Вранішню тишу зрідка протинали тихесенькі схлипування Дарини. Вже майже минулося, майже вщухло. Минуло вже кілька годин, як загрукотіла вона дверима в квартирі Михайла, і зникла у нічній темряві,одинокою пасажиркою нічного дизелю. Дісталася малесенького майже забутого всіма села, забігла до старенької темної хати і ,не роздягаючись, кинулася на високе ліжко… З силою стисла невеличку, вишиту маминими руками подушечку. Його голос і надалі лунав в її вухах. Від облудних звинувачень образою пекло у грудях,і навіть гарячі сльози не тамували того пекельного вогню. На сході з’явилася перша ранкова заграва, ніби хтось запалив нічничок у темній кімнаті. Ранок вже. Ще трішечки і знову до міської метушні.

Минуло багато років від тоді, як загинули її батьки. Тітка забрала її, злякану, заплакану і безмежно самотню зі старої батьківської хати навчатися до міста.Тоді то було для неї порятунком. Та йшов час, і якась невідома сила тягла її на рідний поріг. Перед вступом до коледжу не втрималася, приїхала. В хаті все лишилося, як за життя батьків. Вона гортала сторінки батькових книжок, розкладала мамине шиття , і ніби поринала у далеке дитинство. Тоді вперше відчула вона, що це її земля, її Батьківщина. Єдине місце на світі, де вона насправді вдома. Відтоді з будь-якою подією їхала вона до батьківської хати. Перебираючі старі фото, подумки розмовляла з батьками, ніби радилася, ділилася радістю та сумом. Ось і сьогодні прибігла. Охайні хрестики маминого шиття вже наскрізь просочилися солоною сльозою,а вона все притискалася до нього, ніби до маминих натрудженних рук, і все шепотіла – “Мамочко,за що…” Не могла вона збагнути, як Михайло, з яким вони зналися з перших років її життя в місті , повірив такій брехні. З кам’яним обличчям слухав він її слова, та здавалося не чув , або просто не хотів того чути. І вона вибухнула. Вибухнула образами за всі роки, все згадала, все вихлюпнула на мовчазного і зблідлого Михайла і прожогом помчала з його квартири.

Колись їх вважали зразковою парою. Стрункий,високий освідчений Михайло був мрією всіх однокласниць, потім сокурсниць, та в жодної шансів не було. В той день, як побачив Дарину ,одразу відчув, що має бути лише з нею. Вона, невтішна через втрату батьків , трималася відсторонено від усіх, а він майжедва роки штурмував її оборону ніжністю, увагою, ненав’язливою допомогою. І домігся таки свого! На випускний вечір вони пішли вже разом. Потім разом вступили до коледжу, а як закінчили його, тихесенько розписалися без гучного застілля. І все було б добре. Та Михайло був людиною досить важкої вдачі. Як минули часи першої закоханності, вона почала відчувати на собі докірливі погляди і чути образливі слова. Його “гризли” ревнощі, а він “гриз” її. А тут ще й діточок Бог не давав. Все частіше він дорікав їй цим, а вона тільки мовчала та молилася ночами за їхній шлюб. Він вчився і далі , а вона влаштувалася у непогану фірму секретарем. Сказати,що стали бачитися мало – то не сказати нічого. Він навчався у другу зміну, спав майже до обіду, і завжди наголошував,що його чекає велике майбутнє. Лишилося тільки трішечки почекати. Ось не ось здобуде Михайло потрібну освіту і все буде. І вона робила все для того,щоб так і було. Працювала з самого ранку і до пізнього вечора, бо допомагати їм було нікому. Мати Михайла вдруге вийшла заміж і жила у сусідньому містечку, а тітка Дарини і своїх діточок мала трійко,то допомагати рідко коли мала змогу. Та Дарина не здавалася. Домовилася на вихідних мити посуд у маленькій кафешці через дорогу від дому, допомагала студентам з написанням робіт. Заради Михайла та затишку їхньої домівки вона була ладна на все.

Одного разу вже затемно повернувшись додому, тихесенько, щоб не збудити Михайла, Дарина шмигнула до ванної. Тепла водичка змивала втому з тіла і тяжкі роздуми з душі. Лишилося недовго. Ще піврочку і все налагодиться. Вийшла з ванної кімнати і застигла від подиву. Посеред кімнати на підлозі сидів Михайло і діловито перечитував смс-ки у її телефоні.

– Все вичистила? Та я все одно все знаю! Не треба мені таких грошей – І гримонув образами.

То було вперше. Та з того дня чи не кожне студентське застілля закінчувалося сльозами Дарини. Щоб вона не робила,Михайлові все було не так. У кожному чоловікові з її оточення він бачив потенційного конкурента, про що ніколи не забував пробуркотіти Дарині.  Тиха з дитинства Дарина мовчки терпіла все. А коли зовсім несила була, їхала до старої хати. В ній ніби і стіни давали їй підтримку, якої в її житті не було зовсім. Квартира Михайла не стала їй прихистком, і лише на своїй маленькій Батьківщині знаходила вона спокій.

Цей день мав стати особливим. Доля зглянулася на неї і подарувала щастя принести в цей світ нове життя. Не тямлячись від щемного жіночого щастя , як на крилах влетіла вона до Михайлової квартири .

– Коханий, в нас буде дитина!

Відповідь Михайла, як удар під дих :

– Дитина? Чия дитина? –  І знов шалений потік необгрунтованих образ і докорів.

Сонячні промені вже освітили землю,заблукали у зеленому вітті дерев і торкнулися блідої щоки мирно сплячої Дарини. Вже минулося, вже вщухло .Маленька подушечка випала з розслаблених уві сні рук. Легка посмішка майнула на вустах Дарини – тієї миті вона була щаслива. Ій снилося, як у вишневому садку за старою хатою,  на своїй дитячій гойдалці вона качає дівчинку, як дві краплини схожу на саму Дарину у дитинстві. Прокинувшись, вона вже точно знала, в її житті більше не буде ніяких звинувачень і образ. Бо тепер її життя належить тій дівчинці у білявих кучериках,і з нею воно точно буде щасливим.