Інколи, щоб хоч якось абстрагуватися від війни, я згадую минуле. Жаль, не було в нас і половини тих гаджетів, що мають наші діти, стільки б всього вдалося зберегти. А так, воно є десь глибоко у пам'яті, і у мене є своя машина часу. Вдень, звісно, особливо не політаєш. Побут річ невід'ємна і перманентна)) Але є ранок. Присмерковий, морозний, сонний. Коли будинок наповнений лише тихим мирним сопінням. Навіть кіт, розкинувшись на весь зріст по теплому припічку, сопе і муркоче крізь сон. Виходжу на поріг. Ранкове морозне повітря освіжає і бадьорить. Тиша і спокій... Згадався ранок не з дитинства чи юності. Подвір'я, щедро залите місячним сяйвом, нагадало ночі лютого-березня, коли цей будинок, як мені здавалося, не пристосований до зимового проживання, став моєю домівкою, моєю особистою фортецею. Тієї зими тиша не додавала спокою, осідаючи десь глибоко всередині тривогою і страхом Дрова, що потріскували у грубі, я дивилася на них і думала, що будинок не прогріється ніколи... Ми спали вдягнені, взуття лежало поруч, на випадок, що треба буде бігти у погріб. Але людина, то дивне створіння. Воно звикає до всього, пристосовується до нових умов, налаштовується на потрібну хвилю. У перші ночі після вторгнення я, як і багато хто з вас, не могла спати. Я наче навіжена оновлювала телеграм, додавала все нові і нові канали з новинами у сподіванні побачити кінець війні. Хоча б примарну надії на її кінець. Хоча б щось... На мене не діяв Арестович. Його спокійне обличчя не запокоювало, а лякало, бо тільки підкріплювало стійке відчуття сюрреалізму. Але наші люди, прості жінки, чоловіки, хлопці-захисники, вони дали мені те, чого так прагнуло моє серце - Надію. Вона, скромно оселившись десь в глибині моєї наляканої душі, освоїлась і, випхавши геть мало не весь мій жах, зневіру, безпорадність, зайняла весь мій душевний простір, запросивши те, що дуже допомагає жити - Віру. Віра, у будь-якому своєму прояві - величезна сила, а в компанії з Надією - Міць! Великі люди Великої країни, які повернули мені здатність дихати на повні груди, вірити в свій народ і маленьку країну, на яку обрушилася величезна країна-варвар, країна-вбивця... Знайомі і зовсім чужі, що стали близькими, як той хлопець з острова Зміїний (вперше у житті матюки визвали у мені стільки захоплення і сліз гордості), Ви завжди у моєму серці і в моїй пам'яті. Їм не потрібно гаджетів, щоб пам'ятати, яка ціна Перемоги і Волі мого народу. Не вийшло сьогодні абстрагуватися... Як би ми не вміли до всього звикати, війна - то біль і жах, до яких звикнути не можна. Але Надія і Віра - Міць! Живіть з надією, укріплюйтеся у своїй вірі, допомагайте, чим можете, нашим захисниками, і буде нам щастя. Єдине можливе для нашої країни щастя - Мир після нашої Перемоги!

Смішно, але я все ще вірю в дива. Не тільки на Миколая чи у Новорічну ніч. Вірю у те, що саме життя, то безцінний і неповторний дар, диво з див. Ще вірю,що немає того зла, яке б перемогло Правду. А ще вірю, що заповітне бажання, помножене на мільйони бажаючих, то вже майже факт. З Миколаєм! Миру нам всім!

Є така стела "Три сестри". Це кордон між росією, білоруссю і Україною. Моє місто, моя маленька Городня за 30 км від неї. Колись там ще фестиваль був, на честь дружби братніх народів... Саме повз цей пам'ятний знак 24 лютого йшли колони техніки. Вдень вони вже розсікали гусінню асфальт мого рідного містечка і моє серце. Ми не тікали з міста. Важко пройти непоміченими родині з восьми людей повз блокпости істот з червоними стрічками Нам нікуди було тікати... Прості речі стали недоступними і омріяними. Механічні дії - імітація життя. Моя найменша дитина переживала найбільше. Її хрещений стояв у обороні Чернігова, який щодня зазнавав страшного,звірячого нападу по землі. А вночі - літаки і бомби... Щоранку, склавши рученята у замок, доня молилася за хрещеного. Весь місяць облоги Чернігова це був своєрідний ритуал. https://www.surgebook.com/lyudmila_skripko/poem/hreschenomu