Небо ставало трішки яскравішим, зовсім небагато. Я зможу... Я зможу перелізти через цей чортів паркан.
Ні, не можу! Мені небезпечно там. Джос би засмутився, якби я таке зробив, там небезпечно. Він не хотів би, щоб зі мною щось трапилося, я не хочу, щоб йому було боляче.
Але так я зможу потрапити в основний двір, куди виходить його вікно, і дом'яукаюсь до нього. Гаразд, Тигра, візьми себе в руки, ти зможеш. Ти, зможеш.
Раз, дістаємо кігті. Два, прогинаємося і цілимося. Три, стрибаємо!
Так! Так, так, так, так! Боже, ця стіна виявилася не такою великою, як здавалося. Справа за малим, залишилося зістрибнути на вулицю і перелізти паркан в основний двір.
Але зістрибнувши, я помітив дивний силует вдалині. Щось незрозуміле. Воно... Воно ніби віє чимось дивним. Очі виблискують крізь темряву. Я почав чути тихі гарчання.
Боже мій, це що пес? Але він же напевно не хоче заподіяти мені шкоди, правда? Він напевно хоче просто погратися, я дочекаюся його тут.
Він ішов повільно, ніби сам не розумів куди йде, тоді як я сидів спокійно і смирно, спостерігаючи за цією картиною. Але він запримітив мене тільки зараз. Чого я очікував... Він досить спритний, настільки що я навіть не встиг спочатку зрозуміти, що він так швидко опинився поруч.
Боже, ні, потрібно швидше бігти кудись. Он! Он там черешня. У мене вийде на неї...
Застрибнути... Ні. Не вийде... Уже пізно. Я зрозумів, що більше не контролюю своє тіло. Я програв у цій грі. Тепер його зуби міцно тримали моє пухке, але водночас і невелике тіло...
Вибач, Джос. Я буду... я буду завжди поруч. Десь там, у хмарах. Пробач.