Нарешті Ігор стояв на порозі квартири Влада. Його руки були зайняті: в одній – дволітрова пляшка коли, а в іншій – піца швидкого приготування. Поскребти ногою, як кіт, він спершу не хотів, але обставини змусили. Хлопець неохоче підняв ліву ногу й почав стукати носком кросівка по дверях. Стукати довелося довго, і через кілька хвилин ліва нога втомилася, тому він перейшов на праву. Але двері залишалися зачиненими.

– Курва мать, Влад! – вигукнув Ігор, не витримавши. – Скільки я тут маю стояти? Відкрий ці чортові двері!

Тієї ж миті двері нарешті відчинилися. На порозі стояв Влад: худорлявий, коротко стрижений, з рудим волоссям і яскраво-зеленими очима. Побачивши його, Ігор згадав одну історію.

Це сталося десять років тому. Якось, після ранкової пробіжки, Ігора покликали обідати. Влад залишився чекати, але мама Ігора, побачивши його, миттєво запросила до столу. Вона приготувала картоплю з котлетою в кисло-солодкому соусі. Влад, звиклий до скромних порцій, розгублено дивився на тарілку, поки мама гладила його по голові й говорила:

– Бідна дитина, їж, їж. Тобі треба їсти. Де твої батьки, що не годують тебе?

Ця фраза стала улюбленим жартом Ігора. І він не міг утриматися:

– Бідна дитина, їж, їж... – сказав він, усміхаючись.

– Заткнись, ідіоте. Заходь уже, – відповів Влад, відступаючи вбік.

Квартира Влада мала свій шарм. Невелика й без зайвих зручностей, вона все ж була затишною. Маленький коридор із шафкою для взуття, компактна кухня з дерев’яним столом і кількома табуретами, тісна ванна, скромна спальня – усе це відрізнялося від великого й сучасного будинку Ігора. Але саме в квартирі Влада Ігор почувався як удома.

– Ну що, починаємо? – запитав Влад, дістаючи пакети з Макдональдсу. – Вечір із фільмами та фастфудом забезпечений.

Ігор усміхнувся й кивнув.

Минуло кілька годин. Хлопці сиділи на дивані, укутавшись у ковдри, й дивилися мелодраму «Крила кохання». Вони сміялися, часом витирали сльози, заїдаючи все бургерами й запиваючи колою. Атмосфера була майже ідеальною, доки...

Раптово щось упало. Звук був гучний і глухий. Хлопці насторожилися, вимкнули телевізор і, притихнувши, підійшли до вікна. Відсунувши штору, вони побачили, як за кілька будинків горить житловий комплекс. Червоні язики полум'я й клуби чорного диму підіймалися в небо.

– Це що таке?! – вигукнув Ігор, але в ту ж мить по телевізору почалися новини.

На екрані з’явилася ведуча з серйозним обличчям:

– Сьогодні, 22 лютого 2024 року, Росія розпочала масове вторгнення в Україну. Ракетні удари завдано по багатьох областях. Почалася війна.

Хлопці застигли, не в змозі повірити почутому. Влад закрив обличчя руками й тихо промовив:

– Ну що ж… гарно ми провели час.