Важка похмільна голова Лариси не відривалася від подушки. Десь фоном вона чула голос малої Женьки, та жодного слова розібрати не могла. Зібравшись з силами, вона ледве розтулила очі. Біля кухонного диванчика весело пританцьовувала мала, притискаючи до грудей яскравий згорток.

– Мамо, цього року я точно була гарною дівчинкою. Миколай не забув про мене. Дивись мерщій скільки в мене смаколиків  – без упину тріскотіла Женька, виймаючи з пакетику цукерку за цукеркою.

В голові Лариси почалася віхола. Вона мало пам’ятала вчорашній вечір, та точно знала, жодних подарунків вона не купувала. Як у тумані пригадувався вчорашній вечір. Сусідський хлопчик, дванадцятирічний Миколка, забіг надвечір і спитав чи треба забирати Женьку з садочку, бо саме йшов за своєю меншою сестричкою. То й все, що змогла пригадати Лариса.

Кілька років тому, злагоджене життя її полетіло шкереберть. П’ять років щасливого безтурботного життя, розлетілися, як попел по вітру після спокійних чоловікових слів – “Відпусти, я покохав іншу, пробач…”Лариса мовчки зібрала свої і Женчини речі і того ж вечора виїхала в стару “хрущовку” на околиці міста. За рік до того дзвінок від адвоката сповістив Ларису, що вона є єдиною спадкоємицею своєї покійної тітки. Останні роки жінка двічи на тиждень відвідувала стареньку, привозила продукти та все необхідне. Іноді  навіть  лишалася з Женькою на вихідні, щоб хоч трошки розважити самітню тітку. Великих статків в старенької не було, але саме житло відійшло Ларисі по праву й по совісті. Все думала квартирантів пустити, а вийшло так, що згодилося й самій.

Колишній чоловік не дзвонив і не навідувався. Інколи забігав до Женьки в садочок з торбочкою цукерок чи фруктів. Лариса не докучала йому, бо десь в глибині душі сподівалася, що він одумається, примчить, вибачиться. Вона спочатку обуриться, трохи поплаче та згодом, звісно, пробачить його. І життя повернеться на круги своя. Та час йшов, а він все не з’являвся. А потім до поштової скриньки прийшов здоровенний конверт… Ну що ж розлучення то й розлучення. До суду Лариса не ходила, написала папірчик, що згодна на все. Минув ще місяць і на її порозі , як з під землі , виріс височезний кремезний чолов’яга з пакунком у руках. Адвокат чоловіка сповістив, що це гроші від продажу будинку і прощальна листівка для Женьки. Нове життя чоловік вирішив будувати не будь-де, а за кордоном.

“Нап’юся з горя!” – подумала Лариса і , витягнувши купюру з конверту, попрямувала до супермаркету. Того ж дня роззнайомилася вона з смішливою сусідкою Мариною, яка працювала касиркою. Ввечері, одразу ж після її зміни жінки засіли у маленькій кухонці, посилаючи прокльони всім чоловікам під дзенькання чарок. Марина була самітня, тож звикла належати сама собі. З часом Лариса теж вирішила, що вона нікому нічого не винна, навіть малій доні, яка все більше й більше ставала схожою і вдачею і зовні на колишнього чоловіка. Щоранку Лариса обіцяла, що це остання купюрка з пакунку, решту вона завтра ж обов’язково віднесе до банку. Та похід цей все відкладався та відкладався, доки та купюрка й насправді лишилася остання.

Сусідський хлопчик Миколка був дивовижною дитиною. Таким, про яких кажуть – ніби вже життя прожив. Все він чув, розумів, помічав мало не з пелюшок. Дивлячись на замурзану неохайну Женьку, в хлопчика стискалося серце. Його сестричка Марійка, одного віку з нею була мало не вдвічі більша. Ну як не вдвічі, то на голову точно. Одного вечора привівши малу з садка, Микола спитав в здивованої матері чи немає в них одежі, яку можна віддати Женьці. Мама тоді перебрала всі речі і взуття, і щасливий хлопчик боязко постукав у сусідчині двері. Вони самі відчинилися – Лариса вже давно не зачинялася, казала, що коли грабіжник до неї влізе, то не те що нічого не візьме, а ще й свого лишить від такого зубожіння. Женька радісно міряла нові речі, обіймала Миколку, дякувала і все причитувала, що в неї точно ніколи не було такої чудової сукенки, таких модних чобітків та теплої дубляночки.

З того вчора хлопчик майже щодня разом з сестричкою забирав з садочка і Женьку. У переддень на Святого Миколая, Марійка розщебеталася про подарунки:

–  Жаль, що Святий Миколай тільки цукерки носить. Я б хотіла радше ось таку ляльку. – Промовляла мала,  крокуючи повз вітрини «Дитячого Світу»

–  А що, Святий Миколай завжди носить цукерки ?  – Сором’язливо спитала Женя, натягуючи зваляну теплу шапку на вушка.

–  Ну звісно ж так,  – нетерпляче вигукнула Марійка і з роздумом додала,  – Якщо тільки ти не розбишака.

У ясно-синіх оченятах Женьки зблиснули краплинки сліз і вона сумно промовила:

–  Таки я розбишака… Жодного разу Святий Миколай не приніс мені цукерок.

У грудях в Миколки похололо. Як то так, що п’ятирічне дитя себе буде розбишакою вважати?

–  Ні, Женько, ти не розбишака. Розбишакам Святий Миколай приносить лозинку,в тебе ж лозинки не було?

–  Нііі, не булого. – Широко розкривши очі, протягнула Женька

–  Значить, не розбишака. Просто миша твої цукерки потягла, таке трапляється.

– Ой, лихо, то й сьогодні теж потягне!  –  Дві прозорі сльозинки зрадницьки викотилися з очей,  і Женька швидко змахнула їх рукавичкою.

–  Не бійся. Лишиш свою кімнату відчиненою, я нашого Пушка впущу, жодна миша не проскочить! – Заспокоїв малу Миколка.

Так за розмовами пройшла дорога додому. Миколка чув, що в Лариси знов святкування на весь під’їзд, тож привів Женю повечеряти додому. Їх батьки тяжко працювали і пізно приходили додому. Хлопчик щовечора розігрівав вечерю, кормив сестричку, вчив уроки, вкладав малу спати. Сьогодні йому особливо не хотілося відпускати Женьку до матері. Повечерявши, дві маленькі подружки обійнялися під екраном телевізора і дивилися святкові мультфільми. Миколка вимив посуд, вийшов у коридор і прислухався. Здалося, що веселощі у під’їзді стихли, пора вести  маленьку сусідку додому. Раптом Женька і сама підхопилася:

–  Марійко, Колю, піду я, бо вже засинаю.

–  Ходімо, я проведу тебе, бо біля ваших дверей темно, – одізвався хлопчик.

–  Добре, тільки про кота не забудь, бо знов лишуся без подарунку!

Виявилося, що святкування в квартирі все ще набирало обертів. Ніхто й не помітив, як Миколка завів сонну Женю, як турботливо вкрив малу простирадлом і поклав зверху Пушка.

–  Все, Женько, ти під охороною, надобраніч! – посміхнувся Миколка.

–  Надобраніч, Колю – мляво промовила Женька, підтягуючи до себе кота.

Це був найдовший вечір Миколчиного життя. Він навіть щипав себе за ногу, аби не заснути до того часу, коли з роботи прийде мама і турботливо поправивши їм з Марійкою ковдри, покладе їм під подушки «миколайчики». Дочекавшись, коли в сусідній кімнаті почулося мирне мамине сопіння, хлопчик квапливо вдягнувся, забрав пакуночок і пішов у під’їзд. Двері в Лариси вже звично відкрилися з одного дотику. Тихенько прошмигнувши до квартири, хлопчик побачив, що серед безладу і гори порожніх пляшок не кухоннім диванчику , закинувши голову спить Лариса. У спальні горів нічничок. Напевно, Женька таки чекала на Святого Миколая. Навшпиньках Миколка зайшов до кімнатки, поклав пакуночок біля ліжка, загасив нічничок і пішов.

Вдома Миколка міцно заснув. Його відкрите добре обличчя ніби світилося радістю. Тієї ночі Миколці наснився  Святий Миколай. Він казав хлопчику, що за добре серце і гарні вчинки дасть йому гарного хисту до навчання, наполегливості та міцного здоров’я.  А що ще треба для щастя справжньому Миколаю?