Війна
Неочікувано для всіх Австрія оголосила війну Чехії. З аеропортів Австрії знялися сотні літаків. В них був лише один наказ, знищити Прагу.
З гучномовців по всій країні пролунала новина про війну.
- Сьогодні тринадцятого грудня о десятій годині сорок чотири хвилини Австрія оголосила нам війну, тому всі хто чує це оголошення мають негайно спустися до своїх підвалів. Кожна хвилина зволікання може привести до непоправних наслідків. З аеропортів Австрії були підняті сотні літаків у яких на борту десятки бомб.
Після того як промова завершилася, люди в паніці побігли до своїх укриттів, лише Філіп біг по спустошених вулицях.
Сара сиділа в будинку не знаючи що робити.
- Саро тікай ! - мовила її матір.
- Ні! Я тебе тут саму не залишу.
- Саро я своє вже віджила, ти за мене не хвилюйся.
- Я все-одно нікуди не піду, ти моя матір.
Сара підійшла до матері обняла її й заплакала.
- Вибач мене за все.
- Ти мене також вибач.
Вони разом сиділи на ліжку й плакали від безвиході.
Люди почали чути перший гул літаків, а за ними вибух, вони почали безжально скидати бомби, які руйнували десятки, а то й сотні житті. Вулиці заполонили звуки вибухів, які не припинялися.
Філіп все біг і біг. Він не боявся не смерті, саме головне, що він мав зробити - це ще раз побачити Сару.
Вибухи ставали все ближчими й ближчими, аж поки бомби не почали розриватися біля нього. Поки він перепочивав, побачив як над ним пролітає літак.
З кожною хвилиною повітря затягувало димом від пожеж. Дихати ставало все тяжче і тяжче, аж поки він не заходився кашляти. Тепер він повільно ішов намагаючись не вдихати забагато холодного та брудного повітря за раз. Здавалось, що це ніколи не закінчиться.
Через деякий час остання бомба впала на землю, а гул літаків почав віддалятися. Філіп зрозумів, що він дійшов, але радощів не було, був лише розпач та надія, надія на те, що Сара ще жива. З будинку який він пам'ятав лишилися цеглини, які спокійно лежали на землі.
Філіп почав голосно й істерично сміятися, коли він заспокоївся й усвідомив, що Сара можливо його чує. Він почав голосно кричати.
- Саррраааааа! Саррраааааа! Саррраааааа!
У відповідь він почув лише тишу. Він знав, але не міг усвідомити, що вона вже мертва. "Чому вона, а не я?!" - прозвучало в його голові. "Вона ще така молода, вона ще мала жити!", "Цього не мало трапитися", "Це все сон. Я сплю" ще довго звучало в його голові. Спочатку він просив її повернути, потім почав всіх проклинати, але нічого не допомагало.
Коли думки заспокоїлися він впав на коліна та почав плакати. Його намагалися заспокоїти, але він плакав і плакав. Коли він заспокоївся, то почав згадувати все, що трапилося у нього з Сарою, він згадав перший день їхнього знайомства, про статтю в газеті, про осінній парк...
І тут він зрозумів, що смерть це не покарання, а щось більше, щось до чого не можна доторкнутися живим. Він вірив, що після смерті завжди є життя.
Він ще довго сидів біля розвалин будинку.
З гучномовців по всій країні пролунала новина про війну.
- Сьогодні тринадцятого грудня о десятій годині сорок чотири хвилини Австрія оголосила нам війну, тому всі хто чує це оголошення мають негайно спустися до своїх підвалів. Кожна хвилина зволікання може привести до непоправних наслідків. З аеропортів Австрії були підняті сотні літаків у яких на борту десятки бомб.
Після того як промова завершилася, люди в паніці побігли до своїх укриттів, лише Філіп біг по спустошених вулицях.
Сара сиділа в будинку не знаючи що робити.
- Саро тікай ! - мовила її матір.
- Ні! Я тебе тут саму не залишу.
- Саро я своє вже віджила, ти за мене не хвилюйся.
- Я все-одно нікуди не піду, ти моя матір.
Сара підійшла до матері обняла її й заплакала.
- Вибач мене за все.
- Ти мене також вибач.
Вони разом сиділи на ліжку й плакали від безвиході.
Люди почали чути перший гул літаків, а за ними вибух, вони почали безжально скидати бомби, які руйнували десятки, а то й сотні житті. Вулиці заполонили звуки вибухів, які не припинялися.
Філіп все біг і біг. Він не боявся не смерті, саме головне, що він мав зробити - це ще раз побачити Сару.
Вибухи ставали все ближчими й ближчими, аж поки бомби не почали розриватися біля нього. Поки він перепочивав, побачив як над ним пролітає літак.
З кожною хвилиною повітря затягувало димом від пожеж. Дихати ставало все тяжче і тяжче, аж поки він не заходився кашляти. Тепер він повільно ішов намагаючись не вдихати забагато холодного та брудного повітря за раз. Здавалось, що це ніколи не закінчиться.
Через деякий час остання бомба впала на землю, а гул літаків почав віддалятися. Філіп зрозумів, що він дійшов, але радощів не було, був лише розпач та надія, надія на те, що Сара ще жива. З будинку який він пам'ятав лишилися цеглини, які спокійно лежали на землі.
Філіп почав голосно й істерично сміятися, коли він заспокоївся й усвідомив, що Сара можливо його чує. Він почав голосно кричати.
- Саррраааааа! Саррраааааа! Саррраааааа!
У відповідь він почув лише тишу. Він знав, але не міг усвідомити, що вона вже мертва. "Чому вона, а не я?!" - прозвучало в його голові. "Вона ще така молода, вона ще мала жити!", "Цього не мало трапитися", "Це все сон. Я сплю" ще довго звучало в його голові. Спочатку він просив її повернути, потім почав всіх проклинати, але нічого не допомагало.
Коли думки заспокоїлися він впав на коліна та почав плакати. Його намагалися заспокоїти, але він плакав і плакав. Коли він заспокоївся, то почав згадувати все, що трапилося у нього з Сарою, він згадав перший день їхнього знайомства, про статтю в газеті, про осінній парк...
І тут він зрозумів, що смерть це не покарання, а щось більше, щось до чого не можна доторкнутися живим. Він вірив, що після смерті завжди є життя.
Він ще довго сидів біля розвалин будинку.
Коментарі