Знаєте, як печуть сльози відчаю? Потоками гарячої лави випікають тебе зсередини до повної пустелі. І цю пустелю до країв заповнює біль. Я сиджу на підлозі і не бачу нічого, крім високої дівчини, що веде в глибину коридору мого єдиного сина. Їх обличчя спокійні, а я не можу опанувати той біль, що рве мене з середини усвідомленням - я бачу свою дитину востаннє…
Ніколи б не подумав, що опинюся у ковідному відділенні. Тим паче разом з сином. Сірі стіни, два ліжка, дві тумби, один апарат ШВЛ на двох. Мій кремезний двадцятирічний красень ніяк не вписувався у атмосферу відділення тяжкої хвороби. Впевнений та життєрадісний, він всміхався до мене і повторював: «Батьку, тримайся, прорвемося!» Я втратив віру, кляв лиху долю, а він щосили будив у мені життя: «Татку, ну ти що? Чи нам з тобою сумувати!?! Ми ж з тобою ще ого які хлопці! Як дихається? Ще важко? То подихай ще, мені легше, я вже майже не хриплю.»
Його підтримка стала моїм дивом. Одного ранку, ледве переживши ніч, я відчув – хвороба відступає. Вдень я зрозумів, що можу дихати без ШВЛ. Радісний, я повернувся до сина і не впізнав його. Він тихенько лежав на ліжку згорнувшись калачиком і майже не ворушився, ніби економив повітря, що зайшло до легень. Його обличчя зблідло, усмішка зникла. Біль, куди страшніший за страх власної смерті, розітнув мою душу: «Сину, синочку ти що?» Тінь колишньої усмішки ледь торкнулася його губ. Без слів він підняв великий палець угору, та я бачив, колишня жага до життя, що горіла в його очах, згасла. В них був тільки безкінечний сум. Мій хлопчик вмирав…
Коли тобі бажають здійснення мрій, то мрій про здоров’я собі та близьким, бо їх не купиш ні за які гроші. Я це точно знаю, бо хотів купити здоров’я своїй дитині. У відчаї я біг по найдорожчі ліки, молив про допомогу персонал, був готовий віддати все, що мав, щоб побачити той вогонь життя у очах своєї дитини. Та попри все синові ставало гірше. Провалюючись у хворобливу дрімоту, я нервово прокидався. Мене лякало, що заснувши, я не зможу вчасно допомогти синові. Притягнув тумбочку впритул до його ліжка, поклав руку сина на свою, сидів і дивився, проклинаючи свою безпорадність. У напівсні я раптом відчув, як син стис мою руку. Апарат більше не рятував його. Тіло, страждаючи від нестачі кисню, витягнулося, мов струна, губи посиніли. Я побіг. Кричав і плакав, як дитина, благав про допомогу, відчуваючи себе найменшою піщинкою поруч зі своїм величезним болем. Якоїсь миті я впав. До мене підійшла молоденька жіночка у білому халаті і тихо спитала: «Ти чого кричиш, чоловіче? Ти ж розумієш, що це лікарня?»
Ніби в якійсь паралельній реальності, я бачу, як мого сина везуть повз мене до реанімації, а я не можу поворухнутися під суворим поглядом дівчини у білому. Який пронизливий цей писк – довжелезна пряма на моніторі... Реанімаційна бригада наче у німому кіно бігає навколо моєї дитини.
«Чому ви не з ними?» – спитав я в дівчини. Вона злегка повела плечем та спокійно відповіла:«Навіщо? Він вже три дні, як мій. Він виторгував твоє життя за своє. Не кажи нічого, пізно! Живи та не жалійся, йому б це не сподобалося.» Лишивши мене самого, вона увійшла до реанімації, ніби не помічаючи всіх тих людей, що намагалися повернути сина до життя. Вона взяла його за руку, він піднявся і слухняно рушив за нею, зникаючи у темряві коридору. «Синууууу!!!!». Він обернувся, усміхнувся і зник.
Молодий втомлений лікар вийшов з реанімації. Нервово стискаючи у руках маску, він щось казав мені, та я його не чув. В моїх вухах і досі стояв той пронизливий писк і слова дівчини у білому: «Він мій!»