Дорога
Мар'яна любила їздити в село до бабусі, отже "купивши щасливий квиток" на найближчий автобус до села, я сиділа і стримувала сльози, в голові крутилося купа думок, спогадів про минуле. Як на зло оголосили, що автобус який мав їхати в село поламався, а інший буде аж через годину, мені нічого не залишалось як лише чекати...
Завжди любила спостерігати за випадковими перехожими, вони всі кудись так поспішають, а мене так цікавила їхня доля, хотілося побачити світ їхніми очима, та просто дізнатись про що вони думають, чи рахують вони себе щасливими? Куди вони так мчать?
Напевно хтось по справах, хтось мчав до сім'ї, близьких їм людей, а хтось так-як я тікала від себе.
Нарешті оголосили про прибуття мого автобуса.
Дорогою в село, мені хотілось забути, про все це, як страшний сон.
Я знала, що коли я буду в бабусі, допомагаючи їй, я не буду мати часу думати про це все.
Так і сталось, щодня в мене було куча робити і я немала часу думати про них, хіба що по вечорах.
Так, звісно, моментами було важко, дуже важко, самотньо, скучно, я тисячу раз передивлялась наші фото, відео але йшов час, день, тиждень, місяць і в мене все помаленько налагоджувалось.
Вже й потрібно було повертатись назад в місто, адже починався навчальний рік і мені потрібно було йти в школу. Цього року я йшла в 10 клас, мені потрібно було вчитися, адже від того, буде залежати, моя майбутня професія.
Після того як наша з Катею дружба закінчилась, я дуже багато всього зрозуміла. Не то, що я раділа тому, ні, але після всього пережившого, після всіх тих проблем на душі стало легко, не то що відчула себе щасливою, але готова була йти далі робити нові кроки на зустріч щастю, місту, життю.
Завжди любила спостерігати за випадковими перехожими, вони всі кудись так поспішають, а мене так цікавила їхня доля, хотілося побачити світ їхніми очима, та просто дізнатись про що вони думають, чи рахують вони себе щасливими? Куди вони так мчать?
Напевно хтось по справах, хтось мчав до сім'ї, близьких їм людей, а хтось так-як я тікала від себе.
Нарешті оголосили про прибуття мого автобуса.
Дорогою в село, мені хотілось забути, про все це, як страшний сон.
Я знала, що коли я буду в бабусі, допомагаючи їй, я не буду мати часу думати про це все.
Так і сталось, щодня в мене було куча робити і я немала часу думати про них, хіба що по вечорах.
Так, звісно, моментами було важко, дуже важко, самотньо, скучно, я тисячу раз передивлялась наші фото, відео але йшов час, день, тиждень, місяць і в мене все помаленько налагоджувалось.
Вже й потрібно було повертатись назад в місто, адже починався навчальний рік і мені потрібно було йти в школу. Цього року я йшла в 10 клас, мені потрібно було вчитися, адже від того, буде залежати, моя майбутня професія.
Після того як наша з Катею дружба закінчилась, я дуже багато всього зрозуміла. Не то, що я раділа тому, ні, але після всього пережившого, після всіх тих проблем на душі стало легко, не то що відчула себе щасливою, але готова була йти далі робити нові кроки на зустріч щастю, місту, життю.
Коментарі