Видалити публікацію?
mrakobis
2021-12-30 19:06:50
Сигари, бренді і розмови про життя
Думки вголос, Особисте
"Сигари, бренді і розмови про життя" - Знаєш у чому вся суть? - запитав старий роблячи чергову затяжку міцних сигар, дим від яких туманом встелив кімнату. Елітне бренді заблищало бурштиновими краплями на його сухих, зморшкуватих губах після ковтка його власної "живої води". Не очікуючи моєї відповіді він продовжив: - Вся штука в тому, що суті й немає - він хрипло засміявся, низький бас ехом прокотився сектором його персональної бібліотеки. - Це бісова ілюзія, яку наш мозок видає за бажану дійсність,прагнучи приховати крихкість, жалюгідність і нікчемність людського буття,ховаючись за призмою птолемічних бажань. Здавалося, він говорить не зі мною, а веде монолог зі своїм єством, що пройшло крізь терни із живих людей. Крісло-гойдалка пронизливо заскрипіло під вагою діда. Я й досі не розумів, чому сиджу тут і слухаю цього старого дивака, якась невидима сила приклеїла мене до м'якого сидіння. Промені призахідного сонця пробивалися крізь хмару тютюнового диму, а на фоні грала одна із симоній Шопена. Скуривши з десяток самокруток старий врешті згадав, що в цій кімнаті він не один і засміявся, майже істерично. Від його сміху по спині пробіг мороз, вмить краватка стала затісною, я нервово ковтнув, чомусь захотілося втекти світ за очі. - Ти так дивишся на мене, наче я сказав щось, про що ти і не здогадувався. - ще одна химерна посмішка- Це реальність, сонечко. Ти або приймаєш її, або вона розчавить тебе, як танк, що своїми гусіннями знищує все за собою, лишаючи позаду руїни колишньої розкоші - швидко, несподівано і безповоротно. Він наповнив келих новою порцією бренді. Різкий запах спирту увірвався до носа, неприємно муштруючи його. Важко опустившись в крісло, він повів мене далі садом своїх думок. - Ми - люди так хочемо знайти сенс життя, хапаємося за нього, як за останній рятівний жилет, що по дорозі до оцієї утопічно-правильної мети, губимо себе. Хіба не дивно, що замість насолоди від процесу в якому постійно перебуваємо, ми прагнемо більше, хочемо пізнати те, що пізнати не дано. Ми вторимо ідеї, які ж самі не сповідуємо. Бо знаємо, що вони не принесуть щастя. Єдине, що справді має значення - ти сам, твої думки, дії, слова і рішення, спроби і помилки, все що змушує тебе дихати.Ти ж бо людина, сину мій. Знаєш про це чи ні? Дід замовк, певно знову поринув думами кудись далеко, а я й не знав, що й додати. На мить, з його обличччя впали сотні масок, з яких кожна наступна перекривала недосконалості попередньої. В мудрих, сповнених батьківського тепла, шоколадно-карих очах, тепер вільно читалося невимовне розчарування. Старий дивився в одну точку, раз за разом наповнюючи легені їдким димом. - Ти напевне думаєш, що я остаточно здурів, оскільки торочу подібну нісенітницю, яка настільки виділяється з пропагованої картинки американської мрії. - дід наче читав мої думки.- Але у свої 82, я уже прекрасно розумію про що говорю. Чорт забирай! Як би я хотів, щоб хтось розповів мені це у мої 20. Можливо, я б жив по-іншому. Я б не гнався за грошима, так наполегливо прагнучи стати багатієм, для задоволення химерної ідеї. Знаючи, що все,що мені судилося мати на старості літ це пенхаус, рахунок у банку із дванадцяти значним числом і самотність, що осіла на стінках душі, я б ЖИВ. Просто жив, помічаючи красу деталей. -Вкрай дивно було чути слова подібного розряду від людини, якій, здавалося б, немає про що жалкувати. - Ох, знав би ти яким дурнем я був, яких дров наламав замолоду. Чесно кажучи, я уже чекав тихої сповіді, сповненої глибокого жалю за добровільно відданим щастям. Але чоловік статечно піднявся, наповнивши келих бренді майже по самі вінця, він додав :" Сину мій, живи. Забудь про всі сенси і про примхливі ідеали , яких врешті решт не існує. Помиляйся і кайся. Будь живим із широко розплющеними очима, дихай на повні груди, люби. Це все, що ти маєш. Більше нам усім не суждено називати своїм. Використай це з лихвою. Не будь мною". І в тих словах чулося потроху всього - любові, тепла, батьківської настанови і як не дивно, спокути і глибокого розкаяння. Я заглянув у його обличчя- численні зморшки лиш заглибилися, увібравши у себе усю печаль, усі сумніви, що чаїлися за кущами одвічних проблем протягом довгих десятиліть. Дід потупив очі у склянку - вивчав денце, геть забувши, що я поруч - певно перебирав брудну білизну своєї молодості. А я обдумував дідові слова і його зморшкувата печаль стала моєю яснолицею радістю, моїм дурноверхим окриленням...
46