Я одна
На вулиці вже в усю силу правила осінь. Вона гарно розмальовувала листя дерев різними барвами, сонце стало якогось яскраво-жовтого кольору і вже не так тепло вигрівало.
Минуло уже два роки, два роки самотності і болі. Я покинуна навчання у школі мистецтв і поступила в звичайнісінький коледж. Спочатку предмети давались мені надзвичайно складно, та я приклала якомого більше зусиль, щоб швидко опанувати ці знання.
Я більше не чіпала ні рояль, ні співала, взагалі не хотіла мати нічого спільного з музикою, я категорично змінила свій образ життя, навчилася жорстокості і коли її потрібно було використовувати.
Через серйозний підхід до всіх справ мене вибрали старостою групи, довелося взятися за нове доручення.
Та як би я не намагалася не виходити з ладу, все одно траплялися такі хвилини слабкості, що хотілося заплакати що є сили.
Одного разу на уроці ми чекали вчителя, який того дня так і не з’явився, я дивилася у вікно на граків, вони були такими кумедними, щось шукали, бавилися між собою. Один грак злетів на саму вищу деревину і камнем полетів до низу і вже біля самої землі він відкртв крила і щодуху рвонув до небес.
В його так званій грі, я відзнайшла себе, мені так само іноді хочеться впасти і розбитися, та лиш я долітаю до своєї мети, як звідки не візьмись з’являються крила і я злітаю догори, намагаюся жити.
Я намагаюся навчатися так, щоб вільного часу у мене не залишалося взагалі, так і виходить. У шкільній бібліотеці засиджуюся до такого часу, що коли іду додому моїми супутниками є вуличні ліхтарі та тоненький осінній вітерець.
Відчинивши двері будинку я тихо переступила поріг і так же ж тихо зачинила їх і лише клацання замка може сколихнути цю мертву тишу. Ніде не зупиняючись я попрямувала до себе в кімнату і тільки тут я розслабилася і вклалася на ліжку.
Пізньої години у будинку пролунав дзвінок.
— Алло !? – холодно відрізала я.
— Привіт, Саро ! – весело промовив він.
Ну звісно ж, хто ж іще міг дзвонити до мене як не Льюіс.
— Привіт. – так же ж холодно відповіла я.
— Слухай, а можна завтра по тебе заїхати ? – запитав хлопець.
— Льюісе, я вже не раз тобі говорила, та бачу на тебе це не діє, тому повторюся знову, слухай уважно і запам’ятовуй: я без проблем можу дійти, а чи то доїхати на автобусі до коледжу сама ! І по мене не треба заїжджати ! – і я поклала слухавку.
Льюіс – хлопець розумний, та в плані що до мене – дурний. За ним пів, а може і вся наша група дівчат бігає, він грає у команді ”Тигри” у баскетбол і дівчата у групі підтримки просто мліють від одного лише його погляду, та на них у нього жодної уваги, а от я страждаю від надмірної уваги з йього боку.
Я переклала книги, прийняла душ і вклалася спати.
Ранок непомітно підкрався до вікна і грайливо блиснув зайчиком мені на обличча. Я зморщила носа і неохоче, з якоюсь лінню ввдкрила очі. Кімната була залита сонячним світлом. Я поволі перевела погляд на годинник, секундна стрілка метушливо бігала по колу. На годиннику була сьома ”Боже ж мій, як рано !” подумала я, перекинувшись на другий бік знову закімарила. Мій короткий сон перервало бемкання великого годинника ”Оце вже час вставати” – переконував мене мій внутрішній голос, та тілові хотілося ще полежати в теплому ліжку.
Не знаю яким чином, та я змусила себе піднятися і почовгати до ванної.
Я доволі швидко зібралася і вийшла на ґанок. Перед двором стояло серебристе авто, а біля нього Льюіс.
— Карета подана ! – з посмішкою на устах промовив хлопець, блиснувши своїми холодними очима. Я пройшла повз, якщо чесно, то він мені набрид, щоденні дзвінки, листівки, очікування після уроків – це вже не просто увага до дівчини, а справдня що не є манія.
— Саро, ну куди ти, сідай, будь-ласка ! – кричав у слід юнак.
Та я сміливо крокувала вперед і думала про щось своє. Авто під’їхало до мене і відкрилося затоноване скло.
— Будь розумною дівчинкою і сідай в авто !
— Та не хочу, відчипися ! – зі злістю гиркнула я.
Він ще декілка хвилин їхав поруч, а потім натиснувши на газ помчав вперед.
— Невде дійшло ? – вголос запитала я.
До коледжу дійшла без лишніх пригод.
В класі була мертва тиша, я обережно прочинила двері, вчителя не було, це вже втішало, бо на урок я все ж спізнилася. Зайшовши до класу я сіла на своє звичне місце і дістала книги. Мої одногрупниці пильно свердлили своїми поглядами.
— Що на мені написано ? – сердито запитала я.
— Кажуть, що ти відшила Льюіса Мінсона ? Це правда ? – з крутизною в голосі запитала Джо.
— Якщо кажуть, то правда ! – з яхидною посмішкою, блиснувши своїми на диво рівними, гарними зубками, промовила я.
Дівчина аж підскочила на стільці, я посміхнулася і повернулася до книги.
Минуло уже два роки, два роки самотності і болі. Я покинуна навчання у школі мистецтв і поступила в звичайнісінький коледж. Спочатку предмети давались мені надзвичайно складно, та я приклала якомого більше зусиль, щоб швидко опанувати ці знання.
Я більше не чіпала ні рояль, ні співала, взагалі не хотіла мати нічого спільного з музикою, я категорично змінила свій образ життя, навчилася жорстокості і коли її потрібно було використовувати.
Через серйозний підхід до всіх справ мене вибрали старостою групи, довелося взятися за нове доручення.
Та як би я не намагалася не виходити з ладу, все одно траплялися такі хвилини слабкості, що хотілося заплакати що є сили.
Одного разу на уроці ми чекали вчителя, який того дня так і не з’явився, я дивилася у вікно на граків, вони були такими кумедними, щось шукали, бавилися між собою. Один грак злетів на саму вищу деревину і камнем полетів до низу і вже біля самої землі він відкртв крила і щодуху рвонув до небес.
В його так званій грі, я відзнайшла себе, мені так само іноді хочеться впасти і розбитися, та лиш я долітаю до своєї мети, як звідки не візьмись з’являються крила і я злітаю догори, намагаюся жити.
Я намагаюся навчатися так, щоб вільного часу у мене не залишалося взагалі, так і виходить. У шкільній бібліотеці засиджуюся до такого часу, що коли іду додому моїми супутниками є вуличні ліхтарі та тоненький осінній вітерець.
Відчинивши двері будинку я тихо переступила поріг і так же ж тихо зачинила їх і лише клацання замка може сколихнути цю мертву тишу. Ніде не зупиняючись я попрямувала до себе в кімнату і тільки тут я розслабилася і вклалася на ліжку.
Пізньої години у будинку пролунав дзвінок.
— Алло !? – холодно відрізала я.
— Привіт, Саро ! – весело промовив він.
Ну звісно ж, хто ж іще міг дзвонити до мене як не Льюіс.
— Привіт. – так же ж холодно відповіла я.
— Слухай, а можна завтра по тебе заїхати ? – запитав хлопець.
— Льюісе, я вже не раз тобі говорила, та бачу на тебе це не діє, тому повторюся знову, слухай уважно і запам’ятовуй: я без проблем можу дійти, а чи то доїхати на автобусі до коледжу сама ! І по мене не треба заїжджати ! – і я поклала слухавку.
Льюіс – хлопець розумний, та в плані що до мене – дурний. За ним пів, а може і вся наша група дівчат бігає, він грає у команді ”Тигри” у баскетбол і дівчата у групі підтримки просто мліють від одного лише його погляду, та на них у нього жодної уваги, а от я страждаю від надмірної уваги з йього боку.
Я переклала книги, прийняла душ і вклалася спати.
Ранок непомітно підкрався до вікна і грайливо блиснув зайчиком мені на обличча. Я зморщила носа і неохоче, з якоюсь лінню ввдкрила очі. Кімната була залита сонячним світлом. Я поволі перевела погляд на годинник, секундна стрілка метушливо бігала по колу. На годиннику була сьома ”Боже ж мій, як рано !” подумала я, перекинувшись на другий бік знову закімарила. Мій короткий сон перервало бемкання великого годинника ”Оце вже час вставати” – переконував мене мій внутрішній голос, та тілові хотілося ще полежати в теплому ліжку.
Не знаю яким чином, та я змусила себе піднятися і почовгати до ванної.
Я доволі швидко зібралася і вийшла на ґанок. Перед двором стояло серебристе авто, а біля нього Льюіс.
— Карета подана ! – з посмішкою на устах промовив хлопець, блиснувши своїми холодними очима. Я пройшла повз, якщо чесно, то він мені набрид, щоденні дзвінки, листівки, очікування після уроків – це вже не просто увага до дівчини, а справдня що не є манія.
— Саро, ну куди ти, сідай, будь-ласка ! – кричав у слід юнак.
Та я сміливо крокувала вперед і думала про щось своє. Авто під’їхало до мене і відкрилося затоноване скло.
— Будь розумною дівчинкою і сідай в авто !
— Та не хочу, відчипися ! – зі злістю гиркнула я.
Він ще декілка хвилин їхав поруч, а потім натиснувши на газ помчав вперед.
— Невде дійшло ? – вголос запитала я.
До коледжу дійшла без лишніх пригод.
В класі була мертва тиша, я обережно прочинила двері, вчителя не було, це вже втішало, бо на урок я все ж спізнилася. Зайшовши до класу я сіла на своє звичне місце і дістала книги. Мої одногрупниці пильно свердлили своїми поглядами.
— Що на мені написано ? – сердито запитала я.
— Кажуть, що ти відшила Льюіса Мінсона ? Це правда ? – з крутизною в голосі запитала Джо.
— Якщо кажуть, то правда ! – з яхидною посмішкою, блиснувши своїми на диво рівними, гарними зубками, промовила я.
Дівчина аж підскочила на стільці, я посміхнулася і повернулася до книги.
Коментарі