Митець таке дивне створіння. Подивишся на нього та не розумієш, що у нього в голові. От, думаєш собі, гарна будівля: всі контурі вилізанні до ідеалу: куб, коло, паралелограм… можливо навіть шестикутник? Але ось митець не бачить в сучасній архітектурі щось прекрасне. Митець бачить в цьому халтурну роботу та буде міркувати про те, як цей сором народився, але митець міг би про це думати. Замість того він блукає серед вуличок, знаходячи майже покинуті будівлі. Майже, тому що там все ще живуть люди. Без світла, без води, зі стін пливе вниз шпалери, пліснява розмножується по кутках дому, ба більше, там немає холодильника, тож про інші комфорти люди навіть мріяти не можуть. Але митець – дивне створіння. Він сідає на рибальський стільчик, дістає потрібні матеріали та творить:
Олівець торкається паперу та починає вимальовувати контури прогнилого дому, де дошки тримаються на чесному слові, залізо поіржавіло, а вікно було вибито. Контурі були тяжкі, ніби замість олівця був камінь, але водночас, щось в цьому і було. Біля будівлі з’являлися рослини, які руйнували його, тож нічого такого не було. Просто здалося. Тому митцю довелося взяти гумку та витерти необережні рухи. Прохожі напевно пройшли б мимо будівлі, називаючи бомжатником та розрухою, що звучить досить логічно. Але митець бачить інше. (А взагалі люди знають, що митець п’є каву, якщо не переплутає з фарбами, та курить сигарети. Але просто сигарети, бо ми проти наркотиків! І взагалі, дітки, не будьте, як митець). В цій розрусі митець бачить історію... життя. Він продовжує малювати, міркуючи про те, як люди жили тут раніше, як люди дожили до такого моменту, що трапилося з ними, що вони опинилися в такому становищі? Можливо, з мешканцями трапилася якась біда, або власник помер, або взагалі переїхали в бездушні коробки, які не мають ні каплі душі.
«Це безглуздо», - сказав би митець, закотивши очі, якби не був зайнятий, бо він малював інше життя, де через вікна горіле тепле світло, на даху лежав кіт, тато йшов до машини та їхав на роботу, сім’ям б мала холодильник та друзі могли б грати в карти в карти в охайному дворі.
Але тут буде нова коробка, яка знищить історію. Невже вам всім все одно на те, що нам подарували? Але, як кажуть, митець таке дивне створіння. Живе духовно, п’є фарбу та здається буде їсти тільки святий дух, але з такими темпами – митець сам стане таким. Голос буде його, як мелодія сумної скрипки, як легкі, майже ніжні натискання на клавіши; рухи його будуть, як танець біля холодного озеру. Невже, йому не легше жити з цим? Невже, його душа не буде спокійна із за якогось там дому? Ой, та він просто прикидається. Нехай знайде митець собі роботу та буде думати, як жити, а не про це все думати. Нехай, він опуститься з небес на землю. На землю.