18 грудня 2005 року. У дитинстві вона любила зиму, особливо Різдво - палко вірила, що воно пахне домом, ось цим сімейно-теплим затишком. Здається й досі пам'ятає текст усіх тих колядок, що їх співали під час свят. Тихо заводить мелодію залюбленого "Щедрика", наспівуючи мотив, який, напевне, ніколи не зможе забути. Мимоволі думки поринають в минуле, навертаються на сонячні стежки щасливих спогадів. Раз за разом у голові виринають образи ще живих баби з дідом. Сміється, згадуючи як стара Ульяна завжди грозила пальцем малій Соломії, що крала досі не вистиглі пироги з маком і як незмінно потурав їй дід : " Піди-но візьми ще й мені", як колихав її на колінах нашіптуючи якісь байки про пригоди у морському флоті, відверто насміхаючись своїм спокоєм з бабиної напускної впертості. Він ж бо знав, що за складним характером ховається до безмежності чуйна душа. Тут уже й баба сміялася. У них був свій вид любові. Тоді ще юна, вона не розуміла як можуть уживатися такі кардинально різні особистості - спокійний дід Свирид та така гарячкова Ульяна. Навіть крізь роки їм вдалося пронести ту ніжність, якої багато пар не мають і на початку. Певно то і є справжнісіньке кохання. Посмішка сповзає із Соломіїних уст, натомість душа захлинається у ностальгії, яку ж сама і створила. Скупа дівоча сльоза ковзає обличчям. От би зараз лягти на коліна дідові і розповісти про журфак. Він би пишався нею, вона точно знає. От би знову обійняти бабусю, яка завжди буркотіла :" Солю, не чіпай мене, руки он брудні - сорочку вимастиш", але всеодно тішилася такому прояву онучкиної любові. Уже доросла Соля вкотре переконується, що разом із їхніми душами померла і часточка її власної. Ймовірно, що дівчина довго б перебирала картки спогадів, щиро сумуючи за людьми, які виховали її, вселивши у неї всеобіймаюче тепло, вогник, котрий неможливо задмухати, як би від роздумів її не відірвав басовитий голос Матвія, що саме приміряв зірку для верхівки ялинки : - " Солю, ти де літаєш? Глянь-но, тут буде добре? Ей,ти,що плачеш?" - запитує, ледь тримаючись на хиткій табуретці, яка ось-ось зламається під натиском його потужного тіла. Соломія шмигає носом і підіймає очі. При спогляданні цієї картини дівчина заливається дзінкоголосим сміхом, мало не скрутившись двічі від кольок у животі. Слідом за нею палке реготання підтримує й Матвій. Табурет, який й без сміху дихав на ладан врешті-решт приносить у жертву одну зі своїх ніжок. Нова порція реготу проймає обох. Раптом Соломія розуміє, що любить. Так щиро і віддано, як заповідали дід і баба. Вона любить того задерикуватого, саркастичного юнака. Якесь неописне щастя проймає її від кінчиків волосся до глибини кісток. Розуміє як хороше їй тут- у просторій квартирі, в прекрасний зимовий вечір із чашкою гарячого глінтвейну з корицею із ним, тим що дивиться на неї смарагдовими очима, в яких мовби була зібрана вся зелень світу, наповненими усією ніжністю, що її лиш доводилося відчувати. Розуміє, що та любов, якої вона так шукала, вражаючись дідом і бабою, завжди лежала на поверхні, варто було тільки роззути очі і простягнути руку. Просто Соля, як і всі люди не там дивилася. Знайшовши своє утрачене щастя, вона нізащо його не згубить знову. Тільки не Матвія, тільки не того, що знову навчив її дихати...

"Сигари, бренді і розмови про життя" - Знаєш у чому вся суть? - запитав старий роблячи чергову затяжку міцних сигар, дим від яких туманом встелив кімнату. Елітне бренді заблищало бурштиновими краплями на його сухих, зморшкуватих губах після ковтка його власної "живої води". Не очікуючи моєї відповіді він продовжив: - Вся штука в тому, що суті й немає - він хрипло засміявся, низький бас ехом прокотився сектором його персональної бібліотеки. - Це бісова ілюзія, яку наш мозок видає за бажану дійсність,прагнучи приховати крихкість, жалюгідність і нікчемність людського буття,ховаючись за призмою птолемічних бажань. Здавалося, він говорить не зі мною, а веде монолог зі своїм єством, що пройшло крізь терни із живих людей. Крісло-гойдалка пронизливо заскрипіло під вагою діда. Я й досі не розумів, чому сиджу тут і слухаю цього старого дивака, якась невидима сила приклеїла мене до м'якого сидіння. Промені призахідного сонця пробивалися крізь хмару тютюнового диму, а на фоні грала одна із симоній Шопена. Скуривши з десяток самокруток старий врешті згадав, що в цій кімнаті він не один і засміявся, майже істерично. Від його сміху по спині пробіг мороз, вмить краватка стала затісною, я нервово ковтнув, чомусь захотілося втекти світ за очі. - Ти так дивишся на мене, наче я сказав щось, про що ти і не здогадувався. - ще одна химерна посмішка- Це реальність, сонечко. Ти або приймаєш її, або вона розчавить тебе, як танк, що своїми гусіннями знищує все за собою, лишаючи позаду руїни колишньої розкоші - швидко, несподівано і безповоротно. Він наповнив келих новою порцією бренді. Різкий запах спирту увірвався до носа, неприємно муштруючи його. Важко опустившись в крісло, він повів мене далі садом своїх думок. - Ми - люди так хочемо знайти сенс життя, хапаємося за нього, як за останній рятівний жилет, що по дорозі до оцієї утопічно-правильної мети, губимо себе. Хіба не дивно, що замість насолоди від процесу в якому постійно перебуваємо, ми прагнемо більше, хочемо пізнати те, що пізнати не дано. Ми вторимо ідеї, які ж самі не сповідуємо. Бо знаємо, що вони не принесуть щастя. Єдине, що справді має значення - ти сам, твої думки, дії, слова і рішення, спроби і помилки, все що змушує тебе дихати.Ти ж бо людина, сину мій. Знаєш про це чи ні? Дід замовк, певно знову поринув думами кудись далеко, а я й не знав, що й додати. На мить, з його обличччя впали сотні масок, з яких кожна наступна перекривала недосконалості попередньої. В мудрих, сповнених батьківського тепла, шоколадно-карих очах, тепер вільно читалося невимовне розчарування. Старий дивився в одну точку, раз за разом наповнюючи легені їдким димом. - Ти напевне думаєш, що я остаточно здурів, оскільки торочу подібну нісенітницю, яка настільки виділяється з пропагованої картинки американської мрії. - дід наче читав мої думки.- Але у свої 82, я уже прекрасно розумію про що говорю. Чорт забирай! Як би я хотів, щоб хтось розповів мені це у мої 20. Можливо, я б жив по-іншому. Я б не гнався за грошима, так наполегливо прагнучи стати багатієм, для задоволення химерної ідеї. Знаючи, що все,що мені судилося мати на старості літ це пенхаус, рахунок у банку із дванадцяти значним числом і самотність, що осіла на стінках душі, я б ЖИВ. Просто жив, помічаючи красу деталей. -Вкрай дивно було чути слова подібного розряду від людини, якій, здавалося б, немає про що жалкувати. - Ох, знав би ти яким дурнем я був, яких дров наламав замолоду. Чесно кажучи, я уже чекав тихої сповіді, сповненої глибокого жалю за добровільно відданим щастям. Але чоловік статечно піднявся, наповнивши келих бренді майже по самі вінця, він додав :" Сину мій, живи. Забудь про всі сенси і про примхливі ідеали , яких врешті решт не існує. Помиляйся і кайся. Будь живим із широко розплющеними очима, дихай на повні груди, люби. Це все, що ти маєш. Більше нам усім не суждено називати своїм. Використай це з лихвою. Не будь мною". І в тих словах чулося потроху всього - любові, тепла, батьківської настанови і як не дивно, спокути і глибокого розкаяння. Я заглянув у його обличчя- численні зморшки лиш заглибилися, увібравши у себе усю печаль, усі сумніви, що чаїлися за кущами одвічних проблем протягом довгих десятиліть. Дід потупив очі у склянку - вивчав денце, геть забувши, що я поруч - певно перебирав брудну білизну своєї молодості. А я обдумував дідові слова і його зморшкувата печаль стала моєю яснолицею радістю, моїм дурноверхим окриленням...

Щоб знайти себе, спершу треба безбожно згубити