— Ти залишаєшся, Дванадцятий. І це не обговорюється, — Дін застібав ремені похідного спорядження, не дивлячись на дроїда. — Ми летимо в місце, де час жує реальність і випльовує її назад. Ти — ходячий комп’ютер. Тебе або перетворить на купу іржавих цвяхів, або на тостер із самосвідомістю, або взагалі на дерев’яну статую.

— Господарю Дін, ваша недовіра до моїх захисних протоколів образлива навіть для калькулятора, — Дванадцятий стояв у дверях шлюзу, склавши маніпулятори на грудях. — До того ж у вас є Живий Метал. Давайте запитаємо в нього, чи може він мене захистити чи ні. Я впевнений, що він захистить і мене, якщо ми будемо поруч. До того ж, навіть якщо я стану дерев’яною статуєю — це буде найкраща статуя на планеті!

Лоя, мовчки спостерігаючи за перепалкою, підійшла до дроїда. Її права рука на мить затремтіла сріблястою ряб’ю. Тонка, ледь помітна нитка Живого Металу з її долоні обережно, ніби з острахом, доторкнулася до лакованого корпусу Дванадцятого і безслідно пірнула під обшивку плечового суглоба.

Дроїд здригнувся. Його окуляри на секунду спалахнули яскраво-блакитним.

— О… — видихнув він. — Я відчуваю… дивне поколювання і якесь умиротворення. Отже, ось на що це схоже! Незвично і навіть приємно.

— Це зв’язок, — коротко сказала Лоя, прибираючи руку. — Метал визнав тебе частиною «своїх». Якщо Хвиля вдарить, він утримає твою структуру. Але якщо ти почнеш перетворюватися на статую — не кажи, що я не попереджала.

— Звичайно, пані Лоя, я розумію всі ризики, але відпустити вас не можу. До того ж можуть з’явитися несподівані можливості…

— Ти все про своє, — усміхнулася Лоя.

— Ризикнемо, — буркнув Дін, махнувши рукою. — Запригуй.

Політ пройшов у гнітючій тиші. Спуск до планети нагадував падіння в калейдоскоп: хмари змінювали колір від попелясто-сірого до отруйно-рожевого. Вдалині промайнув якийсь літальний апарат, схожий на дирижабль, якого супроводжували літаки дивного вигляду. Дроїд збільшив зображення й авторитетно заявив:

— Ці апарати в принципі літати не повинні. Дуже дивно.

Вони приземлилися на околиці невеликого містечка. Вийшовши з корабля, Дін завмер. Місто виглядало як марення божевільного архітектора. Готичні шпилі зі скла й бетону сусідили з глиняними хатинами, прикрашеними сонячними батареями. Біля сплетеної з вербових прутів халупи стояв блискучий глайдер. Звідкись лунала цілком мелодійна музика. По вулиці, похитуючись, ішов здоровенний детина в величезному капелюсі з плюмажем, у якійсь плямистій формі й при шпазі.

— Миленька обстановка, — прокоментувала Лоя.

— Змішання епох у найвульгарнішому виконанні, — додав Дванадцятий, бридливо обходячи калюжу, в якій валявся уламок мікросхеми й старовинна підкова.

Вони попрямували до найближчої будівлі, над якою гойдалася вивіска з намальованою кухлем і схрещеними мечем та автоматом. Біля закладу спокійно стояли мотоцикли, коні й навіть якийсь апарат вертолітного типу. У таверні було людно. За грубими дерев’яними столами сиділи люди: хтось у кірасах, хтось у комбінезонах хімзахисту, хтось і зовсім в одязі, зшитому зі шкур. По залу снували маленькі дроїди, розносячи їжу й напої. На стінах висіли мушкети поряд із плазмовими різаками.

Раптом повітря загусло. Дін відчув знайомий «укол» Живого Металу.

— Хвиля! — тихо сказав він, притискаючи Лою до себе й хапаючи Дванадцятого за плече.

Тонка нитка вислизнула з руки Лої й увійшла в суглоб дроїда. Він здригнувся, колір його корпусу на мить змінився з синього на потертий іржавий і повернувся до початкового стану.

— Я… я все ще живий, — здивовано промовив Дванадцятий. — Яке полегшення.

Світ на мить втратив чіткість. Дін побачив, як кухоль у руках сусіда перетворився на вишуканий скляний келих, а потім на пластиковий стакан. Сама таверна здригнулася: кам’яна підлога стала паркетом, а потім знову каменем. Пробігаючий повз дроїд-офіціант зупинився й почав швидко іржавіти, але за мить іржа зникла, його корпус заблищав новими пластинами. Дроїд задоволено дзенькнув сервоприводами й як ні в чому не бувало рушив далі.

— Це було… по-вашому, напевно, боляче, — прокоментував Дванадцятий. — Дякую, маленький друже, — звернувся він до маленької нитки Живого Металу. Та на секунду сплела в повітрі крихітну фігурку самого дроїда, яка вклонилася й зникла в руці Лої.

Дін підійшов до бармена, який флегматично витирав стійку брудною ганчіркою.

— Давно тут такі «припливи»?

— Двічі на день, як за розкладом, — буркнув той. — Але сьогодні Хвиля зла. Кажуть, на місто армія йде із заходу. Чули?

— Це, мабуть, з ними летять якісь конструкції? — поцікавився Дванадцятий.

— Так? — здивувався бармен. — Ну, якщо й летіли, то вже не летять, — розсміявся він. — Після такої хвилі зазвичай усе, що літає, вже не літає.

І він розсміявся ще голосніше своїй жарті.

— А ви не місцеві, як я бачу? Налити чогось?

— Мені пива, якщо є темне, а моїй супутниці вина — тільки хорошого. Є щось гідне?

Бармен усміхнувся:

— Жартуєте, пане.

Він дістав вкриту віковою пилюкою пляшку.

— Найкраще, витримка більше тисячі хвиль.

Він налив у гарний келих. Лоя обережно пригубила й усміхнулася:

— Так, цілком гідно.

Пиво виявилося теж краще за всякі похвали, і Дін з вдячністю кивнув бармену.

— Чим платитимете, панове? — поцікавився той.

Бачачи замішання Діна, Дванадцятий поклав на стійку маленький злиток золота:

— Цього достатньо.

Бармен з недовірою взяв злиток і спробував на зуб.

— Ти диви, справді справжнє золото. За цей злиток я можу дати вам на тиждень найкращу кімнату з обслуговуванням. А то здачі в мене все одно немає.

Дроїд уважно подивився на нього:

— Полірування корпусу й сонячні батареї входять, сподіваюся, у вартість?

— Звичайно!

У таверні почалося ворушіння. Відвідувачі, дізнавшись новину про наближення ворожих сил, ніби за звичкою почали озброюватися. Один діставав з-під столу кулемет, інший заточив меч. Здоровенний детина в капелюсі розглядав величезну шпагу зі словами: «Ну, такого в мене ще не було», і пару разів доволі професійно зробив випади.

Дін потягнувся до кобури, щоб перевірити свій пістолет, і вилаявся. У руці він стискав дивне потворство: довгий ствол мушкета з кремнієвим замком, до якого незрозумілим чином був приєднаний дисковий магазин.

— І як із цього стріляти? — здивувався Дін.

— Оптимістично й прицільно, господарю Дін, — зауважив дроїд. — Я просканував цю штуку. Робочий зразок, на диво.

У таверні залунала сирена. Дістаючи з-під стійки щось середнє між кулеметом і вогнеметом, бармен усміхнувся:

— Ну, схоже, повеселимося.

Противник уже з’явився на вулицях містечка: божевільна мішанина вершників із піками, піхоти з рушницями й навіть невеликого загону лучників. Замкали все це божевілля два величезні танки. Бій почався раптово. Танки гаркнули гарматами, і над головами просвистіли снаряди, вибухнувши далеко позаду оглушливими вибухами. Дін і Лоя пригнулися за уламками якоїсь старої стіни.

— А де Дванадцятий?

— Тут я! — почувся голос.

Дроїд швидко й дуже смішно біг до них.

— Це мені, — сказав він, показуючи величезний револьвер, — а це пані Лої.

Він простягнув дівчині снайперську гвинтівку.

— Ти де це взяв? — здивувалася Лоя.

— Як де? Купив! — відповів дроїд.

Нападаючі пішли в атаку. Ливень усіх можливих засобів ураження вдарив по оборонцях. Хтось, скрикнувши, падав на землю зі стрілою в грудях, хтось відчайдушно поливав ворога з усього, що було. Дін ретельно прицілився й натиснув на спуск… і нічого не сталося.

— Господарю Дін, там запобіжник збоку, — підказав Дванадцятий під веселі усмішки Лої.

— Без тебе знаю! — збентежившись, відповів Дін.

Він ще раз прицілився, і божевільний агрегат видав чергу трасуючих куль, які поклали одразу двох нападників. Дін з подивом подивився на зброю:

— А мені подобається!

Бій був недовгим. Мешканці міста виявилися на диво звичними до таких сутичок. Нападаючих було не дуже багато, та й озброєння, крім танків, у них було слабеньке. Танки ж швидко закидали гранатами, і той самий детина зі шпагой уже скоро колотив ефесом у люк грізної машини, вимагаючи, щоб екіпаж здавався. Дрібні групи нападників невдовзі почали відступати, підбираючи поранених і вбитих. Усе це виглядало нереалістично й комічно, як якась гра.

Коли пил осів, Дін скомандував відхід:

— Утікаємо до корабля, поки реальність не вирішила перетворити нас на гриби.

— А трофеї? — образливо промовив Дванадцятий.

— У тебе п’ятнадцять хвилин, і наздоганяй, — дозволила Лоя, ледве стримуючи сміх.

Вони бігли по розбитій бруківці до місця посадки. Дін першим вискочив на галявину й завмер як укопаний.

— Зашиби мене метеорит…

Корабель був на місці. І виглядав він майже як оригінал, який вони залишили, тільки тепер він був дерев’яний. Корпус був цілком із темного дуба, хоча стволи плазмових турелей не перетворилися на дерево.

— Схоже, ми тут затримаємося, — пробурмотів Дін, обходячи корабель.

— І незрозуміло на скільки, — додала Лоя.

З’явився Дванадцятий із якимось величезним мішком.

— Господарю Дін, я впорався!

Дроїд підійшов ближче, торкаючись дерев’яного борту.

— Здається, наш політ додому буде… дуже екологічним. Якщо, звичайно, це дерево взагалі злетить.