Очерк: Хочу забути
Смик Дмитро Сергійович
Божевілля має одне обличчя в різних світах. Божевілля, що це? Це:
1.Тяжко ступаючи ногою, що була закута в міцну, покриту шипами частину обладунку, кольором, як дика троянда, людина долала свій шлях. Обережно оглядаючи ґрунт під ногами та неквапливо, намагаючись не шуміти, вона відсувала темно-зелене листя рукою. Більшість дерев у цьому древньому лісі були поїдені невідомою хворобою. Ліс страждав. Він стрімко йшов до своєї кінцевої точки. Він йшов до смерті. Все, що відбувалося, було видно навіть не озброєному оку. Первородні Боги поглинали все, до чого змогли дотягнутися їхні мерзенні кінцівки. Ось їхні довгі пальці, прорізаючи безліч світів, дотяглися й до цього стародавнього лісу вже на цьому світі. З кожним роком все більше і більше земель осквернювалися їхніми слугами Ткачами, а потім слугами вже самих Ткачів: тварюками, зітканими із трупів тисяч воїнів, що загинули в бою.
Спочатку Збирачі запчастин ставили мітки на відповідному матеріалу для створення тварюк, а потім, в процесі, брав участь Майстер-Ткач, спрямовуючи потоки первородної енергії в спотворені тіла вбитих солдатів. Шматки нутрощів і кінцівок, підкоряючись силі Майстра-Ткача, злітали у повітря та тяглися один до одного, складаючи незабаром дивовижний візерунок зі своїх частин, формуючи структуру, що непідвладна логіці. Енергія, що витала у просторі ще до створення їхнього світу, під впливом сил Ткача набувала фізичної оболонки. Так народжувалися ці тварюки. Мов мисливські пси, вони винюхували звіра, звіра, що зветься людина. Хаща проклятого лісу приховувала безліч загадок та небезпек. Діри, наповнені чорною, схожою на смолу рідиною, що була породжена не в цьому світі, поїдали землю у своєму чорному череві. Вони ненаситні. Вони наче живі. "Все поглинаючи болота" - так їх називали. Для мандрівника чужорідне життя з інших світів несло лише смерть. По понівеченому ґрунту навколо цих боліт незабаром і буде ступати нога Харуо. Після чергової сутички, що сталася ще до того, як Харуо ввійшов у хащу лісу, сліди крові й свіжої трави з тої землі, до якої ще не дісталася скверна Первородних Богів, розповзлися плямами на кінчику його латунного черевика. Людина з обличчям, покритим шрамами, коротко стрижена, з густим волоссям кольору нічного, беззоряного неба, рухалася в темряві крізь болота назустріч наступній битві. Цілком можливо, що навіть назустріч своїй загибелі. Але йому не звикати, адже він уже не раз дивився смерті в очі та відчував її смердюче дихання. Він обережно крокував, просуваючись крок за кроком все далі, вглиб місцевості, що лежить за пагорбами, що увінчують узлісся стародавнього лісу, темрява якого заповнена як древними чудовиськами, так і тими тварюками, що принесли в цей світ разом з собою Первородні Боги. Завмираючи, прислухаючись і примружуючи очі, Харуо намагався розгледіти зеленим вогнем, що палахкотів в його очах, те, що ховалося в непроглядній гущі лісу. Щось в середині кричало йому, що він в навколишній темряві не сам. Що це за звуки? Може, це завивання нічного звіра, що вийшов на полювання? Чи не звіра зовсім, а чергової зітканої мерзенними Богами тварюки? Прислухаючись до пітьми, він почув м'які кроки та легкий тріск гілок під ступнями невідомого. Харуо зупинився, усе навколо його затихло. Здалося? Знову та сама тиша, як тоді в багряному лісі не з цього життя. Надто вже тихо для цих глибин стародавнього лісу. Нещодавно він був наповнений життям, але не цим, яким він переповнений тепер. Можливо, все-таки здалося? Тішив Харуо себе надією. Це був хрускіт гілок, чи знову здалося? Зламані вітки, що хрустнули від тиску під тяжкими кінцівками невідомої тварюки? Чи це всього-на-всього був звук падіння тих гілок, що зірвав в темряві цієї хащі, завиваючий між крон вітер із трухлявих, старих дерев покалічених темрявою потойбічної хвороби, що прийшла в цей світ із першими ознаками вторгнення Первородних Богів. Харуо все далі занурювався в таємничий древній ліс, минаючи калюжі темної рідини, що жваво їла ґрунт. Він йшов назустріч тим жахіттям, що чекали в непроглядній темряві майбутнього. Там, за тими пагорбами, де закінчуються ненаситні чорні болота, наповнені позаземною смердючою кров'ю не наших Богів. Там, де стирчать із землі обрубані стовбури дерев з обідраною від кори кроною. Вони так схожі на уламки гострих зміїних зубів. Там, де криваве полум'я палає замість сонця Алого Володаря у небі. Там ще скриготять мечі його братів по зброї. Там все ще палає людства кров. Там йде битва за право на існування в цьому світі. - Ще трохи. Ще зовсім трохи, і я тебе поверну.
Тяжко дихаючи, крок за кроком долаючи відстань до своєї чергової мети, по дорозі відплати рухався Харуо. Втративши коня в пащі цього колись прекрасного, а нині напівзгнилого та опоганеного лісу, йому довелося йти стежкою боліт. Інтуїція Харуо ніколи йому ще не збрехала. В його думках промайнув спалах, передаючи сигнал від нейрона до нейрона, від нейрона до нервів, від нервів до м'язів, поки його рука не сіпнулася в бік меча, який було зафіксовано на поясі. Але, на жаль, марно, вже пізно, він не встиг. Можливо, настав час померти й отруїти своєю кров'ю те нове життя, що несуть в цей світ Ткачі?
Тріск від ламання дерев почав сповільнюватися. Серце Харуо почало битися швидше. Ось воно, почуття! Передчуття майбутньої битви. Це адреналін, яким наповнена кров, що вирує в тілі. Від нього набухають його м'язи. Земля під ногами Харуо починає тремтіти, але страху він вже давно не відчуває. Для його розуму все сповільнилося в десятки разів. Ось він майже був поруч, ось уже дотягнувся. Все починало пришвидшуватись. Час настав. Лапи тварини підіймають пилюку. Барабанні перетинки Харуо тремтять в такт цим гучним вибухам, що супроводжують рух тварини. Пальці вільної руки тріпочуть. Тіло ніби воно не під його контролем, швидко відхиляється назад і, зробивши перекид вліво, виходить з можливої траєкторії удару. Величезне чудовисько, у пащі якого звивалися, мов змії, людські кишки, мчалося на нього. Воно було потворне. Тулуб тварюки мав неправильну форму. Зі спини потвори стирчали обламані людські передпліччя. Воно, гуркотячи й скрегочучи, наближалося, ламаючи крони дерев. Вставши на задні могутні лапи, це страхіття обплело кишками, що продовжували звиватись й виплескувати додолу жовту рідину, стовбур дерева. З гучним тріском воно вирвало його, ламаючи коріння, і цілячи в Харуо кинуло дерево перед собою, при цьому дуже швидко подавшись уперед. Відштовхуючись кінцівками від застеленого сухим листям змертвілого ґрунту, воно бігло на Харуо. Набравши необхідну швидкість, воно відірвалось від землі. Немов добре заточений клинок, що розрізає тіло, воно розрізало простір, стрімко зблизившись зі своєю жертвою, якою став Харуо.
Божевілля має одне обличчя в різних світах. Божевілля, що це? Це:
1.Тяжко ступаючи ногою, що була закута в міцну, покриту шипами частину обладунку, кольором, як дика троянда, людина долала свій шлях. Обережно оглядаючи ґрунт під ногами та неквапливо, намагаючись не шуміти, вона відсувала темно-зелене листя рукою. Більшість дерев у цьому древньому лісі були поїдені невідомою хворобою. Ліс страждав. Він стрімко йшов до своєї кінцевої точки. Він йшов до смерті. Все, що відбувалося, було видно навіть не озброєному оку. Первородні Боги поглинали все, до чого змогли дотягнутися їхні мерзенні кінцівки. Ось їхні довгі пальці, прорізаючи безліч світів, дотяглися й до цього стародавнього лісу вже на цьому світі. З кожним роком все більше і більше земель осквернювалися їхніми слугами Ткачами, а потім слугами вже самих Ткачів: тварюками, зітканими із трупів тисяч воїнів, що загинули в бою.
Спочатку Збирачі запчастин ставили мітки на відповідному матеріалу для створення тварюк, а потім, в процесі, брав участь Майстер-Ткач, спрямовуючи потоки первородної енергії в спотворені тіла вбитих солдатів. Шматки нутрощів і кінцівок, підкоряючись силі Майстра-Ткача, злітали у повітря та тяглися один до одного, складаючи незабаром дивовижний візерунок зі своїх частин, формуючи структуру, що непідвладна логіці. Енергія, що витала у просторі ще до створення їхнього світу, під впливом сил Ткача набувала фізичної оболонки. Так народжувалися ці тварюки. Мов мисливські пси, вони винюхували звіра, звіра, що зветься людина. Хаща проклятого лісу приховувала безліч загадок та небезпек. Діри, наповнені чорною, схожою на смолу рідиною, що була породжена не в цьому світі, поїдали землю у своєму чорному череві. Вони ненаситні. Вони наче живі. "Все поглинаючи болота" - так їх називали. Для мандрівника чужорідне життя з інших світів несло лише смерть. По понівеченому ґрунту навколо цих боліт незабаром і буде ступати нога Харуо. Після чергової сутички, що сталася ще до того, як Харуо ввійшов у хащу лісу, сліди крові й свіжої трави з тої землі, до якої ще не дісталася скверна Первородних Богів, розповзлися плямами на кінчику його латунного черевика. Людина з обличчям, покритим шрамами, коротко стрижена, з густим волоссям кольору нічного, беззоряного неба, рухалася в темряві крізь болота назустріч наступній битві. Цілком можливо, що навіть назустріч своїй загибелі. Але йому не звикати, адже він уже не раз дивився смерті в очі та відчував її смердюче дихання. Він обережно крокував, просуваючись крок за кроком все далі, вглиб місцевості, що лежить за пагорбами, що увінчують узлісся стародавнього лісу, темрява якого заповнена як древними чудовиськами, так і тими тварюками, що принесли в цей світ разом з собою Первородні Боги. Завмираючи, прислухаючись і примружуючи очі, Харуо намагався розгледіти зеленим вогнем, що палахкотів в його очах, те, що ховалося в непроглядній гущі лісу. Щось в середині кричало йому, що він в навколишній темряві не сам. Що це за звуки? Може, це завивання нічного звіра, що вийшов на полювання? Чи не звіра зовсім, а чергової зітканої мерзенними Богами тварюки? Прислухаючись до пітьми, він почув м'які кроки та легкий тріск гілок під ступнями невідомого. Харуо зупинився, усе навколо його затихло. Здалося? Знову та сама тиша, як тоді в багряному лісі не з цього життя. Надто вже тихо для цих глибин стародавнього лісу. Нещодавно він був наповнений життям, але не цим, яким він переповнений тепер. Можливо, все-таки здалося? Тішив Харуо себе надією. Це був хрускіт гілок, чи знову здалося? Зламані вітки, що хрустнули від тиску під тяжкими кінцівками невідомої тварюки? Чи це всього-на-всього був звук падіння тих гілок, що зірвав в темряві цієї хащі, завиваючий між крон вітер із трухлявих, старих дерев покалічених темрявою потойбічної хвороби, що прийшла в цей світ із першими ознаками вторгнення Первородних Богів. Харуо все далі занурювався в таємничий древній ліс, минаючи калюжі темної рідини, що жваво їла ґрунт. Він йшов назустріч тим жахіттям, що чекали в непроглядній темряві майбутнього. Там, за тими пагорбами, де закінчуються ненаситні чорні болота, наповнені позаземною смердючою кров'ю не наших Богів. Там, де стирчать із землі обрубані стовбури дерев з обідраною від кори кроною. Вони так схожі на уламки гострих зміїних зубів. Там, де криваве полум'я палає замість сонця Алого Володаря у небі. Там ще скриготять мечі його братів по зброї. Там все ще палає людства кров. Там йде битва за право на існування в цьому світі. - Ще трохи. Ще зовсім трохи, і я тебе поверну.
Тяжко дихаючи, крок за кроком долаючи відстань до своєї чергової мети, по дорозі відплати рухався Харуо. Втративши коня в пащі цього колись прекрасного, а нині напівзгнилого та опоганеного лісу, йому довелося йти стежкою боліт. Інтуїція Харуо ніколи йому ще не збрехала. В його думках промайнув спалах, передаючи сигнал від нейрона до нейрона, від нейрона до нервів, від нервів до м'язів, поки його рука не сіпнулася в бік меча, який було зафіксовано на поясі. Але, на жаль, марно, вже пізно, він не встиг. Можливо, настав час померти й отруїти своєю кров'ю те нове життя, що несуть в цей світ Ткачі?
Тріск від ламання дерев почав сповільнюватися. Серце Харуо почало битися швидше. Ось воно, почуття! Передчуття майбутньої битви. Це адреналін, яким наповнена кров, що вирує в тілі. Від нього набухають його м'язи. Земля під ногами Харуо починає тремтіти, але страху він вже давно не відчуває. Для його розуму все сповільнилося в десятки разів. Ось він майже був поруч, ось уже дотягнувся. Все починало пришвидшуватись. Час настав. Лапи тварини підіймають пилюку. Барабанні перетинки Харуо тремтять в такт цим гучним вибухам, що супроводжують рух тварини. Пальці вільної руки тріпочуть. Тіло ніби воно не під його контролем, швидко відхиляється назад і, зробивши перекид вліво, виходить з можливої траєкторії удару. Величезне чудовисько, у пащі якого звивалися, мов змії, людські кишки, мчалося на нього. Воно було потворне. Тулуб тварюки мав неправильну форму. Зі спини потвори стирчали обламані людські передпліччя. Воно, гуркотячи й скрегочучи, наближалося, ламаючи крони дерев. Вставши на задні могутні лапи, це страхіття обплело кишками, що продовжували звиватись й виплескувати додолу жовту рідину, стовбур дерева. З гучним тріском воно вирвало його, ламаючи коріння, і цілячи в Харуо кинуло дерево перед собою, при цьому дуже швидко подавшись уперед. Відштовхуючись кінцівками від застеленого сухим листям змертвілого ґрунту, воно бігло на Харуо. Набравши необхідну швидкість, воно відірвалось від землі. Немов добре заточений клинок, що розрізає тіло, воно розрізало простір, стрімко зблизившись зі своєю жертвою, якою став Харуо.
Коментарі