6. Двоє
Я стояла і думала, що мабуть час таки змінює не все. Федя з Максом були все тими ж телепнями, і чекали доки я здамся. Тому наступали наче двійко гієн, що готові кинутись будь якої миті.
Зараз я, намагаючись не панікувати, відступала назад, стараючись аби простору між нами було якомога більше. Та сили були не рівні двоє на одну. Тікати не було куди, за кілька метрів від мене була дорога, та я розуміла, що часу для маневру у мене немає; хтось із них так чи інакше мене схопить, тому повільно відступала назад. А Федя, Макс, радіючи своїй майбутній перемозі, теж не спішили, розтягуючи задоволення.
- Думала втекти не попрощавшись, шмаркачко!- мовив Макс, потираючи коліно .
А я намагалась придумати вихід з ситуації, поглянувши донизу я поглядом нашарила предмет, який міг би мені допомогти. Та спершу я їм підіграю,- міркувала я і промовила:
- Здаюсь, тільки не чіпайте мене!- мовила я, а в душі посміхалась в хвилюючому передчутті.
А нападники раділи моїй капітуляції.
- А може ти ще заплачеш?- сміявся Федя- Давай як у старі добрі часи, а ми тебе відпустимо,- ковзнувши поглядом по моїх формах, Макс додав,- можливо.
І коли відстань між мною і нападниками була мізерною я присіла і нашарила туфлю в траві жбурнувши нею в одного з них і кинулась навтьоки.
- Вона мене поранила!- кричав Федя, прикриваючи носа з якого йшла кров.
А я тікала не озираючись, та раптом перечипилась через гілку і впала в траву, а Макс скориставшись цим, підійшов оскалившись додав.
- А куди ж ти тікаєш, Ціпо, залишайся, буде весело.
І коли я вже думала, що все пропало, Макс упав, наче підкошений, від удару кулака Алекса. А друг Макса, зрозумівши, що пахне смаленим, дав драла.
Алекс, подавши мені руку, промовив:
- Ти як, маленька?- Вони нічого тобі не зробили?
Як же мені подобалось оце його "маленька" я навіть забула, що сердилась на нього. Головне, що Алекс був поряд.
- Жити буду,- всміхнулась я.
- А ти міцний горіщок!__ всміхнувся Алекс.
 Хлопець накинувши свою куртку на мої плечі, погладив моє довге русяве волосся і поцілував так ніжно і пристрасно, як тільки міг. Опиратися цьому було несила, тож я відповіла, насолоджуючись його губами.
Як же я хотіла, щоб ця чудова мить не закінчувалась ніколи, перетворившись у всеосяжну вічність...Та все колись закінчується і, переводячи подих від поцілунку, я промовила:
- Це приємний бонус?
- Так, анастезія, - засміявся Алекс. 
Я дивилася в його очі і думала , про те яка дивовижна штука життя.  Кілька місяців тому, я відчувала себе розбитою після тієї смс-ки Дена, а тепер, поряд з Алексом, знову відчувала себе живою.
Та чи вистачить цього? Чи стане це щось більше, а ніж просто знайомство?
Думки крикливими чайками здіймалися в голові. Розуміючи , що можливо усе зіпсую я все ж наважилась запитати:
 __ Алексе як ти думаєш, між нами могло б щось вийти?__ почала я.
Алекс провів пальцями по моїй щоці, ніжно і невагомо, ніби боявся зробити боляче. А потім наважившись промовив:
__Я дуже сильно цього хочу, бджілко.__зізнався він . __ Та зараз не можу нічого обіцяти, та й не завжди можу тебе зрозуміти.__ Чому ти така "кусюча" буваєш до мене? Чому постійно мене відштовхуєш?
Я скипіла від  того , що в моїй голові знову постав образ тієї блонди.  Мої почуття коливались, між бажанням вбити білявого , і знову спробувати на смак його губи.
__ А що я маю робити? __ відкинувши його руку промовила я.__ Ти одружений ще й заграєш з симпотними блондами.
 Очі Алекса палали цікавістю.
__ Якими " симпотними блондами"?__ засміявся хлопець.
Кілька днів тому я бачила тебе на морі з біловолосою кралею в бейсболці ,яка пускала тобі бісики.__ розсердилась я.
З хвилину на чолі хлопця залягла задумлива складка, а потім він промовив:
__ Ця симпотна блонда __ моя сестра. Приїздила до мене вгості.__ пояснив хлопець , додавши:
__ А ти що ревнуєш?__ посміхнувся зухвалець одними кутиками губ.
__Ще чого! Розмріявся..- промовила я, сховавши очі.
Білявий відповів  сховавши мене у свої обійми і зацілувавши палким поцілунком, від чого у мене перехопило подих.
Так минуло кілька хвилин  , аж поки я знову відновила здатність мислити.
Було неймовірно приємно відчувати цей момент разом з Алексом, та разом з тим я зрозуміла одне : шанси на щасливе майбутнє __ мізерні.  Обручка що сяяла на його пальці  обіцяла мені вічні перепони , тому я зробила , те що мусила , глибоко вдихнувши я промовила:
- Пробач,  я не можу зруйнувати твою сімю ,__ відповіла я .
В очах Алекса стояв біль. А потім він промовив:
- Вел,- взявши мене за руку Алекс прошепотів:
__ Не треба. Не тікай знову. Залишся зі мною.
Та я більше не могла цього слухати, не могла бачити, тих прекрасних сірих очей, які кутали мене у свою безмежну безодню. Не могла ще раз дозволити торкнутися прекрасних губ, які так чудово цілували... але краще так, а ніж знову жити з розбитим серцем.
І я промовила:
- Відвези мене додому.