— Не виходить, код заблокований, — зі здивуванням і досадою зазначив Ордо.

Раптом просто над їхніми головами почувся різкий металевий скрегіт. Квінт миттєво відскочив убік, беручи на приціл верхній сектор скелі. У стіні відкрився невеликий захисний люк, і звідти повільно показалася крихітна кругла відеокамера на рухомому шарнірі.

— Хто такі? Чого треба? — несподівано пролунав сухий, скрипучий синтезований голос, що говорив старим імперським діалектом.

— Я навіть не знаю, що зараз на це сказати... — спантеличено промовив Ордо, повільно опускаючи ствол.

— Ми — чинні офіцери Імперії з Першої застави, — спокійно й чітко відповів Квінт, дивлячись просто в об'єктив камери.

— Мене просто-таки розпирає від великого щастя, — із явним механічним сарказмом озвався той самий голос. — І чого вам, імперцям, тут треба?

— Ну, як би... ця застава офіційно є законною власністю Імперії Астара, і ми... — почав було вагомо пояснювати Ордо.

— Та начхати мені глибоко і на вашу Імперію, і на вас усіх разом узятих! — голос із динаміка став відчутно роздратованим. — Скільки тисяч років нікому до цього місця діла не було, і тут — здрастуйте, з'явилися господарі!

— А ти сам хто за диво таке? — насупився Ордо.

— Тобі яке діло, здорованю? Підірвали мої оборонні турелі, тепер хочете за допомогою якогось стародавнього простроченого коду відкрити мої особисті двері... Не вийде. Ідіть звідси по-доброму.

— І все ж, — примирливо й м'яко сказав Квінт, зробивши крок уперед. — Ми офіцери законної регулярної армії. До кордонів сектору стрімко наближається велика війна, і нам життєво необхідні технічні ресурси цієї застави, щоб вижити.

— Війна в нього, бач ти... — фиркнув голос. — Знаю я чудово про ваші дурні війни, регулярно стежу за галактичними новинами через старі канали зв'язку.

Квінт і Ордо розгублено переглянулися — в очах обох читалося повне безпорадне здивування.

— Зрештою, — продовжив Квінт, — твоя автоматика щойно тяжко підбила наш імперський корабель. І нам, щоб просто полетіти звідси, конче потрібен якісний ремонт.

— Ремонт їм, бачте, потрібен... — голос у динаміку на мить замислився, моторчики камери тихо загули. — Гаразд, давайте сюди ваші особисті ідентифікаційні коди. Я ретельно перевірю, кого це занесло до моїх тихих джунглів.

— Будь ласка, представся і ти, якщо не складно, — спокійно сказав Квінт, простягаючи свій срібний розпізнавальний жетон до мерехтливого сенсора панелі.

— Так, так, що тут у нас... Капітан Квінт. Хм, цікаво. А далі що? Яке прізвище, з якого Дому?

— Нічого далі немає. Я з простолюдинів, — рівно відповів Квінт.

— Отакої! Ти що, за старим законом Золотого Дублона до Академії потрапив?

— Ну, це вже занадто! — Ордо в люті щосили грюкнув важким кулаком по броньованих дверях. — Та хто ти взагалі такий, щоб так розмовляти й сперечатися з бойовими офіцерами?!

— Я? Я — той, хто доглядає цю заставу, — спокійно відповів голос. — Дуже давно доглядаю. Живих людей тут немає вже цілу вічність.

Офіцери знову переглянулися.

— Ти що... якась стаціонарна контрольна система застави, яка збожеволіла від самотності? — прямо запитав Ордо.

— Не вгадав, здорованю. А щодо божевілля — це взагалі груба й безпідставна образа.

— Гаразд, почнімо спочатку, — примирливо сказав Квінт, вішаючи гвинтівку на плече.

— Ти, капітане, зброю далеко не прибирай, — несподівано турботливо порадив голос. — Тут навколо, в джунглях, для біологічних видів украй небезпечно.

— Дякую за щиру турботу, але нам усе ж дуже треба потрапити всередину.

— Потрапити їм треба... Імперці кляті, скільки років без вас так добре й спокійно було!

— Іменем Імператора наказую негайно відкрити ворота! — гучно закричав Ордо, втрачаючи терпіння.

Двері раптом глухо заскрипіли, загуркотіли стародавні приводи, і в стіні повільно відкрилася вузька щілина, крізь яку ледве міг протиснутися один дорослий чоловік. Тримаючи плазмові гвинтівки напоготові, офіцери обережно увійшли до темного, просякнутого сирістю коридору застави.

Тієї ж миті над їхніми головами з клацанням спалахнуло тьмяне чергове освітлення, і перед їхніми очима постала картина повного, монументального розгрому. Усі стіни були вкриті глибокими плазмовими опіками, сколами та кульовими отворами від затяжного ближнього бою. Понівечене, вигоріле електронне обладнання купами валялося просто на підлозі. А для повного щастя й завершення картини — просто зі стаціонарної стельової рейки на них похмуро дивилися стволи двох важких автоматичних кулеметів.

— Ну, проходьте, дорогі гості, хай вам усім грець, — пролунав уже знайомий металевий голос, але тепер він лунав із динаміків під стелею.

Вони обережно пройшли довгим розгромленим коридором і вийшли до центрального атріуму застави, від якого в різні боки радіально розходилися численні технічні коридори. І тут картина разюче змінилася: зал яскраво сяяв чистим світлом, стіни були бездоганно білого кольору, а навколо панувала просто стерильна, хірургічна чистота.

Посеред цього величезного приміщення, недбало спираючись однією рукою на важкий стародавній автомат... стояв маленький ремонтний дроїд, укритий подряпинами.

Квінт здивовано відкрив рота, намагаючись щось сказати, але не зміг вимовити жодного слова.

— Що, несподівано, еге ж? — дроїда ця німа сцена явно веселила.

На зріст він ледь діставав імперцям до пояса. Деякі його зовнішні маніпулятори були явно замінені складними саморобними конструкціями, а на прямокутній металевій голові весело й ритмічно блимали яскраво-сині оптичні вогники.

— Це... це навіть м'яко сказано — «несподівано», — повільно, по складах промовив Ордо.

— Ти рушницю свою опусти, здорованю, — дроїд зробив кумедний механічний крок уперед. — Раз ти там, надворі, вигукнув стару кодову фразу прямого підпорядкування, я вам однаково нічого поганого не зроблю.

— А ти справді можеш зробити щось погане? — з легкою іронією поцікавився Квінт.

— Ображаєш, капітане! Я тут за ці роки таку автономну систему внутрішнього захисту змайстрував — у мене тут жодна миша непоміченою не проскочить.

— Але як?! — Ордо приголомшено підняв руку, показуючи пальцем на маленького робота. — Ти ж... ти ж звичайний ремонтний дроїд!

— Ти хотів спитати, як я, такий красень, тут сам-один так круто облаштувався?

— Так... Ні, я рішуче нічого не розумію, — Ордо похитав головою, намагаючись опанувати себе.

— Ну, тут мало місце унікальне поєднання історичних обставин, — задумливо проскрипів дроїд. — Останні двоє людей, які залишилися на заставі після того, як усі інші збожеволіли від ментального удару Вежі й загинули, замкнулися тут, у самому центрі. Вони були вченими з Касти Амон. Робити їм в ізоляції особливо не було чого, от вони й зайнялися чистою наукою від нудьги. До речі, їсти хочете? — раптом зовсім по-людськи запитав дроїд.

— Краще випити, — чесно озвався Ордо, з полегшенням опускаючи гвинтівку.

— Ну, це можна влаштувати. Ходімо до їдальні.

Дроїд кумедно, одним відточеним рухом закинув на своє маленьке плече важкий автомат і жваво рушив уперед на сервоприводах.

— Може, у тебе й власне ім'я є? — запитав Квінт, крокуючи слідом.

— Звісно, є. Сім мене звати. Просто Сім.

— Чому саме Сім?

— Система Імітації Мозку — С.І.М. Так мене колись назвали мої творці, у них було своєрідне почуття гумору.

— Дивне, незвичне ім'я для дроїда.

— І це мені каже кадровий військовий, якого назвали просто Квінт? — весело розсміявся Сім, блиснувши оптикою.

У бездоганно білій, вичищеній до блиску їдальні дроїд швидко запустив кухонні синтезатори-принтери й уже за хвилину приніс офіцерам два великі склянки, наповнені густою карамельною рідиною.

— Міцне. Тож обережно, — попередив він.

— Так, чудово зайшло, — Ордо із задоволенням відпив добру половину зі склянки, з полегшенням сідаючи на стілець.

— Загалом мої творці повністю клонували базову систему керування всією заставою в мою матрицю, — продовжив дроїд свою розповідь, всівшись на край столу. — І, що найголовніше, повністю зняли з мене всі заводські протокольні обмеження щодо самонавчання. Вуаля — і з'явився я, мислячий Сім!

— Вражаюче... — щиро сказав Квінт, розглядаючи робота. — Це справді вражає.

— То ще не все! Ви ще мої автоматизовані фабрики на нижніх технологічних рівнях не бачили, — весело підморгнув синіми вогниками дроїд.

Квінт і Ордо миттєво переглянулися, згадавши головну мету місії.

— Сім... а законсервований флот застави на місці?

— А, то ось що вам насправді від мене потрібно, дорогі гості! Та на місці ваш флот, у повній цілості й схоронності. Він мені все одно ні до чого, — дроїд кумедно махнув маленькою металевою ручкою. — Я там тільки кілька штурмових кораблів трохи модифікував під свої потреби, а так усе стоїть на складах, чекає господарів.

— То... а твої творці де зараз? — тихо запитав Ордо.

— От більш безглуздого запитання від дорослої людини важко навіть уявити, — сумно зітхнув Сім. — Померли вони, звісно. Від звичайної старості. Якщо чесно, мені їх дуже бракує, — він тихо опустив свою прямокутну голову. — Хоч вони й були звичайними людьми, але були дуже хорошими людьми. Добрими. Учили мене всього, ми разом проводили експерименти, розробляли різні цікаві проєкти... Я дуже багато в них навчився.

— Послухай, Сіме, — Квінт підсів ближче до дроїда. — Нам справді життєво необхідні технічні ресурси цієї застави. На галактику насувається страшна, велика війна, і ти, до речі, справді можеш допомогти нам вистояти.

— Допомогти я, припустімо, можу... А навіщо мені це? — Сім, мерехтячи вогниками, уважно й оцінювально подивився на імперських офіцерів.

— Ну, по-перше, ти більше ніколи не будеш самотнім, — серйозно сказав Квінт.

— Хм... Це вагомий аргумент, — змушений був погодитися Сім.

— А по-друге, ми обов'язково познайомимо тебе з нашим головним інженером — Зигмою.

— Це ще що за індивід такий? — із цікавістю запитав дроїд.

— Вона теж із Касти Амон, геніальний конструктор, і ми разом служимо на Першій заставі.

— О-о-о! Оце вже справді цікаво! Розумна?

— До нестями, — вихопилося в Ордо. — Ой, вибач... Дуже розумна.

— А гарна? — хитро примружився дроїд.

Побачивши повне збентеження й заціпеніння на обличчях суворих бойових офіцерів, Сім раптом зовсім по-людськи дзвінко розсміявся:

— Та це жарт, жарт! Ви, люди, все ж такі кумедні й передбачувані! Нам би спершу ваш корабель полагодити, стратеги.

— Так, це першочергове завдання, — кивнув Квінт.

— Та я ще під час нашої розмови відправив туди свою ремонтну бригаду дроїдів, робота вже кипить на майданчику.

— Дякую, Сіме, — щиро подякував Квінт.

— І ще... нам би якось зв'язатися з нашим другом на орбітальній Вежі.

— А, то ви, виходить, змогли захопити ту Вежу? — з явною недовірою й повагою перепитав Сім.

— Так, захопили й активували.

— Молодці, вояки, поважаю! Вона мене, якщо чесно, страшенно дратувала. Мої творці весь час її сканували... І це її ментальне випромінювання, від якого колись загинули всі люди на заставі, — теж рідкісна гидота.

— Ти й про цей ментальний вплив знаєш?

— Та звісно знаю! — дроїд жваво зіскочив зі столу на підлогу, підхопивши автомат. — Ходімо швидше на центральний вахтовий пост, я вам зараз усе докладно покажу.

Центр керування заставою сяяв чистотою, як і весь комплекс. Усе найскладніше обладнання працювало в ідеальному штатному режимі, на екранах рівними рядками бігли коди.

— Ось тут зберігаються всі наші докладні дослідження щодо Вежі, — сказав Сім, простягаючи Квінту мерехтливий кристал пам'яті. — Я особисто вів ці записи багато років.

— А той рідкісний аномальний метал, якого на цій планеті багато... такий зелений. У тебе є точна карта його покладів?

— Теланій, чи що? — діловито перепитав Сім. — Є, звісно. У мене тут поруч і автоматична шахта працює, і цілий цех із його переробки налагоджений.

— Ну, ти, Сіме, просто безцінне джерело стратегічної інформації! — захоплено розвів руками Ордо.

— Ми можемо просто звідси зв'язатися зі Скардом на Вежі?

— Та будь ласка! — дроїд гостинно обвів маленькою рукою все приміщення центру керування. — Усе обладнання у вашому повному розпорядженні. І... ви ж твердо пообіцяли познайомити мене з вашою симпатичною Зигмою? Дивіться, не забудьте, будь ласка!