А небо було синє, немов твої очі, коли його розірвало навпіл важким вибухом – він тривав вічність. Немов у повільній зйомці, на спини сипалось скло. Здавалось, життя зупинилось. Усе стало таким нереальним, ніби я поринула у сон або застарілі спогади. Здавалось, ніби я перестала бути собою та спостерігала збоку червонокосу дівчину, що рефлекторно ледь не залізла під стіл, але миттю кинулась до втиснутих в стіну підопічних, надто малих і безвинних, щоби розділити цей момент разом з нею.

Але це була реальність і вона брязкотом скла сипалась на підлогу разом зі скинутими зі стіни годинником та іншими прикрасами невимушеного інтер’єру невеличкої їдальні.

У цьому дні майже не було нічого особливого. Над головою висіло небо яскраво-синього кольору твоїх очей, якими я їх пам’ятала ще за твого життя. І це було неабияк іронічно. Пам’ятаю, у далекому дитинстві мені здавалось, що воєнне небо завжди сіре та похмуре... Тоді я ще не замислювалася про чорноту світломаскувань, нічну темряву, підсвічену вогнями атак, а також – пекучу сонячну синь перед новими ударами зверху.

Дим швидко розплатався вздовж дороги – уже скоро тут було майже неможливо дихати. Дим був смердючий та ядучий і заполонив собою всю вулицю, опущений на землю дощем, що налетів так само швидко та неочікувано, як і металевий ворожий засланець кількома хвилинами раніше. Хоча скоріш за все минуло близько пів години, а може, навіть більше... Вибухи мали унікальну властивість: вони змінювали та геть знищували будь-який лік часу.

Години точно не минули, а дитячі заняття продовжились. І неможливо було визначити, наскільки давно сталося щось жахливе, що мало змінити все, але для живих чомусь не міняло нічого. І тільки червоні машини ліквідаторів, що перекрили собою весь район, нагадували про те, наскільки недавно та наскільки близько це з вами відбулось.

А ще було скло. Чомусь воно запам’яталось найбільше. Більше за вирослий за лічені секунди стовбур диму, що укутав собою вулицю; металеве ядуче полум’я; крики дитячого страху; поштовх, що пройшов крізь все тіло; завмирання часу та незліченні пожежні сирени. І навіть синє небо згадалось не одразу.

Скло. Воно сипалося в унісон нескінченному вибуху.

Скло. Аж до наступного світанку засмагла шкіра відчувала на собі його присутність, нехай на ній не було жодного садна. Здавалось, воно увіп’ялось так глибоко, забралось усередину і залишило на тілі невидимі шрами, щоби ніхто, окрім його господарки, не здогадався, що тут насправді бодай щось сталося.

Скло. Як привітно воно звисало з вікна крихітної вчительської, як тільки наш невеличкий та майже не знервований колектив згадав про її існування. Скло та безглузда суперечка за право його прибирати. Дивна штука – геройство... Невже комусь приносить радість ранити руки? Але це все був ефект ще минулого скла, того, що з їдальні... Його фантом і досі на собі відчувала шкіра – здається, усім своїм єством тоді я прагнула його справжнього дотику. Та право на прибирання випало аж ніяк не мені – його виборола моя колега, наймиліша у світі жіночка, якій би я ніколи не дозволила завдати собі будь-якої шкоди, якби мій голос у цій безглуздій боротьбі важив хоч щось.

Скло. Навіть смішно: ми були так заклопотані відновленням звичного робочого ритму, що навіть не додумались перевірити на цілісність усі наші вікна. Тож це скло першою знайшов наш дев’ятирічний учень, випадково сунувши носа не зовсім на свою територію. І це добивала. Діти мають знаходити в цій школі друзів, знання та радість, а не розбиті надії та вікна. А скільки дітей потерпіло цього майже звичайного дня, якщо постраждали школа, дитячий садочок та будинки?

Скло. Ним був застелений весь шлях від роботи до дому. Здавалось, що у червні випав сніг.  

Скло. Воно скреготало під підошвами. Здавалось, так звучала не біла дорога – так звучала я. Здавалось, цей скрегіт ішов зсередини.

Скло. Здавалось, я йшла по уламках власного серця.

Скло. І мої відчуття так чітко співпадали з відчуттями вікон на моїй вулиці. Здавалось, це я осипалась нескінченним потоком із п’ятиповерхових будинків. Здавалось, це мої уламки стирчали із недовибитих рам.

Чомусь найбільше мені запам’яталось скло та невимовна жага його відчути. Відчути настільки, щоби зненавидіти цей день настільки, наскільки це потрібно. Ні. Наскільки це можливо взагалі. Та кожен крок по ньому нагадував денне синє небо кольору знайомих до болю та досі коханих очей... Чи думала я в миті вибуху про тебе? Чи думала я про наближення нашої зустрічі? Чи думала я тоді про щось взагалі? Зусиллям волі я задивилася вгору: вечірнє небо потьмяніло, та я вже не могла відвести від нього очей.

«Боже милостивий! Невже це йдеш за мною ти?!» — цей крик пролунав і ні одночасно: його заглушали дзенькіт битого скла, метушня постраждалих мешканців та просто цікавих перехожих, шурхіт червневого вітру та неможливість розімкнути вуста.

Я була собою, але раптом знову перестала бути нею. На скляному полотні, стовбенівши, безпорадно спостерігала за червонокосою дівчиною, що шукала в небі не Бога, а когось, чиє ім’я їй було несила вимовити вголос, аж стільки болю та скла воно в собі містило. Вона дивилася в небо так вперто, дивилася вперто і без страху, нехай воно ледве її не розчавило. Зрештою, вам ніколи не налякати смертю людину, яка роками вірить, що там на неї хтось чекає. Навіть якщо ніякого «там» не існує.

Але сьогоднішню мене цей хтось точно не знав, навіть якщо і міг час від часу зазирати у короткотривалі сни з-поміж хмар. Сьогоднішня я також не боялася зникнути. А ще сьогоднішня я, як би не хотіла транслювати в пам’яті по колу дитячий вереск, усе ж таки його чула – і в цю мить звичного за день роздвоєння цей коктейль вереску, страху і плачу безвинних дітей раптом заглушив собою все.

Бо знаєш... Сьогоднішня я вже доросла. Сьогоднішня я – педагог. І сьогоднішню мене зранку до вечора оточує суміш усіх дитячих емоцій та дикуватих повадок. Тож коли раптом ти прийдеш із синім небом по мене ще раз, то зроби це, будь ласка, так, щоби жодна дитина в цьому світі не постраждала і не відчула на собі знов, що таке насправді війна!