що дослівно саме так. і, ні, я не бути нити яка я бідна і нещасна, просто дам дружню пораду як зрозуміти чи справжній друг він чи ні? хоча, давайте без цього застарілого/банального, просто назвемо їх своїми людьми! якось одна мені дівчина сказала, що, коли твоя подруга знаходить собі хлопця — дружбі кінець. брехня! коли, бл*ха в мене був черговий нервовий зрив чомусь одна близька мені людина не просто вислухала мене, а й багато дала їжі для мого розуму, що і сьогодні я перечитую ті повідомлення і просто офігіваю наскільки ж мені пощастило зустріти її. тоді на той момент вона була у відносинах. будучи весь час замкнутою і на своїй хвилі, я намагалася знайти постійно людей з якими буде комфортно. знаходила і втрачала інтерес як тільки дізнавалася про неї більше, ніж вона сама могла передати словами. мені ставало нудно і поверталася до книжечок. тут було дві причини: основна і не основна. не основна заключається у моїй сформованій недовірі до людства, а основна полягає в тому, що як виявилося, що я ще та лицемірка. я ніколи не могла розповісти про себе правду і тому, або видавала напівправду, або взагалі відмовчувалася. і знаєте це неправильно! якщо ти хочеш щирості, тобі треба бути в першу чергу самому відкритим. і, ні, я ні в якому разі вас не закликаю видавлювати все на людину в першу чергу, просто будьте собою і потроху знайомте зі скелетами в шкафу. повертаючись до попереднього абзацу, можна зробити вивід, що я себе так поводила, бо в моєму оточенні були відсутні люди, які ж самі переживали схожі трабли. і от тут я хочу вас так сильно-сильно застерегти: якщо знецінюють твої почуття і прожиті ситуації, ти розумієш, що не отримав підтримки, а треба ото говорити про щось далі? ні, є таке, що ми часом накручуємо себе капець як жорстоко і тоді треба розуміти, що друг/подруга має рацію, не треба розводити з мухи слона. тож треба трохи розрізняти ці речі. так от знову повторюсь, що я постійно відчувала якийсь емоційний голод. мені не вистачало вражень, які дарують люди. будучи від природи емоційним інтровертом з заниженою самооцінкою, я б не сказала, що залежу від людей, але мені не вистачало розуміння. я постійно погоджувалася з усіма і відмовчувалася, робила як говорять старші. постійна депресія/ненависть до себе/суїцидальні думки супроводжувало мене протягом останніх років. але поділитися мені було ні з ким і я просто тупо мовчала! людям ніколи не подобаються, які постійно сумні, тому застосовуючи акторські здібності я вміло відігравала ролі. потім мені набридло варитися у всьому цьому, що я вирішила діяти: я стала говорити так як є, відкриватися у своїх почуттях і перестала видавлювати посмішку. і чомусь стала відразу ворогом номер один для всіх/не вдячною/та й у загальному стервом ще тим. хм, так от до чого ж я веду? та до того, що зі своїми людьми тобі не треба кимось прикидатися. ти можеш залишатися дорослою дівчинкою, яка розмовляє з вітром і обожнює шоколад, в той же час задвигає про якісь там теми, які вивчела ще тільки на половину. це я про себе якщо що. за порадою своєї незмінної дорогої людини я почала шукати причини і відкрила не тільки в «друзях» дірочки, а й в собі прямо діромахи такі діаметром в тридцять сантиметрів. багато переосмислила в прийшло до висновку: своїх людей можна знайти навіть якщо ти вже дорослий. я ніколи не вірила в інтернет-спілкування, але саме там чомусь перестала відчувати себе одинокою. так от твоє повітря завжди буде в твоїх легенях і завжди поряд. p.s. як багато тексту, а по суті мало тієї самої суті. письменниця, блін! на цей текст мене винудила одна молодшенька сестричка, люблю тебе ♥️

цього разу Юля вирішила провести набір віршів по соціальній темі. мої ще руки не доходили, он я точно певна, що це будуть як мінімум хороші роботи, як максимум, можливо, я підпишусь ще на парочку поетів. свій вірш я не можу назвати реалістичним, він про далеке майбутнє, яке сподіваюсь не поглине нашу країну. мені щиро хочеться вірити, щоб це лише залишалося тільки вигадкою моєї уяви, а не передбачення... #читаем_стихи