water IredGkPT7.8

2025-01-13 11:09:11

...брате...

Думки вголос, Новини, Цікаве

Знаєш, брате, часом я заплющую очі, а ті картини все одно постають переді мною, наче різанина ще триває. От ти сидиш тут, за цим столом, горілка ллється, бетонна стіна за спиною... А я перед собою бачу не тебе, а поле, вкрите вогнем і кров’ю. Як це було? Слухай. Коли ми пішли в той останній рейд, земля під ногами здавалась холодною, а повітря — важким, мов свинець. Ніч нас ховала, але й тиснула, розумієш? Кожен наш крок відлунював десь у грудях. Наче серце билося не в тілі, а під ногами. Я пам’ятаю, як перед самим початком бою ми стояли мовчки. Хтось ховав очі, хтось прощально вдивлявся в зоряне небо. А потім — вибух. Земля підскочила, і ми зірвалися з місця. Звуки... їх не передати. Крики, стрілянина, вибухи. Але найстрашніше, брате, — це тиша. Та, що настає після пострілу. Коли падає тіло, і ти ще на мить бачиш у очах людини її останню думку. Тоді ми прорвалися до стін Кремля. Ті орки, що стояли на воротах, навіть не встигли зрозуміти, що сталося. Їхні тупі пики закам’яніли, а наші шаблі вже робили свою справу. Зелена кров лилася струмками, а ми йшли вперед. Без права на страх, без права на помилку. А знаєш, що мене досі будить ночами? Не орки, ні. Генерали. Ті демони, що стояли над усім тим хаосом, як темні тіні. Їхні очі... Я не можу їх забути. Там не було людяності, тільки глибока прірва. Вони билися, мов звірі, і я, стоячи проти них, відчував, як кожен їхній удар вибиває мене зсередини. Але я знав, що зупинитися — значить зрадити тих, хто стояв за моєю спиною. Я пам’ятаю, як один із них впав. Він ще тримався за нутрощі, що випали з його живота, а з очей текла кров. Але навіть у смерті він дивився на мене так, ніби переміг. Я тоді подумав: чи не перетворююся я на такого ж монстра, якщо мої руки вже не відчувають ваги шаблі, облитої їхньою кров’ю? А потім був останній удар. Я стояв весь у ранах, і кров моїх ворогів текла з мого обличчя. Курок цигарки тремтів у пальцях, а я вдихав цей яд, намагаючись утриматися на ногах. Тоді я прошепотів: «Слава Україні». І, брате, тоді я відчув, як тягар століть знімається з моїх плечей. Як предки з Київської Русі піднімаються за моєю спиною і підтримують мене, мов стіни фортеці. Але знаєш, що найстрашніше? Я не відчував радості. Лише порожнечу. Бо ті, кого ми втратили, вже ніколи не сядуть за цей стіл. І коли ти питаєш мене, як це було, я не знаю, що сказати. Бо слова не передадуть цього. Ти просто сидиш, п’єш, і в кожній краплі бачиш відбиток тих, кого більше немає. Така вона, брате, війна. Не героїзм, не перемоги. Тільки біль і пам’ять. Пиймо за них. #smykdmytro