Лікарня
Урок закінчився так і не почавшись, вчитель і на цей урок не прийшов. Ми всі вийшли на коридор, там не менше було людей, котрі не зводили з мене своїх поглядів. Вони дивилися на мене з якоюсь повагою.
На другому уроці ми вивчали геометричні фігури та їх площини. Математика мені не добре давалася, хоч і більше уваги приділяла саме їй.
Урок пролетів надзвичайно швидко і різко вставши я схопилася за парту.
— Що трапилося ? Вам зле ? – запитала вчителька.
Своє поблідле лице я сховала за щирою посмішкою і промовила:
”Все гаразд, не переймайтесь !”
Я похитуючись вийшла з класу, мені і справді чомусь стало зле. В вухах почало шуміти і голова шалено крутилась. Невстигнувши ухопитися за щось тверде я попливла, втративши свідомість.
До тями мене привів якийсь різкий запах, я відкрила очі і мене засліпило біле світло. Десь дуже близько доносилися голоси:
— З нею все буде добре ? Адже так ?
— Звісно ж, але вона на декілька днів залишиться під нашим наглядом.
Після таких слів я почала приходити до тями і подавати ознаки життя.
— Де я ? – запитала хриплим голосом.
— Лежи тихо, ні про що не думай ! – промовила місіс Ортон, вчителька з математики теплим голосом.
До кімнати зайшли дві медсестри і високий блондин з приємною посмішкою:
— Відвезіть місіс Ворінгтон в 666 палату на четрертому поверсі !
Ці приємні на вигляд жінки всадили мене на інвалідний візок і повезли по довгих білих коридорах до ліфта.
— Чудесна вам випала палата ! – засміялась одна.
— Ага, чудесна ! – підхопила інша.
— А що, звичайнісінька палата ! – знизавши плечима суворо промовила я.
Ми доїхали до ліфта. Дверцята відчинилися і ми зайшли у добре начищену, блискучу кабінку.
666 палата була у самому кінці пустого, доволі страшного коридору.
— А чому тут так пусто ? – запитала я.
— Не знаю, але не цьому поверсі рідко кладуть людей. – сухо промовила медсестра.
Кімната була досить освітлена, зручна і приємна на колір. Я сіла на ліжко і сонечко пригріло в спину так, що легка дрімота змусила заплющити очі, я помалу вклалася на ліжку і задрімала.
Коли відкрила очі надворі було уже темно, я лишень подумала про світло і воно ввімкнулося. Повсюди була несколихана тиша. Я вирішила встати і все роздивитися, чому тут так тихо. Вийшовши на коридор я нікого не побачила, там як і завжди було порожньо. Я пошвендяла до ліжка, якомога зручніше вмостившись я знову закрила очі і відчула, що ковдра рухається. Я наполохано озирнулася, та біля мене не було нікого, все спокійно.
Сон був настільки сильний, що мені вже було все одно що навколо мене діється. Ковдра ніжно оповила мої плечі і вже не в силах відкрити очі я лише сильніше вкуталася в неї і заснула.
Ранок прийшов непомітно і тихо, він був сірим, холодний осінній дощ стікав по склу, лютий вітер сердито хитав високі дерева. Я босими ногами стала на холодну підлогу і миттю вискочила назад на ліжко. Моє взуття саме рухалося. Воно покірно стало біля ліжка. Я зіскочивши з ліжка побігла по білому коридору босоніж. Та все даремно, на цьому поверсі не було нікого, окрім мене. Я з острахом повернулася до палати. Зібравши свої сили сміливо ввійшла в середину. Я пройшла до ліжка і взула тапочки, вони були теплі і м’які. Тільки я всілася на ліжко, як на плечі помалу опустилася ковдра і я завмерла, дихання зупинилося, серце защиміло. Я обережно розвернулася та все одно нікого там не побачила.
До мене в кімнату зайшов містер Мінсон, оглянув мене і щось собі записав, а потім з приємною посмішкою промовив:
— Завтра на виписку ! – і вийшов з палати.
Я намагалася якомога рідше знаходитися у палаті, та лише ніч змусила мене зайти туди. Обережно вклавшись в ліжко я поволі закрила очі. Мені стало тепло-тепло, приємно і навіть здавалося, що в палаті я не одна. Та ці думки швидко розвіялися, бо сон забрав мене собі.
На другому уроці ми вивчали геометричні фігури та їх площини. Математика мені не добре давалася, хоч і більше уваги приділяла саме їй.
Урок пролетів надзвичайно швидко і різко вставши я схопилася за парту.
— Що трапилося ? Вам зле ? – запитала вчителька.
Своє поблідле лице я сховала за щирою посмішкою і промовила:
”Все гаразд, не переймайтесь !”
Я похитуючись вийшла з класу, мені і справді чомусь стало зле. В вухах почало шуміти і голова шалено крутилась. Невстигнувши ухопитися за щось тверде я попливла, втративши свідомість.
До тями мене привів якийсь різкий запах, я відкрила очі і мене засліпило біле світло. Десь дуже близько доносилися голоси:
— З нею все буде добре ? Адже так ?
— Звісно ж, але вона на декілька днів залишиться під нашим наглядом.
Після таких слів я почала приходити до тями і подавати ознаки життя.
— Де я ? – запитала хриплим голосом.
— Лежи тихо, ні про що не думай ! – промовила місіс Ортон, вчителька з математики теплим голосом.
До кімнати зайшли дві медсестри і високий блондин з приємною посмішкою:
— Відвезіть місіс Ворінгтон в 666 палату на четрертому поверсі !
Ці приємні на вигляд жінки всадили мене на інвалідний візок і повезли по довгих білих коридорах до ліфта.
— Чудесна вам випала палата ! – засміялась одна.
— Ага, чудесна ! – підхопила інша.
— А що, звичайнісінька палата ! – знизавши плечима суворо промовила я.
Ми доїхали до ліфта. Дверцята відчинилися і ми зайшли у добре начищену, блискучу кабінку.
666 палата була у самому кінці пустого, доволі страшного коридору.
— А чому тут так пусто ? – запитала я.
— Не знаю, але не цьому поверсі рідко кладуть людей. – сухо промовила медсестра.
Кімната була досить освітлена, зручна і приємна на колір. Я сіла на ліжко і сонечко пригріло в спину так, що легка дрімота змусила заплющити очі, я помалу вклалася на ліжку і задрімала.
Коли відкрила очі надворі було уже темно, я лишень подумала про світло і воно ввімкнулося. Повсюди була несколихана тиша. Я вирішила встати і все роздивитися, чому тут так тихо. Вийшовши на коридор я нікого не побачила, там як і завжди було порожньо. Я пошвендяла до ліжка, якомога зручніше вмостившись я знову закрила очі і відчула, що ковдра рухається. Я наполохано озирнулася, та біля мене не було нікого, все спокійно.
Сон був настільки сильний, що мені вже було все одно що навколо мене діється. Ковдра ніжно оповила мої плечі і вже не в силах відкрити очі я лише сильніше вкуталася в неї і заснула.
Ранок прийшов непомітно і тихо, він був сірим, холодний осінній дощ стікав по склу, лютий вітер сердито хитав високі дерева. Я босими ногами стала на холодну підлогу і миттю вискочила назад на ліжко. Моє взуття саме рухалося. Воно покірно стало біля ліжка. Я зіскочивши з ліжка побігла по білому коридору босоніж. Та все даремно, на цьому поверсі не було нікого, окрім мене. Я з острахом повернулася до палати. Зібравши свої сили сміливо ввійшла в середину. Я пройшла до ліжка і взула тапочки, вони були теплі і м’які. Тільки я всілася на ліжко, як на плечі помалу опустилася ковдра і я завмерла, дихання зупинилося, серце защиміло. Я обережно розвернулася та все одно нікого там не побачила.
До мене в кімнату зайшов містер Мінсон, оглянув мене і щось собі записав, а потім з приємною посмішкою промовив:
— Завтра на виписку ! – і вийшов з палати.
Я намагалася якомога рідше знаходитися у палаті, та лише ніч змусила мене зайти туди. Обережно вклавшись в ліжко я поволі закрила очі. Мені стало тепло-тепло, приємно і навіть здавалося, що в палаті я не одна. Та ці думки швидко розвіялися, бо сон забрав мене собі.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(1)
Лікарня
А далі що? 😁
Відповісти
2020-01-30 14:41:12
Подобається