Видалити публікацію?
mrakobis
2021-12-23 15:32:24
Із запахом снігу, кориці і глінтвейну
Думки вголос, Різне
18 грудня 2005 року. У дитинстві вона любила зиму, особливо Різдво - палко вірила, що воно пахне домом, ось цим сімейно-теплим затишком. Здається й досі пам'ятає текст усіх тих колядок, що їх співали під час свят. Тихо заводить мелодію залюбленого "Щедрика", наспівуючи мотив, який, напевне, ніколи не зможе забути. Мимоволі думки поринають в минуле, навертаються на сонячні стежки щасливих спогадів. Раз за разом у голові виринають образи ще живих баби з дідом. Сміється, згадуючи як стара Ульяна завжди грозила пальцем малій Соломії, що крала досі не вистиглі пироги з маком і як незмінно потурав їй дід : " Піди-но візьми ще й мені", як колихав її на колінах нашіптуючи якісь байки про пригоди у морському флоті, відверто насміхаючись своїм спокоєм з бабиної напускної впертості. Він ж бо знав, що за складним характером ховається до безмежності чуйна душа. Тут уже й баба сміялася. У них був свій вид любові. Тоді ще юна, вона не розуміла як можуть уживатися такі кардинально різні особистості - спокійний дід Свирид та така гарячкова Ульяна. Навіть крізь роки їм вдалося пронести ту ніжність, якої багато пар не мають і на початку. Певно то і є справжнісіньке кохання. Посмішка сповзає із Соломіїних уст, натомість душа захлинається у ностальгії, яку ж сама і створила. Скупа дівоча сльоза ковзає обличчям. От би зараз лягти на коліна дідові і розповісти про журфак. Він би пишався нею, вона точно знає. От би знову обійняти бабусю, яка завжди буркотіла :" Солю, не чіпай мене, руки он брудні - сорочку вимастиш", але всеодно тішилася такому прояву онучкиної любові. Уже доросла Соля вкотре переконується, що разом із їхніми душами померла і часточка її власної. Ймовірно, що дівчина довго б перебирала картки спогадів, щиро сумуючи за людьми, які виховали її, вселивши у неї всеобіймаюче тепло, вогник, котрий неможливо задмухати, як би від роздумів її не відірвав басовитий голос Матвія, що саме приміряв зірку для верхівки ялинки : - " Солю, ти де літаєш? Глянь-но, тут буде добре? Ей,ти,що плачеш?" - запитує, ледь тримаючись на хиткій табуретці, яка ось-ось зламається під натиском його потужного тіла. Соломія шмигає носом і підіймає очі. При спогляданні цієї картини дівчина заливається дзінкоголосим сміхом, мало не скрутившись двічі від кольок у животі. Слідом за нею палке реготання підтримує й Матвій. Табурет, який й без сміху дихав на ладан врешті-решт приносить у жертву одну зі своїх ніжок. Нова порція реготу проймає обох. Раптом Соломія розуміє, що любить. Так щиро і віддано, як заповідали дід і баба. Вона любить того задерикуватого, саркастичного юнака. Якесь неописне щастя проймає її від кінчиків волосся до глибини кісток. Розуміє як хороше їй тут- у просторій квартирі, в прекрасний зимовий вечір із чашкою гарячого глінтвейну з корицею із ним, тим що дивиться на неї смарагдовими очима, в яких мовби була зібрана вся зелень світу, наповненими усією ніжністю, що її лиш доводилося відчувати. Розуміє, що та любов, якої вона так шукала, вражаючись дідом і бабою, завжди лежала на поверхні, варто було тільки роззути очі і простягнути руку. Просто Соля, як і всі люди не там дивилася. Знайшовши своє утрачене щастя, вона нізащо його не згубить знову. Тільки не Матвія, тільки не того, що знову навчив її дихати...
1
65