«Мужність — це безстрашність,

розум — це розуміння добра і зла,

сила — це здатність до дії,

герой — хто поєднує в собі ці три гідності. »

Вздовж польової дороги, між величних та прекрасних гір, на пагорбах яких розкинулись виноградні поля, йшов чоловік, одяг якого бачив не одну битву. Він йшов важко, втомлений та майже безсилий він все одно продовжував іти вперед, з надією зустріти хоч когось. І нарешті, протягом годин ходьби, Нік таки зустрів людей.

— Вітаю вас! — привітався Нік, коли дійшов до однієї з виноробень, на якій кипіла робота.

— І вам доброго дня! — відповів йому один із робітників.

— Де я?

— На виноробні Бельгаард, — мовив чоловік. — Ми тут цілий день горбатимось, а платять нам ґроши.

— Я маю на увазі, в якому я краї чи королівстві? — перепитав Нік.

— Оце ви даєте, пане! — здивовано, з посмішкою на вустах, викукн3в чоловік. — Непогано ви святкували, якщо навіть не пам'ятаєте, де ви зараз.

— Так, звичайно, — погодився Нік, щоб не викликати додаткових підозр.

— То може скажете, де я є.

— Ви зараз в Туссенті, автономному князівстві, яке є васалом Нільфгаардської Імперії.

— Де, блять?! — крикнув Нік, після чого запала невелика тиша.

— Вибачте, пане, але я маю йти працювати. Зайдіть в Боклер. Там багато добре освічених та розумних людей. Вони вам розкажуть все, що необхідно.

— Куди піти? — спитав Нік.

— В місто, ось це. — мовив чоловік, вказуючи пальцем на прекрасне та яскраве місто, головний замок якого виконаний в ельфійському стилі з білого мармуру. Нічого більш прекрасного Нік ще не бачив. — Дякую, що сказали. — промовив Нік та, вийшовши на дорогу, попрямував до міста.

Пройшовши достатньо багато, Нік побачив труп, який лежав обабіч дороги. Підбігши, він зрозумів, що чоловік помер не так давно. Неподалік тіла, він побачив сліди, що вели в глибину лісу.

— Дідько! — мовив до себе Нік і пішов по слідах.

Пройшовши декілька хвилин, він побачив, що сліди закінчуються. Тоді ж, він почув гучний тріск. Обернувшись, він побачив дивну істоту, шкіра якої була ніби кора дерева, а з голови росло коріння.

— Ти що, нахрін, таке?! — крикнув Нік.

Чудовисько вдарило своїми величезними руками об землю, і в напрямку Ніка з землі почали вириватись коріння. Чоловік в останній момент встиг відстрибнути вбік, щоб йому не відірвало ноги. Чудовисько миттєво зникло, а з кущів вийшли декілька вовків.

— Та якого дідька тут відбувається?!

Вовки кинулись на нього, але раптово, з кущів, вистрибнув вершник, який був одягнений у все чорне. Він легко справився з декількома вовками. Один з вовків напав на Ніка, але він зміг вчасно його побачити та відрубати йому голову. В той же момент, кінь скинув вершника з себе. Нік щось відчув за спиною, обернувся та відчув сильний удар, від якого відлетів на декілька метрів. Чоловік в чорній броні побіг на чудовисько, ухилився від одного з ударів та відрубав йому руку. Нік спробував встати, щоб допомогти, але біль від удару не давала йому цього зробити. В цей час чоловік стрибнув на стовбур сусіднього дерева та, відстрибнувши від нього, на лету, відрубав чудовиську голову. Нік встав та підійшов до чоловіка. Той зняв капюшон і Нік побачив свого старого знайомого.

— Геральт?! — здивувався Нік. — Радий тебе бачити. Що ти тут робиш?

— Це ти, що тут робиш? В твоєму світі знайшовся чародій, який може подорожувати між світами? — спитався відьмак Геральт.

—Здається, що так. І мені треба його знайти. — мовив Нік.

— Ще буде час, але зараз тобі треба трохи відпочити.

— Це терміново.

— Я розумію. — мовив відьмак.

— Добре. Що це, взагалі, було?!

— Лєший. Небезпечне чудовисько...

Через декілька годин, вони прийшли в виноробню Корво Бьянко, коло якої вже стояв кінь, що скинув Геральта в лісі.

— І багато в вас таких чудовиськ? — спитав Нік.

— Колись було набагато більше, але через інтенсивну роботу відьмаків, їх поменшало.

— З поверненням, пане Геральт. Я бачу, що ви привели нового гостя. — мовив безволосий чоловік, що вийшов їм назустріч.

— Нік Блек! — представився Нік.

— Варнава Базіль, — мовив чоловік — Керуючий цією виноробнею. Я вже й не думав, що ви повернетесь, особливо, після того, як ваш кінь прибув без вас.

— Я довго слідкував за цим лєшим. Він був занадто слабким, щоб завдати мені серйозних клопотів. — мовив відьмак.

— Але достатньо сильним, щоб завдати їх мені. — додав Нік.

— Я зараз же дам наказ, щоб люди приготували вам ванну та постіль. — мовив Варнава.

— Буду дуже вдячний. — мовив Нік.

Прокинувшись на наступний день, Нік побачив Геральта, що сидів коло входу.

— Когось чекаєш? — запитав Нік.

— Так, тебе. Ми поїдемо в Боклер, щоб зустрітись з детективами, які можуть нам допомогти в пошуках чародія, — мовив Геральт. — По дорозі і розкажеш про нього.

— Ти мені допоможеш? — перепитав Нік.

— Ти допоміг мені, коли я прибув у твій світ, ти повірив мені, хоча й не знав мене, тому так, я хочу допомогти тобі.

— Гаразд. Я не проти. — мовив Нік і вони сіли на коней.

Нік з Геральтом вирушили в Боклер. Їхали мовчки, та на середині шляху побачили чоловіка, повністю одягнутому в чорний, що лежав на дорозі. Нік зупинився і запитав:

— Може йому допомогти?

— Для чого? Це просто ще один п'яниця. Їх тут безліч. Їдьмо далі.

І вони знову рушили, та Нік ще раз кинув погляд на лежачого і замітив калюжу крові під ним. Він різко зупинив коня, та побіг до нього. Прибігши, він побачив, що чоловік лежав лицем до землі, а довгий чорний плащ з капюшоном, закривав його тіло. Нік перевернув його щоб оглянути, і побачив кинджал, що глибоко зайшов у живіт незнайомцю. В цей момент до нього підійшов Геральт.

— Його треба забрати, бо інакше він стече кров'ю. Чи може ти хочеш його залишити? Мені однаково, вибір за тобою.

— Я не знаю хто він такий, але не думаю, що він заслужив на таке. Ми повинні його врятувати.

— А якщо це злочинець? Якщо за твою доброту він відплатить твоєю смертю?

— Ким би він не був, ми повинні йому допомогти, а якщо він і справді захоче вбити нас, то хай спробує. — з посмішкою сказав Нік, показуючи поглядом на меч.

— Хай так і буде. — сказав Геральт, поглядом хвалячи Ніка.

Нік взяв чоловіка в чорному, і поклав на свого коня, а тоді вони в трьох рушили в Боклер. Через деякий час, двоє чоловіків прибули в таверну. Геральт взяв невідомого приблуду, а Нік пішов домовлятись з власником таверни.

— Я хочу, щоб ви потурбувались про цього чоловіка. — мовив Нік.

— Я б з радістю, але я не можу зробити це за просто так. — говорив власник таверни.

— Без проблем. Мій друг відьмак заплатить— сказав Нік, вказуючи на Геральта.

— Тоді можете не турбуватися про свого друга, я і моя донька зробимо все, необхідне. — Нік мовчки кивнув та поїхав з Геральтом в місто.

* * *

«Страждання ведуть людини до досконалості»

Антон Павлович Чехов

Невелика кімнатка на другому поверсі корчми "Куроліск". Від болю, на ліжку, прокинувся молодий чоловік у чорному.

— Гадство. Я вже давно так не почувався. — із скреготом сказав Ван.

Раптово він почав оглядати себе, ніби щось згадавши. І замітив бинти на животі.

— Хто обробив мою рану? — здивовано запитав Ван, а тоді продовжив, оглядаючись навколо. — І взагалі… Де це я?

Він встав з ліжка, оглянув кімнату, та нічого незвичного не замітив. Ліжко в куті, невелика скриня, стіл і два крісла. Тоді Ван підійшов до єдиного вікна, що там було, і побачив річку та невеликий міст через неї, а ще корчму, що була перед мостом, і в якій він був.

— Ех-ех-ех... — протяжно видихнув Ван, похитуючи головою. — Знову мене кудись занесло.

Він розвернувся та пішов до дверей, та перед самими дверми різко зупинився.

— Стоп! А де мій меч? — викрикнув той, обшукуючи себе в пошуках свого клинка.

Ван почав поглядом шукати свій меч у кімнаті, не знайшовши його на собі. Заглянув він у скриню, що була поруч із ліжком, але і там його не знайшов.

— Твою ж... — несподіваний стук у двері перервав лайку Вана, а тоді вони прочинились і в кімнату зайшла молода дівчина років сімнадцяти, з каштановим волоссям та в зеленій сукні, що повністю закривала її ноги, але з вирізом на грудях, через який усі чоловіки одразу відмічали її велику красу, ну і обличчя в неї теж було гарне. Великі темні очі, червоні губи та налиті рум'янцем щоки, а щира усмішка, так і випромінювала радість. Вона здивовано поглянула на Вана, і сказала:

— Ви вже прокинулись? Неймовірно. Пройшло лише кілька годин, як ваші друзі вас сюди принесли, а ви вже на ногах. Однак, я б не радила вам так рухатись. Ваша рана ще зовсім свіжа. Я якраз прийшла змінити пов'язку. Тому...

— Не варто, — грубо відповів Ван. — Краще скажи, чи не знаєш ти де мій меч?

— Меч? — здивовано перепитала дівчина. — Пробачте, але коли вас принесли, то з вами не було ніякого меча. Може ваші друзі знають де він.

— Друзі? Це ж хто? — піднісши вгору одну брову, спитав хлопець.

— Ну як же, — не розуміючи сказала дівчина. — Відьмак та ще один чоловік, що був разом із ним. Ви не пам'ятаєте?

— «Це ще хто такі» — про себе подумав Ван, а тоді сказав: — Ні-ні, пам'ятаю. В мене просто багато знайомих. — відповів він, вирішивши збрехати.

— От і чудово. А тепер лягайте. Мені потрібно обробити вашу рану.

— Це не обов'язково.

— Що ви таке кажете? Звісно обов'язково. Ви ж не хочете отримати зараження крові?

— Я ж сказав, що це не обов'язково. — ще раз повторив Ван, зірвавши з себе бинти.

— Щ-що!? — здивовано викрикнув дівчина, коли побачила, що з глибокої рани від кинджала залишився лише невеликий шрам. — Неймовірно... Але як? — все ще не розуміючи, спитала вона.

Але Ван нічого не відповів, а лише вказав пальцем на амулет, що носив на шиї. На товстому, але акуратно зробленому, ланцюжку висів великий камінь, розміром з горіх, а сам камінь ледве-ледве сяяв приємним та м'яким зеленим світлом. Тоді Ван поглянув на дівчину таким поглядом, що її мов холодом обвіяло, після чого вона зрозуміла, що краще питань більше не задавати.

— Т-тоді... — тремтячим голосом говорила дівчина, — може хочете ї-їсти?

— Не відмовлюсь. — вже з м'якістю в голосі відповів Ван, немовби просячи вибачення за свій погляд.

Вона розвернулась і пішла до дверей, та легким рухом голови, попросила Вана йти за нею. Вони були на другому поверсі, а коли спускалися сходами, Ван знову задумався про те, де його меч, тому і не замітив, як вони вже прийшли в просторий зал таверни. Вона не дуже відрізнялась від тих таверн, де був Ван, хоч і в не багатьох той побував. Круглі столи в залі, стійка, за якою були пляшки з вином та чоловік, який старанно протирав один-єдиний кухоль. На стінах висіли різні трави та прикраси. А в самому залі нікого не було. Вони підійшли до стійки, за якою стояв чоловік, що ніяк не здавався в боротьбі з брудним кухлем.

— Батьку, та годі вам з цим кухлем вовтузитись. Ви краще погляньте хто вже прокинувся.

Вже давно не молодий, але і не зовсім старий чоловік з високим чолом та сивуватим волоссям, і такою ж самою бородою з вусами, поклав кухоль та поглянув на свою доньку, а потім і на незнайомця в чорному, що був за нею.

— Нічого собі, друже! — з посмішкою виголосив чоловік. — Коли тебе принесли я думав, що ти кілька днів тут пролежиш, але ні, вже тут, переді мною, і на вигляд абсолютно здоровий. Ти що, відьмак? Я чув, що вони дуже швидко лікують свої рани. А в тебе ще й в друзях один з них.

— Ні. Аж ніяк. Я простий мандрівник, який шукає шлях додому.

— Зрозуміло. А ти сам звідки?

— Здалеку. Ви про такі краї не чули. Давайте краще поговоримо про інше. Які саме друзі мене принесли?

— Ну як я вже сказав, відьмак та ще один чоловік. Ти що, власних друзів не знаєш?

— Просто в мене їх досить багато. Ви можете їх краще описати.

— Хех, хлопче! — засміявся чоловік. — Ну ж і цікаво ти живеш, якщо в тебе такі друзі. Ну, про Геральта розказувати немає сенсу, і сам знаєш, а другого я не знаю. Мужик як мужик, не знаю що про нього сказати.

— А вони були озброєні?

— Ти ще що запитаєш? — здивовано спитав чоловік. — Може, чи несуть кури яйця? Це ж Геральт, звісно він озброєний, а той другий... — задумався корчмар, — точно не пригадаю, але здається мені він теж мав меч за пазухою.

— Дякую і на тому. — приклонивши голову сказав Ван. — А ви не знаєте, куди відправились мої друзі?

— Здається мені, вони щось говорили про Боклер. Думаю вони там.

— А не підкажете де це? — не сміливо звернувся до чоловіка Ван, та у відповідь почув лише сміх. — Я сказав щось смішне?

— Що? Так ти не жартував? — і чоловік одразу ж поглянув на Вана, як на безумця. — Так звідки, кажеш ти?

— Кажу ж, що здалеку. Тому я не дуже орієнтуюсь в цих землях.

— Добре, як вийдеш звідси, перейди міст, а тоді йди прямо головною дорогою, даю підказку, вона найбільша. — із сарказмом сказав чоловік.

— Дякую. А ще дякую за те, що обробили рани. — сказав Ван і потягнувся до поясу.

— Ні-ні. Не потрібно платити. Ваші друзі вже за все заплатили.

— Я не звик залишатись в боргу, тому і хочу подякувати.

Сказав він і кинув на стіл три золоті монети, посміхнувся і вийшов.

— Удачі вам! — викрикнув у слід незнайомцю чоловік, а тоді поглянув на монети. — Що за? — здивовано промовив корчмар, взявши у руки одну з монет, що дав йому Ван. Він ніколи таких не бачив, велика монета, майже в долоню, а найцікавіше, відлита з чистого золота з дивним гербом у вигляді шестигранної зірки.

— А куди він зник? — запитала дівчина, яка тільки що прийшла, тримаючи в руках свіжо-запечену курку.

— Що? — ще не оговтавшись від дивної платні, сказав чоловік. — А, цей? Пішов кудись. — відрубав той, і повернувся до монети.

— А я йому тут... — недоговорила дівчина, та схилила голову.

Ван вийшов з таверни, та оглянувся довкола. Він стояв на кам'яному мосту, під яким плескотіла спокійна річка. Довкола були лісисті пагорби, і виноградники. Сонце стояло високо, але спекотно не було.

«Гарна місцина» — подумав Ван, а тоді перейшов міст, і пішов по головній дорозі.

Трохи пройшовши, він побачив кілька будівель. Спершу він і подумав, що це і є Боклер, але замітив людей, які робили вино, і зрозумів, що це лише виноробня. Ван йшов все далі, він оглядав краєвиди, що зустрічав на своєму шляху, і хоч це були лише пагорби з деревами, були ті пагорби чимось привабливі оку. Щось ніби змушувало дивитись на них, такі вже вони були красиві. Та за деякий час він забув про місцеву красу, та згадав про свій голод, хоч і розумів, що сам винен, адже не залишився на обід.

— Однаково, — промовив собі Ван. — Знайду щось по дорозі.

І тепер він йшов дорогою, шукаючи дерево на якому росте щось їстівне, але нічого на очі не траплялось. Тоді Ван зійшов з дороги, та пішов далі між деревами. Поодинокі дерева переросли у справжній ліс, хоч і не дуже густий, але Ван цього навіть не замітив. Він йшов все далі, аж поки не побачив між деревами кількох вовків. Вітер дув з їхньої сторони, а самі вони були на чималій відстані, тому Ван залишався непоміченим.

«Лише троє, — подумав про себе той. — Що ж, час згадати, як я починав»

Ван голосно засвистів, привертаючи увагу вовків, а ті, настромивши вуха, спершу загарчали, висунувши довгі ікла, а потім побігли на чоловіка в чорному.

За якусь мить, вони вже були коло нього, та стрибнули для нападу, та Ван різко вхопив одного вовка за шию. Він розворотом вдарив його об землю, увігнавши пальці глибоко в шию, одночасно вдарив другого рукою, від чого той відлетів до найближчого дерева, та переламав собі хребет. А третьому, ударом ноги проломив череп.

— І це все? — здивовано запитав Ван до трупа вовка, що мав у руці. — А ви не схожі на тих вовків, що я знаю. Мені навіть меч не знадобився, але його мені краще таки знайти. Ну а зараз... — облизнувшись сказав Ван. — А зараз обід.

Він витягнув пальці з шиї вовка, і взявся однією рукою за його морду, а другою за живіт. Трохи зігнув його, а тоді відкусив невеликий шмат коло шиї, та виплюнув шерсть з рота. Тоді він взявся за отвір, що зробив, та зірвав з вовка шкуру. І вже тепер не стримувався. Ван поїдав сире м'ясо вовка, немовби сам вовк їсть свою здобич. В повністю чорному одязі, забрисканому кров'ю, він був схожий на справжнісінького вампіра, яким батьки лякали своїх дітей, щоб ті не виходили з дому в ночі.

Коли Ван повністю з'їв двох вовків, бо вже третього не осилив, він повернувся на дорогу, та рушив уперед. Ван йшов все далі найбільшою дорогою, і почав вже сумніватись у словах корчмара, як побачив велику річку, а на узбережжі якої розкинулось велике, та просто грандіозне місто. Безліч різнобарвних будинків, що вражали своєю вишуканістю, зелені сади, навколо яких збирались молоді пари, і вулиці, на яких було чути мандрівних бартів.

— Так це і є Боклер? — розглядаючи все навколо, з легкою усмішкою сказав Ван. — А тут людно, і як мені знайти того відьмака зі своїм дружком? Як же його звали? Ґолай? Ні. Гораль? Теж ні. Може Гаральд?

— Ви шукаєте Геральта? — мовив молодий світловолосий лицар.

— Так. — мовив Ван.

— Тоді я можу вам допомогти. Я знаю Геральта і дуже добре знаю місто. До речі, мене звати Гільйом де Лонфаль, — мовив лицар.

— Ван. — коротко відповів чоловік.

— Вам би одягнути щось менш криваве. — сказав лицар, з підозрою дивлячись на Вана.

* * *

«Що б не відбувалося — все добре»

Нік і Геральт покинули таверну. Верхи на конях, вони швидко прибули в центр міста Боклер.

— Я маю зустрітись з однією людиною, — мовив Геральт. — Він теж може нам допомогти.

— Добре — мовив Нік.

Геральт пішов, а Нік оглядав чудові вулички, різнобарвні будинки, щасливих людей та внюхувався до різних запахів. До Ніка підбігла дівчинка. Нік присів та спитав в неї.

— Тобі щось потрібно?

— Тато і мама дуже посварились. Тато почав бити маму, а мама казала покликати на допомогу. — сумно говорила дівчинка.

— Ну що ж, тоді ходімо. — зітхнув Нік.

Дівчинка швидко побігла, а Нік за нею. Вони повернули в глухий провулок, де стояло троє озброєних людей.

— Чорт, повівся, як дитина, — тихо мовив Нік, а тоді додав: То як? Я чув, що в вас тут сімейний конфлікт. Хто з вас тато, а хто мама?

— Конфл...Конфлі...Що, сука?! — не зрозумів бандит.

— Дурню, він сказав конфлікт, типу сварка. — мовив йому другий.

— Та я так і зрозумів, просто вас перевіряв.

— Слухайте, я тут новенький, ваших правил не знаю, —мовив Нік. — Може я піду?

Один з бандитів напав на Ніка, але той різко ухилився та вдарив його мечем по спині. Бандит впав на землю та вже не вставав.

— От, сука, навіть нормально поговорити з людиною не дав. — мовив другий бандит.

— Давай всі гроші, що в тебе є! — сказав

перший.

— В мене з собою нема грошей. Ну криза, інфляція, ну ви розумієте. — ледь не засміявшись, сказав Нік.

— Криза...Інфл...Інфляція?! — не розумів перший бандит. — Ах ти ж чаклун!!!

Бандити напали на Ніка, але одному з них він відрубав руку, а другу рубанув по нозі.

— Я намагався бути з вами добрим. — мовив Нік, коли бандити вже не вставали.

Нік вийшов з провулку і побачив дівчинку, яка дуже здивувалась, коли його побачила.

— Я не хотіла. Чесно. Вони мене змусили. Погрожували мені та моїй сім'ї! — почала виправдовуватися дівчинка.

— Хороша спроба, але невдала, — мовив Нік. — На наступний раз, не обманюй людей, яких не обманули до тебе.

Дівчинка кивнула та побігла.

«Що за часи? В наш час стрибання з водоспаду було розвагою та заробітком, а не ось це все. Чорт, я говорю як дід. Чи означає це, що я вже старію"- думав Нік.

— Ей ти! — крикнув хтось.

Нік обернувся та побачив чоловіка з вусами та без волосся. Чоловік мав дорогу та хорошу зброю та броню.

— Я вас слухаю. — мовив Нік.

— Що в тебе з мечем? — спитав чоловік.

— М'ясо різав.

— Такий розумний? Пішли зі мною. — мовив чоловік.

— Я б не радив, — мовив Нік. — Там де я, там і проблеми.

Раптово на вулиці міста приземлилась якась істота. Люди почали панікувати, кричати та бігти хто куди. Дехто залишався на місці через цікавість або паралізуючий страх.

— Чорт! — мовив Нік, коли побачив альпа.

Нік витягнув меча, але альп закричав, через що чоловік та Нік відлетіли на декілька метрів. Альп миттєво наблизився до Ніка, але не встиг нанести удар, бо відволікся на щось інше. Нік побачив Геральта, який б'ється проти альпа. Вампір наносив швидкі удари, але Геральт встигав їх відбивати. Раптово, над головою Ніка пролетіла якась куля, що вдарила альпа та нанесла йому серйозні пошкодження. За кулею, в альпа вдарили блискавки, які добили альпа. Геральт встромив меча вампіру в голову.

До Геральт підійшов чоловік, який зупинив Ніка.

— Давно не бачились, відьмаче! — мовив чоловік.

— Були справи в Корво Бьянко і околицях. А в тебе, що нового? — спитав Геральт.

— Потім будете обмінюватись новинами з Дамьєном. — мовила чорноволоса жінка, яка по суті і вбила альпа.

Нік встав та підійшов до решти.

— То ти той самий Нік Блек, — мовила чародійка. — Я Фрінгілья Віго. Геральт розповів, що ти шукаєш якогось могутнього чародія.

— Так, шукаю. Цей чародій дуже небезпечний і може суттєво зруйнувати ваш край. — мовив Нік.

— Тоді я думаю, що найкраща чародійка Туссенту та капітан Туссентської гвардії тобі допоможуть. — мовила чародійка, дивлячись на Дамьєна.

— Буду дуже радий.

Нік та Геральт пішли в одну із таверн.

— І що ми тут робимо?- спитав Нік,- Якщо ти хотів їсти, то ми могли поїсти в "Куроліску".

— Тут часто буває один детектив, який колись працював в Визимі на мого друга Марлоу, — мовив Геральт. — Тому я і хотів з ним зустрітись.

До таверни зайшло декілька людей.

— А наш безхатченко швидко одужав. — вигукнув Геральт, коли побачив Вана.

— Ось вони. — мовив Гільйом, вказуючи на Геральта та Ніка.

Ван мовчки підійшов до столу, за яким сиділи Геральт і Нік. Так само мовчки сів.

— Тобі чимось допомогти? — спитав Нік.

До них підійшов і Гільйом.

— Це ви мене відвезли в той трактир? — спитав Ван.

— Здається, що тебе, але ти тоді мав трохи гірший вигляд, — мовив Нік. — Хоча ні. Не трохи.

— Я вам дуже вдячний, але я б хотів знати де мій меч.

— Меч? — спитав Нік, дивлячись на Геральта. — Ні, ми не знаємо про меч.

— В мене зараз немає часу на жарти, тому спитаю ще раз. Де мій меч? — Ван встав та підійшов до Ніка.

— Друже, я не думаю, що тобі варто хвилюватися. Все-таки, ти від рани ще не відійшов, напевно... — мовив Нік, теж встаючи.

— Я не хочу бійки. Просто поверни мені мою річ і ми розійдемось.

— Ти був без меча тоді. — мовив Нік.

— Мені це набридло. — грубо сказав Ван та відпихнув Ніка.

— Це ти дарма.

Нік швидко наблизився до Вана та вдарив його в лице. Ван не встиг відбити удар, але він теж вдарив. Нік спробував відбити удар, але марно, тому від удару він відлетів на сусідній стіл.

— Непогано, — мовив Нік, приходячи до тями. — Дуже непогано.

Нік встав. Ван наніс декілька ударів, але Нік зміг від них ухилитись та вдарити ногою Вана в живіт. Ван схилився від удару і Нік з усієї сили вдарив його ліктем в спину. Ван впав на підлогу, але швидко піднявся та, підійшовши до Ніка з-за спини, перекинув його через себе. Нік важко вдарився об стіл. Геральт підійшов до Вана. Ван спробував його вдарити, але відьмак вчасно ухилився від удару та наніс декілька своїх сильних ударів, які дуже ослабили Вана. Нік тихо підійшов з-заду та руків’ям меча вдарив Вана по потилиці, через що той знепритомнів.

— Що тут відбувається? — почали розпитувати гвардійці, що тільки-но зайшли в таверну.

— Дитячі розбірки. — відповів їм Нік.

* * *

«Дайте людині мету, заради якої варто жити,

і він зможе вижити в будь-якій ситуації. »

Йоганн Вольфганг Гете

Ван прокинувся на холодній підлозі. Розплющивши очі, він побачив грати та Ніка, що був в іншій камері.

— Вітаю, — саркастично мовив Нік. — Добре, що ми не на півночі, а то б померли з холоду. Добре, що хоч одяг дозволили залишити. А ти сильний. Ненормально сильний. Звідки ти?

— Здалеку. — холодно відповів Ван.

— Взагалі, чому тобі так важливий той меч?

— Він мені важливий і тобі більше нічого не треба знати. — без емоцій відповідав Ван.

— Знаєш, ти міг би бути більш вдячним мені. Все-таки, це я завіз тебе в таверну.

— Я і сказав дякую. Чи ти хочеш, щоб я тобі в ноги кланявся?

— Я був би не проти. — мовив Нік.

Ван з осудом та презирством глянув на Ніка, а тоді промовив:

— У будь-якому випадку треба звідси вибиратись. — сказав він та підійшов до гратів. Сильно взявшись руками, він намагався їх розігнути, але марно.

«Чорт! Я все ще повністю не одужав» — думав про себе Ван.

— Пожалій мої очі. Це грати з двимеріту. — мовив Нік.

— З чого?

— Двимеріту, металу, що повністю позбавляє носія всіх магічних властивостей. Жаль, що мечі з них не кують. В моєму світі теж був такий метал, але зараз він повністю зник.

— В твоєму світі? Тобто ти теж прибув сюди з іншого світу? — спитав Ван.

— Так. — мовив Нік.

— Тоді нам треба вибиратись з цього світу.

— В мене тут є незакінчені справи.

— Я надіюсь, що це ти про мене. — мовив Сах, що раптово опинився в коридорі.

— Виродок! — закричав зі злості Нік.

— Не треба бути таким грубим. — мовив чародій.

Нік спробував дістати Саха, але боляче получив по руці.

— Ти мене не переможеш. Тут в тебе нема ні Рейна, ні Летардіана. Якщо ти захочеш мене вбити, то помреш сам.

— Що ти взагалі тут робиш? Ти ж можеш піти.

— Не можу. Я опинився тут, лише через бажання жити. Зараз мені нічого не загрожує, тому я не можу вийти з цього чортового світу!

— Яка невдача... — з насмішкою промовив Ван.

Сах повернувся до нього.

— Якби не ці двимеритові грати, ти б вже був мертвий. — мовив Сах. Тоді ж Ван і побачив свого меча.

— Мій меч! Віддай його мені.

— Ні. Він мені дуже сподобався. Я не хочу, щоб такий чудовий зачарований меч опинився в руках неука та невдахи, — мовив чародій, і обернувся до Ніка. — Ще побачимось, я впевнений.

Сах раптово зник.

— Хто це був? — спитав Ван.

— Псих, який помішаний на порятунку людства, ціною мільйонів людей.

— Погані справи. То як нам звідси вибратись?

— Є один варіант, — мовив Нік та закричав. — Охорона! Охорона!!!

Солдат повільно підійшов до гратів.

— Чого тобі? — спитав солдат.

— Коли нас випустять?

— Коли на трон ступить новий імператор, тоді всім дають амністію. Така вже давня нільфгаардська традиція.

— Ти не правий. — мовив Нік та, вхопивши охоронця, вдарив його об грати.

— Ах ти ж паскуда. — лаявся охоронець, який відкрив двері камери.

Охоронець спробував вдарити Ніка, але той ухилився від удару та вдарив гвардійця по голові. Після того, охоронець спробував вдарити Ніка, але той майстерно ухилився та вдарив гвардійця головою об стіну.

— Непогано, — похвалив Ніка, Ван. — Не хочеш мене випустити.

— Навіщо? — спитав Нік.

— Сам ти звідси не виберешся. Крім того, ти хочеш битись проти того чародія, але сам ти його не переможеш. Я тобі потрібен.

Нік завагався, але кинув Ванові ключі від камер. Він підняв меча гвардійця, та був готовий до бою з охоронцями, що уже добігали до них. Вузькі проходи в'язниці не давали можливості розмахувати мечем, але Нік чудово проводив і колючі удари, від яких охоронці падали один за одним.

В цей же час Ван, що вийшов з камери, вирішив не надіятись на майстерність Ніка, а самому подбати про своє звільнення. Він не використовував віртуозних технік бою, він просто бив, але від одного його удару навіть лицарі, що були у важких латах, більше не могли піднятися.

Повільно, але впевнено вони просувалися через коридор. Навала охорони все не закінчувалась, вона мов та орда напосідала на них, і не хотіла закінчуватись. Та як важко не було Ніку з Ваном, за декілька годин вони здобули перемогу. Вийшовши на поверхню, вони побачили, як уже під місячним сяйвом, кілька десятків воїнів рухались в їхньому напрямку. А після затяжної та виснажливої битви, перемогти стількох воїнів на відкритій території у темряві для них було неможливим.

— На коней! — вигукнув Нік, коли вже сідлав одного із гвардійських скакунів.

Швидко осідлавши коней, вони помчали подалі від в'язниці та війська, яке лише дивом їх не помітило. Коли вони були впевнені, що залишилися непоміченими та проскакали достатню відстань, двоє воїнів зупинились щоб відпочити.

— Не звик я їздити на конях. — сказав Ван, коли зістрибнув з коня з явним незадоволенням.

— Це погано, бо якщо не звикнеш, то помреш. А я тебе рятував та витягав з в'язниці не для того, щоб ти помер.

— Вже світає. І я голодний. Може підемо щось купимо в селян? Я бачив недалеко село, думаю за хороші гроші вони нам будь-що віддадуть.

— Якщо ти впевнений, що вони тебе не продадуть гвардійцям, що за нами женуться, то можна. — відповів Нік.

Через десять хвилин вони вже були в селі. Нік і Ван підійшли до одного з прилавків, а точніше єдиного прилавку, що був на той момент відкритий.

— Доброго ранку! — привітався Ван.

— І вам доброго. Чимось можу вам допомогти? — відповів торговець.

— Що ви так рано продаєте?

— Продукти різні, овочі, фрукти, м'ясо… дещо особливе. — підморгнувши сказав до Вана торговець.

— Особливе? Що саме?

— Фісштех. — тихо сказав торговець, оглянувшись навколо.

— Що, пробачте? — перепитав Ван.

— Фісштех. Можете спробувати, якщо бажаєте.

— Давайте спробую. — погодився Ван.

Торговець заметушився під столом, а потім подав Ванові білий порошок на тарілці.

— Ааа, мука, — мовив Ван. — На вигляд хороша.

— Звичайно, що хороша. — з посмішкою сказав торговець.

Ван хотів спробувати, але Нік одним махом руки відкинув тарілку з фісштехом.

— Що ти робиш!? — обурився Ван.

— Ти тупий. Він тобі наркотики дає, а ти купляєш. — говорив Нік. Він швидко витягнув меча та приставив до горла торговця. — Слухай мене, покидьку, ти зараз ідеш в Боклер і віддаєш всю цю їжу дитячому сиротинцю. Тобі зрозуміло?

— Т-т-так... — тремтячим голосом сказав торговець.

— Та перед цим, ми в тебе візьмемо трохи їжі. — додав Ван, коли почав набирати на руки і в рот продукти.

Перекинувшись невеликим сніданком, вони почули гуркіт, який тільки посилювався. Відійшовши на декілька метрів, щоб роздивитися, вони побачили величезну колонну, що рухалась в бік Боклеру.

— Що це? — спитався Ван.

— Ти в мене питаєшся? Я тобі тут живу, чи що?

— Це імператорський конвой. — мовив один із селян, які прийшли подивитися на таке видовище.

— Правильно говорити не конвой, а ковбой. — заперечив другий селянин.

— Правильно говорити процесія. — заткнув їх Нік.

Вони бачили, як повз проходить декілька тисяч воїнів. Вони були в повністю чорній броні. Дехто з них, ніс прапор Нільфгаарду.

— Куди вони йдуть? — спитався один з селян.

— Просто імператор та імператриця вирішили обдивитись свої володіння. — відповів другий селянин.

Нік трохи подумав, та відвів Вана вбік.

— Значить так, я не знаю, що ти хочеш робити далі, але я піду в Боклер до того детектива, про якого говорив відьмак. — мовив Нік.

— Нас розшукують. В Боклері тебе швидко знайдуть.

— Дивись скільки тут воїнів. В Боклері мене ніхто не помітить. Я йду до детектива, а ти не роби нічого, що може тебе вбити, а тут тебе може вбити все, що завгодно.

— Я піду поверну свій меч. — сказав Ван.

— Ти здурів? Сах тебе вб'є в першу ж хвилину, навіть незважаючи на твою силу. Буде добре, якщо ти допоможеш комусь. Так всі будуть в виграші. — мовив Нік та зник у натовпі.

Через декілька годин, Нік повернувся в Боклер. На вулицях було безліч людей, тому він легко міг залишатись непоміченим. Нік зайшов в ту ж таверну, в яку заходив з Геральтом. Він сів в кутку та почав чекати.

— Ах ти ж вискочка! — закричав один з відвідувачів. Нік побачив, що це був краснолюд.

— Прошу вибачити мене, але ви програли. — спокійно мовив чоловік.

— Краснолюди ніколи не програють в гвінт! — закричав краснолюд. — Думаєш, якщо розумний детектив, то все тобі буде сходити з рук.

— Думаю, що так. — з нахабною посмішкою відповів чоловік.

Краснолюд майже вдарив чоловіка, але Нік вчасно зупинив удар.

— Чого тобі?! — крикнув краснолюд на Ніка.

— Вийди звідси, розбійнику. — спокійно мовив Нік.

Краснолюд побачив в Ніка меч, тому, сплюнувши йому під ноги, вийшов з таверни. Нік підсів до чоловіка.

— Все-таки, я був правий, — заклавши руки за голову і відкинувшись на спинку стільця, радо мовив детектив. — Мені все сходить з рук.

— Не сьогодні. — заперечив йому Нік.

— Вам потрібні мої послуги? Тоді прошу оплату вперед.

— Розумієш, тут така справа, що хвилину тому я врятував тобі життя, тому я в тебе безоплатний клієнт.

— Ну, ви перебільшуєте.

Нік взяв чоловіка за голову та сильно вдарив його об стіл, зламавши чоловіку носа.

— Ви все ще впевнені, що я перебільшую? — мовив до нього Нік, спостерігаючи за тим, як люди на них оглядаються.

— Ні-ні. Ви цілком праві, — защебетав детектив, задерши ніс вгору, стримуючи зап'ястям кров. — Ходіть за мною. — проказав він, встаючи із-за столу та ідучи до виходу з таверни. Нік пішов за детективом. Вони зайшли до нього додому, де він мав свій офіс.

— Я найкращий детектив, що є на сьогоднішній час. Я вчився в Кордінгера і Фенна та працював разом з Марлоу. Кажуть, що в Місті Золотих Веж є ще один детектив, який кращий за мене, але я сумніваюсь.

— Я нічого не зрозумів. Тебе мені порекомендував відьмак Геральт з Рівії. — мовив Нік.

— Ага, славетний герой балад маестро Лютика. То чим я можу вам допомогти?

— Мені треба знайти одну людину. Чародія, що з'явився тут не так давно.

— Продовжуйте.

— Його звати Сах і він дуже могутній.

— Зрозуміло, а ще щось можете про нього розповісти?

— Так. В нього свіжий шрам на обличчі.

— Я зрозумів. Я спитаю своїх інформаторів та шпигунів. Вони точно скажуть, що й до чого. Можете приходити через кілька днів. — мовив детектив.

Нік вийшов з будинку детектива. Сонце щедро дарувало тепло цьому краю.

«Як би я хотів залишитись тут жити» — подумав Нік

Побачивши гвардійців із в'язниці, Нік швидко сховався в одному з провулків.

— Відпустіть мене!!! — закричала дівчина.

Нік швидко підбіг до місця, звідки він чув крик. На місці він побачив пораненого чоловіка.

— Що сталось? — спитав Нік.

— Іди до біса! — коротко, але чітко відповів бандит. Нік побачив відкритий вхід в каналізацію.

— Я не хочу туди йти. — мовив до себе Нік, але все ж спустився.

Нік йшов по холодній та темній каналізації. Він бачив, наскільки вона красиво зроблена, тому припустив, що її збудували ельфи. Час від часу він бачив, як повз пробігають щурі. Він йшов по запалених факелах, тому швидко дійшов до бандитів.

— Ви хоч знаєте хто я?! — закричала 20-річна дівчина. — Я донька графа Бенедаля!!!

— Це ще краще! — зареготали бандити. — Ми ще не мали знатних дівчат.

— Ей, ви, погані люди! — гордо та поетично проголосив Нік. — Заберіть свої брудні руки від прекрасної принцеси!

Всі були здивовані такими словами навіть дівчина.

— Ти п'яний? — спитав один з бандитів.

— П'яницею я не є, але ви після заходу сонця випиваєте немало і дозволяєте собі багато.

Бандити повільно наближались до Ніка.

— Стійте там, де стоїте, а то тільки гірше вам буде, — мовив Нік і додав, — Коротше, мені набридло.

Нік швидко витягнув меча та відбив декілька ударів бандитів. Він легко різав їх, щоб не вбивати, але покарати, проте останньому прийшлось відрубати руку. Після недовгої та легкої битви, Нік сховав меча та підійшов до дівчини.

— Ти в порядку?

—Так, — тремтячим голосом, відповіла дівчина. — Ти ж не хочеш мене вбити чи зґвалтувати?

— Ні. — усміхнувся Нік.

— Дякую, що врятував мене, — мовила дівчина, коли вони вийшли на поверхню. — Хороша вистава. Ти, напевно, дуже розумний та освічений.

— Вченим я не є, але деякі речі знаю. — мовив Нік.

— Можеш мені допомогти в ще одній справі? — спиталась дівчина, оглянувши Ніка.

— В якій?

— Мої батьки влаштовують сьогодні свято вдома з нагоди прибуття імператора та імператриці. Там будуть різні розваги, бали, тому подібне.

— Я зрозумів.

— Я б хотіла, щоб ти був моїм хлопцем на цьому святі… — соромливо мовила дівчина.

— В тебе немає пари?

— Декілька разів хотіли видати мене заміж, але я відмовилась. Батько враховує мою думку, але я розумію, що це не буде вічно.

— Коли цей прийом? — спитав Нік.

— Сьогодні ввечері. Ти прийдеш? — спиталась дівчина.

— Хіба в мене є вибір? — усміхнувся Нік.

— Дякую! — радісно сказала дівчина та поцілувала Ніка в щічку.

Ввечері Нік все ж прийшов до будинку графа Бенедаля. Це був не просто будинок, а цілий маєток. Він побачив наскільки розкішний цей маєток та наскільки багато тут охорони.

— Не любиш озброєних людей? — мовила дівчина, яка тихо до нього підійшла.

— Не люблю світські прийоми. Колись я був на такому і це привело до початку неймовірної війни.

— Не переживай. Цей прийом має виключно мирний характер. — вони, взявшись за руки, підійшли до входу.

— Пані Бенедаль та її супутник… — мовив писар.

— Лорд Фольтест Темерський! — промовила дівчина.

— Фольтест Темерський? Ви, вже покійний король Фольтест? — здивовано спитав писар.

— Мої батьки назвали мене в честь короля. — швидко відповів Нік.

— Зрозуміло. Можете проходити.

Вони зайшли всередину. Нік ще ніколи не бачив такої розкоші, навіть, коли був в Королівській Гвардії Равенстерну.

— Знаєш, я так і не знаю, як тебе звати? — мовив Нік до дівчини.

— Ейпріл.

— Я Нік.

— Приємно познайомитись, — засміялась дівчина. — Ми схожі на двох дітей, які подобаються один одному, але не можуть наважитись заговорити. — Нік засміявся разом з нею.

— Доню! — почулось за їхніми спинами.

— Привіт, тату! — мовила дівчина.

— Я вже думав, що ти не прийдеш. Та ти ще й не сама, — говорив граф Бенедаль. — Як звати твого партнера?

— Фольтест. — коротко відповів Нік.

— Радий знайомству, — мовив граф та потиснув Ніку руку. — Доню, мама хоче тебе бачити.

— Так, звісно,- сказала дівчина,- Я відійду на пару хвилин, якщо ти не проти?

— Так, звісно. —мовив Нік.

Коли дівчина відійшла, до Ніка підійшов чоловік.

— Найкрасивіша дівчина Туссенту. — мовив Морвран Воорхіс.

— Генерал. — сказав Нік.

— Ви родом з Темерії?

— Пробачте? — перепитав Нік.

— Фольтест Темерський, значить ви родом з Темерії.

— Це псевдонім. Не хочу говорити своє справжнє ім'я таким високим, благородним, впливовим та небезпечним людям.

— В вас точно є досвід. — мовив генерал Воорхіс.

— На жаль. — відповів Нік.

— Що ж, я змушений вас покинути, бо я тільки-но побачив, що прибув імператор Емгир вар Емрейс, а значить, хтось мусить його зустріти.

— Я розумію. — сказав Нік та підійшов до іншого чоловіка, що стояв, спершись на дерев'яні перила та дивився в нічне небо.

— Значить, тепер на світські прийоми пускають і бандитів, які втекли з в'язниці. — мовив Дамьєн де Ла Тур.

— Капітане, я б хотів з вами про це поговорити. Ваші люди мені серйозно заважають, тому я б хотів вас попросити, щоб ви зняли з мене звинувачення. — мовив Нік.

— Чому ти думаєш, що я погоджусь? Ти в цьому краї лише тиждень, а вже встиг підірвати мій авторитет.

— Я єдиний, хто може дістати Саха — чародія, що прийшов разом зі мною. Я не можу цього зробити, коли за мною женуться ваші люди.

— Зняти з тебе звинувачення я не можу, але направлю більше людей на пошуки чародія. І запам'ятай, що я це роблю лише через те, що ти друг Геральта.

— Обов'язково запам'ятаю. — мовив Нік та швидко відійшов від Дамьєна до іншого чоловіка.

— Тебе тут не має бути. — мовив Нік.

— Чому? На мене тут ніхто не нападе, тому що охорони тут більше ніж в Григорія IV. — говорив Сах.

— Тут є люди, які можуть це зробити.

— Всім цим клоунам плювати на тебе та на мене, але доки ти гнався за своїм хвостом, я швидко взяв під контроль головні засоби впливу та прибутку в Туссенті, крім виноробень, звісно. Тепер я на рівні з всіма цими клоунами, тому я тут.

— Я тебе все одно вб'ю.

— Побачимо.

— Пане Григорію. — звернувся до нього граф Бенедаль, який йшов в супроводі своєї доньки. — Як я радий вас бачити.

— Я теж радий вас бачити, так само як і вашу доньку. — Сах підійшов до Ейпріл, але Нік міцно взяв її за руку. — Графе, ми можемо відійти та обговорити деякі питання? — запитав Сах.

— Так, звичайно. — відповів йому граф та пішов разом з чародієм.

— Хто це був? — спиталась дівчина.

— Дуже погана та небезпечна людина. — мовив Нік.

Нік та Ейпріл гуляли по маєтку та говорили про звичайні речі.

— Пані імператрице. — звернулась Ейпріл та низько вклонилась.

— Ейпріл Бенедаль та Фольтест Темерський. — мовила імператриця.

— Ви знаєте, хто я? — здивовано запитав Нік.

— Вже всі говорять про лорда з Півночі. Дехто обговорює кандидатуру лорда з Півночі на імператорський престол.

— Вже говорять про зміну влади? — здивувалась Ейпріл. — Це взагалі безпечно? Я чула, що імператор доволі суворий в таких справах.

— Я імператриця. Мені можна. — мовила жінка.

Раптово, почулися жахливі крики. Всі, хто були в маєтку швидко побігли на звук. Прибігши, вони побачили тіло мертвого графа Бенедаля.

— Тату!!! — крикнула дівчина та зі сльозами схилилась над тілом мертвого батька.

— Сах, — тихо мовив Нік та побіг до виходу.

Прибігши, він побачив писаря, що сидів там.

Ти не бачив чоловіка в довгому плащі? — запитав Нік.

— Так. Він вийшов звідси приблизно десять хвилин тому. — спокійно мовив писар.

— Чому ти такий спокійний?

— Мене не цікавлять всі ті інтриги. — мовив писар.

— Там тіло мертвого графа Бенедаля.

— Що?! — закричав писар, та швидко побіг до тіла.

— Ти думаєш, що це був чародій? — спитався Дамьєн, який щойно підійшов.

— Так. — відповів Нік.

— Тоді я відправлю на його пошуки всіх своїх людей.

На наступний день, Нік побачив Ейпріл в саду, що неподалік Боклера. Вона самотньо сиділа. Підійшовши ближче, він побачив, що вона має заплакані очі. Нік сів коло неї.

— Все в порядку?

— Так. Все нормально. Вибач.

— Не треба вибачатись за те, що ти плачеш по близькій людині. Мені жаль, що так сталось. Я мав зупинити його, але злякався.

— Тебе б відразу вбило декілька десятків добре озброєних людей. — мовила дівчина.

— Я не вважаю, що це мене виправдовує. — мовив Нік. Він намагався зрозуміти її і зрозумів, що те, що він спочатку прийняв за сум та жаль, насправді є злістю.

— Що ти тепер будеш робити? — спиталась дівчина.

— Я довго думав і зрозумів, що ті, кого я вбиваю теж мають сім'ю, тому після того, як я покінчу з Сахом, я припиню вбивати людей та піду на відпочинок. Занадто багато життів я забрав за своє життя.

— Де ти оселишся?

— Якщо не вийде повернутись додому, то скоріше за все, я поселюсь тут. Тут красиво. — мовив Нік.

Дівчина вимушено усміхнулась.

— Не ображайся, але я хочу побути сама, якщо ти не проти.

— Так, я розумію. — мовив Нік, і, обнявши дівчину, пішов.

Через декілька годин, він прийшов в будинок детектива.

— Я дуже надіюсь, що ти щось знайшов. — мовив Нік.

— На диво, так, знайшов. Я вияснив, що той твій чародій швидко набуває впливу. Скоріше за все, під гіпнозом впливові люди переписують йому статки, а потім він їх вбиває. — мовив детектив.

— Хіба люди не почнуть щось підозрювати?

— Можливо. В любому випадку, зараз він контролює головну наркомережу, найбільше наймане військо в Нільфгаарді та найбільшу виноробню Костель Ровелло, яка дісталась графу Бенедалю від графині.

— І тепер після смерті Бенедаля, той чародій став найвпливовішою людиною в Туссенті. — мовив Нік.

— В Туссенті та околицях. — поправив його детектив.

— Ти знаєш, де його знайти?

— Так. Він оселився в замку Дун Тинне.

Нік витягнув меч, щоб перевірити його якість.

— Що ви збираєтеся робити? — спитав детектив.

— Піду й вб'ю того чародія. — мовив Нік.

— Мушу зазначити, що це дуже погана ідея, — сказав детектив. — Враховуючи, що на його боці декілька тисяч найманих воїнів, а ви один, є дуже велика ймовірність, що ви помрете. А ваша смерть, ніяк йому не нашкодить.

— Тут ти правий, — заспокоївся Нік. — Треба придумати план. Щось таке, чого він не очікує. Підемо армією на армію.

— Це не дуже хороша ідея, — мовив детектив. — Якщо враховувати, що ні в вас, ні в мене армії немає.

Нік мовчки підвів детектива до вікна.

— А ось таких воїнів за містом тисячі. — мовив Нік, показуючи на нільфгаардських солдатів.

— Тоді виникає друга проблема. Як ви змусите, цю армію піти з боєм проти найманців?

— Цього я ще не придумав.

— Є одна ідея. Перевірені джерела розповіли мені, що в чародія є могутній союзник, що має великий вплив по всьому Нільфгаарді. Вони влаштовують зустріч, в одному з покинутих домів. Якщо зіпсувати зустріч, то можливо можна буде домовитись з тою другою могутньою людиною та переконати її напасти на Дун Тинне.

— От і маєш план. Ти підеш домовлятись з впливовою людиною, а я піду псувати зустріч.

Через годину, Нік вже був на подвір'ї покинутого будинку. Він був зачаклованим. Нік бачив страшні написи. Все подвір'я було обвішане ложками.

— Тут явно жив якийсь псих. — мовив Нік та відвів коня вбік, щоб він не налякав чародія і його союзника.

Повільно зайшовши в дім, він побачив, що ложок там теж було багато. Підлога сильно скрипіла, а стіни вже тріскались. В кухні він побачив стіл, на кріслах сиділи скелети.

— Реально псих. — мовив Нік.

Сховавшись в шафі, Нік чекав, поки прийдуть чародій і його друзі. Почекавши декілька годин, Нік почув, як хтось зайшов в будинок. Приготувавшись, він напав на одного з них та відправив його у нокаут. Після того, Нік відбив удар іншого і наніс йому смертельний удар. Розвернувшись, Нік вбив третього чоловіка та швидко підійшов до четвертого. Чоловік став на коліна та кинув зброю на підлогу.

— Хто вас сюди прислав? — холодно спитав Нік.

— Я не знаю. Якась жінка прийшла до нашої ганзи, заплатила нам та сказала, щоб декілька людей прийшли сюди та вбили всіх, хто тут буде,- мовив чоловік.

Нік приставив вістря меча до горла бандита, але пожалів його.

— Йди додому, та сиди там. — мовив Нік.

Він швидко сів на коня та поскакав в Боклер. По дорозі, в його коня потрапила стріла. Кінь миттєво помер, а Нік боляче впав на землю.

— Ось це здобич, — мовив лучник. — А я й не думав, що попаду. Хоча ні, я знав, що попаду.

Непритомного Ніка відвели в замок ганзи. Його надійно зв'язали та посадили на крісло. Через день, Нік опритомнів.

— Не сильний ти, мужик. — мовив один з бандитів.

— Зате як на коні скакав. Зразу видно, що маестро. — сказав лучник.

— Може трохи відпрацюємо на ньому декілька ударів, — мовив перший бандит. — Все-таки, до їх приходу ще багато часу.

— Навпаки, до їх приходу не багато часу. — сказав лучник та швидко заспокоїв бандитів.

— Де я? — спитав Нік.

— В небезпеці, — мовив лучник. — Тобі дуже пощастить, якщо ти виживеш.

— Народ, вона приїхала! — захекано мовив чоловік, що забіг до кімнати.

— Швидко всі пішли до неї. Вона має прибути сюди в цілковитій безпеці. — мовив лучник.

Лучник та Нік залишились самі.

— Значить так, ти мужик хороший, — сказав лучник. —Тому я не хочу, щоб ти помирав. Я спробую тебе витягти звідси, а ти просто спробуй вирватись і все. Зрозуміло?

Нік заперечливо замахав головою.

— От і добре. Менше знаєш, більше шансів, що план спрацює.

До кімнати зайшло декілька бандитів, які супроводжували главу ганзи та невідому жінку.

— Я не думала, що ти прийдеш до тями так швидко. — мовила жінка та підійшла до Ніка.

— Пані, я б не радив підходити до нього так близько. — говорив глава ганзи.

— Не бійся. Я можу про себе потурбуватись. — сказала жінка, показуючи ніж.

— Я, звичайно люблю такі ігри, але не в такій ролі. — жартував Нік.

Жінка дала йому сильного ляпаса.

— Ще раз так скажеш, і ти до кінця життя будеш служити в храмах євнухів. — закричала жінка.

— Жорстоко. — сказав лучник.

— Якщо хочеш жити, то я дам тобі таку можливість. Тобі лише треба вбити одну людину. — мовила жінка.

— Одну людину? Кого саме?

— Імператора Нільффгарду, Емгира вар Емрейса. — холодно сказала жінка.

— Всього лиш?! —засміявся Нік. — Всього лиш, нільфгаардського імператора!!! Ха-ха-ха!!! Звичайно, що ні, — серйозно мовив Нік. — Ви зовсім глузд втратили? Я в цих краях не довго, але вже зрозумів, що Нільфгаард — це найбільша держава в історії, а правителі таких держав помирають або від отрути, або від природної смерті. Інколи, від хворіби.

— Тоді ти станеш першим.

— Та ні. Це погана ідея. Мені вже легше вас вбити, — мовив Нік. — Хоча я зараз так і зроблю.

— Що?! — відсахнулась від нього жінка. — Вбити його! Вбити його!!!

— Не переживайте, пані, він нам не нашкодить. — мовив глава ганзи.

— Я б на твоєму місці не був таким впевненим. — мовив Нік, встаючи з крісла та стягуючи з себе мотузки.

Декілька бандитів побігли на Ніка, але той ухилявся від їхніх ударів. Раптово в Ніка попала стріла і він побачив лучника з натягнутим луком. В нього потемніло в очах і він впав на підлогу.

— Ти нахріна його вбив?!- крикнув глава ганзи.

— Ти хотів, щоб він вбив тебе?- спитав лучник.

Бандити взяли Ніка та скинули його в рів. Вже почало сутеніти. Раптово, серед кісток, якийсь чоловік проснувся як з кошмару та, важко дихаючи, роздивився навколо. Він відчув різкий біль в плечі.

— Треба кудись йти — мовив Нік. Важко піднявшись, він попрямував в напрямку виноробень.

В виноробні Корво Бьянко, Варнава Базіль вирішив трохи подихати свіжим повітрям. Вдалині він побачив силует людини. Спочатку він подумав, що це якийсь п'яниця та хотів проганяти його, але потім побачив, що чоловік не п'яний, а серйозно ранений. Варнава Базіль підхопив чоловіка та заніс його в будинок.

Поклавши його на стіл, Варнава зняв з Ніка весь одяг та почав промивати рану. На шум проснувся відьмак, який підійшов до Варнави та раненого Ніка.

— Що сталось? — спитав Геральт.

— Я якраз хотів йти по вас. Він серйозно ранений, а ви краще розбираєтесь в таких речах. — мовив Варнава.

Геральт подивився на Ніка. Він бачив декілька синців.

— Синці на тіла означають, що його хтось бив, але ці синці більше схожі на ті, що залишаються від падіння. Скоріше за все, він впав. Якби він впав з висоти, то синці були б з одного боку, але ці є по всьому тілу. Скоріше за все, що він впав з коня, що скакав на великій швидкості. Тепер, щодо рани. Рана серйозна, але не глибока. Стріла була отруєною.

— Пробачте, але якщо стріла була отруєною, то чому рана не глибока?

— Отрута була всередині наконечника. Як тільки наконечник розбивався всередині тіла, отрута потрапляла в тіло. Скоріше за все, що це отрута гриба-світляка. Вона сповільнює роботу серця так, що невідомо чи людина жива, чи мертва, але від цієї отрути, якщо її вчасно не видавити, можна отримати інфекцію шкіри та крові. Це дуже небезпечно для життя.

— То що будемо робити? — запитав Варнава.

— Промий його рану. Дуже ретельно. Облий спиртом, щоб він ще чимось не заразився. Потім я дам йому еліксир Ластівка.

— Відьмачі еліксири вб'ють його. — мовив Варнава Базіль.

— Я вже врятував одну людину таким способом. Будемо надіятись, що зможу зробити це вдруге.

Нік прокинувся на наступний день. Він спробував поворохнутись, але його тіло жахливо боліло. Стогнучи від болю, він став на ноги та повільно підійшов до дзеркала. Його лице було покрите темними жилами, а під очима утворились дивні потемніння.

— Що сталось? — спитав в себе Нік.

— Тобі дуже пощастило, що ти пережив дію еліксира Ластівка. Більшість помирає. — мовив Геральт.

— Більшість?

— Всі помирають, крім відьмаків.

Раптово, на мить, Нік побачив в себе за спиною Сигізмунда, з яким колись бився пліч-о-пліч на території Пендора.

— Все нормально? — спитав Геральт, коли побачив, як змінилось лице Ніка.

— Так. Все нормально.

— Пройшов майже тиждень, з того часу, як ти втік з в'язниці. Хоч солдати Дамьєна і зайняті пошуками того чародія, вони шукають і тебе. — мовив Геральт.

— Це погано. — відповів на це Нік.

— Добре, що ніхто не знає де ви. — мовив Варнава Базіль.

— Мені треба піти до детектива. — сказав Нік.

Геральт подивився на Варнаву.

— Що я маю знати? — нахмуривши брови, запитав Нік.

— Детектива знайшли мертвим на боклерському кладовищі. — сказав Геральт.

— Чорт! — крикнув Нік.

По обіді, коли Нік міг нормально ходити, він сів на коня та поїхав в Боклер.

— Не треба мене зупиняти. — мовив Нік до Геральт, що наздогнав його.

— Я й не збирався, але без мене ти помреш. — сказав відьмак.

Вони заїхали в місто.

— Це будинок детектива. — мовив Нік.

Всередині будинку був страшенний безлад.

— Я не думаю, що ми тут щось знайдемо. — мовив Нік.

Геральт мовчки почав ходити по будинку та оглядати все навколо. Через три хвилини, Геральт дав Ніку листок, на якому щось було швидкоруч написано:

"Я ІДІОТ. Дарма я вирішив допомогти тому чудаку. Ох, який я дурний. Я запхав свого носа туди, куди не треба. Треба тікати з міста. Мені здається, що за мною стежать. Хтось йшов за мною декілька кілометрів. Я дізнався, що готується змова проти Емгира. Я, навіть, дізнався, хто це. Це — "

На цьому повідомлення закінчувалось.

— Це нам нічого не дає. — мовив Нік. — Я й так знав, що проти Емгира готується змова. Жаль, що я не знаю, хто саме готує змову.

— Але ми можемо знайти його щоденник, якщо він ще не спалений.

— Звідки ти знаєш, що в нього є щоденник? — спитав Нік.

— В Кордінгера та Марлоу вони були.

— Логічно. Тоді б він мав носити його з собою.

— Ми маємо дістати його тіло. Швидко на кладовище. — мовив Геральт.

Вони сіли на коней та за кілька хвилин, проскакавши через все місто, вони прибули на бідняцьке кладовище. В той момент якраз збирались ховати тіло. Нік швидко підбіг до тіла детектива.

— З нього нічого не витягали? — спитав Нік.

— Ні. З бідняками такого не роблять. — мовив чоловік.

Нік обшукав кишені детектива та дістав звідти маленьку книжечку. Він показав книжечку Геральту. Геральт запропонував іти, але Нік зупинився. Він схилився на одне коліно перед детективом.

— Ти пішов в центр небезпеки. Ти помер як герой. — мовив Нік.

Нік та Геральт повернулись в Корво Бьянко. Нік відкрив щоденник детектива та швидко прогортував різні непотрібні сторінки. Нарешті він дійшов майже до кінця:

"Сьогодні я йду на дуже небезпечне завдання. Я розгадаю загадку тисячоліття. Хтось вже давно готує змову проти Емгира вар Емрейса. Всі ті клоуни, типу Стефанна Скеллена та інших просто пішаки. Насправді, цим займається хтось могутніший та хитріший. І ось, я нарешті дізнався хто це."

На вулиці почулись якісь звуки.

— Прошу зупинитись та пояснити хто ви та що ви тут робите? — говорив Варнава Базіль.

— Ти щось дізнався? — спитав Геральт.

— Так. — впевнено сказав Нік.

— Тоді йди до імператора. — мовив Геральт.

Відьмак взяв меча та вийшов надвір. Нік не чув, що й до чого, бо вже скакав в напрямку боклерського палацу.

Нік виїхав на прекрасно покладену бруківку. Нічний вітер дув в лице, а дорога була добре освітлена факелами. Перед входом в палац його зупинили нільфгаардські солдати.

— В палац не можна. — мовив один з солдатів.

— Я до імператора. — сказав Нік.

— Тоді тим більше не можна. Імператор Емгир нікого не приймає.

— Тоді, що я маю зробити, щоб поговорити з ним?

— Народитись благородного роду. — мовив солдат.

— Можеш звернутись до генерала Воорхіса, якщо щось серйозне, — сказав другий солдат. — Зазвичай, він слухає своїх солдатів.

— Де генерал? — спитав Нік.—

— В нільфгаардському таборі.

Неохоче, Нік розвернув свого коня та поскакав в нільфгаардський військовий табір. Там було дуже багато солдатів, але Нік впізнав одного чоловіка та підійшов до нього.

* * *

«Коли ти зрозумієш, що процес росту складається з болю,

біль перестане для тебе бути негативною,

а труднощі — стануть бажаними. »

Макс Молотов

Провівши Ніка поглядом, Ван знову поглянув на великий загін солдатів, що вже облаштували табір для відпочинку.

— Краще піду я звідси, від гріха подалі. — сказав до себе Ван, а тоді звернувся до чоловіка, що стояв поруч: — Гей! В тебе є щось на сніданок? Чи мені тебе з'їсти?

— А не пішов ти! — гиркнув до нього селянин.

— Хех, — засміявся Ван, — Чого так грубо? Я ж заплачу. — з усмішкою говорив той, вже тримаючи в руках і виблискуючи на ранковому сонці, золотою монетою.

— Ох, пане, — улесливо заговорив селянин. — Ну звісно в мене знайдетьс... — різко запнувся чоловік, коли поглянув на монету, та вже цілком серйозно сказав: — Тобі краще піти в таверну. В мене нічого не має. — селянин розвернувся та пішов до будинків.

— Що за? — не розуміючи пробурмотів Ван, дивлячись на свою монету. — Я думав золото однаково цінне в будь-якому світі. Зараза, і що тепер. Я і так не знаю де тут таверна. А знову їсти м'ясо вовка я не хочу. Воно занадто тверде та гірке. Навіть м'ясо болотного троля на смак краще, ніж ті вовки. — далі бурмотів він собі.

«А може спробую винограду? Тут багато виноградників. Навряд чи мені цього буде достатньо, але хоч щось.» — подумав Ван, та ще раз поглянув на табір лицарів, що були у чорній броні, та часто ходили навколо найбільшого намету.

Ван уважно поглянув на сам намет, як звідти вийшов чоловік. Виглядав він поважно й гордо, з темним волоссям, був в дорогому одязі та мав великий золотий медальйон на грудях. Він був далеко, тому це все, що Ван міг розгледіти, та цього було досить, щоб зрозуміти, якою важливою є ця персона. Раптом, вони зустрілись поглядами, а тоді чоловік закликав до себе одного з воїнів та вказав на місце де побачив загадкового чоловіка в чорному, та його вже там не було.

«От чорт! Мені не потрібні проблеми, — думав Ван, коли вже сховався за будинком, — Краще піду звідси якомога швидше»

Ван рушив повз будинки, в протилежному напрямку від табору, а тоді, як спустився з пагорба та переконався, що за ним ніхто не йде, пішов до найближчого виноградника. Він довго йшов, як нарешті не побачив великі поля виноградної лози. Ван бачив, як робітники обережно зрізають грони винограду, а самі плоди, так і ваблять своєю досконалістю. Він лише облизнувся, ковтаючи слину, а тоді обережно, щоб його ніхто не побачив, рушив до завітного сніданку, хоча це вже був скоріше обід. Ван сховався між виноградом, і почав жадібно поїдати соковиті плоди.

— Гей! Ти що тут робиш!? — крикнув до нього один з працівників. — Та як ти смієш красти в її величності!?

— Гм? Я не квав. — з набитим ротом сказав Ван. — Я пвосто дуве говодний.

— Охорона! — закричав чоловік

— Ні! Не треба! — вже доїв Ван. — Я все поясню!

— Будеш пояснювати перед княгинею.

— Ах ти ж... — вже зі злістю сказав Ван, та побіг звідти.

Він оглянувся назад, чи за ним ніхто не біжить, як з усієї швидкості вдарився об важкий металевий щит, від чого впав на землю з розбитим носом. Лицар, у яскравих обладунках, швидко одягнув на нього кайдани, та підняв на ноги.

— Ти підеш зі мною. — суворо сказав лицар, та повів Вана до свого коня. — За свій злочин, будеш відповідати головою перед власницею цих полів.

«От треба було в таке вляпатись? Що ж, і гірше бувало. Краще не пручатися, а спокійно все пояснити, бо буде тільки гірше. Мені не вперше говорити з особами королівської крові. Думаю я зможу викрутитися» — Думав собі Ван, поки волікся, прив'язаний, за конем лицаря.

Не довго думаючи про зустріч з місцевою правителькою, Ван замітив, як вони вже наближаються до великого та прекрасного замку. Та зайшли вони не через парадний вхід, прикрашений квітами, а через невелику сіру арку, що вела на простору площу, вимощену каменем. Рицар зіскочив з коня, підійшов до Вана, та повів його до замку, крізь важкі дерев'яні двері, зміцнені залізом. Вони йшли мовчки крізь коридор, а потім спустились гвинтовими сходами в підземелля, де вже було кілька ув'язнених. Лицар у яскравих обладунках закинув Вана в одну з камер.

— Сидітимеш тут, аж до поки княгиня сама не захоче тебе побачити. — сказав той, закриваючи сталеві грати.

— Зажди! — викрикнув Ван йому у слід. — А якщо княгиня зовсім не захоче мене бачити, то я тут все життя просиджу?

— Тоді така твоя доля. — відрубав лицар, а тоді вийшов.

— Гадство! — мовив до себе Ван. — Сталося не так, як гадалося. В мене не має намірів тут залишатись.

— Опаньки! Свіже м'ясце підкинули. — роздалось хриплячим голосом з кінця камери.

— Новенький, за що сів? — почулось вже зблизька Вана, ще більш грубим голосом, ніж перший. — І що за лахміття на тобі? Весь у крові... Розбійник?

— Дістало вже все... — тихо сказав собі Ван, а тоді продовжив, та на цей раз голосніше та суворіше. — Не ваша справа. Просто не підходьте до мене, і будете цілі.

— Що? Здається ти не зрозумів де знаходишся. — із загрозливим голосом сказав чоловік, який був позаду Вана, та поклав руку на його плече. — Знаєш, може зверху і правлять добро та честь, але тут, в низу, разом із нами навіть не сподівайся на таке. Ми швидко навчимо тебе, як треба поводитс... Аааа! Моя рука! — закричав чоловік, через, тільки-що, зламану, та вивернену в протилежний бік, руку.

— Я ж казав не наближатися. — говорив Ван, повільно обертаючись до в'язнів. — Але якщо хочете, то...

— Ах ти ж, щеня! — крикнув чоловік з кінця камери, та накинувся на нього.

В'язень уже хотів вдарити Вана, але той, зробивши крок назустріч, вхопив його за шию, та підніс над собою.

— Щеня кажеш? — холодним поглядом, що пробирав до самих кісток, Ван поглянув на в’язня. — Знаєш, може я і щеня, але вас, кошенята, я виїбу. — уже без жодних емоцій сказав Ван, та, що є сил, жбурнув того до грат.

Тоді він одразу підійшов до них, та, міцно взявшись за решітки, почав їх гнути. І хоч йому вдалось їх трохи розігнути, цього все одно було недостатньо. В цей час якраз встав в'язень зі зламаною рукою, та, бажаючи помсти, накинувся на Вана. Він же, у свою чергу, побачивши в цьому користь, схопив в'язня за голову, та з усієї сили вдавив його у недавно зроблений отвір, від чого той застряг там. Тоді Ван почав просто гамселити бідолаху, а той, абсолютно безпорадний, кричав на все підземелля.

На крик прибіг лицар, чого і добивався Ван. І тільки ключ був повернутий, аби зайти, та розібратися з хуліганом. В лице охоронцю прилетіли, вибиті ногою грати, від чого той вдарвся об стіну та знерухомлено впав. Ван швидко підбіг до непритомного лицаря, та забрав в нього короткий сталевий меч, а тоді стрімголов побіг до виходу.

Коли Ван вибрався на поверхню, почало сутеніти. Він помчався до садів, які були не так далеко, щоб сховатися в кущах до глибокої ночі, а вже потім покинути замок без зайвих очей. Ван не замітив, як пробіг повз невелику терасу, на якій милувалась заходом сонця молода панна, але вона замітила його. Трохи пробігши, Ван стрибнув у кущі, та, затримавши дихання, почав оглядатись. Раптом він помітив, як невідома дівчина йде за ним. Тоді Ван вирішив прориватися, зрозумівши, що просто перечекати не вийде. Він вистрибнув з кущів, та побіг через сад. Дівчина, що йшла за ним, побачивши чорну постать, яка помчалась з нелюдською швидкістю, побігла слідом. Коли вони обоє вже майже вибігли за межі замку, то Ван замітив, як на його переслідувача напало троє кремезних чоловіків. Він різко зупинився, та вирішив допомогти дівчині, та лише впав на землю із сильною біллю в голові. І все, що на останок постало перед його очима, так це дівчина, яка ревно захищається.

« Ні, тільки… не знову...» — остання думка промайнула в його голові, перш ніж його поглинули спогади, а потім і темрява.

Ван прокинувся від пронизливого холоду, на половину роздягненим, підвішеним за руки до стелі, у невеликій кімнаті. Недалеко від нього, теж ув'язнена, сиділа чорноволоса дівчина, в темній одежі, а схожа вона була більше на розбійницю, ніж на панну з княжого двору. Перед ними стояли кілька чоловіків. Троє громил, які і напали на дівчину, та ще двоє. Перший, невисокий підстаркуватий чоловік у сірій накидці, на лиці мав великий та бридкий шрам, а на голові лисий. Другий, немов повна йому протилежність. Високий, красивий, чорноволосий молодий хлопець. Мав модного чорного капелюха, носив шкіряну броню з металевими накладками, і такі ж наручі, а ще мав чорний плащ, що звисав з нього, до самої землі. До широкого поясу кріпились два мечі, а на грудях висіли безліч ножиків для метання.

— І для чого ти його приволік! — сварився старець. — Нам своїх проблем мало, по-твоєму? Захотів ще додати? Вам пощастило, що ви, ідіоти, взагалі змогли її схопити. А тепер ти хочеш все похерити?

— Як на то пішло, то ми схопили її, саме завдяки йому. І я не дозволю вбити того хто нам допоміг. Хоч ми і розбійники та злочинці, ми маємо свої непорушні правила. Ми відпустимо його, одразу як все зробимо, а доти, хай буде тут. Нічого зв'язаним він тут не зробить. — виправдовувався хлопець.

— Чорт з тобою, Азар, але будеш відповідати головою перед ним особисто. Зрозумів?

— Більш ніж.

— А як там той детектив? Він наказував вбити його.

— Делмар, та не переживай ти. День другий і його не стане. До речі, а довго нам цю дівку охороняти?

— Не знаю. Сказав, що вона буде, як запасний план. Хоча... — старий розбійник поглянув на дівчину в кінці кімнати. — Краще було схопити її сестру. Як не як, в неї більший вплив на свого кузена.

— Ти радій, що хоч її дістали. Сам би спробував викрасти княгиню Тусенту з їх палацу перед носом її гвардійців, та ще й нільфгардської армії. І вона теж не такий поганий трофей. З нею можна пошантажувати Анну, а там вже і до Емгира не далеко. Він же цього хоче? Скинути імператора?

В цей час, коли розбійники розмовляли, а Ван уважно їх слухав, вдаючи непритомного та намагаючись щось зрозуміти, прокинулась і дівчина.

— Наша соня прокинулась! — заголосив старець, а тоді повернувся до хлопця в капелюсі, і сказав йому. — Ти можеш бути вільним. А тепер йди і знайди того нишпорку, а коли знайдеш, тоді...

— Не вчи вченого, старий! — обурився хлопець. — І сам знаю, що треба робити. — продовжив він, прямуючи до виходу.

— І так... Повернемося до нашої принцеси. Як спалось? Нічого не мішало? — сказав чоловік, настільки саркастично, наскільки це було можливо.

— Га? Що за? Де я? — не розуміючи, що з нею, оглядалась дівчина. — А ви хто такі? Ах ви ж покидьки! — пригадавши, що сталось, сказала вона. — Негайно відпустіть мене! А то!

— А то що? — перервав її старий розбійник. — Сидітимеш тут у кайданах? Ой як страшно.

— Ти ж знаєш хто я? Так думаєш, що вас достатньо, щоб встояти перед гвардійцями Туссента?

— А ти впевнена, що тебе взагалі шукати будуть? В них там скоро свої проблеми почнуться.

— Що ти маєш на увазі?

— Тебе це хвилювати не повинно. А поки залишайся тут. — сказав розбійник та розвернувся до трьох громил, що мовчки стояли з-заді. — Ви троє, залишайтесь тут і охороняйте її, але щоб без дурниць. Якщо з неї впаде хоч волосина, то за нею впадуть ваші голови. Зрозуміло?

— Так, бос. А з тим що робити? — сказав один розбійник, показуючи на чоловіка, що висів на ланюгах.

— Та похуй. Коли прокинеться, то робіть, що хочете. — сказав старець, та вийшов з кімнати.

Коли троє чоловіків залишились самі в кімнаті, то переговоривши між собою, двоє вийшли, а залишився лише один. Та з часом йому набридло просто сидіти з ними, і він теж вийшов, а з того боку почулося, як він чимось важким закриває двері. Тільки Ван почув, що за дверима нікого, то одразу відкрив очі, і почав розхитуватись на ланцюгах.

— Ого! Так ти живий? — трохи із сарказмом сказала дівчина. — Та можеш не старатись. Кайдани тобі не розірвати.

Ван зупинився та поглянув на неї.

— Ти так впевнена?

Коли він це сказав, то міцно схопився руками за ланцюги. Перекрутився та вперся ногами об стелю. Одним ривком він вирвав ланцюги із шматком стелі, та боляче впав на землю, проломивши дерев'яну підлогу, та швидко встав, немов нічого і не сталось. На шум прибігли троє громил, яким дали завдання їх охороняти. Вони накинулись на Вана, але він не залишився просто стояти. Використавши ланцюги на руках, як батоги, він розкинув розбійників по кімнаті, а тоді цими ж ланцюгами обмотав їхні шиї та без жодних проблем вивернув їх. Коли він не знайшов ключа від кайданів, то просто намотав ланцюги на свої руки. Ван вже зібрався йти, як почув голос дівчини.

— А ти нічого не забув?

Ван повільно оглянув усю кімнату, а тоді попрямував до виходу.

— Та зачекай ти. Невже благородний лицар ось так просто залишить даму в біді? — заморгала дівчина.

— А хто сказав, що я благородний лицар? — холодно відрубав Ван. — Може я вбивця та розбійник?

— Ну тоді, врятуй мене, та отримаєш амністію та винагороду.

— Ні одне, ні друге мене не цікавить. Я лише хочу повернутися додому. — промовив він, схиливши голову.

— Я можу в цьому тобі допомогти. Не знаю звідки ти, але одне моє слово, і тебе доставлять будь-куди.

— Навряд чи ти мені допоможеш... — захитав головою Ван. — Мій дім не в цьому світі. Хоча… ти не зрозумієш...

— Так в чому проблема? Звільни мене, і я допоможу тобі повернутись. Ти ж не думаєш, що я не можу домовитися із якимось магом? Ну ж бо, давай.

Ван зупинився подумати, а тоді підійшов до дівчини, та розірвав її кайдани, які були значно менші, ніж у нього самого.

— А сил тобі не позичати. Ти що, вампір? — з певною обережністю спитала дівчина.

— Значить і у вас вони є? Ні, я не вампір. Та й взагалі, я їх недолюблюю, цих підарасів ще попробуй вбити. Живучі гади. А кайдани у тебе не такі вже і міцні. Тому й розірвав.

— Зрозуміло. Зви мене Сіанна.

— Добре. А тепер пішли.

— А сам не хочеш представитись?

— Для чого?

— Що за дурне питання? Але якщо хочеш, то я можу називати тебе голозадим.

— Називай як хочеш, а тепер йдемо, поки ще хтось не прийшов. — сказав Ван, та вийшов з кімнати.

Сіанна лише здивовано поглянула на нього, а тоді пішла за ним. Вони вийшли в довгий коридор, через вікно Ван побачив, що вони приблизно на четвертому поверсі якогось замку, а до них уже наближалось більш ніж десяток нових воїнів.

— А їх багатсько. — говорила Сіанна, закриваючи шторку на вікні. — Та не думаю, що вони будуть такою вже великою проблемою. На, тримай! Тобі знадобиться. — сказала вона, та кинула Ванові залізний меч, що забрала від розбійників.

Дівчина міцно зжала в руках другий вкрадений меч, та вже приготувалась до бою, однак Ван просто пішов оглядати кімнати.

— Агов! Ти що робиш? Вони скоро нападуть.

— Я, по-твоєму, маю з голим торсом битись. — похмуро відповів він.

Ван продовжив нишпорити по кімнатах, аж поки не затримався в одній на довше. Коли він вийшов, то Сіанна побачила чоловіка у повністю чорному одязі, з похмурим обличчям, яке ледь проглядалось з-під капюшона, та дивним амулетом, що ледь помітно сяяв. Ван помахом руки покликав Сіанну йти за ним, та пішов у бік сходів.

Саме в цей час, сходами піднімались розбійники, та гвинтові сходи, давали перевагу в захисті. Ван запхав меча, першому воїну в голову, а тоді спустив його сходами, збиваючи з ніг кожного. Не гаючи часу, Сіанна швидко перебігла сходами, та вбила кожного розбійника. Спустившись на перший поверх, Ван знову взяв меча, з мертвих рук розбійника, і вони обоє вийшли із замку. На дворі день наближався до вечора, а вони вже чули, як наближаються розбійники.

— Давно я таким не займалась, — говорила Сіанна, оглядаючи свій меч. — Вже втратила форму. Та у двох, в нас не буде проблем. — вже дивлячись на Вана, сказала вона.

Він же, згадавши, як б'ється мечем у відкритому бою, сказав:

— Йдемо звідси. Бігом.

— Агов, ти куди!? Їх же не багато. Ти що, боїшся? — говорила йому у слід дівчина.

«Зараза! Сама я їх не вб'ю. Треба йти за ним» — подумала вона, і побігла за Ваном.

Коли вже сонця не було видно з-за дерев, дівчина спитала у Вана:

— Ти хоч знаєш куди ми йдемо?

Ван мовчав.

— Гей! Ти чуєш мене? Ми вже кілька годин йдемо, але так і нікуди не вийшли. Невже ти не знаєш, де ми?

— Замовкни і йди. Чи ти думаєш, що я спеціально заводжу тебе у недрі лісу.

— Просто визнай, ти заблукав. І дай мені тебе провести. — з легкою усмішкою промовила Сіанна.

— Ну, як дуже просиш, то вперед. Веди нас звідси. — із сарказмом сказав Ван.

— Так би й одразу. За мною!

Сонце вже зовсім сховалось за горизонт, а місяць і зорі на небі, освітлювали їхній шлях.

— Стій! — раптово вигукнув Ван, та почав вдивлятись та прислухатись до хащів, охоплених темрявою. — Тут щось є.

— Що ти маєш на увазі? Крім нас, тут нікого. Навіть вовків тут нема... Ай!

Ван різко відкинув Сіанну в бік, тим самим врятував від здоровенної глиби, що летіла в неї. Швидко оговтавшись, Ван побачив, як до них вийшов великий, людиноподібних монстр.

Під сяйвом зірок, він побачив п'ятиметрового циклопа. Непритомна Сіанна лежала неподалік від монстра, тому монстр пішов до неї. Та перед нею самою, Ван схопив циклопа за пояс, та відкинув у бік. Без роздумів, він обв'язав шию, ще лежачого, монстра, ланцюгами, які раніше обмотав навколо рук, та почав душити його. Та циклоп не планував здаватись. Піднявшись, той врізався в дерево, придавивши Вана, але хлопець лише харкнув кров'ю і не відпустив ланцюги. Тоді монстр почав таранити усі дерева навколо, та це нічого не давало. Врешті-решт, Вану це теж набридло, тому він вихопив сталевий меч, пронизав ним око циклопа. З останніх сил монстр намагався вирватись, та від болю ламав все довкола. Коли Ван побачив, що вони рухаються в бік дівчини, яка тільки-тільки почала прокидатися, він, міцніше взявшись за ланцюги, повалив монстра на землю, та скрутив тому голову. Покритий власною кров'ю, Ван підійшов до Сіанни, та подав їй свою тремтячу руку.

— Вставай… кхе… — кашляючи кров'ю, ледь вимовив той. — Нам час йти…

Коли він допоміг дівчині підвестись на ноги, та розвернувся щоб іти далі, Сіанна побачила, як у його лівому плечі застрягла гілка з дерева.

— Стій! Ти поранений, чи ти не бачиш? Треба обробити рану, а то помреш, ще до того, як вийдеш з лісу.

— Яка рана? — здивовано запитав Ван. — А! Ось це? Тьху... — зневажливо поглянув він, а тоді витягнув гілку з плеча, та відкинув у бік. — Мабуть підібрав її, коли дерева ребрами рахував.

Сіанна з острахом поглянула на свіжий труп циклопа, що лежав поруч, і пішла за Ваном. Раптом він зупинився просто перед ним

— Що таке? Ще один монстр? — спитала дівчина.

— Ні. Я просто подумав... — трохи невпевнено сказав Ван. — Ти ж цілий день нічого не їла. Голодна певно? Не знаю, як ти до такого поставився, але... не хочеш перекусити зі мною м'ясом циклопа?

— Це що? Побачення? — насмішливо сказала Сіанна.

— Думай що хочеш. Я просто голодний. Думав ти теж, от і запропонував. Але ж ти швидше з голоду помреш, ніж таке з'їси? Чи я не правий?

— Я їла і гірші речі, щоб вижити. Тому не думай, що я якась балувана принцеска.

— Ну… Вперше я побачив тебе саме в саду коло палацу. — говорив Ван, коли вже дійшов до тіла циклопа, та почав його розривати.

— Хех, — засміялась дівчина. — А сам чого там був? Хотів щось вкрасти? — спитала вона, і почала розводити багаття.

— Нічого я не крав. Мене затримали, без жодних на те підстав, от я і вирішив піти. — відповів він.

— Отже, біглий в'язень? От і не поздоровиться тобі, як прийдеш в Боклер.

— Це ми ще побачимо. А сама, що робила в саду? І взагалі, ти хто?

— Я служанка. Працюю в саду. Я поливала квіти, як побачила тебе, містер в чорному. — посміхнулась дівчина.

— Не думаю, щоб просту служницю викрадали з палацу. До речі, яке відношення ти маєш до...чорт, як же його... Игира?

— Кого? Може ти маєш на увазі Емгира?

— Може і його, я погано пам'ятаю імена.

— Звідки ти прибув, якщо навіть не знаєш імені імператора Нільфгарду?

— Я тобі вже казав, що я з іншого світу. Чи ти мені не віриш? Так може ти і магів ніяких не знаєш, що портал відкрити можуть? — уже серйозно спитав Ван.

— Та заспокойся ти. Знаю, знаю. Просто не віриться, що ти дійсно з іншого світу. І взагалі, чого я маю розказувати це тому, чийого імені я навіть не знаю.

— Твоя правда. — сказав Ван та замовк.

Тоді вони мовчки почали смажити м'ясо циклопа, як через якийсь час він обізвався:

— Моє ім'я — Ван. Ти ж казала, що нічого не розкажеш тому, чийого імені не знаєш. От я і говорю.

— Ясно. Ну тоді я теж тобі зізнаюсь, Сіанна це скорочення. Моє повне ім'я – Сільвія-Анна.

— Отже, ти все-таки із благородної сім'ї?

— Хе-хе, — засміялась дівчина. — Благородної? Ти ще не здогадався? Ну тоді я тобі скажу. Я рідна сестра княгині Тусенту, Анни-Ганрієти. І кузина імператора Нільфгарду, Емгира вар Емрейса.

— Хм... — задумався Ван. — так от чому вони тебе викрали. Наскільки пам'ятаю з їхньої розмови, то вони назвали тебе запасним планом впливу на Емгира. Отже, або хочуть усунути його, або ж маніпулювати ним з твоєю допомогою.

— Що за ідіот складав цей план? Емгиром неможливо маніпулювати, простіше просто вбити, але і це нездійсненне завдання. Про це знає кожен житель на континенті.

— А якщо ця людина не з континенту? Що, як вона не знає про все це. Адже як на мене, план логічний, а найголовніше, крім мене, в цей світ попали ще двоє. І один з них явно не з дружними намірами.

— Якщо те, що ти кажеш правда, то в нас великі проблеми. Ти знаєш того, хто планує напад на Емгира?

— Краще. Я знаю того, хто знає його. — трохи гордо відповів Ван, відгризаючи добрячий шмат м'яса.

— Ніфіга це не краще. — з посмішкою відповіла Сіанна, та повторила укус Вана.

Достатньо перекусивши, Ван запропонував Сіанні відпочити, та виспатись, а вже завтра продовжити свою подорож.

— Не хвилюйся. Я побуду на варті. — говорив Ван.

— Добре, але розбуди мене за кілька годин. Я заміню тебе. — відповіла Сіанна, вмощуючись на сухе листя.

— Звісно. — відповів їй Ван, хоч і не планував цього робити.

Ван поглянув на небо. Прекрасні зорі, мов коштовності розкинуті на чорному полотні, заполонили його погляд. Він обдумував сьогоднішній день, та планував завтрашній.

— А як ти сюди попав?

— Що? — здивовано розвернувся Ван, та поглянув на Сіанну. — Думав ти вже спиш.

— Не спиться. Так, ти розкажеш, як ти сюди потрапив?

Ван заплющив очі, та на секунду задумався.

— Якщо хочеш, то добре. —відповів він.

Ван підійшов ближче до дівчин та сів поруч.

— Отже, слухай. Я попав сюди через круг телепортації. Кінець.

Ван підвівся, та встав на своє минуле місце.

— Це що зараз було?

— Розповідь, як я сюди попав.

— Ти знущаєшся? Знаєш, якщо не хотів розказувати, то треба було так сказати.

— Пожалів просто тебе. Чи ти хочеш почути довгу, та нудну історію?

— Так! — трохи спонтанно відповіла дівчина, немов на перекір Вану.

— Що? Справді? Ну, добре слухай. Головне, щоб потім не шкодувала. І якщо заснеш, то винити не буду.

— Та годі тобі нити. Розказуй вже.

Ван важко видихнув, а тоді почав говорити.

— Опинився я тут ні то через свою тупість, ні то довірливість, ні то доброту. Один селянин попросив мене врятувати його дітей, яких викрав монстр. Та як це не банально, зазвичай справжніми монстрами є ті, хто так не виглядає. Цей, на перший погляд селянин, виявився магом. Не дуже сильним, та все ж. А дітей він тримав силою, щоб здійснити обряд жертвоприношення Темній богині. А монстр, за яким я спочатку ганявся, це колишній міньйон цього чаклуна, який вже не зміг витерпіти все те зло, на яке він закривав очі, та якому корився. Арахноїд, ним якраз і був монстр, втік з дітьми до Великого Центрального лісу…

— Куди?

— А? Ще не заснула?

— Ха-ха, дуже смішно.

— Добре. Великий Центральний ліс — це ліс, що розташований по середині континенту, звідки я прибув. Він вирізняється тим, що ніхто не знає його меж, а монстири там в десятки раз сильніші. Для людини це смертельне місце. Однак, рай для монстрів. Саме тому Гарго, це, до речі, ім’я цього арахноїда, втік саме туди. Чаклун міг вже ніколи не знайти ні його, ні дітей, але тоді з’явився я. Я знайшов їх, однак, коли я дізнався правду, було вже пізно. Обряд був проведений, діти мертвими, а чаклун отримав благословення Темної богині, та став неймовірно сильним.

— І як ти його переміг?

— Ніяк. Я помер. Точніше, я так думав. Я і решти вже не знав, лише здогадуюсь. Для мене все закінчилось, коли я знайшов дітей, та майже вбив арахноїда. Саме тоді з’явився чаклун, та зі словами: «Ти виконав свою роботу», пирнув мене кинджалом. Останнє, що я побачив, це круг телепортації. Мабуть арахноїд хотів перемістити нас обох, та лише я попав сюди.

— Сумно.

— Будь-який світ, де є люди, однаково сумний, та жорстокий.

— Можливо… А чим тоді ці світи відрізняються?

— Хм-м… — задумався Ван. — Все що приходить на думку, це, хіба-що, різниця в силі. От скажи, я сильний?

— Звісно ти сильний. Ти зміг самотужки вбити циклопа.

— Так, можливо я сильний для цього світу, але не того звідки я прийшов. Там я навіть гобліна не завжди перемогти можу. Звісно, щоб вижити мені допомагають різні артефакти, але їх використання обмежене. Що ж, я розказав тобі, як сюди потрапив. Ти задоволена?

— Напевно… — не розуміючи питання, відповіла Сіанна.

— От і добре, — Ван стояв похиливши голову, немов би наважуючись на серйозний крок, а тоді сказав: — Знаєш, я рідко розмовляю з людьми. Якщо ти не проти, можна я ще дещо тобі розкажу?

— Так, я не проти виступити в ролі психолога для тебе. — з дружньою посмішкою промовила дівчина.

— Хм, психолог? Так, думаю він дійсно мені потрібен. Я взагалі дивуюсь як я ще не збожеволів. Постійні бої, та страждання. І для чого? Лише щоб повернутись додому, до своєї доньки.

— Зажди! — здивувалася Сианна — В тебе є донька?

— Так. Хоча, якщо бути точним, була. Зараз я навіть боюсь уявити, що з нею може статись без мене.

— Це так, залишити немовля самотнім не найкраща справа. — Сіанна здогадалась, що навряд чи в його доньки є мати, якщо він настільки переживає. Ну або ж ця “мати” не та людина, з якою варто залишати дитину.

— Взагалі-то, їй десять. Принаймні було, коли я востаннє її бачив.

— Стоп, що?!

— Щось не так?

— Тобі ж на вигляд…

— А-а-а! Ти про це, — Ван зрозумів, що так сильно збентежило дівчину, адже на вигляд йому більше двадцяти ніхто не дасть. — Мені вже більше ніж сорок років. Важко сказати точно, адже був період в моєму житті, який я абсолютно не пам’ятаю. Кажуть, він протривав рік, та хто його знає насправді. І саме в цей період я, буквально, омолодився. Як я пізніше довідався, в цьому мені допоміг один алхімік.

— Дивовижно! Твій світ дійсно неймовірний. Так легко отримати настільки рідкісну та цінну річ.

— Навряд чи. Світ з якого я прийшов сюди, швидше несправедливий та жорстокий. Хех, хоча… — Ван зціпив зуби та закрив очі, згадуючи своє минуле. — Цей світ буде здаватись наймирнішим місцем, яке лише можна знайти, якщо порівняти його із світом, де я народився.

— Про що це ти? — не зрозуміла дівчина.

— Ха-ха! Все дуже просто, — крізь вдаваний сміх говорив Ван. — Я народився у світі, який кардинально відрізняється від твого, чи того, звідки я прибув сюди. Там немає магії, її повністю замінює наука. З розумних рас лише люди, а монстрів не існує. Однак, їх роль чудово виконують ті самі люди. Саме через них моя донька зараз в комі. Ці люди просто познущались над нею, а потім залишили її, як використану іграшку. Останнє, що я пам’ятаю, це лікарня, та її вигляд. Понівечена, розбита, застигла у вічному, кошмарному сні. А наступне, що я побачив перед собою, це кімнатна стеля в королівському замку іншого світу. Відтоді я намагався повернутись додому, але це виявилось куди складніше, ніж я думав. Саме тому я покладаю великі надії на нашу співпрацю.

— Я розумію, — з нотами співчуття в голосі, відповіла Сіанна. — Я тобі допоможу, обіцяю.

— Дякую, — спокійним голосом, ніби камінь впав з його плеч, відповів Ван, а на його обличчі з’явилася, заледве помітна, посмішка. — А тепер спи. Завтра ще багато чого слід зробити.

Сіанна лягла, закинувши руки за голову, та швидко поринула у солодкий сон, а Ван став на сторожі. Та далі ніч була спокійною, ні хижаків, ні монстрів, ні розбійників. Тому і він не витримав, під натиском втоми, і закрив свої важкі повіки.

Сонце вже давно встало. Пташки співали навкруги, а ліс так і купався в ранкових променях. Недалеко від, ледь тліючого, багаття, стояв чоловік в чорній одежі та закритими очима.

—Агов! Вставай, соня! Вже давно ранок! — закричала до, стоячого із закритими очами, хлопця в чорній одежі, молода дівчина.

Він здивовано розплющив очі, добре та смачно потягнувся, що аж кістки затріщали, та мовчки пішов до, залишеного вчора, м'яса циклопа. Ван запропонував м'ясо Сіанні, але та жестом показала, що не голодна, і тоді він сам повністю з'їв залишки монстра, яких було ще чимало.

— І як це все в тебе влазить? — спитала дівчина, незадовго після того, як вони відправились.

— Швидкий обмін речовин. — засміявся Ван, а тоді додав: — Сьогодні ми повинні знайти мого знайомого, Ніка. Він теж з іншого світу, і він добре знає того чаклуна, про якого я тобі розказував.

— Так, як ти говорив, він небезпечний. Адже скоріше за все, це саме він стоїть за усім цим. Знаєш, якби в нас були якісь докази проти цього чаклуна, то ми б змогли одразу піти до Емгира, але так... З пустими руками нам ловити нічого. А де шукати твого знайомого?

— Він відправився в Боклер. Здається, він хотів найняти детектива.

— В Боклері я знаю лише одного детектива, хто взявся б за таку роботу. — задумливо сказала Сіанна. — Добре! Не гаймо часу. На конях ми б добрались за кілька годин, але пішки прибудем лише до вечора. — промовила дівчина, та зібралась йти.

— Зажди! — зупинив її Ван. — Ти пам’ятаєш, що я тобі розказував про артефакти?

— Так… — з підозрою відповіла дівчина.

— Ось і добре. Є в мене дещо, що нам допоможе. — з посмішкою сказав Ван.

Сіанна з цікавістю та обережністю дивилася на нього, а він дістав з-за пазухи маленьку шкіряну торбинку, та запхав у неї руку.

— Що за? — здивувалась дівчина, коли побачила, як у таку маленьку сумочку Ван просунув спершу руку, до ліктя, потім до плеча, а потім і взагалі заліз у неї до пояса.

З неї він витягнув два великі, золоті браслети, прикрашені крилами, по котрим іскрились блискавки. Ван одягнув їх на ноги, а точніше трохи вище щиколоток, і браслети заворушились. Вони розклались, та охопили усі ногу, від ступні до коліна, а крила, якими були вони прикрашені, розправились. Уся увага Сіанни була прикута до золотих чобіт Вана, які рухались та іскрились блискавками, і вона навіть не замітила, як амулет в нього на грудях почав світитись набагато яскравіше.

— Що це? — здивовано спитала Сіанна.

— Я не пам'ятаю точної назви, здається щось на кшталт чобіт Резота, чи якось так. З їх допомогою ми дістанемось до Боклера за лічені хвилини. Тому просто залазь мені на спину, та покажи в якому напрямку бігти.

Здивована дівчина все ще не могла відвернути увагу від чобіт, але зробила все, про що їх попросив Ван. А коли той уже дізнався напрямок, та переконався, що Сіанна міцно тримається його спини, приготувався до бігу.

— Я почну не дуже швидко, щоб ти не зірвалась, але потім я трохи додам, тому приготуйся. — попередив він її.

— Так, добре.

Після відповіді, Ван зірвався з місця, як справжній скакун. Він побіг між деревами з неймовірною швидкістю, але і цього було мало.

— Я прискорююсь! — крикнув Ван, і коли відчув, як Сіанна міцніше стискає його груди побіг ще швидше. Після нього залишилась тільки вибухова хвиля, та слід із золотих блискавок.

За кілька хвилин він уже добіг до околиць міста, де і почав зупинятись. Витративши ще кілька сотень метрів на зупинку, він висадив очманілу дівчину, та сховав назад свої чоботи, які вже склались у браслети.

— Далі підем пішки, щоб не привертати увагу.

— Ага... А-а-аякже. — заїкаючись і тремтячи, говорила Сіанна.

Вони пішли в центр міста, щоб зустрітись з детективом, як раптом Ван почув дитячий плач, що долинав з кінця однієї з маленької вулички. Нічого не сказавши, він одразу побіг туди. За мить Ван був уже там, і побачив, як двоє бандитів схопили маленьку дівчинку. В цей момент на Вана напали спогади, і він себе більше не контролював. Зціпивши зуби, він миттєво накинувся на двох чоловіків, та підніс їх над собою, тримаючи за шию. Ван закричав на весь перевулок, а тоді зжав долоні, розірвавши шиї чоловікам, та жбурнув обох у сусідні стіни так, що цегла дала тріщини. Все ще збуджений, Ван простягнув закривавлену руку до дівчинки, щоб допомогти їй, але та одразу закричала зі страху. Він різко зупинився, а тоді розвернувся і пішов, та все ще не до кінця зміг заспокоїтись. На зустріч йому прибігла Сіанна.

— Що сталося? — питалась вона, дивлячись на криваві руки Вана.

— Нічого, — спокійно відповів їй. — Ходімо далі.

Вони знову вийшли на головну вулицю, та пішли до детектива. Коли вони прибули до будинку, в якому був його офіс, то знайшли лише закриті двері.

— Нічого страшного, — говорила Сіанна, — Я знаю ще одне місце, де він може бути. За мною.

Трохи пройшовшись, вони зайшли в таверну. Вже був обід, тому народу було багато. Сіанна попрямувала до стійки, щоб запитатись, чи не приходив детектив, а Ван пішов крізь зал, до самої крайньої стіни. Коли він дійшов, то лише поправив свій капюшон, прикриваючи лице, та, спершись на стіну, заклав руки, і почав чекати на Сіанну. За якусь мить вона вже прийшла.

— Я запитала у власника таверни. Він казав, що бачив його тільки зранку.

— Якщо так, то швидше за все, він на розслідуванні. Ми навряд чи його знайдемо, а без нього, я не знаю де цей Нік. Чорт! Я не знаю, що тепер робити.

— Ми підемо в палац.

— Але нам ніхто не повірить без доказів. Адже і тебе викрали звичайні бандити, максимум на що можна розрахувати, так це невеликий каральний наряд до розбійників.

— Не хвилюйся. Є в палаці одна особа, яка повірить моїм словам. Моя сестра.

— Точно. Я навіть забув. Ходімо швидше.

Та коли вони вже пішли, то перед самим виходом до Сіанни пристав п'яний чоловік.

— Прекрасна леді… *гик* …ви вже йдете?

Сіанна вже хотіла було відбити нахабу, але її опередив Ван, і легким поштовхом руки, одразу відправив його спати.

— Ти мене пробач, Сіанна, але пофліртуєш пізніше. Зараз у нас мало часу.

Вони вийшли з таверни, та лиш краєм вуха чули погрози друзів того чоловіка, якого Ван відключив. Вони відправились до замку княгині, і завдяки Сіанні, пройшли вони без проблем.

— Сестричко! — почулося в далині кімнати, а за мить перед Ваном та Сіанною, стояла красива дівчина, в прекрасній золотавій сукні, та з неймовірною зачіскою. Княгиня накинулась з обіймами на сестру, питаючи про все що сталось. — Я так хвилювалася за тебе. Я вже відправила усю тусентську гвардію на твої пошуки. Де ти була?

— Ти, може, не повіриш, але мене викрали, а ось цей хлопець врятував мене. — сказала Сіанна, показуючи на Вана, а той, у свою чергу, в знак поваги, приклонив голову.

— Ох! — здивувалась княгиня від побаченого. — Від свого імені, та імені усього Тусенту, я дякую вам юначе, за ваш героїчний подвиг, за вашу відвагу та відданість. Я негайно віддам наказ, щоб вас, як слід винагородили. А поки...

— Я перепрошую, міледі, але я тут не заради винагороди.

— Анарієта, в нас погані новини. — продовжила Сіанна. — Ми прибули сюди, бо на нашого кузена планують замах. І ми, можливо, знаємо хто. Мене викрали саме його люди.

— Що? Неможливо? Хочеш сказати, що планується замах на імператора?

У залі запанувала тиша, усі чекали на відповідь Сіанни.

— Так. — голосно і чітко сказала вона.

У залі почався переполох, усі почали шептатись між собою, що явно не подобалось княгині.

— Мовчати! — виголосила княгиня. — Я вірю своїй сестрі, а тому, ми повинні негайно доповісти про це імператору.

— Вибачаюсь, міледі, але в нас немає доказів, боюсь нас навіть не допустять до нього. — зауважив Ван.

— В такому випадку, я видам вам спеціальний дозвіл, який дасть вам можливість на аудієнцію.

— Я дуже вам вдячний, міледі. — приклонивши голову, сказав Ван.

Анарієта вийшла разом із своїми служницями. А за декілька хвилин повернулась, прихопивши із собою писаря.

— Не змарнуй цього шансу, бо другого в тебе вже не буде. — порадила княгиня вручаючи сувій.

— Я зрозумів. — сказав Ван, ще раз схиливши голову, а тоді звернувся до своєї недавньої компаньйонки: — Сіанна, тобто, Сільвія-Анна! Я вдячний тобі за все, і сподіваюсь, що твоя обіцянка ще в силі. Адже так?

— Звісно. Приходь, як схопиш того чародія.

На цих словах він відкланявся, та пішов до виходу. На дворі, вже починалась ніч. Ван, щоб не гаяти часу, побіг до табору, з думкою, що він там, бо ніхто йому не сказав, що він у своїй власній резиденції в Боклері. Ван вже давно нічого не боявся, тому щоб скоротити шлях, побіг через цвинтар. Він очікував побачити відьом, демонів та іншу нечисть, та замість цього став свідком самого звичайного убивства, а точніше його кінця.

Ван побачив, як посеред цвинтаря лежить чоловік у крові, а невідома постать, тільки що зайшла за кущі. Ван підбіг до лежачого, щоб допомогти, та побачив перерізана горлянку. Тоді він оглянувся навколо, і побачив напис кров'ю, у місячному світлі, на одному із склепів: "ТИ НАСТУПНИЙ". Від такого йому навіть стало трохи не по собі, та взявши себе в руки, він вирішив обшукати вбитого. Перше, що він знайшов, це карточку, на якій було ім'я та професія, і якщо на перше Ван не звернув уваги, то від другого встав у ступор. Перед ним лежав той самий детектив, якого вони шукали. Він сховав візитку собі, і подумав продовжити пошук на наявність доказів проти Саха, як відчув різкий біль в спині.

— Ти мене вже вибач, як бачиш не судилось тобі жити. Треба було тобі появитись тут саме тоді, коли я згадав, що не забрав доказів проти Саха. — говорив юний хлопець з капелюхом та в плащі.

— По-твоєму, мене вперше проколюють? — зціпивши зуби, із сарказмом спитав Ван, а тоді підвівся на ноги, і відкинув розбійника на декілька метрів.

— А ти міцний горішок. Ми не знайомі. Я Азар, а ти у нас...?

— Не бачу сенсу представлятись покійнику.

— Твоя правда, як-не-як, ти скоро помреш. Як не від мого меча, то від отрути, що в тобі.

— Від отрути? От чорт! — викрикнув Ван витягши кинджал зі спини.

— Знаєш, нападати на такого, як ти, мені совість не дозволяє. Тому просто йди, ти помреш десь за годину, але болі не відчуєш, тому вважай це подарунком.

— В тебе є совість?

— Ти не повіриш, але так.

— А ця твоя совість не каже тобі, що вбивати людей не правильно?

— Каже... Але ще дещо каже, що мені дуже потрібні гроші, а Сах дуже добре платить. І не намагайся нападати, ти мене не переможеш, а навіть якщо так, то я можу просто втекти, а від руху отрута лише швидше пошириться по твоєму тілу, і ти помреш за лічені хвилини. Ох! Я ж забув сказати, що є протиотрута, але я сховав її у протилежній частині міста, але якщо поспішиш, то повинен встигнути. — з усмішкою сказав розбійник.

— Знаєш? Я теж дещо забув сказати. Ваші подарунки ж то, досі при мені…

— Подарунки? — не розуміючи, перепитав Азар.

Ван розвів руки в бік, та розмотав ланцюги з рук. А тоді почав розмахувати важкими залізними кайданами, мов батогами. Він розкрутився подібно смерчі, та змітав усе на своєму шляху: земля, могильні камені, навіть крона старих дерев, усе це перемішалось у неперервному вихорі, що зробив Ван. Та Азар просто відстрибував, ніби грався з Ваном.

— От же дурень! — сміявся розбійник. — Ти ж сам себе до могили доводиш.

Коли кайдани не витримали натиску, та розірвались, Ван зупинився. Він побачив, що йому не вдалось навіть торкнутись свого суперника, тому він просто побіг на Азара, але той лише злегка відхилився в бік, та підрізав руку Вана своїм мечем. Потім це повторилось знову, і знову, і знову. Обезсилений Ван впав на землю, важко дихаючи. До нього підійшов Азар, та заговорив.

— Ех-ех-ех... А міг ще довго жити, та ні, поліз туди де не слід, от і получив. Хоча може тобі і пощастить, і ти не помреш.

— Хоч скажи на останок. Для чого ти його вбив так? Невже він заслужив на те, щоб його кров'ю писали послання? Ти ж міг і йому отрути дати, і його смерть була б безболісна?

— Якщо вже хочеш знати, то знай. Не я його вбив, я лише слідкував за ним. А коли ми його знайшли, то це Делмар сказав його сюди притягти, і він все це зробив. Я лише спостерігав. Знаю, я теж винний, але...

Азар відволікся та підійшов занадто близько до Вана, тому той, не втрачаючи нагоди, схопив його за ногу та повалив на землю. Тоді Ван взяв отруєний кинджал, що лежав коло нього, та проткнув ним груди Азара.

— Ну все, кінець. Тепер ти помреш зі мною, як не від отрути, то від крововтрати.

— Ідіот! Кхе-кхе... Немає ніякої отрути. Я не хотів тебе вбивати.

— Що? Тобто ти... Але чому?

— Я ж не вбивця... кхе-кхе... — харкаючи кров'ю, сказав Азар.

— Але тоді чому ти приєднався до банди Саха? Чи ти думав, що він такий добрий?

— Мені просто потрібні були гроші...

— А кому вони не потрібні? Хіба що мертвим.

— Ти не розумієш, моя дружина...кхе... Моя дружина хвора. Мені потрібні гроші, щоб вилікувати її, інакше через кілька днів вона помре.

— Дружина? — здивовано перепитав Ван, і лише прозора тепла сльоза стекла по його щоці. — «Твою ж мать! Це через мене. До біса того імператора» — подумав Ван, а тоді заговорив до, стікаючого кров'ю, Азара. — Де живе твоя жінка?

— Щ-що?

— Я питаю, де живе твоя жінка?! Як не тобі, то їй я точно допоможу.

— В тебе совість в одному місці заграла?

— Замовкни і кажи. Чи хочеш, щоб за тобою на той світ, і твоя дружина відправилась? — агресивно говорив Ван, тримаючи того за рану, даючи йому, ще кілька хвилин життя.

— Кхе-кхе... — прокашлявся кров'ю Азар, а тоді сказав до Вана. — Добре, тоді я прошу допоможи їй. Вона живе в невеликому селі на сході, в долині річки. Як прийдеш туди, то просто скажи, що від мене. Але в неї мало часу, знайди Бейрака. Він знає, як їй допомогти… кхе-кхе-кхе… І ще одне… Прошу…передай їй, що я…люблю її... — уже безсилий, сказав Азар.

— Обов'язково… — спокійно мовив Ван, та забрав руки з рани Азара, та закрив йому очі. — Покійся з миром, Азар…

Ван підвівся, взяв його тіло на руки, та поніс до найближчого склепу. Склеп був гарним, належав багатій сім'ї, та Ван просто відкинув кам'яну плиту, що закривала вхід, заніс тіло всередину, та поклав у домовину. Після він вийшов, та закрив склеп, а тоді відправився на схід.

Почало світати, Ван йшов берегом річки, та вже бачив обриси села, про яке йому говорив Азар. Він зайшов, на головну площу, але нікого не зустрів. Вулиці були пустими навіть тварин не було. Складалось враження, ніби усе село вже давно мертве, і тут не залишилося жодної живої душі. Однак, свіжі людські сліди на багнистій дорозі говорили про інше.

Ван не знав з чого почати свої пошуки тому просто підійшов до першого будинку та постукав у двері. Звісно, ніхто йому не відчинив. Тоді він постукав сильніше, але знову жодного результату. Незадоволений Ван повторив все це ще з кількома будинками, але ніхто не хотів йому відкривати двері. Він вийшов на середину безлюдної вулиці, та хоч людей він не бачив, відчував на собі прискіпливий погляд.

— Годі! — закричав Ван. — я знаю, що ви мене чуєте! Я прийшов від Азара. Я нікого не скривджу. Бейрак! Якщо чуєш мене, то вийди! Я прийшов, щоб допомогти!

— Іди звідси.

— Що за?!

Ван розвернувся і побачив, що за ним, ледве стоїть, хворий старець. Все його тіло покрили маленькі гнійні пухирці, тіло набрякло, а очі залились кров'ю. Трохи від страху, та більше від огиди Ван відскочив від старого.

— Що з тобою? — запитав Ван.

— Це вона... Це все вона! Ця відьма накликала на нас ці муки. Іди геть. Дай нам спокійно померти. Як не від хвороби, то від голоду. Так... Ми всі помремо. Помремо. Усі, так. Ні, ми помремо. Згниємо! Здохнемо як тупий скот! Так, усі. Усі… — старий впав на землю, обійнявши коліна, та почав щось собі шептати. Його пухирці почали лопати, і не довго чекаючи він упав, і більше не ворушився, а земля навколонього залилась чорною рідиною.

— Що за піздець тут твориться!? Пішло воно все!

Ван різко зірвався з місця та побіг до виходу із села, як одразу ж врізався об великий візок, від чого боляче відкинувся на землю.

— З тобою все добре? — запитав у нього чоловік в чорному плащі та у дивній масці, яка нагадувала маску чумного лікаря. — А ти виглядаєш здоровим. Раджу тобі йти звідси поки ще маєш шанс. — сказав чоловік, та подав Ванові руку.

— Ти знаєш, що тут сталося? — запитав Ван, коли підвівся на ноги.

— Ніхто не знає. Все що відомо, так це те, що тиждень тому усі овочі та фрукти, що тут були, висохли або згнили. На наступний день уся худоба почала хворіти, а ще на наступний – люди. А вчора почалось те, що ти тільки що побачив.

— Хто це був?

— Місцевий знахар, Бейрак, здається.

— Щ-що!?

— Ти знав його?

— Ні, але я його шукав... Зажди, якщо це був знахар, то хто тоді ти?

— Я теж, але мені більше подобається назва "лікар". Це солідніше звучить.

— Тоді може ти мені допоможеш?

— Звісно, вихід із села там. І я раджу поквапитись, а то можеш заразитись.

— Це звісно добре, але я не про це. Ти не знаєш ніякої дівчини з якою був зв'язаний Бейрак?

— Він був зв'язаний з кожним у цьому поселені, але більшість або уже померли, або смиренно чекають своєї смерті. Тому йди, бо можеш залишитись тут назавжди.

— «Значить, не встиг...» — подумав Ван. — Дякую і на тому. Прощай!

— Доброї дороги!

Ван вийшов із села, та на останок ще раз глянув на село. Він побачив, як чоловік у чорному плащі обережно взяв тіло мертвого Бейрака, та поклав у свій візок до інших тіл. Ван розумів, що йому більше нічого тут робити, та все ж і просто піти він не міг. Він відчував якусь пустоту, шкодував, що не зміг дотримати свою обіцянку.

Думаючи про все це, Ван пішов у ліс. Побувати у ранковому лісі, це справжнє задоволення. Свіже, трохи вологе, та все ж приємне, повітря наповнювало його груди. Пташки уже давно прокинулись, і у весь голос співають про це. Тварини, не ховаючись, шукають собі сніданок. З точно такою самою метою у лісі був і Ван. Виснажений та голодний, Ван ледве перебирав ногами, тоді під його ногами опинилась гілка, через що той упав. Та попри це він знову підвівся. За деякий час він знову упав, але і підвівся знову. Тоді знову і знову, знову і знову. В решті-решт, Ван з останніх сил намагався повзти, та все ж, чи то через втому, чи щось інше, але його очі закрились, а сам він більше не рухався.

В темній хижині розмовляли двоє людей, що стояли над ліжком, на якому лежав і не ворушився чоловік, у чорному одязі.

— І для чого ти його приволокла? Ти розумієш, що тепер він помре?!

— Якби не я, то він би там помер. І значно швидше.

— А яка тепер різниця? Так чи інакше труп.

— Ні. Він не помре. Ти йому допоможеш. Вилікуєш його.

— Ти знаєш, що я не знайшов ще ліків.

— Ну, то він тобі допоможе. День в нього ще є.

— Ех… Офелія, Офелія… Що ж ти робиш?

— Те що і ти. Оберігаю світ від цієї зарази.

Від шуму, чоловік на ліжку почав прокидатись. Він був занадто виснаженим навіть очі відкрити ще не міг. Лише стогнав та ледве ворушився.

— Тихіше. Я знаю, тобі зараз погано, а буде ще гірше, — поставила свою долоню на груди чоловіка, та тихим, заворожуючим голосом промовляла дівчина. — Але ти повинен зараз підвестись. Якщо хочеш жити ‒ борись!

— А-А-А-А-А!!! — закричав чоловік у чорному, виставивши перед собою руки.

Він ударив ліктями об ліжко, від чого те розламалось, а сам підвівся, зробивши сальто та спершись на коліно. Важко дихаючи, борючись із втомою, голодом та болем, чоловік підвівся, і перед ними постала чорна і страхітлива постать. В чорному плащі із капюшоном, що закривав його голову та лице, весь у старій, висохлій крові та багні, з великими отворами від ран, він нагадував уже не розбійника, чи волоцюгу, а мерця, піднятого з-під землі. — Хто ви? І де це я? — трохи заспокоївшись, запитав чоловік.

— Тобі не варто нічого боятись, — почала заспокоювати дівчина. — Зараз ти в безпеці. Я ‒ Офелія, а тебе як звати?

— Ван… — тихо промовив той, а тоді підвів свій погляд на дівчину.

Молода, красива панянка, з темно-рижим волоссям, що було хитро заплетено позаду її голови, і що додавало їй досвіду та віку. Одягнена вона була в темно-червону, майже чорну, сукню без рукавів, і такого ж кольору жилет. Та ні одяг, ні врода не вразили Вана. Він здригнувся, коли побачив чорні очі. Ні, не чорні зіниці, а повністю чорні очі, від яких розходились дрібнесенькі, чорні тріщини по усьому обличчі дівчини.

Ван відступив трохи назад, і краєм ока побачив недавнього знайомого, якого зустрів у селі. Чорний плащ та маска чумного лікаря. Нічого не змінилося. Хіба що, цього разу він не збирав трупи селян до свого візка.

Лікар підійшов до Вана, та безцеремонно почав його оглядати. Своїми руками він міцно взяв Вана за голову, а тоді пальцями розкрив йому повіки, та губи, розглядаючи ясна та очні яблука.

— Слідів гниття поки-що немає, — холодно заявив лікар. — А ти непогано тримаєшся. Якщо так буде далі, то матимеш, приблизно, два дні. — все ще оглядаючи Вана говорив чоловік.

— А ну відвалив від мене! — крикнув Ван, та відкинув надокучливого лікаря до сусідньої стіни. — Я задав вам питання. Хто ви такі?

— Ми друзі, — вже з обережністю говорила дівчина. — Ми хочемо тобі допомогти.

— В чому це? — з підозрою говорив Ван.

— Не померти! — втрутився до розмови лікар, який не легко переживав свій недавній політ.

— З чого б мені помирати? Хіба що з голоду. Та ви не переживайте, щось в лісі знайду.

— Дурню! Ти заражений! — кричав до Вана чоловік. — Пам'ятаєш того старого з площі, Бейрака? Пам'ятаєш, що з ним сталось? Це все через цю хворобу! І тепер ти теж її підчепив! Чому ти не пішов звідси, коли я тобі казав? А тепер ти помреш.

— Що!? Я заразився? Але я пробув тут не більше години!

— Ну, ти тут з ранку, а зараз вже майже вечір... — тихо добавила дівчина.

— Та хоч мить! — закричав лікар. — Ти поряд з нею. Ти вже точно заражений.

— З ким? — не зрозумів Ван.

Чоловік в масці чумного лікаря мовчки вказав на рудоволосу дівчину, від чого та ніяково і з жалем похилила свою голову.

— Так значить це через тебе люди страждають? — без жодних емоцій сказав Ван до дівчини.

— Ану закрий рота! Вона не вина в цьому! Ніхто не знає звідки в неї це прокляття.

— Я зрозумів, — сказав Ван, спокійно дивлячись на чоловіка, а тоді повернувся до дівчини, і продовжив: — Отже ти і є джерелом зараження?

— Так. — тихо, з болем в серці та стримуючи сльози, відповіла дівчина.

— То чи не було б логічним знищити джерело?

— Та я тебе зараз знищу! — цілком серйозно і приставивши кинджал до горла Вана, говорив лікар.

— А я думав, що обов'язок лікарів рятувати життя, а не забирати їх. — з насмішкою, прямо в очі говорив Ван.

— Це я і роблю. Рятую її життя. Вона не винна в тому, що сталось.

— А чим завинили люди з села? Адже саме через неї вони помирають.

— Люди помирають так чи інакше. І вони були далеко не святі. І взагалі, як ти можеш пропонувати вбити ту, хто тебе врятувала. Якби не вона, то ти ще в лісі б помер.

— А тепер помру від цієї зарази!

— Не помреш!

— Та ну!? Ліки маєш?!

— Маю!

— То чого ти їх не дав мешканцям села?

— Бо їх ще не було!

— А тепер є?!

— Буде! Ти їх мені допоможеш добути.

— А якщо я не захочу, або не зможу?

— Тоді здохнеш. Ще питання?

— ... Сука...— крізь зуби вилаявся Ван. — І як тоді отримати ці ліки?

— Ходи, я все тобі розкажу, — сказав чоловік, та вказав на двері, що вели на вулицю. Ван направився до виходу, а чоловік промовив до дівчини: — Не хвилюйся. Все скоро закінчиться.

— Прошу, будьте обережні! — вигукнула Офелія на прощання.

Ван вийшов з будинку. Це була лісова галявина глибоко у горах.

— І як здобути ліки? — Ван розвернувся, а гострий кинджал мчався в його шию.

Хороша реакція врятувала його і на цей раз. Гострий клинок пройшов через внутрішню частину його долоні, та все ж Ван зупинив його просто перед своїм горлом. За руків'я кинджалу тримався чоловік в чорному плащі та масці чумного лікаря. — Якого біса ти робиш!? Зовсім з глузду з'їхав?!

Та лікар не відповів. Він висмикнув кинджал з долоні Вана, а тоді знову замахнувся ним для повторного удару. Чоловік в масці був швидким, та далеко не найпрудкішим з тих, проти кого бився Ван, однак втома не дозволяла йому використати всі можливості свого тіла. Він старався ухилятися від ударів, та з часом починав все більше і більше пропускати. Нарешті, стікаючи кров'ю, Ван впав на коліно.

— З-за щ-що? — простогнав Ван, від болю йому було важко навіть нормально говорити, не те щоб повноцінно мислити. Лікар підійшов до нього, та відвів руку з кинджалом назад, щоб нанести останній удар.

— Пробач, — з непідробленим жалем сказав лікар. — Я б радий був допомогти, однак... Я вже все спробував. Єдине, що нам залишилось, так це запобігти розвитку цієї хвороби. — рука лікаря понеслась, а з нею і останній, смертельний удар.

— ТА ЧОРТА З ДВА!!!

Ван був ближче до своєї мішені, а тому з усієї сили вдарив у пахв чоловіку, від чого той миттєво впав на землю. Ван підхопив кинджал, та встромив його в шию лікаря, звідки бризнула чорна кров.

— Що за?... — Ван зірвав маску з лікаря, і побачене його шокувало. На ньому не було лиця, лише гнила плоть, крізь яку де-не-де виднівся череп. — Так… ти теж був хворий… — тихо промовив Ван до лежачого тіла лікаря.

— Щ-що сталось? — здивувалась дівчина, коли побачила як крізь двері повернувся Ван із свіжими ранами. — Де Телран?

— «Так ось як його звати» — подумав Ван, а тоді промовив: — Він мертвий. Помер майже одразу, як ми вийшли.

— Я-я-як... Як це сталось? — шокована такою новиною вона впала на землю, а на її очах почали збиратись сльози.

— Хіба ти не знала, що він уже був тяжко хворий? В будь-якому випадку, я вже його поховав. Мені звісно жаль його, і я розумію, що тобі зараз важко, однак, мені потрібна твоя допомога. Розкажи, як це з тобою сталось, як ти стала джерелом цієї хвороби?

— Вбий...

— Що?

— Вбий мене! — дівчина вже не могла стримувати свій розпач, тому впала на підлогу, та ридала. — Це все через мене... Це я у всьому винна. Прошу, припини мої страждання. Так буде краще...

— Може і так, але проблеми це не вирішить. Навіть якщо ми єдині живі інфіковані, то в мене немає жодного бажання жертвувати собою, щоб зупинити хворобу. Тому я знайду ліки від цієї зарази. Мені лише потрібна твоя допомога.

— Не вийде. Ліків не існує. Скільки б ми не намагались... Все марно. — тихо говорила дівчина.

— Дозволь хоча б спробувати. Нам нічого втрачати. Якщо не вийде, то нічого гіршого вже точно не станеться.

На мить Офелія задумалась, підвелась на ноги, і після того, як зробила глибокий вдих, а за ним і видих, промовила:

— Добре. Допоможу чим зможу.

Вони обоє сіли за стіл, і Ван почав ставити свої питання.

— Отже, то звідки в тебе ця хвороба? Коли це почалось? Розкажи все у найменших деталях. Я повинен зрозуміти, що за тип вірусу ти переносиш.

— "Вірус"? Що це? — не розуміючи слова, запитала дівчина.

— Не звертай уваги, просто розкажи, як все почалося.

— Що ж, добре. Думаю, почалось все приблизно тиждень тому. Тоді в мене повністю зник апетит, і від тоді я не відчувала потреби в їжі та воді.

— Що? Хочеш сказати, що ти вже тиждень нічого не їси?

— Так, але я не відчуваю жодного дискомфорту.

— Зрозумів. А коли в тебе з'явилось це? — запитав Ван, вказуючи поглядом на чорні очі дівчини та тріщини на лиці.

— Чотири дні тому мої очі потемніли. А від тоді почали з'являтися ці тріщини, і з кожним днем їх кількість та розмір тільки ріс.

«Це занадто дивно, — думав Ван. — Це ніяк не схоже на звичайне вірусне захворювання, але тоді...»

— В мене ще одне дуже важливе питання: перед тим як це все почалося, з тобою не траплялось нічого незвичного? Можливо ти зустрічала когось, кого раніше не бачила, або, може, ти знаходила дивний предмет?

— Гмх... — задумалась дівчина. — Та ні. Нічого дивного. Все як завжди. Я жила у селі, недалеко звідси, поки зі мною все це не почалось. Тоді люди сказали, що я винна, що їхні врожаї засохли, а вся худоба здохла. Вони хотіли мене спалити, але Телран врятував мене, та відвів сюди. Можливо, люди були праві... Якби вони тоді мене спалили, то всі б були живі.

— Забудь про них. Вони вже всі трупи, а перейматись за минуле, це те саме, що хвилюватись за майбутнє, це немає жодного сенсу. В нас є нагальні проблеми, які слід вирішити. Знаєш, в мене є одна думка... Можеш принести мені ножа?

— Ніж? Добре, зараз, — Офелія встала і швидко принесла невеликий кухонний ніж. — А вам для чого? ...Ай! — закричала дівчина, коли Ван, взявши ніж, порізав руку дівчини. — Що ти робиш?!

— Заспокійся, і оброби поріз. Можеш заразитись.

— Та як ти!... Щ-що ти робиш?

Дівчина із запитанням в очах дивилась на Вана, який взяв у руку свій медальйон, та підніс ніж над ним. Тільки капля крові впала на майже прозорий камінь, той миттю змінив свій колір на чорний.

«Так і думав»

— В мене є майже хороші новини.

— Що означає: "майже хороші"? — запитала дівчина, обробляючи свою рану.

— Я знаю що це за хвороба, а точніше, це не хвороба, а прокляття.

— П-прокляття?

— Так, і це хороша новина. Бо я знаю, як від нього позбавитися. Проблема в тому, що ця процедура дуже складна, і шанс успіху невеликий, але... Потрібно спробувати. Якщо у нас вийде, то ми позбудемось від цього.

— А якщо залишилися інші хворі?

— Не переживай. Тільки прокляття буде знято, то і хворі стануть здоровими. Це, мабуть, єдиний плюс проклять. Отже, ти готова?

— Що ж... Нам вже дійсно нічого втрачати. Навіть якщо шанс на успіх невеликий, то зроби це. — дівчина посміхнулася, а Ван кивнув головою в знак згоди.

Він підвівся із-за столу, та роздивився навколо.

— Щось шукаєш? — запитала в нього дівчина, та теж піднялась на ноги.

— Так. Мені потрібне місце. — Ван взявся руками за великий дерев'яний стіл, та виніс його до іншої кімнати. За кілька хвилин коло них більше нічого не було, а самі вони залишились у пустому залі.

Ван витягнув свою торбинку, та знову почав у ній ритись, а за мить, витягнув звідти цілу зв'язку різних предметів, що були загорнуті в стару, та почорнілу шкуру.

— Що це? — запитала Офелія, коли розглядала, як Ван дістає різні предмети та інструменти, що нагадували знаряддя для катування.

— Це спеціальні реквізити для обряду. Я отримав їх від одного шамана. До речі, саме він показав мені, як проводити цей обряд, однак практики в мене не було. Що ж, а тепер попрошу тебе вийти.

— Що? Для чого?

— Мені слід провести підготовку, а вона потребує повної концентрації. Не хочу, щоб усі наші старання пішли марно, тільки через недотримання кількох правил.

— Добре. Я зачекаю за дверима.

За півгодини двері відчинилися, і Ван закликав Офелію всередину.

— Ц-це?... — дівчині було важко говорити, через побачене.

В центрі кімнати, на підлозі, кров'ю була намальована пентаграма, яка своїми кінцями торкалась до круга, який теж був нарисований кров'ю, та ще й мав зовнішнє та внутрішнє кільця, між якими були різні складні геометричні візерунки. На краях пентаграми стояли свічки з чорного воску, а палали вони блакитним вогнем.

— Я розумію твоє здивування, але час починати. — підійшов до неї ззаду Ван, і тихо промовив.

— Д-добре... Ай! — дівчина злякалась хлопця, коли побачила його.

Він був голим на верхній частині тіла, та найстрашніше, це малюнок, що був вирізаний в нього на грудях, і в точності повторював зображення на підлозі, а по центру його грудної клітки, буквально вдавлений, знаходився дорогоцінний камінь, що до того, Ван завжди носив на ланцюжку.

— І... Що мені робити? — ковтаючи слину, запитала Офелія.

— Майже нічого. Просто лежати в центрі кола, і...і терпіти.

Дівчина бачила усю серйозність хлопця, тому вірила йому. Розуміла, що попереду її чекають муки, однак, вона вже давно до них звикла. Офелія була готова на все, лиш би позбутися від свого прокляття.

Вона лягла в коло, а Ван почав концентруватись на ритуалі. Ритуал не потребував жодних магічних вмінь, але він вимагав колосальної уваги та вміння. І якщо з увагою проблем у Вана не було, то відсутність практики могла зіпсувати усе. Хлопець витягнув руки уперед, простягнувши їх над дівчиною, та закрив свої очі.

— А що буде, якщо ритуал не вдасться?

— Тц!.. Ти дійсно вирішила запитати про це зараз? — незадоволено гиркнув хлопець.

— Пробач, просто... Ах, забудь. Продовжуй.

Ван знову витягнув руки уперед, та лише тяжко видихнув.

— Що ж... Якщо щось піде не так, то в кращому випадку ти помреш в муках.

— Щ-що!? — дівчина не на жарт злякалась. — І це ти називаєш кращим випадком?

— Так. Бо інакше... Ти або станеш безтілесним духом, або в тебе вселиться демон. Повір мені, це куди гірше смерті. Та ще гірше, що навіть це не найстрашніше, що може статись. Я не знаю всього, що може статись, — Ван на мить зупинився, а тоді знову продовжив: — Давай сподіватись на краще. Думаю, якщо ти мене не будеш більше перебивати, то все пройде чудово. — спробував трохи підбадьорити дівчину, Ван.

— Хех... Добре, але ти можеш мені дещо пообіцяти? Якщо ритуал, все-таки, не пройде так, як потрібно, і зі мною щось станеться, то знайди одну людину.

— Кого?

— Мого чоловіка. Він відправився в Туссент, щоб заробити гроші на моє лікування. Він не знає, що це прокляття, тому прошу знайди його, та розкажи все, що трапилось. Скажи йому, щоб не горював за мною, хай він почне нове життя. Нехай знайде нову дружину та живе щасливо, — ридаючи говорила дівчина. — Я...я... Скажи, що я люблю його. Пообіцяй мені, що знайдеш його. Обіцяєш?

— Обіцяю. — тихо сказав Ван.

— Дякую...

— Зажди, а як його хоч звати?

— Азар.

«Що за!? Азар!? Тобто це і є його дружина?! Сука. Сука! — в думках у Вана все перемішалось, але він не показав жодних емоцій на лиці. — Я повинен їй допомогти»

— Добре, я зроблю все, що в моїх силах. А тепер не заважай.

Ван вже вкотре розвів руки, але тепер дійсно почав ритуал. Він почав зачитувати мантру, як за хвилину він ввійшов у транс. Його очі закотилися, і з них, а також з вух та носа, пішла чорна кров. Мить, і тіло дівчини почало трясти, її артерії роздулись по-всьому тілу, а сама вона ледве стримувалась не закричати.

Біль, що відчувала Офелія був не просто нестерпний чи пекельний. Відчуття були такі, немов сотні жуків та черв'яків поїдають твою плоть з середини, а кістки ламаються мов під обвалом. Все це супроводжується жаром та постійним внутрішнім крововиливом. Ван добре знав це відчуття, бо сам проходив через таке, але він розумів, що це єдиний вихід, і їй потрібно пройти через це. Він хотів сказати їй, щоб вона закричала, не стримувала свій біль, однак, він не мав права відволікатись від ритуалу.

Просто зараз, Ван робив те, про що йому розказав шаман. Ввійшовши в транс, хлопець буквально бачив її прокляття. Чорний згусток темної енергії огортав її серце, та пустив свої корені по-всьому тілу дівчини.

Ван по-одному збирав кожен корінець, та збирав їх в один згусток, щоб витягнути його з тіла.

Ритуал нарешті закінчився, а Ван тихо навис над дівчиною, та обережно почав її будити.

— Офелія, прокидайся.

Рука дівчини міцно схопила Вана за шию, а на нього дивились червоні очі повні жаги до крові.

— Ні...

Найгірше, що могло статися — сталось.

— Пробач мене, — говорив Ван, тримаючи ошалілу дівчину за горло, перехиливши її через свою спину, не даючи можливості напасти. — Я справді не хотів, щоб так сталось.

— Гхаааа! — це вже не була Офелія, це був демон, що заволодів її тілом.

— І за Азара пробач. Знай він теж тебе любив. Хоча, навряд чи ти мене чуєш.

— Гхаа...

Ван різким рухом скрутив голову монстру, і тіло дівчини впало на землю, та більше не рухалось.

«Потрібно йти» — подумав Ван, та взяв тіло дівчини на руки.

Знову скориставшись своїм артефактом, Ван швидко дістався до цвинтаря, де бився з Азаром. Тримаючи Офелію на руках, він підійшов до одного із склепів, та поклав тіло дівчини, поряд з молодим хлопцем.

— Мені час закінчувати з цим всім.

* * *

«Перемога досягається кров'ю, а не мечем. »

Рухолла Мусаві Хомейні

Нік підійшов до знайомої йому спини, та поклав руку йому на плече. Ван різко обернувся, та побачивши знайоме обличчя сказав:

— Нік? Це ти? Де ти був? Я шукав тебе.

— Мав деякі справи, — відповів Нік. — Я б з радістю ще поговорив з тобою, але мені треба зустрітись з Морвраном Воорхісом

— Для чого?

— Боюсь, що це інформація для Морврана Воорхіса та імператора

— Ти маєш на увазі імператора Емгира? В мене теж до нього справа.

— Невже? Що саме?

— Спершу скажи мені, ти дійсно хочеш убити Саха?

— Так. Я маю вбити цього виродка, бо він несе за собою тільки смерть.

— Просто хотів перевірити, чи тобі можна довіряти. — Ван відвів Ніка трохи в бік, а тоді тихо промовив. — Я дізнався, що Сах, планує вбити Емгира. І я хочу зустрітись з ним, та попередити його.

— Емгир зараз в Боклері і тільки генерал Воорхіс може нас до нього завести. — мовив Нік.

З намету Воорхіса вийшов нільфгаардський солдат.

— Мені треба поговорити з генералом Воорхісом. — сказав Нік до нього.

— Ну тоді йди в Дун Тинне, — відповів солдат. — Він, з загоном вирушив туди, нібито тому що його викликала княгиня.

— Чорт!

— Зажди, Нік. — вигукнув Ван. — Нам не потрібно йти до генерала. Я отримав від княгині сувій з її печаткою, що дасть нам шанс на зустріч з ним.

— Чудово. Тоді ти йди до Емгира та дай йому ось це, — мовив Нік, даючи Ванові маленьку книжечку. — А я піду в Дун Тинне. Можливо, ще візьму з собою відьмака

— Добре, але що це?

— Це щоденник детектива. Там сказано, хто саме є союзником Саха. І ця людина є організатором змови проти Емгира

— Зрозумів. Тоді я йду. — сказав Ван, та розвернувся, щоб піти, та на останок запитав: — А якщо він мені не повірить? Що тоді?

— Тоді радий був з тобою працювати. Не дуже хочу бачити твій труп. — мовив Нік

— Знаєш, а ти вмієш підбадьорювати людей. — із сарказмом сказав Ван, та пішов.

Ван вже йшов, але раптово почулися крики.

— Що сталось? — спитав Нік в одного з солдатів.

— На табір напали!

— Мені залишитись? — спитав Ван.

— Ні, блін, іди посрай в кущі. — мовив нільфгаардський солдат.

— Твоя допомога нам би знадобилась. — мовив Нік

— Добре, але я маю тобі зізнатись, Нік. Я не вмію битись.

— Що? — перепитав Нік, витягуючи меча.

— Я не вмію вправлятись з мечем, чи іншою зброєю. Знаєш чому я так хотів забрати свій меч? А тому, що він зачарований. Цей меч сам б'ється, а ти його лише тримаєш в руках.

— Чорт! Чорт!!! Ти не міг раніше сказати. Наприклад тоді, коли ми в тій тюрмі були. Чи ще колись?

— А яка різниця? Крім того, я не мав розказувати незнайомцю свої слабкості.

— Логічно, — після недовгої паузи сказав Нік. —Неважливо, бо...

Нік зупинився і побачив, що на них летить велика вогняна куля. Вони в останній момент встигли відстрибнути вбік. Ван швидко піднявся, та спитав у Ніка:

— Це ще, що за чорт!? Невже баліста?

— Ні, магія, — мовив Нік. — Шлях в Дунн Тинне для нас закритий через бій, тому ми маємо попередити Емгира.

— Не люблю я магів. — пробурмтів Ван. — Слухай, Нік, я боюсь, що це лише відволікаючий маневр. Тут не так вже і багато нападаючих. Швидше за все вони програють. Мабуть головні сили кинуті на палац. Що думаєш? Може Сах уже бути коло імператора?

Але Нік проігнорував Ванові здогадки, та уже шукав коней. Вони швидко сіли на наляканих коней та поскакали в напрямку Боклерського палацу. Стукаючи копитами по бруківці, вони швидко оминули охорону та прибули до входу в головну залу.

— На місці. — мовив Нік.

— Нік, я отримав листа від Геральта, що ти знаєш, що проти Емгира готується державна змова. — мовив Дамьєн де Ла Тур, який якраз підійшов до них.

— Все правильно і нам би дуже знадобились твої люди. — мовив Нік.

До них підійшов один з охоронців, але побачивши капітана гвардії поряд з Ніком та Ваном, різко зупинився.

— Тобі щось потрібно? — спитав Дамьєн.

— Ні, капітане.

— Тоді швидко вернувся на своє місце.

Нік, Ван та Дамьєн із своїми людьми, зайшли в головну залу. Якраз тоді Емгир вар Емрейс говорив зі своєю дружиною. Підійшовши ближче, Дамьєн і його люди вклонились імператору.

— Мій імператоре! Ці люди мають дуже важливі вісті для вас. Прошу вислухати їх. — з повагою сказав Дамьєн.

Емгир відійшов від жінки, та оглянув прибулих.

— Ну говоріть, як прийшли. — сильним голосом сказав імператор.

Ван з Ніком переглянулися, але Ван, поглядом, попросив дати перше слово йому, на що Нік кивнув. Підвівшись, і трохи підійшовши, Ван заговорив:

— Імператоре! В нас є докази, що на вас планують замах. І скажу вам більше, він уже виконується. Ми тільки що прибули з вашого табору, на який напали бандити. А до того, я був свідком, як викрали вашу кузину, міледі Сільвію-Анну. Я зміг її врятувати, а від нападників я дізнався, що так вони хотіли вплинути на вас, якби замах провалився. Та це ще не все, в нас також є щоденник детектива, в якому вказані імена замовників. — розказав Ван, витягуючи той самий щоденник, що дав йому Нік. — Але про них краще розкаже, той хто мав справу з цим дитективом. — промовив Ван, та поглядом закликав Ніка.

— Ви знайомі відьмака? — спитав Емгир.

— Так, — відповів Нік. — Ви це дізнались від своїх шпигунів?

— Ні. Відьмак — перший, хто не кланявся мені. Ви другі.

— Я б поговорив з вами про це, але є більш серйозні новини. — мовив Нік.

Всі присутні в залі були шоковані таким нахабством Ніка.

— В мене є імена двох людей, які зацікавлені в тому, щоб ви померли. Першою людиною є чародій Сах. Він також є винуватцем смерті графа Бенедаля. — мовив Нік і побачив, що в залі була Емілія.

— Яким же є друге ім'я?

— Ассіре аеп Фіанадаль, більш відома як Лже-Цирілла, тепер імператриця Нільфгаарду. — після недовгої мовчанки мовив Нік.

Дружина імператора серйозно занервувала.

— Надіюсь, що в тебе є вагомі докази того, про що ти говориш. — холодно і спокійно сказав Емгир.

— Так. — сказав Нік та передав щоденник детектива імператору.

Емгир вар Емрейс відкрив щоденник та побачив замітки детектива, щодо справи замаху на імператора. Імператор передав щоденник дружині та сказав:

— Заарештувати її.

— Почекай, коханий, невже ти справді віриш цим бовдурам?

— Я також знаю, що ваша дружина заплатила немалі гроші місцевій бандитській ганзі, щоб вони схопили мене. Вона намагалась переконати мене, перейти на її бік, а коли я спробував вирватись, я ледь не помер. — мовив Нік.

Імператор легко кивнув. Нільфгаардські солдати підійшли до дружини імператора.

— Жаль, що ти зовсім не змінився, любов моя, — мовила імператриця. — Ти повинен розуміти, що солдати слухають лише переможця.

Раптово, нільфгаардські солдати напали на людей Дамьєна. Нік витягнув зброю та почав відбиватись від солдатів. Він побачив, що нільфгаардці вбивали всіх, хто був в залі. Один з солдатів напав на Емілію, але Нік вчасно зупинив меч противника та вбив його.

— Сховайся! — крикнув Нік та продовжив бій.

Нільфгардські воїни оточили Ніка, але той не здавався, та віртуозно і майстерно бився проти десятьох воїнів одночасно, та все ж їх було забагато. З-заді на Ніка напав воїн, а коли Нік розвернувся, то побачив лише, як лезо висить за сантиметр від нього. Все що відділяє лице Ніка, від холодного клинка, так це рука Вана, яка міцно схопила меч, та не відпускала. Тоді Ван схопив цього воїна, та, з розвороту, жбурнув у інших солдат, від чого ті відкинулись на декілька метрів.

— А ти сміливий. — заговорив Ван до Ніка. — Давно я не бачив, щоб так фамільярно розмовляли з імператором.

— Королі та імператори нічим не відрізняються від простого люду. — мовив Нік, все ще відбиваючись від ворогів

— Якби і королі це знали... Світ був би кращим. — сказав Ван, беручи два щити.

— Мені теж не подобаються принципи, на яких стоїть цей світ, але на жаль, нічого кращого поки що не придумали

Ван поглянув на Ніка, а тоді почав розкидувати вояків, за допомогою щитів. Він не вмів битись мечем, але знав як правильно використати свою силу. Побачивши, як Ван розкидує воїнів, Нік вирішив допомогти йому, і швидко добивав усіх, кого збив Ван. Завдяки такій тактиці, вони швидко убивають більшість воїнів.

— Не хочу каркати, але мені здається битва за нами. — радісно промовив Ван.

В зал зайшли ще декілька людей.

— Тобі треба було це говорити. — але зразу за ними з'явився генерал Воорхіс, який прийшов на допомогу імператору Емгиру.

Нік побачив, що імператриця тікає по коридору, що веде до підземель. Він взяв лук і стрілу в одного з мертвих людей Дамьєна та чудово прицілився. Стріла влучила прямо в коліно, від чого дружина імператора впала на підлогу.

— Ти хоч знаєш кого покалічив?!!! — кричала вона.

— Зрадницю та вбивцю. — мовив Нік.

Він підняв жінку, від чого вона закричала від болю. Раптово, вона замовкла. Нік подивився на неї та побачив, що її наскрізь пробив блискучий меч. Вона впала, а за її спиною був Сах. Нік швидко витягнув свого меча, але Сах швидше вдарив його своїми чарами, від чого той відлетів на кілька метрів.

— Жаль, що ти не можеш зрозуміти, що я не хочу твоєї смерті, але й терпіти тебе не збираюсь. — сказав чародій.

Нік важко встав, але Сах добив його двома ударами та сильно вдарив його посохом по грудях, від чого Нік почав кашляти кров'ю. Сах підійшов до тіла мертвої імператриці та забрав меча.

— Якщо хочеш поговорити, Ніку, то чекаю тебе на руїнах замку Тесхам Мутна. І будь-ласка, на наступний раз не бери з собою клоунів.

Ван прибіг в коридор якраз в той момент, коли Сах зник. Ван підійшов до Ніка та допоміг йому піднятись.

— Що тут сталося? — здивованим голосом спитав Ван.

— Той, за ким я полюю, — мовив Нік. — Він вирішив випробувати мене та організував двобій.

— Що?! — скрикнув Ван. — Невже ти підеш у його пастку? Давай краще наздоженемо його. Зараз в нас перевага несподіванки.

— Ну так. А ти якраз навчився телепортуватись. І тим більше, хіба я схожий на людину, якій набридло жити? Правильно, ні. І ти не схожий.

— «Ну, тут ти помиляєшся, Ніку» — подумав Ван, а тоді сказав: — Я тебе не розумію. Йдеш на вірну смерть. Знаєш, давай краще залучимось підтримкою армії імператора, і нападемо. В Саха не буде шансів.

— Не думаю, що армія його зупинить. Проти нього вже бились війська і він зміг втекти, — мовив Нік, та додав, дивлячись на Вана — Тим більше, я піду не сам.

— Якщо думаєш, що у нас двох буде більше шансів, то змушений тебе розчарувати.

— Ти маєш дивовижну силу, її треба просто навчитись керувати. Завтра почнемо тренування. — мовив Нік.

— Я звісно не проти тренувань, але в нас не так вже й багато часу на це. Може придумати щось інше?

— Та годі тобі. Він ж не сказав, коли саме приходити.

— Хай буде по-твоєму, але дивись, щоб це тобі не вилізло боком. — сказав Ван та пішов.

Спочатку Нік хотів відправитись в Корво Бьянко, до Геральт та домовитись, щодо тренувань Вана, але потім вирішив провести ніч коло Емілії. На наступний день, Нік

вже чекав Вана неподалік виноробні

Сонце уже близилось до обіду, як на територію виноробні прийшов чоловік у чорному плащі, залитий свіжою кров'ю. Ван хотів запитати у робочих, де Нік, та всі вони жахались чоловіка. Тому він просто пішов до найближчого будинку. Там він і знайшов Ніка.

— Простіше смерть знайти, ніж тебе. — трохи із злістю сказав Ван, згадуючи свою нічну “прогулянку” лісом.

— Можемо організувати смерть, якщо ти цього хочеш, — мовив Нік. — Але думаю, що чародій це зробить залюбки. І взагалі, де ти був?

— Ну, це довга історія, але якщо коротко, то...

— Однаково. Зараз будемо тренуватись. — швидко сказав Нік, а офігівший Ван знову згадав, як в ночі кілька разів ледь не помер від лап місцевих монстрів.

Нік кинув Ванові меча. Вони вийшли на вулицю, і приготувались до бою.

— Що ж, почнемо. — тихо сказав Ван, і напав на Ніка

Нік легко ухилився від його нападу, та ліктем ударив Вана у спину, від чого, той упав.

— Чорт! Як завжди. — злився Ван.

— Жаль, що в нас не так багато часу, — мовив Нік. — Геральт нам пропонував відьмачий замок Каер Морхен, але й тут можна.

Ван спробував вдарити Ніка, але той ухилився від удару та збив Вана з ніг.

— Тримайся на ногах, — мовив Нік. — Якщо тебе зіб'ють з ніг, то ти труп.

Ван спробував ще раз вдарити, але Нік ухилився та опинився за спиною в Вана та вдарив його в спину.

— Ніколи не спускай погляду з ворога. — мовив Нік, обходячи Вана.

Ван спробував вдарити, але Нік, з зусиллями, стримав удар та вдарив Вана по нозі, від чого той впав на коліно і тоді Нік сильно вдарив його ногою в обличчя.

— Сила – це не головне. Головне – це розум.

Через декілька годин, Ван бився проти Ніка та ще одного воїна.

— Ти ледве відбиваєш удари двох, але зможеш легко відбивати удари двох десятків. — мовив Нік.

Місце тренувань змінилось на покинутий будинок. Ван обережно йшов по ньому. Нік безшумно опинився за спиною Вана та скинув того зі сходів. Коли Ван піднявся, нікого не побачив.

Через декілька днів Ван почав робити успіхи. До тренувань приєднався Геральт і вони почали проводити спаринги: "Кожен сам за себе". Ван відбивав більшість ударів Ніка, але до ударів відьмака йому було ще далеко. Навіть Нік, не завжди міг їх відбити, чи від них ухилитись. Нік підійшов до виснаженого Вана.

— Непогано, — мовив Нік. — Я домовився з Геральтом і ми троє завтра підемо в Тесхам Мутна. Якщо Сах хоче з нами битись, то хай б'ється.

Вночі, трійця прийшла на руїни замку. Ніч була тихою та спокійною. Місяць освітлював все довкола. Троє чоловіків підходили до напівзруйнованої вежі. Вони оглядались навколо, шукаючи сліди Саха. Як раптом почувся голос.

— Я говорив тобі, щоб ти не брав із собою цих клоунів, але ти не послухав. Так знай, їхня смерть на твоїх руках.

— Без тих клоунів, я був би вже мертвий! — мовив Нік. Сах вийшов з тіні. Геральт,

Нік та Ван витягнули зброю.

Нік першим напав на чародія. Він наносив швидкі удари мечем, але чародій вміло відбивав їх своїм металевим посохом. Сах перейшов в атаку, тому Нік не встигав нанести удар, лише ухилятись та відбивати атаки.

— Ти хороший хлопець, але дурний. — мовив чародій та відкинув Ніка на декілька метрів вбік.

Сах напав на Вана. Ван пропускав багато ударів Саха, але для нього вони були незначними. На момент, Сах відволікся, щоб глянути на відьмака. Цим скористався Ван та сильно вдарив Саха, через що, той впав на землю. Ван спробував добити чародія, але марно. Той ухилився від удару та сильно вдарив Вана в спину. Сах спробував вбити його, але його зупинив удар Геральта.

Відьмак наносив швидкі та сильні удари, які Сах ледве відбивав.

— Нарешті, гідний суперник. Наша битва ввійде в легенди! — мовив чародій.

Інколи Саху вдавалось наносити удари відьмаку, але той ухилявся піруетом та перекатом по землі. Чародій вдарив Геральта магією. Той відлетів, але втримався на ногах. Геральт миттєво наблизився до чародія і застосував знак Аард, чого чародій неочікував. Він відлетів на пару метрів та вдарився об стіну.

— Ти маг? — здивовано спитав Сах.

— Ні, але колись знав такого як ти. — мовив Геральт та добив чародія, проткнувши його мечем.

Нік та Ван здивовано дивились на це. Раптово, чародій опинився за спиною Геральта та сильно вдарив його по хребту. Геральт застогнав від болю, а Сах спритно зламав відьмаку руку та ногу. Відьмак залишився лежати. Нік та Ван одночасно напали на чародія. Він вміло відбивав їхні атаки зачарованим мечем.

— Це ж твій меч, — мовив Нік до Вана. — Придумай щось.

Сах наносив сильні та швидкі удари, які Нік та Ван не могли відбивати.

«Що з того, що він мій? — думав Ван. — Я ж не накажу йому до мене повернутись»

Ван оглядав все навколо, щоб вигадати хоч щось. Як замітив велику тріщину в основі вежі.

— Нік! — крикнув Ван ледь тримаючи удари Саха. — Виграй для мене декілька секунд. В мене ідея.

Нік кивнув головою, та з новими силами напав на Саха. В цей же час, Ван помчався до вежі. Встромивши свого сталевого меча у тріщину, він почав, немов важелем, витягувати каміння. Після кількох каменів, меч не витримав та зламався, тоді Ван відкинув його, та почав кулаками розбивати стіну. З повністю розбитими та переламаними руками, Ван досягнув своєї мети. Достатньо було лише один раз, міцно вдарити, і вежа завалиться. Ван помчався до Саха, який, через зачарований меч, мав явну перевагу над Ніком.

Ван накинувся на Саха, чого той не очікував, та кинув з усієї сили у вежу, та через велику відстань, Сах ледве вдарив стіну. Зрозумівши, що це його останній шанс, Ван побіг прямо на Саха, та, з усієї сили, врізався об стіну. Вежа затремтіла, по стінах пішли широкі тріщини, а каміння почало падати. За мить вежа рухнула, поховавши під собою Вана. Але Сах уже стояв збоку, цілком не ушкоджений. Перед самим падінням вежі, Сах відкинув зачарований меч, та схопився за свій посох і перенісся назад, на ділянку перед уламками вежі.

— Ідіот! — мовив Сах. — Тільки дурню могла прийти думка, пожертвувати собою. Ще й так марно.

Скориставшись цим моментом, Нік неочікувано напав на Саха та вдарив його по руці. Чародій з несподіванки та болю випустив посох з рук. Він спробував відбити напад Ніка магією, але Нік це зрозумів та склавши пальці, вдарив Саха відьмачим знаком. Сах не очікував, що Нік здатен на таке, тому не встиг створити захист. Він тяжко впав на землю. Геральт пришкутильгав до Ніка та дав йому двимеритову бомбу. Сах встав та спробував телепортуватись, але Нік вчасно кинув бомбу, яка вибухнувши, забрала в чародія сили. Слабкий, беззбройний та втомлений чародій стояв перед Ніком.

— В тобі є чарівна жила, — мовив Сах. — Можливо, колись ти станеш таким же як я.

— Я ніколи не буду таким як ти, — промовив Нік та підняв меча. — Я пообіцяв, що вб'ю тебе і піду на відпочинок.

— Ну ось. Настав твій час. Вбий беззахисного та слабкого. Покажи, що ти є просто вбивцею.

Нік дуже розлютився і замахнувся мечем, але зупинився.

— Так і думав. — з усмішкою мовив Сах.

Розлючений Нік, мовчки, вдарив Саха по спині, від чого в чародія затріщав хребет. Сах впав на землю.

— Що ти зробив?!!! — кричав чародій.

— Зламав тобі хребет, — холодно мовив Нік. — Я не вбивця, тому не вбиватиму. Тебе назавжди закують в двимерітові кайдани, тому ти роками будеш сидіти в тюрмі в них. А після того, як в тебе зникнуть сили, через двимеріт, ти до кінця життя будеш гнити в тій тюрмі, як звичайний грабіжник, розуміючи, що колись ти був одним з наймогутніших магів в Пендорі та Кальрадії.

Нік підійшов до завалу та почав його розбирати. Під грудами каміння лежав ще живий Ван, якого врятував його магічний плащ. Нік підняв Вана, та допоміг встати Геральту, після чого вони пішли в Корво Бьянко.

* * *

«Не доказуючи, ви даєте привід додумати.»

Євген Ханкін

Через декілька днів, вони вже були повністю здорові.

— Нарешті, ти повернув свій меч. — мовив Нік.

— Так... — задумливо сказав Ван.

— Тепер будь-який меч буде не гіршим від цього. — мовив Нік.

— Це завдяки тобі. — подякував Ван

— Добре, що Фрінгілья Віго знайшла спосіб повернути вас додому. — сказав, щойно прибулий, Геральт.

— Я подумав і вирішив, що залишусь ще на деякий час. — мовив Нік.

— Ти не хочеш повернутись? — здивовано запитав Ван.

— Вдома мене нічого не тримає, а тут мені сподобалось. — мовив Нік, дивлячись на Емілію, яка прийшла його навідати.

— Зрозуміло. — схиливши голову сказав Ван, а тоді дістав свого меча. — Знаєш, я маю подякувати тобі. Завдяки тобі, я тепер дійсно зможу битись. І цей меч мені вже не потрібен. Возьми його, в знак нашої дружби, адже він не лише додає майстерності фехтування, але й міцніший за будь-який інший. Як-не-як, він з міфрилу, а викований, вищими ельфами.

— Я не можу його взяти, — мовив Нік. — Він мені більше не потрібен.

— Як цікаво виходить. — засміявся Ван. — Отже, нікому не потрібен чарівний меч? — уже до всіх говорив він.

— Надіюсь, що ви вже попрощались? — мовила чародійка Фрінгілья Віго, яка щойно приїхала, разом з своєю охороною.

— Ще не з усіма. — сказав Ван, та продовжив: — Але напевно, я піду по-англійськи. — з усмішкою сказав він, а тоді поклонився усім присутнім.

— Добре. — мовила Фрінгілья та з певними зусиллями відкрила портал

— Можливо ще зустрінемось. — мовив Нік, тиснучи руку Вану.

— Було б цікаво. Та сподіваюсь, що ні. — без злості, а лише з добрих міркувань сказав Ван, та пройшов крізь портал із світлою думкою та надією побачити свій, рідний світ.

Нік обернувся до Геральта.

— Залишишся в Корво Бьянко? — спитав відьмак.

— Я б залишився, але в тебе і так багато турбот. —мовив Нік та пішов разом з Емілією.

Пройшов рік. Нік, розуміючи, що не може всидіти на одному місці, вирішив подорожувати світом. Нарешті, він прибув в Визіму. Він прогулювався вуличками міста, як раптом почув.

— Нік Блек? — мовила одна з трьох жінок, які абсолютно раптово опинились за спиною Ніка.

— Так. — підозріло мовив Нік.

— Я Філліпа Ейльхарт, — відрекомендувалась одна з жінок, в якої була пов’язка на очах. — Це Франческа Фіндабаір та Трісс Мерігольд. — говорила Філліпа, вказуючи на інших жінок.

— Хто ви?

— Чародійки з Ложі Чародійок. — мовила Трісс Мерігольд.

— Ми знаємо, що ви не з цього світу, — мовила Філліпа. — І ви повинні повернутись.

— Вибачте, але мені цього не треба. Мені й тут комфортно. Я і моя дружина просто подорожуємо. Мені не потрібні проблеми.

— На жаль... — промовила Франческа Фіндабаір.

— Ви повинні піти звідси. — сказала Філліпа.

— Нам жаль, але ми шукаємо вас вже цілий рік і ось, нарешті, знайшли. — сказала Трісс.

— Ні. Сумніваюсь. — мовив Нік та витягнув свого меча.

Чародійки почали відкривати портал. Нік швидко наблизився до них та спробував вдарити їх, але не встиг. Чародійка Трісс Мерігольд встигла відкинути його в портал.

За мить, Нік боляче впав в якусь калюжу. Піднявшись, він побачив, що опинився неподалік якогось села. Було холодно, тому надворі нікого не було. Він хотів зайти в таверну, але побачив старе оголошення:

"Сто динарів тому, хто дістане голову Ніка Блека, живого чи мертвого. Звернутись до головного секретаріату. Наказ Короля Яроглека, владики Королівства Вегір."