Соня

Теплий весняний вечір. Сьогодні можна вільно гуляти без верхнього одягу. На диво теплий, останній день квітня. Завтра перше травня, а ще день народження Софії Ярської. Тобто мій. Хех.
- Ти  щось придумав ? - змовницьки прошепотіла  чорненька дівчинка до свого брата.
- Ні - знітився високий, худорлявий хлопець - Але ти ж дівчинка, може нарешті щось придумаєш ?!
- Про що шепочетесь? - з погано прихованою посмішкою запитала я наздогнавши друзів. Адже знаю що (напевно) говорять вони про мій подарунок на день народження.
- Ні про що - в унісон відповіли близнята.
Ну до-о-обре, допитуватись не буду. Всеодно знаю про що.
Як же добре що вони в мене є...єдині друзі, як не як.
- Про що задумалася Сонько? - перервав мої роздуми Данило.
Ох, не люблю коли до мене так звертаються, але Дані завжди прощаю, хоча щоразу прошу (яке там прошу, наказую) щоб він так мене не називав. Хоча він погоджувався, та знову називав. " - Ну привчився я так, що поробиш" - торочив щоразу.
- Про що задумалася, що я Олександрові  скажу ? - моє хникання.
- Про те що знову Тетяна Богданівна затримала, це ж правда - нагадала Дарина, сестра Дані і моя найкраща подруга.
- Ех, просто він завжди хвилюється, ти ж знаєш.
- Та-а-ак - протягнула подруга. Яка точно знала його.
Ще пару хвилин і  нарешті підійшли до мого будинку.
- Ну все, надобраніч
- Бувай - знову хором сказали двійнята. Мені деколи здається, що вони читають думки одне одного. Досить того, що подібні, як дві краплі води : чорне пряме волосся, карі очі, хіба ростом відрізняються. Точно, за останній рік Данило добряче підріс. Та й хлопцем він був симпатичним. Дівчата з Черлідингу нас піддражнювали, знаючи, що мені він не подобається.(треба ж до чогось причепитися).
Прочиняючи вхідні двері, почувся звук телевізора, знову якесь шоу талантів.
- О, заходь швидше - почулося з вітальні - Чи не хочеш ти пояснити, чому знову так пізно - ну куди ж без докору.
- Та нас Тетян...
- Знаю я, що вона вас затримала. Але хоч подзвонити - на це, Олександр почув красномовне мовчання від мене. Ну а що я можу сказати, га? - Що поробиш, що поробиш...вечеряти будеш? - продовжив він.
-Ні, я наверх.
Підіймаючись у свою кімнату, я вкотре задумалась, чому дядько так хвилюється, ніхто ж з космосу мене не забере. Насправді, він мені не рідний дядько, хоча деколи я так його називаю. Так як батьків у мене не має, вони померли незадовго після мого народження. Звісточку що я - сирота, йому передали далекі родичі (яких я не знаю). А усиновити мене було не так то просто. Була я без документів. Але Олександр Ярський, за допомогою своїх численних зв'язків, добився опікунства наді мною. І все це я, юна Софі, дізналася від Ольги Михайлівни, матері Олександра. Правду кажучи, я не сумувала за батьками, напевно тому що ніколи їх не знала. Та й Олександр - хороший опікун.
І все-таки ТРЕБА ЛЯГАТИ СПАТИ.