Місто
Після ядерної війни настав час перетворення, що надзвичайно змінив хід життя. Ліс, колись такий живописний і пишний, тепер став моторошним і рудим. Його дерева, порожні всередині і охоплені ржавчиною, віддзеркалювали відбиток радіації, що залишився після жахливого маршу, спотворивши гени рослин, тварин і людей. Внаслідок цього деревина перетворилася на залізо, непритомну речовину, яку тепер жадібно поглинає змінений, голодний кисень.
Серед глухого, ржавого лісу, що зникав у безодні вирви, що залишив за собою ядерний удар, розташувалося молоде місто. Його споруди виростали на руїнах та скелетах колишнього світу, німими свідками його минулої, примарної слави. Третя світова війна, безмежною та безпощадною ходою, не маючи кінця, йшла далі. Але насправді, вона була лише початком темряви, що була страшнішою за саму ядерну війну.
У цьому молодому, пронизаному дитячою жорстокістю місті, вуличками, неначе артеріями, простягалися розбещені водні потоки річки. Їх бурхливі хвилі падали у безодню каналізацій і бомбосховищ старого світу, підсилюючи холод та безодню цього занепаду. Серця людей, незважаючи на жахіття, якими вони оточені, все ж вибивалися із їх грудей, немов свідчення відчайдушної надії на краще майбутнє.
Так тривала доля цього міста, викликаючи глибинні звуки самотності та марнославства, які безглуздо розносилися холодним вітром по пустому, ржавому лісу. Так продовжували тремтіти серця в безодні, поки не з'явився Віктор.
Серед глухого, ржавого лісу, що зникав у безодні вирви, що залишив за собою ядерний удар, розташувалося молоде місто. Його споруди виростали на руїнах та скелетах колишнього світу, німими свідками його минулої, примарної слави. Третя світова війна, безмежною та безпощадною ходою, не маючи кінця, йшла далі. Але насправді, вона була лише початком темряви, що була страшнішою за саму ядерну війну.
У цьому молодому, пронизаному дитячою жорстокістю місті, вуличками, неначе артеріями, простягалися розбещені водні потоки річки. Їх бурхливі хвилі падали у безодню каналізацій і бомбосховищ старого світу, підсилюючи холод та безодню цього занепаду. Серця людей, незважаючи на жахіття, якими вони оточені, все ж вибивалися із їх грудей, немов свідчення відчайдушної надії на краще майбутнє.
Так тривала доля цього міста, викликаючи глибинні звуки самотності та марнославства, які безглуздо розносилися холодним вітром по пустому, ржавому лісу. Так продовжували тремтіти серця в безодні, поки не з'явився Віктор.
Коментарі