— Чому ти так певна що вона саме тут?
Дві постаті стояли, вичікючи склавши руки, біля старого паркану і пильно вдивлялися у табличку.
" Дитячий притулок "Гортензія". Наші діти живуть у комфортних умовах і навчаються за новою освітньою  программою. У закладі наявний медичний корпус і творча секція..."
— Якось мені не віриться, - перша презирливо окинула поглядом заржавілу браму, повільно,
— І тут вони тримають дітей! Та я їм нирки крізь о...
— Ти не відповіла на моє питання - друга дівчина нервово провела рукою по коротко-підстриженому каштановому волоссі, заправляючи неохайне пасемко за вухо.
— Мені наснився віщий сон. Окрім того, навіть, якщо це не так, ми ж заяву ще не надсилали,- буркнула чорноока, немовби намагаючись втиснути  кнопку дзвінка в залізну опору.
— Сіро! - загрозливо вигукнула друга, нервово глипнувши на сестру, — Ти усі свої дії будеш цим пояснювати?
— Так! - гнівно вигукнула вона, готуючись з усієї сили пнути двері. — І взагалі я ас...
Раптом двері відчинилися і в отвірі з'явилась голова з сердитим, похмурим виразом обличчя і виблискуючою лисиною на сонці.
— Вам дівчата до кого? - непевно спитав старий чолов'яга.
— Так от, - Сіро ткнула у нього пальцем. — Це не логічно. Ваш притулок більш схожий на тюрягу, і якщо я побачу що...
— Дякую, далі я сама, - каштановолоса відпихнула сестру, і приязно посміхнулася. — Ми Юна і Сіро Меделін, минулого тижня ми дзвонили вам, і обговорювали можливість зустрічі з дітьми.
— Проходьте, - чолов'яга пропустів їх всередину і, боязко озираючись, тихо, що було фактично не можливо, їх зачинив, ледь чутно для людського вуза буркнувши:
-Ніби, я вас всіх пам'ятаю.

Трійця пройшла вузкою, неначе неохайно протоптаною тваринами, стежкою, яка вихиляючись вела до невеличкої будівлі. Сіро продовжувала щось настирно і сердито бурмотіти собі під носа, проклинаючи всіх довкола незрозумілою лайкою, а Юна насилу утримувала кривувату посмішку, особливо, коли їм на шляху траплялось різноманітне, не дуже приємне, сміття та відходи.

— Я чекав на вас, - промовив суворий на вигляд чоловік, не відриваючись від телефону.
Сіро припідняла кутики вуст, намагаючись усміхнутись, проте цей мирний жест, радше був схожий на хижацький оскал.
— Ми б хотіли побачити дитину, і негайно, якщо вам звичайно не важко.
— Спочатку документи, - чоловік з недовірою покосився на дівчат, яким можна було дати не більше дев'ятнадцяти років. — То ви хочете удочерити дитину, і єдина вимога, це те, що б її звали Наталі?
— Так, пане Веррес - роздратованно вигукнула Юна, — Ми вже все обговорювали, просто покажіть її!
— Подивимось, - чоловік ліниво пробігся поглядом по папірцях. — Сестри Меделін, двадцять два роки, працюєте в організації " Новий світ", архітектор і нейробіолог, хочете удочерити дівчинку. Навіщо? - поправив окуляри він.
— О мої нирки, як цей цирк нелогічний! Це вас не стосується, - Сіро глибоко вдихнула. — Ми хочемо познайомитись з дитиною.
Веррес почухав лису потилицю.
— У нас є три чудові дівчинки. Увійдіть! - крикнув чоловік.
В кімнату влетіло троє п'ятирічних дівчат. Двоє з них мали однакові риси обличчя і коротке каштанове волосся.
Третя ж дівчинка відчужено дивилась у бік, ховаючи ліве око за копною русого волосся, і стискала в руках книгу.
-Доброго дня,-промовили каштановолоссі дівчата, натянуто нещиро усміхаючись.
-І ти привітайся,-кивнув чоловік до останьої.
-А навіщо? Всеодно таку потвору, як я ніхто не забере,-вона сумно посміхнулась. Одне її око, незвично сіре, було пересічене страхаючим шрамом, а інше насичено зелене, мов смарагд, втупилось у стіну.
-З чого ти взяла? Ох, і де ж це ти так звалилась. Сіро ти тільки подивись,-промовила Юна і втупилась у книгу яку тримала дівчинка.
—Шрами, це ще не привід себе ненавидіти,-Сіро скривилась, але одразу ж після цього розпливлась у щирій усмішці, закатавши рукава сорочки, під якою виднілась вкрита десятками рубців шкіра.
-Люди завжди користуються тими, хто нехтує собою.
-Але ж ми не люди,-шепнула Юна...