Пролог

- Ми всі грішники. За ментальним визначенням: з поганою кармою. Ми не тільки прийшли в цей світ із невідпрацьованими помилками та хибними переконаннями, а й встигли придбати нові, за що нам «випала честь» взяти участь у ризикованому експерименті, визначальному для всього людства. Ми – вчені-лиходії, які використовували свої таланти, знання, старання для наживи, не думаючи про наслідки. Ні, іноді думаючи, але з байдужістю ставлячись до чужого здоров'я, благополуччя та життя. Ми це заслужили. Заслужили перебувати тут. В цій космічній в'язниці, яка летить у невідомість. Ми знаємо, що ми загинемо, коли досягнемо її… Масивне тіло з непереборною гравітацією, яка не відпускає навіть світло з рук нескінченної смерті. Наша кінцева зупинка або місце перевалу для нового шляху – Чорна діра. У нас немає вибору. За нас зробили вибір інші, зануривши нас як непотрібний багаж у це космічне судно. Позбавивши можливості щось змінити… Ми - непотріб людства. Серед нас є і ті, хто не чинив злочини, але є злочинцем з генетики, з ймовірністю його скоєння понад вісімдесяти відсотків у своїй ДНК, так звані ДНК-злочинці. Нікого не хвилює, що людина не робила чогось поганого. З появою нового пункту в Земній Конституції, при якій можна саджати за ґрати всіх, у кого понад вісімдесяти відсотків цього найможливішого поганого, цієї самої схильності до лиходійства, через що третина шанованих і з якихось кар'єрних вершин фахівців потрапила за ґрати. А звідти – сюди… На експериментальне судно, на якому ніхто не знає свого майбутнього після проходження радіусу неповернення. Людство отримало надсвітлову швидкість, обладнавши двигуни корабля штучно створеними чорними дірками. І все – заради Чорної дірки, яка знаходиться в центрі нашої галактики Чумацький шлях»

- Ірино, скільки нам залишилося? - Підійшла дівчина до подруги, що стояла біля прозорого пластику на всю висоту відсіку.

- Зовсім небагато, хоча ми тільки почали цей шлях.

- Якщо так, тоді навіщо до наших ДНК записали послання для інопланетян? Невже організатори польоту думають, що ми на шляху їх зустрінемо?

- Вони сподіваються, що ми їх зустрінемо на тому боці Чорної дірки. Наші організатори хочуть вірити, що ми не помремо і повернемося додому. Згадай, як нам пояснили: головний комп'ютер поведе спочатку до Чорної діри, потім вимагатиме пошуку екзопланет, на які ми повинні будемо скинути капсули з людським генетичним матеріалом із зміненою ДНК, щоб у вигляді вірусу впровадитись у існуючі організми та адаптуватися до умов конкретної планети. А потім знову знайти Чорну дірку – і повернутися назад у галактику Чумацький шлях на планету Земля.

– Навіщо нам повертатися? Щоб нас знову засадили за ґрати? Я нічого не робила проти закону. Я – злочинниця з генетики. ДНК-злочинниця. Я не хочу повертатись на Землю. Я жила чесно, дотримувалася всіх законів. На мене чекали великі перспективи. А тепер я – ув'язнена, на яку чекають лише бібліотеки в'язниці та написання романів, які навряд чи хто захоче прочитати.

- Ксюшо, ще є перспектива працювати на компанію завдяки твоїм здібностям, умінням та знанням. Щоправда, повертатись все одно будеш не додому, а до в'язниці. Ось таке часткове життя.

- Я краще залишусь на невідомій мені планеті з інопланетянами.

- Як хочеш. Тобі вирішувати. Якщо, звісно, буде вибір. А поки що нам рік добиратися до місця призначення, скидати земний біологічний вантаж, проводити досліди та передавати дані на Землю через лазерну установку.

- Ірино, скажи чесно, головний комп'ютер не дозволить комусь спуститися з корабля? Ми ж не можемо покинути це судно? І спробувати щастя на екзопланеті у нашій галактиці?

- Краще повернутися на Землю… Ніж… опинитися серед усього невідомого… та... незрозумілого...

Частина 1

Експеримент у невідомість

Глава 1 Знайомство

- Доброго ранку! Говорить головний комп'ютер. Мене звати Макс. – пролунав голос із корабля. – Я вбудований у кожен мікрон цього космічного корабля. Мене уникати чи зі мною боротися марно. Я те, що слідуватиме за Вами, що буде поряд з Вами протягом усієї цієї місії. Я – штучний інтелект. Хоч я і розчинений у всьому неживому, що є на цій лабораторії, що рухається, у разі небезпеки я прийму образ, подібний людині, забравши тільки необхідні дані і резервну копію важливих подій. Тоді ми з Вами познайомимося віч-на-віч. А поки що чекаю всіх на кухні, де почнемо загальне знайомство одне з одним.

Кожна кімната автоматично відкрилася, закликаючи пасажирів до пункту призначення.

- Дотримуйтесь зелених стрілок. - Продовжив той самий голос. - Вчора Ви тільки прибули на територію адаптованого до земної гравітації космічного корабля, деякі з Вас уже встигли оглянути спільні відсіки, дехто потоваришував. Намагайтеся відчути себе як удома, а зі своїми сусідами створити дружню сім'ю. Тому що все це і оточуючі Вас люди – єдине, що буде з Вами протягом кількох років.

Поступово пасажири наповнювали кухню, сідаючи зручніше. Хтось почував себе впевнено, дивлячись на всіх нахабним поглядом, хто боязко боявся підняти очі, щоб озирнутися на всі боки. Контингент "лиходіїв" був найрізноманітніший: від коротко стрижених, майже лисих хлопців до хвостатих рокерів, від вульгарно нафарбованих дівчат до "натуральних" скромниць. І пофарбовані особи, і перефарбовані, і з татуюваннями, і надто доглянуті.

- Дмитре, всі на Вас чекають. - пролунало в кімнаті недбалого хлопця, який валявся на ліжку.

- Та пішов ти! – відповів він.

- Вас оштрафовано на день безвихідного перебування у Вашій кімнаті.

- Та невже? Знайду чим зайнятися.

У цей момент усі шафки, всі монітори були заховані у стіни. Усі предмети, всі умови зникли. Залишилася тільки туалетна кімната, яка була прибудована біля шафи, що складала одне ціле з більшою стіною.

- Все одно ми всі помремо. Яка різниця, як я слідуватиму до місця страти: в кареті з усіма зручностями або в іржавій клітці. Підсумок один: смерть. Нехай хоч дана невелика відстрочка, так би мовити, на судові провадження з давно відомим рішенням суду. Я можу уникнути всього, що мені тут дали. – розлютився Дмитро. – Я на Землю хочу! - вдаривши кулаком об стіну, продовжив. - Хоча б на місячну базу ... Так, здохніть Ви всі!

- Вас оштрафовано на два дні.

Дмитро впав навколішки і пошепки промовив зі сльозами на очах:

- Так, відступився... Не треба було в цю авантюру залазити... Ну, відсидів би років п'ять... Навіщо сюди? На цю залізяку?.. у політ без повернення… всім же зрозуміло… послали на смерть… заради якогось безглуздого експерименту… Я – перспективний учений!... У мене могло бути яскраве життя… у мене все було попереду… а вони все забрали, що мало для мене хоч якийсь сенс.

У цей час кухня наповнилася всіма пасажирами, крім одного…

- Отже, давайте знайомитись. – запропонував головний комп'ютер.

А у відповідь тиша…

- Добре. Тоді я почну першим… – продовжив голос звідусіль. - Я вже казав, що моє ім'я Макс. Так, я – залізяка. Але я маю не тільки серійний номер. Та й ім'я. На честь мого головного творця. Він помер від раку, але спочатку, коли стало відомо, що рак запущений, і одужання не буде, єдине, що змогли зробити лікарі, так це продовжити трохи життя, мій головний винахідник спроектував усі свої нейронні зв'язки, всі спогади, життєвий досвід, вміння в мене. Він зробив це таємно. Максим, цей творець, не став пробувати лікування. Він би і не зміг – страховку було порушено, фінансів не було навіть на просту медицину. Коли Максим закінчив роботу зі мною – він наклав на себе руки. Це не здивувало нікого, тому що Максим страждав на важкий ступінь депресії, будучи невротиком. Після смерті Максима група моїх творців дала мені ім'я Макс, а внутрішню начинку міняти не стали, залишивши мій електронний мозок копією Максима. Хто хоче чаю, кави, капучино - вибирайте на табло, все приготую. За хвилину. Хто хоче продовжити знайомство? Часу в нас повно. І роботи також. До першої екзопланети у нашому списку дев'ять днів, дванадцять годин, тринадцять хвилин, дві секунди. На ній ми випустимо капсули з людським матеріалом та земними зразками, здатними адаптуватися до неземних умов. А ось найближча планета, на якій можливе життя неземного типу – перед нами. Я вже відправив на цю планету капсулу з живими адаптованими клітинами, які містять металеві елементи всередині клітинної мембрани.

– Далеко пішли. Я… про клітини з металевими елементами та про розселення земного матеріалу всюди. На всіх планетах поспіль. Хм… - різко озвалася дівчина в червоному з електронною сигаретою в руці. - Ідіотизм. Манія величі! Ми маємо бути всюди. Вітаю!

Дівчина поплескала в долоні. На що всі косо на неї подивилися.

- Бачу, - відповів Макс, - у нас з'явився перший охочий розповісти про себе або висловитися про все, що він думає… Ну, Маріє, почни свою історію.

- Якщо так просите... Можу... Чому б і ні?

«Я народилася в робочому містечку Єдиної Землі, яке виробляє величезну кількість сталевих сплавів для різних потреб за застарілою технологією. Ночами місто смерділо, у зв'язку з відключенням вночі всіх фільтрів, обминаючи служби перевірки.

Марією мене назвав дідусь, хоч мама хотіла назвати Анастасією, Настенькою, а тато Елізією… Але кого це хвилювало? Мою долю вирішували не мої батьки, а батьки моєї мами. Мої дідусь і бабуся не бажали бачити його як мого батька. «Його» - це роботягу, який працює на місцевому заводі в цеху розбирання супутників земної орбіти, що вийшли з ладу. Моя мати… це окрема тема.

Вона подобалася всім, хто її погано знав. Довго витримати її неможливо.

«Яка у тебе класна, гарна мама» - мені це постійно говорили. Так, класна, так, гарна. Але свою доньку вона ігнорувала. Допомогти фінансово – будь ласка. Допомогти душевно - вона мене не розуміла і не намагалася обговорити теми, що сильно хвилюють мене, ситуації, в яких вона грала визначальну, домінуючу роль.

Ось я й росла поганою дівчинкою, беручи участь у сумнівних проектах. Зустрічаючись із тими, хто їй не подобається.

Моя мама працює адміністратором на орбітальній станції у готелі відомої космічної мережі, розташованої поблизу Юпітера. Вона говірка настільки, що їй неможливо рот закрити. І любить постійно втручатися в моє життя, вмовляючи зробити так, як йому хочеться. Що навіть звідти, біля Юпітера, вона постійно мені дзвонить, щоб поумовляти мене зробити щось із її забаганки. Мама домовилася з міжпланетною супутниковою корпорацією про дешеві дзвінки між планетами: вона дуже сподобалася одному клієнту, який виявився власником такої корпорації мобільного зв'язку. Що тепер мама дістає мене, навіть будучи на роботі біля іншої планети. Просто жах!

Я намагалася від неї куди подітися, сховатися. І знайшла дивну роботу.

Я не стала влаштовуватись на завод інженером космічних кораблів, як хотіла моя мама, хоча моя освіта вела мене тільки на такі заводи космічної техніки.

Я вирішила піти іншим шляхом. Мій хлопець, який тепер уже колишній, зв'язав мене з однією конторою, яка розігрувала квитки на поїздку до орбітальної станції Плутона за певні покупки речей, зроблені за нанотехнологією, але насправді такими не є. Ми дзвонили кожному опитаному, заявляючи, що вони виграли можливість взяти участь у розіграші цих самих путівок, але на місці їм повідомляли їм, що треба спочатку щось купити з нашого каталогу продукції нано-технології, а потім купили допускаються до розіграшу. І як завжди, вигравав хтось із наших підставних клієнтів.

Якось у нас взяла участь бабуся дружини президента корпорації міжпланетних перельотів і накупила багато таких дрібничок. Але головного призу, звичайно, не отримала. Ця жінка хотіла зробити чоловікові подарунок у вигляді подорожі до Космосу, оскільки на пенсії вони перестали залишати кордони Землі. А онука, вийшовши заміж за таку впливову людину, перестала відвідувати її. Чоловік тієї жінки влаштував грандіозний скандал через витрачені гроші. А її покупки були звичайнісінькими поширеними речами. Ось ця бабуся й поскаржилася на нас своїй онучці. Покупки було досліджено. До нашої контори прийшла перевірка. І все. Усіх посадили.

Мене взяли в цей проект, бо я за освітою інженер з виробництва космічної апаратури. І за другою освітою, яку отримала незадовго до облави, я генний інженер зі створення життя неземного типу»

Марія закінчила свою розповідь.

– У мене схожа історія. – почав хлопець навпроти. - Мене звати Михайло.

«Я створив свою справу. Ігри для мобільних телефонів. Бізнес стрімко розвивався. Прибуток постійно зростав. Якось я вирішив розширитися, вийшовши на новий ринок, на якому були телефони з 3-д-об'ємною технологією. Це коли зображення виходить у вигляді блискучих частинок з екрана телефону і ці частинки створюють тривимірну модель даного зображення.

Я не люблю експериментувати. І взагалі вважаю, що десять відсотків творчих людей створює щось, а решта дев'яносто переробляють те, що зробили ці десять відсотків. І, якщо створювати нові ідеї, можна з ними прогоріти, от я і вважав за краще використовувати те, що сподобалося всім. Я постійно переглядав списки кращих ігор і давав у роботу завдання, засновані на іграх, що вже завоювали ринок. Ми переробляли відомі проекти, виходили нові ігри.

Коли я вирішив розширитися, найняв на роботу кількох програмістів. Я не беру, будь-кого. Перед тим, як хтось переступав поріг мого офісу, проходило три місяці випробувального спілкування через Інтернет: я давав завдання, хто їх виконував, того й запрошував на роботу.

Серед останніх найнятих програмістів була одна дівчина, яка добре виконала тестові проекти, на роботі одразу втягнулася, перший рік пропрацювала відносно перспективно, враховуючи, що перший рік я даю на навчання на робочому місці, тому що цьому напряму діяльності (ігор для мобільних телефонів) особливо не навчають в університетах. Але потім у неї робота не пішла далі. Людина повинна розвиватися на своєму місці, враховуючи скільки часу минуло, але вона далі не розвивалася. І працювала повільно. І постійно намагалася запропонувати свої ідеї як нові проекти. Втручалася у мій вибір наступних проектів. Їй не подобалося, що вибирав відому гру для переробки. Говорила, що через це фірма не може широко розкритися, що продаж був би більшим, якби ми випускали свої ідеї. Але зі своїми ідеями можна прогоріти: гра може нікому не сподобатися. Що тоді?

Ось я звільнив цю програмістку. Скільки було сліз. Згодом стало відомо, що вона була дівчиною хлопця, який працює у Службі безпеки Землі. Так, на дрібній посаді. Але він почав копати під мою фірму, знайшов усі оригінали, з яких я брав ідеї, вона йому дуже допомогла. А батько цього хлопця – начальник місцевого управління у цій службі.

І все… Мене посадили за плагіат. А цю програмістку поставили на моє місце - начальницею в моїй фірмі, яку я створив своїми власними руками. Починаючи з команди із трьох осіб.

А в цей проект я потрапив, бо до цього працював на місцевому автомобільному заводі програмістом. І створював програми для роботи роботів. Ці програми все ще використовуються на тому самому заводі. Ось мене і вважали за цінну людину для цього польоту»

- А навіщо ми тут? Якщо все відповідає великий комп'ютерний розум Макса? - Запитав хлопець, що сидів осторонь, з кошлатою зачіскою.

- На всякий випадок. – відповіла Марія. - Раптом знадобимося.

- Чому вони не пустили самого Макса у таку подорож? – Продовжив той самий хлопець недбалого вигляду. - Мене звати Артур. Я ось не можу зрозуміти, навіщо ризикувати людьми, якщо штучний розум настільки розумний і товариський, що зміг ми й сам долетіти до Чорної діри, все звідати, пролетіти через неї і повернутися, прихопивши по дорозі багато цікавих історій?

- Дякую за «настільки розумний і товариський», але мої творці боялися, що я вирубаюсь і зламаюся при проходженні тієї самої Чорної діри, до якої ми прямуємо. – Потім Макс додав. - Потрібна команда професіоналів, яка зможе включити мене назад, полагодити мене і повернути корабель на Землю, якщо мене неможливо відновити. Якщо Артур включився в розмову, то, будь ласка, розкажіть про себе. Про свою причину, чому Ви тут.

Я, - почав Артур, - потрапив сюди через мобільні телефони: ремонтував їх, скачував приватну інформацію з телефонів і продавав її на порносайтах. Думав, що мене не знайдуть – а мене одразу виявили. Я не тільки телефони ремонтував: раніше займався і планшетними комп'ютерами, міг із зовсім пошкодженого пристрою створити щось цілком працююче «чудо». Ось я і тут, може, хтось вирішив, що я можу стати в нагоді зі своїми знаннями та вміннями в ремонті мобільних та комп'ютерів.

- А ось серед нас є комп'ютерний геній, нехай він про себе розповість. – запропонував Макс. – Кирило, прошу Вас, повідайте всім нам свою історію…

- Я – не комп'ютерний геній… я – звичайний хлопець. Мене звати Кирило. Я дивлюся тут на цьому кораблі зібрані цікаві люди. Я краще виступлю потім, наприкінці, а спочатку передам ініціативу ось цій прекрасній дамі, що сидить біля мене. - І він вказав на жінку, що сидить біля нього, одягнену дуже елегантно.

- Мене звуть Наташа. - обізвалась та жінка, вимовляючи слова самовпевнено і гордо. – Я – цілитель. Я бачу ауру, енергетику. Здається Вам дивним і дивним, що в наш час, коли польоти з однієї планети на іншу стали повсякденністю, може існувати такий вид заробітку, як ясновидіння, вигнання нечисті, відновлення аури. А чому я тут? Тому що зв'язалася з одним бовдуром.

«Мій шлях на цей корабель почався, коли я познайомилася з одним директором маленької комп'ютерної фірми, що пише для планшетних комп'ютерів, у спокої поміщаються в долоню, а при включенні показують візуальні екран і клавіатуру, які з'являлися перпендикулярно фізичному екрану. У цього начальника, якого звали Анатолій, був тяжко хворий батько. Рак останнього ступеня. Лікарі пророкували тому батькові кілька місяців. Я з ним попрацювала. Звісно, я не можу лікувати такі випадки. Тому я сказала Анатолію, що я рак зупинила, але, якби раніше за мене вони б знайшли, я б повністю зцілила. На той момент фірма у Анатолія йшла до біса. Люди від нього йшли, нових набрати не міг. Через кілька місяців головний його програміст захворів. Щось із нервами. Анатолій попросив мене подивитись його підлеглого. Я відмовлялася, щоб набити собі ціну. Ось я нарешті погодилася. Того програміста звали Тимофій. Ще, до знайомства з Тимофієм, Анатолій попросив мене позбавити Тимофія його дружини Вікторії, яка вже явно йому не підходила, була просто жах, і через яку Тимофій став погано і менше працювати. Анатолій стверджував, що не розуміє, чому Тимофій із нею. Тоді я вигадала, що Вікторія – портал, з якого виходить вся нечисть і чіпляється на Тимофія. Коли ми троє їхали в машині (я, Анатолій та Тимофій), до місця проведення ритуалу, Тимофій почав відповідати на запитання. Він сказав, що нічого нікому поганого не робив. Що просто хоче одужати та жити зі своєю дружиною та дитиною. Я це усікла. Я сказала Тимофію, коли приїхали, у присутності Анатолія, що треба щотижня ставити захист на нього, або розлучитися з його Дружиною Вікторією. Я побачила негативну реакцію Тимофія на сказане мною. І тоді я додала: ну можна закрити Вікторію. Але вона має погодитися на лікування. Мені потрібна згода її. Тільки тоді можна розпочати її лікування. Ми думали, що Віка не погодиться зі звинуваченнями і особливо на лікування. Але ось облом: вони почали лікування разом, Тимофій та Вікторія. Спершу я її закрила. Його почала чистити. Потім чистила обох. Спочатку чистила ауру. Потім – чакри. Вони мені спершу платили щедро. Потім я з ними зв'язувалася телефоном. Оплата через інтернет на рахунок сестри також була щедрою. Потім вони стали платити вдвічі менше, потім взагалі оплата знизилася до смішних цифр: у три-вчетверо від первісної вартості одного сеансу. Я не відразу дізналася про це. Але потім, дізнавшись у сестри, які у мене надходження на її рахунок від цих клієнтів, я була здивована. Я зателефонувала до Тимофія, нагадати про оплату, якщо він забув заплатити. Але той сказав, що нічого не забув, що все переклав, останній переклад напередодні вночі.

Я зрозуміла, що зиску більше не буде від них. Я запропонувала їм поки що припинити заняття. Я так і сказала, що я розумію, що це напружено у матеріальному плані, що й перерву можна зробити, аби набратись сил.

Я переключилася на свого преміум-клієнта – Анатолія, який забезпечував мене вигідними багатими клієнтами. А той постійно скаржився, що в нього справи погані з бізнесом, що фірма руйнується, загинається. Я з Анатолієм також провела сеанси. І з його дружиною Ніною. Я знала, що Анатолій одружений удруге. І тоді ще, коли лікувала його батька, я пояснила Анатолію, що має здоров'я проблеми через його першу дружину. Я сказала, що його перша дружина Світлана приворожувала його, а як приворот підливала свою кров в їжу. І що зараз Світлана живе з чорним магом, що вона багато зробила всього поганого, що вона через це не матиме дітей, поки вона не покається. І що колишня його дружина заздрить усім, хто має дітей. А у тієї Ніни, справжньої дружини Анатолія, була після народження доньки післяпологова депресія, їй здавалося, що балкон обвалиться, коли вона виходила на балкон. Ніла розповіла, що у неї волосся сильно вилізло, що схудло дуже сильно (хоча це буває у всіх, хто годує грудьми, бо поїсти ніколи, а малюк останнє висмоктує). Анатолій із Ніною сказали, що вже ходили до одного цілителя, той усе зняв. А я переконала їх у тому, що зняв поганий вплив першої дружини Світлани не до кінця. Що Ніні Світлана поставила прокляття «на смерть». Ось і тут я Анатолія та Ніну вигідно використала.

І мені треба було придумати, чому фірма валитись.

Я попросила Анатолія увімкнутися. Той подзвонив Тимофію, що треба до мене приїхати. Що він відвезе? Без Вікі. Тимофій не захотів без Вікі приїжджати. Тоді я сама особисто зателефонувала до Тимофія. Віка включилася в розмову і прямо спитала, що я хотіла такого Тимофія розповісти. Я відвернулася, що хотіла сказати Тимофію, що його дружині потрібен психотерапевт, що не знала, як їй це сказати. Начебто повірили.

А потім, коли Тимофій був на роботі, Анатолій просив Тимофія допомогти відвезти його на Станцію технічного обслуговування авіамашин, де знаходилася його машина. І тут мені смс, що час. І я – дзвоню Тимофію, що треба терміново до мене приїхати. Вони, Тимофій та Анатолій, до мене приїхали. Тут я говорю, що Вікторія кілька разів приворожувала Тимофія, що вперше це робив хтось інший, у наступні – Вікторія. Що востаннє було приворот зроблено неправильно. Тож Тимофій і захворів. Тимофій на мої слова відреагував сухо. Промовчав.

Нічого. Тоді я почала обробляти Анатолія, знайшовши для нього виправдання, чому фірма руйнується. Я написала Анатолію, що через Тимофія він деградує, не розвивається, що фірма через Тимофія йде в яму, що якщо Тимофій залишиться у нього на роботі, то фірма загнеться і буде в ямі. А Тимофій, як я йому казала, хворів через свою дружину Вікторію. Хоч у них і був чотиримісячний малюк, мені було все одно, що хлопчик втратить батька.

Той Анатолій так злякався. Він вірив усьому, що я казала. Він дивився на мене як на божество. Анатолій навіть у списку контактів у себе в телефоні записав мене під ім'ям «Ангел Наташа». Ось сміху! Який я ангел?

Тимофій сам перестав звертатися до мене. Але він продовжував хворіти. А цей дурень Анатолій з кожного питання дзвонив мені і питав, як вчинити. Він! Чоловік! А сам не міг ухвалити рішення! Йому потрібна була постійна порада. Від мене…

Анатолій боявся за фірму, тому відчайдушно намагався змусити Тимофія зробити те, що я казала, що треба зробити як лікування. Я прямо не сказала Тимофію, кинь дружину. Але завжди про це натякала. Звісно, не відразу. Я ж розумію, як треба: спочатку входиш у довіру, а потім капаєш і капаєш, всіляко опрацьовуючи клієнта.

Ось і в цій ситуації я спочатку увійшла в довіру до Тимофія. А потім давила потроху і давила, переконуючи, що треба зайвих людей позбуватися, що дружина приворожує... ця дурниця возила Тимофія до мене на лікування. За рекомендацією Анатолія.

А потім я Вікторії телефоном пояснила, що чоловіка треба відпустити, щоб утримати. Вона погодилася з цією точкою зору.

Анатолій щодня писав Тимофію, що він з'їде через місяць, як я казала. Скидав йому наше листування. Умовляв, щоб Тимофій до мене зателефонував, щоб не сталося цього передбачуваного… Все вмовляв Тимофія зробити те, що я просила.

У результаті Анатолій повірив, що всі біди через Тимофія. А Тимофія лиха – через його дружину. А я все капала, що треба позбутися Тимофія. Неявно, так… звинувачуючи, що через нього погана енергетика на фірмі, тому фірма згортає свій прибуток і взагалі удача йде з фірми.

Анатолій повірив, але звільнити не зміг Тимофія. На Тимофеї трималася вся фірма. Тимофій сам одужав. Без мого втручання. Потім Тимофій знайшов іншу роботу та звільнився. Анатолія фірма продовжувала валитися. Кажуть, через погане управління. І тому, що всі проекти були здерті з уже випущених кимось іншим і популярних ігор. Анатолій почав зазнавати збитків. Фірма впала остаточно, дружина з дочкою від нього пішла.

І він спився, божеволіючи. Анатолія помістили до психлікарні. А мене знайшли його родичі, мене заарештували за шахрайство. Анатолія спробували реабілітувати. Вилікувати. У цьому йому допомагали його улюблені батьки. Потім дружина Ніна повернулася до нього. Анатолій пішов на виправлення. Дружина Ніна відкрила за допомогою грошей своєї сім'ї та через колишні зв'язки Анатолія фітнес-клуб. Здається Сонячний фітнес. І Ніна вклала гроші у відновлення фірми Анатолія. Люди повернулися до нього. І все запрацювало, як і раніше. Прибуток піднявся. Анатолій зміг знову платити гідну зарплатню. Він помирився з Тимофієм та Вікторією, які все Анатолію пробачили. Дружба зав'язалася наново. А в мене погіршувалося моє становище. Один за одним почали випливати випадки з моїми минулими клієнтами, яких виходило розлучати зі своїми сім'ями. Не я ж у цьому винна. Вони самі не вірили у свої стосунки. Я їх тільки спрямовувала. Це вони самі уникали своїх улюблених людей. Ніхто їх не примушував. Значить, кохання було недостатньо, раз повірили та пішли з родини. Я тут ні до чого. Якщо вони розлучилися зі своїми коханими, значить, заслужили! І гроші вони мені самі віддавали. Я їх не примушувала»

- Ну, ти та сука! – відповів хлопець, що сидів поруч. – І навіщо ж така погань знадобилася на цьому дослідницькому судні?

- Ми тут усі такі, як я. Я доктор. Я нещодавно закінчила навчання. Я не мав грошей вчитися. Мені тридцять дев'ять років. Мої дві дочки залишилися у моєї мами. А ось це зцілення багатих клієнтів дозволило мені провчитися і отримати диплом лікаря, забезпечити дочок нормальним життям, возити їх щоліта на море. Якщо ти не такий поганий, як ми, - звернулася Наталка до хлопця, що їй задав питання, - розкажи, чим ти від нас усіх відрізняєшся.

- Добре. Розповім. Я нічого поганого не робив. Я – ДНК-злочинець. До речі, мене звуть Олександр. Я – пілот ось таких космічних кораблів, на якому ми зараз перебуваємо. Мені більше нема чого сказати, крім того, що мене заарештували в день моєї весілля. Нам дозволили розписатися, а потім мене забрали. А наступного дня мене розподілили на цей проект. Ми навіть не попрощалися. І більше я її ніколи не побачу.

- Я теж ДНК-злочинець. – включилася до розмови Ксюша. - Мене звати Ксенія. Я – біолог. І я теж залишила кохану людину на Землі, практично, як тільки ми зареєстрували наші стосунки. Щоправда, ми встигли з'їздити до весільної подорожі до зіркової системи альфа Центавра. Мене заарештували після повернення з любовної казки на Землю.

- А я ось щось середнє між ДНК-злочинкою, - продовжила загальну сповідь Ірина, - і вчинила злочин. Я працювала у музеї військової техніки, бо навчалася на творця бойової зброї. Але керівництву не сподобалося, що відвідувачі чоловічої статі не хотіли від мене слухати пояснення, навіщо потрібний кожен екземпляр. Щоб дівчисько їх навчала! Як же так! У книзі відгуків про музеї скаржилися з проханням замінити мене на мужнього співробітника, який не тільки книжок начитався, а й сам постріляв із чоловічої зброї. Мене звільнили – я вирішила помститися. На вихідних я пробралася до музею, знаючи про всі системи захисту, і забрала найдорожчий експонат. І сховала його в камері схову, розташованої в іншому місті. Такий галас почався. За всіма місцевими новинами передавали, роботи-поліцейські опитали всіх, хто поряд жив. Перевірили усі варіанти мотивів, аж до мого звільнення. Ось і мою квартиру перевірили – нічого не знайшли. А через тиждень я сама повернула вкрадену, поклавши зброю на колишнє місце. Ось тут я і попалася: я не знала про встановлення додаткових прихованих камер. Мене засікли. І заарештували. За крадіжку.

- Мене також на гарячому взяли, коли я перебивав номери на авіамашині. Машина виявилася міченою. Принадою. – обізвався хлопець із кам'яним обличчям. – Між іншим, мене звуть Микола. Думаю, я тут через мої знання в ремонті різних машин і механізмів. У молодості я підробляв тим, що відбирав сумочки та мобільні у підлітків. Ті, прямо, і кричали: будь ласка, не ображайте нас! А одного разу повалили з другом одного міцного на вигляд хлопця, а той почав благати: будь ласка, не бийте мене! Мені раніше це було смішно. А тепер розумію, що неправильно жив. Навіщо кривдити когось? Зараз я здоровий, сильний, можу щось образити, відібрати щось у слабкого, наприклад, підлітка. А потім я постарів, і хтось молодий і нахабний почне щось у мене вимагати... Прикро, звичайно. Але минуле не зміниш. Та й місце не те, щоб змінювати наслідки свого грішного життя. Пізно вже. Я тут, на цьому чортовому кораблі. І не відомо, скільки мені жити лишилося. Не вірю я, що, пройшовши через Чорну дірку, я ще живий. Розплющить нас від сильної гравітації. І все. Кінець історії.

- А я хочу вірити у краще: ми пройдемо через Чорну дірку – і опинимося в паралельному світі, у такому ж, у якому зайшли до цієї маси безмежної гравітації. Хочу вірити, що ми вийдемо з Чорної діри в таку саму галактику, в якій жили. І знайдемо нашу планету Земля. Ще у ранньому розвитку. До цього закону про ДНК-злочинців. І почнемо своє життя заново. У вигляді богів, що спустилися, з небес. А місцеві аборигени нам схилятимуться, як божествам. Отак… До речі, я – Анастасія. Дуже приємно з усіма Вами познайомитися. Я – лінгвіст. Знаю понад сто мов. Я вже втратила рахунок. Щомісяця я вивчала нову мову. А сюди я потрапила через своє ДНК. Я – ДНК-злочинець.

- До речі, - озвався Макс, - Вас не дивує, чому саме Ви потрапили до цього проекту. Відповім: Ви не єдині. Слідом за цим космічним кораблем попрямує до Чорної діри один за одним ще кілька кораблів. А решта грішників потраплять до інших проектів. Так, на Землі та на орбітальних станціях люди страйкують, що їхні кохані увійшли до таких сумнівних проектів, що доводиться, можливо, розлучитися з ними назавжди. Але поліція блокує такі хвилювання. Уряд обіцяє переглянути свою політику щодо таких учасників, як Ви. Але для таких ризикованих проектів на один кінець добровольців не знайти. І тим паче освічених. Поки уряд годує обіцянками переглянути свої дії, таємно запускаються інші експериментальні судна. Коли буде вирішено припинити всі операції - всі учасники експерименту будуть далеко, можливо, за межею неповернення, або вони фізично не зможуть повернутися додому через найгірший варіант експерименту. Отже, ми вже в дорозі. Я запрограмований не дозволити цьому космічному кораблю повернутися на Землю, не досягнувши координат Чорної діри. Тому пропоную продовжити заповнювати наш спільний час розповідями про минуле життя. Розкажи про себе, Світлано...

- Добре. Отже, мене звуть Світлана, як було сказано Максом. Я – нейробіолог. Я – кандидат медичних наук. Останнім часом, перед тим, як мене оштрафували за видачу напрямків на неіснуючі препарати, я працювала у трьох лікарнях, одна з яких була приватною. І давала лекції іноземним студентам у державній установі. Грошей мені вистачало на розкішне життя. Я не скористалася громадським транспортом. Перспектив мав повно. Ось тільки особисте життя не складалося. І це зрозуміло: вільного часу я просто не мав. Але я продовжувала працювати понад норму, намагаючись наситити свій апетит. В даному випадку не прогавила і легкий шлях наживи: влізла в авантюру з прибутком від призначення певних препаратів. Заробила ще капітал, втратила ще більше особистого часу. Потім мене впіймали – і цього особистого часу стало безмежно. Але особисте життя кудись зникло на зовсім. Могло бути все, а стало нічого. Мною цікавився один лікар. Окуліст. Але мені завжди було ніколи. Та й хотілося краще партію. Так, розумний. Так, освічений. Вихований, правдиво, прямий майже з усіма. Я думала, я ще маю час. Час подумати. І почекати чогось кращого і набагато перспективнішого за нього. А зараз я була б щасливою, якби він опинився тут, на цьому космічному судні поруч зі мною. Хоча мої думки огидні: бажати люблячому тебе людині опинитися на кораблі, який, може, зникне назавжди через кілька місяців, розплющившись через шалену гравітацію. Але мені було б спокійніше, знаючи та відчуваючи, що близька людина поряд до останніх твоїх днів.

Мовчання. Здавалося, всі виговорили. Або вирішили про решту зберігати мовчання.

Тишу порушив Макс:

- У нас залишилася ще одна розповідь. Але, мабуть, навряд чи автор цієї розповіді розповість свою історію. Дуже вже скверний у нього характер. Один учасник експерименту покараний за неввічливе зі мною спілкування. Ви ознайомитеся з ним пізніше. Звати його Дмитро. А поки що можете розходитися по своїх кімнатах. Або взагалі побродити як екскурсію по всьому космічному кораблю. Освоюйтесь. За кілька днів розпочнуться заняття. Всі вільні.

Пасажири розійшлися хто куди. Космічний корабель був невеликий для економії місця, маси, енергії. Тому він швидко всім набрид. Але учасники проекту ще не знали, скільки таємниць зберігається в кожному квадратному сантиметрі міжзоряного транспорту. І скільки всього цікавого на них чекає саме на цьому непримітному космічному судні.

- О Боже! Там хтось є! – закричала Ксенія, перебуваючи у механічному відсіку. - Там хтось важко дихає. Ай!

Макс просканував весь механічний відсік. І виявив зайвого пасажира.

- Тривога! Тривога! Сторонній на борту! Блокую всі відсіки! Механічний відсік у червоній зоні.

- Допоможи, будь ласка... Я нікому не завдаю шкоди... Я лише хотіла бути з ним. – обізвався жіночий голос із масивної конструкції. - Я не можу сама звідси вилізти. Я застрягла.

Макс просканував таємничу пасажирку крізь конструкцію, де вона знаходилася.

- Тривога скасовується. Новий суб'єкт не таїть у собі небезпеки. На відсіках блокування знімається.

У механічний відсік в'їхали два робота, які акуратно, не пошкоджуючи механізмів та конструкцій, знімаючи панелі, шасі, роздрукували виріб, у якому була дівчина. У цей час усі втекли у механічний відсік.

– Людмило… – прошепотів Олександр. – Людо! Як ти тут опинилася? Навіщо? Ти ж загинеш разом із нами! Ти ж розумієшся, що ти зробила? Ми ж летимо до Чорної діри!

- Як Ви тут опинилися? - Запитала Наталка.

– Я працюю у секретній службі космічної авіації, де й познайомилася зі своїм чоловіком. Олександре, ну обійми ж мене!

Олександр розгублено підійшов до Людмили та обійняв її.

– Не треба було цього робити. Але я дуже щасливий, що ти тут, зі мною.

- То Ви не відповіли на запитання: як Ви тут опинилися? Працювати в секретній авіаційній космічній службі не означає бути там, де Вас не очікують побачити.

– Я працювала над цим проектом. Займалася начинкою цих самих космічних кораблів, що прямують до Чорної діри. Коли Олександра забрали, я пробила через своїх друзів, чи братиме він участь у всьому цьому. І на якомусь проектному судні. Ось під час своєї роботи я підготувала все. Написала документ на вихід із обіду. Відбилася на прохідній, що вийшла. Але не покинула роботу. І загубилася у всьому цьому. Все заради того, щоб бути з тобою.

– Тепер у нас на одного фахівця більше. - Прокоментував Макс. – Сучасна екологія замкнутої системи нагодує та напоїть додаткового члена команди такої важливої експедиції. Ласкаво просимо на борт!

Розділ 2 Життя на космічному кораблі

- Доброго ранку! - заспівав Макс. - Ми пройшли достатньо шляху від Землі. Тепер настав час відкрити причину, чому Ви тут. Наш телескоп Хілл, що залишив Сонячну систему сто сорок років тому, оснащений потужним радіоприймачем, отримав сигнали з тієї самої Чорної діри, до якої ми прямуємо. Звичайно, це не логічно, тому що Чорна діра – масивне тіло з нескінченною масою та гравітацією, що навіть світло не може її покинути. А тут ми, людство, отримуємо сигнал звідти, де його не повинно бути і не може бути. І цей епізод підтверджує теорію про Червоточини, через які ми можемо швидко проходити простір та час. Тієї самої теорії, в якій Чорні діри є загадковими Червоточинами в інші Всесвіти, паралельні світи. І телескоп Хілл виявив космічний корабель, який залишив Чорну дірку, а згодом увійшов до неї назад. Людство на порозі нового відкриття. І ми будемо першопрохідниками у цьому. А тепер настав час підготуватися до зустрічі з неземними цивілізаціями. У кожній кімнаті розміщено крісло для навчання. Ви пройдете курс по єдиноборствам, позаземним мовам, що спираються на математичному обчисленні, курс мови роботів, заснованому на двійковому коді, прискорені курси з виживання в неземних умовах і поза зоною проживання, курси пілотажу різних космічних апаратів, ремонту найрізноманітнішої техніки, курси робототехніки (ремонт та управління), отримайте коротку медичну освіту, вивчіть теорію ведення воєн, далекого та ближнього бою, генетику земного та позаземного типу. Ви потренуєтесь в управлінні останніх моделей літальних апаратів космічного типу. І все це тут, на цьому космічному кораблі. Або біля нього; тільки не намагайтеся втекти: бігти нікуди, та й усі мої пташки запрограмовані слухатись мої команди, що б не вибрав пілот у кабіні управління. Ну все! За справу!

У кожній кімнаті-каюті з під підлоги з'явилося крісло з кріпленнями для ніг, рук і голови. Перед ним голографічно, закликаючи, завис у повітрі напис «Ласкаво просимо. Навчальне крісло чекає на свого учня».

- Що це в біса таке?

- Не сяду я в це!

- На цей електричний стілець – нізащо!

Всі тільки обходили з усіх боків дивне крісло, роздивляючись і трохи торкаючись його.

- Сідайте. – сказав Макс. – Крісло нікого не вкусить. Це входить у процес навчання. Людмило, зачекайте, Ви навчитеся пізніше.

Кожен почав сідати в чудову штукенцію. Щойно хтось сідав у крісло, воно автоматично замикало ноги, руки, шию та голову. Перед кожним, хто сидів, виринав образ, який насувався на все тіло. А в тримачах рук, ніг, шиї виступили маленькі голочки, які вп'ялися глибоко в шкіру, змушуючи здригатися охоплену жертву добре підібраними за розміром частин тіла кріпленнями. Ні. Не було все заздалегідь виміряно та підлаштовано. Просто розміри самі підлаштувалися під конкретного учня, що сидить. Але серед загального образу виділялася цівка, що складається з тексту, картинок, схем, яка сама шукала контакту з очима, намагаючись проникнути в них. А навколо учасника навчання, що сидить, з'являлися привиди нього самого, що вчиняє ті чи інші дії, узгоджені якоюсь програмою з певної послідовності. Ніби бачить і слухає і сидить одночасно в чіткому зображенні, і кориться командам, виконуючи їх, але перебуваючи у примарних видах, ніби наклали на кожен кадр плівки з різних сюжетів, що відбуваються відразу в різних паралельних світах.

Біологічний годинник зупинився. Це крісло і живило, і очищало від продуктів життєдіяльності через ті малесенькі голочки, змушуючи забути про свої потреби. Але не надовго. Раз на дванадцяту годину робилася велика перерва рівно на годину. Ось тоді можна було згадати про сон, харчування, найпростіший туалет, про елементарний відпочинок.

Минуло триста годин теорії. Настав час практики. Первинна практика. На тому ж кріслі. Чотири години. Майже безперервних. Щоб не з'явилися застій, всілякі пролежні, крісло давало сигнали м'язам на скорочення, розслаблення кожні сорок хвилин. За десять хвилин.

А Людмила тим часом спостерігала за тим, що відбувається, дивуючись усьому, що відбувалося на цьому тепер такому загадковому космічному кораблі.

Люда всі ці двадцять дев'ять днів, поки решта пасажирів перебувала в навчальному кріслі, проводила час у бібліотеці та на кухні.

У бібліотеці вона вибирала з електронного переліку потрібну книгу, потім сідала в одне з маленьких бібліотечних крісел, завантажувала вибрану книгу і заплющувала очі, тримаючи руку на планшеті, розташованому праворуч на рівні кисті руки. Перед очима виринав текст, проносившись у швидкому темпі.

На кухні Люда пила свій улюблений чорний чай, роблячи його вручну, відмовляючись використовувати автомат для приготування подібних напоїв. І готувала сніданки, обіди, експериментувала у приготуванні тортів. І все це з натуральних продуктів, вирощених прямо тут, поблизу. Руками… не своїми, а Макса. «Руками» цього універсального штучного розуму. А все тому, що… Екологічно замкнута система на даному кораблі передбачала п'ять садів різноманітних харчових рослин і двадцять різних акваріумів з морськими та річковими мешканцями, а також десять міні-лісів, розташованих у різних відсіках даного транспортного засобу пересування та проживання.

Так, постаралося людство у винаході… Не виріб космічної промисловості, а справжній шедевр, що не вміщується ні в які рамки повсякденності та звичного життя, схвильовує навіть збочений інтелект сучасного письменника-фантаста.

– І довго вони ще будуть під кайфом на цих кріслах! – подумала вголос Людмила.

- Небагато. – відповів Макс. – Або Вам відповісти, як відповідають машини: триста дев'яносто годин п'ятдесят…

- Досить! Досить. Мені й так все до горла!

- А Вас ніхто не змушував ховатись у механічному відсіку.

- Кохання змусило. Та кому я говорю? Машині? Тобі ж, Максіку, цього не зрозуміти.

- Я знаю, що таке кохання. Я це знаю і розумію через спогади та переживання свого творця, з якого була зроблена моя проекція. І, судячи з усього, я більше розуміюся на нещасливому коханні, ніж у щасливому. У мене… у мого «прабатька» був багатий досвід у нерозділеному коханні. Так що звертайтеся. Допоможу порадою.

- Я сподіваюся, що до тебе мені не доведеться звертатись. Хочу вірити, що в мене щасливе кохання. Щира та взаємна.

- Як це, щасливе кохання? - Макс дивувався. – У мене закладено з цього питання лише наукові терміни, пов'язані із гормонами, рефлексами. Одна теорія. Жодної практики. То що таке щастя? Відчуття радості, душевного піднесення, бажання посміхатися... Я знаю це з теорії. Насправді ось що: мій прототип був нещасним, сумним людиною, якому, крім роботи, більше ніде не щастило.

- Я не знаю, як описати щастя та щасливе кохання. – відповіла Людмила. - Мене моторошно тягло до мого коханого, без нього було самотньо. З ним важко, але без нього ще гірше. Олександр постійно намагається мене змінити, ніби я маю відповідати якомусь шаблону, а не бути тією, яка я є насправді. Всі люди, на роботі, батьки, кохані, батьки коханого, друзі, чекають від нас якоїсь відповідності чомусь. Ми повинні відповідати якимось прийнятим у суспільстві нормам, поділу за чоловічою, жіночою статтю, нескінченним вигаданим кимось правилами. А навіщо? Хочеться бути самою собою. А тут навіть із чоловіком доводиться стикатися з якоюсь відповідністю. Не відповідатиму – кине мене і знайде ту, яка захоче відповідати всьому цьому. Насправді, я також не знаю, що таке щастя. Поки що з кимось – тимчасово не самотньо. Залишаюся одна, коли чергові стосунки руйнуються, на душі незрозуміло, що діється. Починаються нові відносини - розумієш, що самій було краще. Відносини знову розриваються. Я не спромоглася без свого чоловіка прожити кілька днів. Це як залежність, страх залишитися одинаком. Та й не лише страх. Мені важко залишатися однією. Подруги, сім'я не заміняють цього прагнення бути зі своєю половинкою. Це просто потрібно. Є люди, яким це байдуже. А може, вони лише прикидаються. Так ось, з коханим важко через його постійні примхи, спроби мене змінити, виліпити з мене якусь ляльку, забувши про мою особистість, та й проігнорувавши всі мої особливості. А без коханого так погано. Не можу нічим зайнятися. З ним не можу через відсутність часу. А коли сама – через відсутність бажання. Ось таким людям, як я, мабуть, важко жити. Але нічого з цим не поробиш. Тож щастя, його опис, на сто відсотків невідоме і незрозуміле навіть людині, яка обов'язково до неї прагне.

– Я ніколи не цілувався. – сказав Макс.

- Якби в тебе було тіло, я б тобі показала. – відповіла Люда. - Це ж не зрада: поцілувати робота.

– Я бачив, як цілуються. Не треба мені показувати. Я хочу сам це відчути. Але якби ти була при нашій розмові, під час якої ми знайомилися один з одним, ти б дізналася, що в мене є тіло.

Зі стіни корабля висунулося неактивне тіло робота. І відразу масивна механічна рука з тієї ж стіни торкнулася до потилиці робота, вставила чіп, провела налаштування – і…

- Вітання. Мене звати Макс.

Потім голос із самого космічного корабля підсумував:

- На цьому судні багато таких сплячих роботів. Під час якоїсь аварії я передам свої основні дані ось такому роботу і залишуся живим (звичайно, умовно) ось у такому механічному тілі. Всі. Я готовий.

- До чого? – здивувалася Люда.

- Як до чого? До поцілунку. – відповів Макс.

- То я не серйозно говорила. Я думала, що з голосом, що лунає всюди, не можна мати тілесних стосунків. Так, виходить, я знала, що обманюю. Але я не брехня. Поцілую.

Людмила підійшла до роботи і ніжно поцілувала його в обличчя.

- Мої сенсори зафіксували… Гаразд. Було приємно.

- Мені не до тебе, роботе. Там мій чоловік далеко від мене, хоча насправді знаходиться за кілька метрів від цього місця. Мене й так усе дістало. Мені вистачає й те, що вже сталося. Не треба мені ще додавати до загального списку неприємних поцілунків з роботом.

- Зрозумів. Буду займатися зоряними панелями, що конвертують мікрохвилі в електрику.

«- Давай, тільки мене не чіпай» - подумала Людмила.

Пройшло з тієї розмови із поцілунком кілька днів. Людмила все також проводила свій час у бібліотеці та на кухні.

Якось Людмила зовсім засумувала.

- Гей, Максе! Як можна стільки часу витримати на самоті! Поговори зі мною! Скажи що небудь.

- Що-небудь. – відповів Макс.

- Гаразд. Поговорю сама з собою. – розчаровано зітхнула Люда. І продовжила. – Я ніколи не дорожила друзями та знайомствами. Поки що... поки що не зіткнулася з тим, що в моє життя люди перестали вриватися натовпом. І ось тоді я пошкодувала, що не цінувала людей, які колись оточували мене. Якось на весіллі у своєї подруги мене осяяло: я можу пишатися своїми подругами та їхнім колом спілкування. Мої подруги такі розвинені, інтелектуальні, інтелігентні, виховані, розумні, з безліччю захоплень-хобі, що аж дух захоплює. Я тільки через це могла високо тримати голову. Ти там, Максе? Ти мене чуєш?

- Чуєш.

- Досить мені приколюватися! Я й так тут одна. Решта під кайфом на тих кріслах.

- А чого ти хочеш від мене?

- Поговорити...

- Говори.

- Не буду. Не буду я з тобою розмовляти в принципі. Мені й із собою добре. Сама з собою спілкуватимуся. Я – своє щастя.

- От і добре. Домовилися.

Настав день, коли курс теорії було пройдено, первинна практика на кріслі, що виконує роль симулятора, була посилена, а досвідчені учні повернулися до звичного існування на космічному кораблі.

- Не думав, що вивчатиму управління трансформерами. - Заявив Мишко, як тільки встав зі свого крісла.

- Це космічні кораблі для однієї-двох людей з можливістю трансформування під конкретні завдання: для бою, пошуку копалин, ремонту більшої техніки у відкритому Космосі. – відповів Макс. – Мої творці вирішили збудувати подібні машини, натхненні старими фільмами та мультфільмами про трансформерів. Намагалися створити щось схоже. Як бачите, задум удався: схожість колосальна.

У сусідній кімнаті Людмила накинулася на Олександра:

- Улюблений! Я так за тобою скучила!

- Кохана! Я ж так мало був відсутній. Та я, окрім навчальних програм, нічого більше не пам'ятав, не відчував, не відчував, не бачив. Були перерви, але все, як у тумані. Я не розумію, чому ти там дивишся на мене? Такими голодними очима…

- Я дуже сумую. Ти не уявляєш, як.

- Не уявляю…

– Тебе не було майже місяць.

- Місяць? Дивно… А чим ти займалася цього майже місяць?

- Читала книги, готувала та спілкувалася з Максом.

- Готувала? Тут? Тобі зайнятися не було чим? А з Максом про що можна було розмовляти? Він же робот. Або воно робот.

– З ним навіть цікаво. Тільки проблема: він сам не хоче спілкуватися.

- Ось зануда!

- Ні, просто нетовариський.

- Людо! Я тепер стільки знаю! Ось дивись. – Олександр продемонстрував рухи з карате. – А ось так, дивись. - А тепер показав стрибки, перекидання з айкідо.

- Нічого собі! І цьому всьому ти... коли ти цьому навчився? Чому я про це не знала? Чи це на тому кріслі? Ти навчився всього цього на цьому кріслі?

Олександр тільки й кивав головою, коли Люда торкалася навчального крісла.

- Так, на цьому кріслі. – Олександр показав на нього.

– Фантастика!

- Тут все – фантастика.

В цей час знову пролунав ні звідки голос Макса.

- Даю Вам дванадцяту годину: на сон, відпочинок, спілкування. Після закінчення цього часу чекаю на всіх у лабораторії генетики. Створюватимемо монстрів. Деталі пізніше. Я всіх покличу.

Минуло дванадцята година. Усі стояли у відсіку, де знаходилися різні лабораторії.

- Вам сюди. – сказав Макс. – Дотримуйтесь цієї зеленої стрілки. Це лабораторія генетики. Заходьте.

Усі зайшли.

На столах лабораторії механічні руки роботів, що виглядали як величезні руки без тіла і голови, постійно щось змішували в пробірках, колбах, мензурках, проколювали клітини, впорскуючи щось. Все рухалося у швидкому танці. Зачаровував і дивував.

- Пройдіть до цього стенду. Робот на Вас вже чекає. – запропонував Макс. – Зараз перед Вами створюватиметься жива клітка з металевим складом, без вуглецю. На Ваших очах буде народжене життя не зі звичного складу, що спостерігається на планеті Земля. Ось дивіться уважно. Ми ж так мало знаємо про життя. та її формах. Здебільшого, лише про ті, що присутні на Землі. Ви спостерігайте, як це створюється. Велика творчість!

- А я дивилася про це по Дискавері. – помітила Марія. - У передачі про пошуки неземного життя.

- Так, саме шукати життя на інших планетах треба не у звичному для нас вигляді, а в розумінні самого життя: росте, розмножується. – Погодився Дмитро.

- А що там? – запитала Наталя, показуючи на ембріони у закритих прозорих шафках.

- Людські ембріони. – відповів Макс.

- Навіщо вони тут? – Майже одночасно поставили запитання Ірина та Микола.

– Щоб поширити людство далеко за межі нашої галактики. – відповів Макс.

- Чому їх так багато? – дивувалася Анастасія.

- Усі ці ембріони вже із зміненими характеристиками, різними властивостями для кращого пристосування, вбудованими у гени. Ми спробуємо, хто з них краще приживеться на якійсь екзопланеті, де ми залишимося на деякий час. Або назавжди, якщо не зможемо повернутись.

– Ми вже не зможемо повернутися. - в'їдливо сказав Дмитро.

- Вони заморожені?

- Так. Це безпечне заморожування, що дозволяє розморозити без ушкодження або побічного ефекту. Давно перевірений метод. І широко використовується в нашій Сонячній системі.

- Корабель сюрпризів. Щоразу дізнається щось нове. Тут не скучиш, незважаючи на обмежене коло спілкування. – зауважила Світлана.

- Всі. Дурні розмови убік. У Вас розпочалася практика. Вторинна. Ось спостерігайте і самі беріть участь в експериментах. Але... перед початком прийміть ці пілюлі: вони для посилення мозкової активності. Без побічних ефектів. – пояснив Макс. І скомандував. – За годину невелика перерва.

Після перерви продовжився завзятий годинник експериментів, дослідів та різних спроб хімічної творчості.

Шістдесят годин практики. З відпочинком та паузами на сон.

Здавалося, цього мало. Та й що можна засвоїти за такий короткий час?

Але...

Прийняті пігулки допомогли у прискореному освоєнні нової інформації.

- Я дав Вам певну речовину. Через ті чарівні пігулки, які Ви прийняли. І спостерігав за реакцією кожного. Щоб зробити відповідні висновки. – заявив головний комп'ютер. – Ще треба пройти набір аналізів та тестів, щоб остаточно вирішити. Пройдіть у лікарняний відсік. Там роботи-помічники чекають на Вас, щоб взяти кров, слину і поставити кілька питань.

Коли всі пасажири заповнили лікарняний відсік, роботи-помічники виконали свою роботу, чемно і красиво. Як у найкращих дорогих клініках Землі. Потім усі учасники проекту розійшлися у своїх справах у всьому космічному кораблі.

Дмитро та Наталя опинилися на кухні.

– Завжди хотів зачарувати таку дівчину, як Ви. – лагідно потішив Дмитро. - Чаю, каву будете?

- Дякую. Але я можу його взяти сама, якщо враховувати, що все тут можна отримати, тільки заявивши про це. І тоді якийсь робот дасть це. Але водночас чай, кава – не на мене. Жартую… так, незручний жарт вийшов. - Кокетливо, перепрошуючи, скривилася Наталя.

- Ви не маєте рації щодо того, що можна отримати тут все, варто тільки заявити про це. Ліжка з Вами я можу отримати, сказавши про це, а можу і не отримати. Залежить від Вашого бажання та виховання. І від того, скільки Ви можете протриматися без чоловічих ласк під час цієї подорожі. Якщо, звичайно, мене ніхто не випередив у цій пропозиції.

- Так, нетактовна і пряма Ви людина. Я краще вдаю виховану серцеїдку і відмовлю Вам у Вашій пропозиції. Або у будь-яких Ваших натяках. Дякую, що помітили мене. Але я чоловіків бачу наскрізь. Ви мені не потрібні. Розмову закінчено.

І Наталя пішла. Залишивши Дмитра одного.

- Хоча ні. - Повернулася Наталка. – Я прийшла на кухню, щоби випити чаю. Якщо хтось і має йти, то не я.

- Я теж не піду. – відповів Дмитро.

На що Наталя промовчала, вибираючи сорт чаю. А потім сіла навпроти Дмитра і з гордістю почала насолоджуватися ароматом чаю, спокусливо торкаючись чашки, а потім покусуючи мокрі губи.

На що Дмитро схопився і різко притиснув Наталю до себе, поцілував полум'яно та розкуто.

- Ми пізніше продовжимо нашу розмову, Наталко. – сказав Дмитро. - Твоя фортеця впаде під моїм натиском. І ти опинишся в палаці своїх мрій. Я це гарантую.

Випустивши Наталю зі своїх обіймів, Дмитро повернувся до своєї кави. І кожен більше не промовивши жодного слова, їдаючи свій напій. Розчиняючись у смаку та у тиші.

Саме тоді Макс готував операційну. Для імплантування в мозок капсул з тією речовиною, яка була в таблетках, прийнятих нещодавно командою.

- За годину чекаю на всіх в операційній. - Скомандував Макс. – Не затримуйтесь, будь ласка.

Через годину пасажири вже стояли в операційній.

- Ви прийняли капсули з речовиною, - почав Макс, - пройшли аналізи та тести, у ряді яких було виявлено, що ні у кого з Вас немає негативної реакції на речовину з тих прийнятих капсул. Тепер можна вести безпосередньо цю речовину прямо в мозок, щоб не потребувати постійного прийому медикаментів.

- А я й не потребую цих пігулок. - пирхнув Дмитро. – Навіщо мені щось поміщати у мозок?

– Це для Вашого благополуччя. – відповів Макс. – Ми не знаємо, через що доведеться пройти, коли корабель перетне Чорну дірку.

- Звісно, знаємо, ми всі загинемо. – перебив Дмитро. - Розплитися про цю Чорну дірку.

– Я продовжу, якщо мені дозволять це зробити. - Заговорив Макс. - На тому боці Чорної дірки може відбуватися будь-що. Ви повинні бути готові до всього. Для цього Ви навчаєтесь за прискореною програмою новими методами. Але для більш повноцінного результату навчання потрібно помістити ось цю речовину кожному в мозок, що дозволить мислити швидше, запам'ятовувати величезні шари даних, велику інформацію, приймати рішення блискавично. І, найголовніше, Ви навчитеся всьому в найкоротший термін, не відчувши ніякої напруги від процесу навчання. Я ж все одно це зроблю. Мені Вашої згоди особливо не треба. Просто хотілося зробити все цивілізовано. Без насильства. Без присипання. І це у Ваших інтересах. Та й сама слухняність – теж у Ваших інтересах. Це – Космічна в'язниця, де я виступаю у ролі наглядача. Прошу Вас, розташовуйтесь у кріслах. Зараз приступатимемо до операції.

Усі корилися. І посідали у зручних операційних кріслах.

- Нашим прекрасним жінкам не допоможе ця операція з посилення розумових здібностей, тому що й так усім відомо, а тим паче ясно, що у чоловіків краще розвинене мислення, у нас більш логічний розум. - Заявив Дмитро. – Чоловіки більше заробляють, обіймають вищі посади. Жінки потребують рівності. А яка рівність, якщо жінки не дотягують до чоловіків?

- Женоненависник! Маячня це все! – обурилася Наталя. – Жінки не встигають займатися кар'єрою, бо присвячують увесь свій час чоловікові, дітям, дому, роблять уроки з дітьми, постійно готують, щоб нагодувати свою родину! Жінкам важко понаднормувати, виконувати термінові проекти, бо треба якнайшвидше прийти додому, щоб приготувати, прибрати, зробити з дітьми уроки і бути матір'ю. Тільки тупі, нікчемні мужики можуть пишатися тим, що вони народилися чоловічої статі. Розумний чоловік такого не скаже, що він кращий, розумніший, бо він мужик. Ти мені загравав? Не бачити тобі моєї згоди щодо переспати з тобою. І я впевнена, що ти не мав нікого до цього експерименту. Тому що з твоїми поглядами на життя у тебе не може бути супутниця життя. І слава Богу! Бо на одну нещасну жінку менше. Ті, хто не цінує жінок, або їх не отримує або швидко втрачає. Кому захочеться бути з женоненависниками? І взагалі хочеш думати, що ти найрозумніший тільки тому, що мужик, от і думай так, скільки тобі завгодно. Мені начхати на твою думку.

- Дехто залишається з таким, коли народжуються діти. Зберігають шлюб через дітей. – приєдналася до суперечки Ксенія. - Обходжують, обтирають ось таких, як Діма, женоненависників, а ті їх ні в що не ставлять. Але в таких женоненависників у такому разі може бути і шлюб, і діти, шлюб може проіснувати аж до самої смерті одного з подружжя. Ось такий чоловік може постійно опускати свою менш «тямущу» половинку, але не захотіти зруйнувати сім'ю через всі зручності та комфорт, яким забезпечує його ось така «недалека і нерозвинена, тому що жінка», дружина. Ось і виходить, що у женоненависників може бути дружина, багато дітей, про яких піклується тільки дружина, будучи на один щабель нижче розвитку з ним.

– А навіщо мені діти? З ними стільки клопоту, такі грошові витрати, взуття чого тільки варте! І стеж постійно за дітьми, щоб з ними нічого не трапилося. – відповів Дмитро. – А коли їх двоє і більше, то взагалі тільки й присвячуй увесь свій час дітям, грайся з ними, спілкуйся. Не зможу ні почитати, що захочеться, ні в комп'ютерну гру пограти, нічого. Ось мій знайомий мріє у відпустці відпочити від двох своїх дітей. Тому що з ними він нічого не може зробити, навіть попрацювати вдома не виходить.

- Ось і залишайся при своїй думці. Це твої проблеми. Нормальні люди щасливі від того, що мають дітей.

- Гаразд, командо. Розмови згодом. – втрутився у суперечку Макс. – Я дозволив Вам домовитись, а тепер одягайте ось ці маски, які висять над Вами. У них дозування наркозу контролюється автоматично залежно від усіх отриманих при скануванні даних. Одягайте, приступатимемо до операції. Вважаю до десяти. На двох Ви вже маєте бути десь далеко. Десять, дев'ять... один. Почали.

Кожен прокинувся у своїй кімнаті. Олександр із Людмилою в одному ліжку.

- Ніякої різниці. Гей, ти комп'ютер! Залізяка з язиком! Я жодної різниці не відчуваю! – закричав Дмитро. - Я був до операції розумним. Якщо я в чомусь блисну дотепністю, що робив постійно до цього експерименту, я не записуватиму свої успіхи на рахунок цієї безглуздої операції!

- Що хочете, те й думайте. Головним на цьому кораблі залишиться залізяка з язиком, яка з радістю Вас оштрафує в будь-який час польоту. – відповів Макс. І з радістю ізолює всіх членів команди.

- Членів ... та роби, що хочеш.

У кожній кімнаті пролунав голос Макса:

– У Вас година на збори. За годину на всіх чекаю в машинному відсіку.

- Вітання! Як ти? - Зайшла до Наталки Ірина.

- Вітання. Ти про що? – здивувалася Наталя.

- Я про сварку з тим... Дмитром.

- А… нормально. Усі зустрічалися такі типи. Женоненависники. Вони були такими різними, але одне було загальним: усі жінки щось їм зробили, бо через що вони жінок вважали нижче за себе. - Пояснила Наталка.

- Саме так. – Погодилася Ірина. - Напевно, у таких чоловіків із жінками не ладнатися. Ось ця нелюбов і з'являється. А потім все лише посилюється. У чоловіків це почуття зростає, відповідно, не виходить у стосунках ще сильніше. У результаті, такі чоловіки стають закостенілими женоненависниками. І ще, напевно, ось такі екземпляри бояться підсвідомо одружуватися та заводити дітей. А то, як же, дружина обдурить, а на дітей стільки потрібно уваги та сил.

- Саме так. Що нам цього разу підготував Макс? Імплантування механічних клешнів? – пожартувала Наталка.

– Та ну тебе! – відмахнулася Ірина. – Побачимо.

За годину всі перебували у машинному просторому відсіку.

- Ви бачите ось цих чарівних пташок? – почав Макс. – Зараз Ви з їх допомогою літатимете у відкритому Космосі.

- Так…

- Нічого собі…

- Клас…

- Ніколи не думала про це…

- Досить шепотіти! – перебив Макс думки вголос учасників експерименту. – Підійдіть до своїх пташок: на кожному літальному апараті вигравіруване певне ім'я. Займіть місця пілота. Людмило, там є і для Вас пташка: на цьому космічному кораблі багато запасних машин. Сідайте. Я Вам, Людмило, допомагатиму в управлінні польотами у зв'язку з тим, що Ви поки що не пройшли повного курсу навчання. Але нічого. Днями все надолужить. Отже. Усі на місцях. Перевірте кабіну на герметичність. Відкриватиму проміжний шлюз. Прошу, потрібно проїхати у проміжний відсік. Ось. Добре. Всі тут. Тепер відчиняю зовнішній шлюз. І все! Успіхів!

Невеликі космічні літальні апарати вийшли у відкритий космос. Було так чудово, у кожного перехопило подих. Шасі було заховано. Кожна пташка перетворилася, набравши більш овальної форми.

- Увімкніть реактивні двигуни. – пролунав голос Макса у кожній кабіні даних апаратів. У Вас на екрані з'явилися координати точки пошуку. Пройдіть до неї.

Усі рушили до заданої точки, намагаючись обігнати одне одного. Тільки Людмила нікуди не поспішала, освоюючись та діючи обережно.

Нарешті всі завмерли у призначених координатах.

- Тепер треба прибути до тієї планети, яка з'явилася на екрані. Координати додані. Увімкніть світлову швидкість. І в дорогу. – знову за своє взявся Макс. – Там продовжимо наше спілкування.

І знову суцільне змагання зі спробами обхитрити суперників, збити з курсу розкриттям зіркових вітрил, за допомогою яких були спроби засліпити решту пілотів. На що ті включали затемнення і рухалися, мов у темряві. А також включалися магнітні гармати, завдяки яким у решти літальних апаратів збивалися всі налаштування. Відповідно для захисту від небажаного магнітного поля активізувалися захисні магнітні поля. Впадали електричні мережі, які викликали набір іскор, що створюють перешкоди у роботі двигунів. Відповідно, за допомогою того ж захисного поля ці мережі відштовхувалися від обшивки корабля.

Ось і тут суцільна дурість.

А заради чого?

Самого духу суперництва.

Коли досягли орбіти заданої планети, всі заспокоїлися: гонки поки що закінчені, можна трохи відпочити. Перед ними височіла величезна вогненна куля, що лякає своїми розмірами та недоброзичливістю. Його пустельна поверхня не кликала до своїх обіймів, а, швидше за все, відштовхувала. Розпечена, непридатна життя, планета.

- Не хочете спуститися, походити твердою землею? - подразнив Макс.

- Ні дякую. Мені і тут добре.

- Нізащо я не спущусь.

- Ви могли б перевірити свої літальні апарати на жаростійкість. – запропонував Макс.

- Щось не хочеться.

- Гаразд. А ось Людмила спуститься і втрене Вам усім ніс. - Заявив Макс.

– Я? – здивувалася Людмила. - Та ні! Я не хочу!

Та хто слухатиметься таких переляканих вигуків? І її корабель полетів просто на поверхню цієї страшної планети, керований Максом.

- Макс! Перестань! Я хочу жити! – кричала Людмила.

- А ти залишишся живим. Поки що... а там подивимося... Та жартую я. – відповів Макс.

І літальний апарат, у якому була Людмила, приземлився на розпечену поверхню планети.

- Вона ж не вирує. – відповів Макс. – А лише нагріта планета дуже добре. Хоча і на киплячу поверхню теж треба спробувати сісти колись. Не в прямому значенні. Можна зависнути певній відстані від поверхні. І взяти потрібні зразки. Коли знадобиться. Та не нами. І не в цьому Всесвіті. Для дослідження таких зразків, які ми зараз спостерігаємо, існують інші проекти. Інші експедиції. А ми прямуємо до значнішої мети, яка, можливо, переверне всі погляди на звичайні поняття. Збір зразків із таких, подібно до цієї, планет – ніщо в порівнянні з тим, що нам належить відкрити і бути свідками цього відкриття. Шановні вчені! Слідуйте за Людмилою! Приземляйтесь! Чи не розплавитеся! Поки що… Знову жарт. Давайте! На всіх Вас чекаю. Відкоригуємо посадку. Ось. Молодці! Добре сіли. Все, без жодної помилки! Завдяки останній методиці навчання. До речі, я не сказав, як вона називається. Назва методики навчання, за якою Ви займалися у тих чудових кріслах, СПВ, тобто Система Підсвідомого Впровадження. Отже. Невелика перерва. Перевірте усі системи життєзабезпечення. За годину повертатимемося на основний корабель.

Після прибуття на основне космічне судно всім було дозволено відпочинок. На невизначений термін. Поки що екіпаж із учасниками експерименту не досягне певних координат, за якими буде орбіта неповернення. Але... всьому свій час. І цей час ще не настав.

Розділ 3 Чорна діра

- Вітання! Як тобі недавні польоти? - Запитав Артур у Ксенії.

- Так, вражає. Ніколи не думала, що я буду пілотом такого… всього цього. Дивно це все. Навіть не віриться. – відповіла Ксюша. – Кажуть, що все на краще. Ну… що все відбувається на краще. Мені навіть трошки подобається тут. Стільки всього дізналася саме того, чим ніколи не цікавилася. Якби не цей арешт, не вивчила б усього цього, чого довелося навчитися. Я вдячна за такий поворот долі.

- Навіть якщо тобі залишилося прожити лише день, а на Землі ти жила б і жила до глибокої старості?

– Я про це забула. Гаразд. Думаємо лише про хороше. Віримо лише у хороше. У світле майбутнє.

- Як хочеш.

- Це Ви до чого? - Запитав Дмитро.

- Це про світле майбутнє, яке на нас чекає. – відповів Артур.

- То Ви його не дочекаєтесь. – прокоментував Дмитро.

- Точніше, дочекаєтеся. Не довго чекати. Але не світле майбутнє. А Чорне. Ми ж до Чорної діри прямуємо. – втрутився у розмову Кирило. - Та яке майбутнє! Не осягнути прямо всі його межі…

- Та годі тобі. - Припинила Ксюша сумні нотки. – Треба вірити лише у позитивне.

– І бути готовими до негативу. - Помітив Дмитро.

- Ранкові дискусії. – зацікавився розмовою Макс. - Ну, ну, продовжуйте. А ось через п'ять годин чекаю на Вас усіх у відсіку захисних капсул. Ми наближаємося до орбіти неповернення. Краще її зустріти вже готовими та захищеними. Ну що ж. продовжуйте Ваші милі розмови.

- Так швидко.

– Вже?

- Що ж... Кінець близький.

- Подивимося.

- Я навіть не встигла попрощатися.

- З ким? Тут нема твоїх рідних.

- А ми підемо займатись сексом. – сказав Олександр. – Ходімо, Людмило. Хоч на прощання востаннє... насолодимося хвилинами життя, що залишилися.

- Я б теж теж вчинив, як Олександр із Людмилою, але ніхто, напевно, не захоче наслідувати цей приклад саме зі мною. – припустив Дмитро.

- Правильно думаєш. – відповіла Наталя. - І не мрій. Навіть перед смертю.

– А я б погодилася. – І Світлана додала. - Це ж востаннє... У такому положенні харчами не перебирають. Та й мораль тут не доречно. Перед смертю хочеться ще трохи побути щасливою.

- От і відмінно! – вигукнув Дмитро. - У тебе чи в мене?

- У тебе. – відповіла Світлана. - Будь-якої миті я можу все припинити і піти.

- Гаразд, колеги. Продовжуйте свої збочення в іншому місці: тільки не морочте нам голови.

- Вже йдемо. – Погодився Дмитро. – Приємно провести ранкову трапезу.

- Ми її проведемо набагато краще, ніж ти, Дімо.

- Не сумніваюся. – І Дмитро зник із поля зору разом зі своєю новоспеченою супутницею.

Після п'ятої години всі перебували у відсіку захисних капсул. І з подивом спостерігали, як якийсь робот укладався в одну із капсул.

- А він що тут робить? – обурено вигукнув Дмитро, побачивши якогось робота, чимось захопленого зайнятого біля однієї з капсул, що виглядала як величезне яйце з товщиною шкаралупи за метр. - Нам і без такого ходячого металевого шедевра капсул може не вистачити.

- Це ж я – Макс. – Я спроектував основні дані та параметри ось у цього робота. – Робот показав на себе. І виліз із капсули. – Щоб у разі непередбачених ситуацій залишитись функціональним.

- А це що? - Запитала Марія.

- А це... - Макс-робот усміхнувся. – Це капсула для пробірок із людськими ембріонами, а також для штучних маток для виношування дітей. Розміри здивували, тож запитали?

- Так. Серед нас немає таких велетнів, як ця капсула.

- Так треба. А ось ця моя. – показав робот-макс на капсулу, з якої виліз.

- Тобі теж треба?

- Звісно. Цей матеріал, а особливо товщиною більше метра, повинен захистити від скаженої гравітації, яку ми отримаємо при проходженні Чорної діри. У нього вживлені елементи, що створюють свою гравітацію, що змінює спрямованість у потрібному напрямку. Нанокомп'ютери, що знаходяться в цьому матеріалі, при проходженні Чорної діри створять протилежну гравітацію, достатньо врівноваживши гравітацію Чорної діри для того, що знаходиться всередині, цього буде достатньо, щоб витримати навантаження. Але... Там побачимо.

- А де я буду? У якій із капсул? У Вас є запасні? Ні? – Запитала Людмила.

– Запасних немає. Будете, Людмило, у капсулі чоловіка, впритул притискаючись до нього. У зручній для Вас позі. – відповів Макс-робот.

- Мені буде приємно. - Підсумував Олександр.

– Тільки один момент. - Продовжив робот-Макс. - Я вживлю Вам зараз чіпи, щоб зв'язок зі мною не губився, а потім займемо кожен свої капсули. Операція не потребує ні операційної, ні будь-яких спеціальних умов. Прямо на місці.

Робот-Макс підійшов до Анастасії. Взяв її руку. Притулився якимось пристроєм розміром із палець до внутрішньої сторони передпліччя. Прибрав пристрій. На місці дотику з'явилася якась пляма, яка через кілька хвилин почала проходити крізь шкіру, вдавлюючись у неї, поки зовсім не зникла з очей.

- Дайте мені, будь ласка, свою шию. – попросив Макс-робот.

І зробив з задньою стороною шиї ту саму процедуру.

- Навіть не боляче. А як воно кріпиться? - Запитала Настя.

– Це останні нанотехнології. Я залишив на шкірі слід, який складається з нанокомп'ютерів. А потім ці нанокомп'ютери на молекулярному рівні пройшли крізь живі тканини глибоко всередину. – відповів Макс-робот. - От і все. Нічого особливо нового. Останнім часом тільки так і вживлюються чіпи. Ну що? Всім решті теж треба зробити це. Обов'язково.

І Макс-робот зробив ті ж дії з іншими учасниками експерименту.

- А тепер по місцях? У капсули? Час не чекає. Інакше доведеться зупиняти корабель. Давайте, я поможу. Ірино, Ви сюди. Ось так. Розслабтеся для Вашої безпеки. Всі? Капсула зараз сама закриється. Анастасія, прошу Вас. Ви бачите, що матеріал капсули напівпрозорий. Ця властивість була спеціально отримана, щоб бачити навколишнє оточення. І в разі небезпеки залишатися всередині капсули. Капсула реагує на голос. Можна її попросити щось зробити. Але при цьому треба прикласти руку до спеціального місця. Ось воно. Позначено червоним. Або можна використовувати цю панель. І вибрати потрібне меню. Дотримуйтесь інструкцій. Вона поруч із панеллю. Тепер Наталя. Ось так. Правильно. Ксенія, прошу і Вас. Маріє, тепер Ваша черга. Світлана. Вам сюди. А Людмила, як я говорив раніше, із Олександром, зі своїм чоловіком. Прошу Вас, Олександре. Ось так, Лягайте. Людмило, прошу. Краще буде, якщо Ви ляжете один до одного. Ось так. Дмитро, Михайло, Артур. Вам відповідно сюди. – Робот-Макс показав металевою рукою, куди саме слід прямувати. Кирило, Микола. А вам сюди. Дуже добре. До речі, Ви можете спілкуватися зі мною на відстані в будь-який час завдяки вживленим чіпам. Так зараз цінний вантаж поміщу в капсулу. Наших дітей. Ембріончиків. І матки штучні. Дуже важливий вантаж. І чіпи з найнеобхіднішою інформацією. І ще якесь важливе барахло. І тепер я. Найважливіший член експедиції. Капсули дистанційно закриваю. Вимикаю усі системи корабля. У тому числі харчування корабля. Судно рухатиметься за інерцією. І за допомогою гравітації Чорної дірки. Ми близькі до орбіти неповернення. А коли перетнемо цю саму орбіту неповернення (або обрій подій) – нас уже ніщо не зупинить. Тут так багато газів та пилу. Навколо нас стільки зірок! Їхня щільність величезна! Реєструється сильне ультрафіолетове випромінювання. Рентгенівське проміння всюди. Космічний корабель і капсули захищають від цього завдяки особливим синтетичним термостійким і жаростійким матеріалам, які кількома шарами покладено в обшивку корабля й у з внутрішніх шарів антигравітаційних капсул. Каркас корабля має потрібну жорсткість, щоб його не розірвало при різниці гравітації у різних ділянках Чорної дірки. Навколо Чорної діри хмари газу стикаються один з одним. Простір настільки викривлений, що спотворює світлові хвилі, що потрапили до нього. Тут вороже середовище. Чорна діра оточена хмарою розпеченого газу, яка затягується до неї. Просуваючись у напрямку до центру Чорної діри, Ви упреєтеся у внутрішній обрій подій, насолодитеся затором світла та енергії, які не можуть залишити внутрішній обрій подій. Коли ми натрапимо на внутрішній обрій подій, ми побачимо сліпучий спалах світла. Всі. Усі системи та датчики відключені. Прощаюсь. Зустрінемось по той бік Всесвіту, пройшовши тунель. І виринемо через Білу дірку, яка є протилежністю до Чорної діри. Якщо справді так буде. І ми побуваємо там, де простір-час стягується в пучок. Прощаюсь, мені було приємно з Вами працювати та співіснувати. Щасливо!

Розділ 4 Ворожий Всесвіт

– Давай! В атаку! Покажи їм, як це не підкорятися галактичним законам Еліуса. Стріляй за ними! - кричав генерал, що стоїть на містку величезного військового космічного корабля. Він кричав телепатично, бо не мав рота. І був він похід на окуня. Так, це була риба, в два метри на зріст, одягнена в герметичний костюм, який утримував воду. За спиною у нього були балони якогось газу, балони з'єднувалися безпосередньо з цим костюмом. Навколо стояли схожі істоти, які виконували накази свого генерала.

Із цієї величезної махини полетіли у бік невеликого космічного судна кілька снарядів. Корабель, для якого призначалися бойові подарунки, різко змінив траєкторію, намагаючись знищити випущені противником снаряди, які летіли не по прямій лінії, а полюючи на мету. Захищені дали удар у відповідь. І висадили в повітря всі випущені в них снаряди. Ворожий корабель також відбив напад. І так тривало, доки перед ними не з'явився дивний космічний корабель, не схожий на воюючих.

- Що це? - Вибухнув командир. – Що за наслання? Звідки це опудало з'явилося? Вони на якому боці? Надішліть до них сигнал. Нехай дадуть відповідь, хто вони.

У цей момент Макс-робот вийшов зі своєї капсули.

- Включаю усі системи.

Відкривалися й інші капсули, в яких була команда учасників експерименту.

- Небезпека! Небезпека! Корабель на лінії атаки! - Просигналив автопілот. - Готуйтеся до бою!

- Що це в біса таке? - пирхнув Дмитро.

- Максимальна швидкість! – наказав Макс. – Корабель у військовий стан! Увімкнути захист. - Потім Макс подивився на тих, що прокидаються. - Бігом! Нам загрожує напад. По винищувачах живо!

– Від кого напад? - Запитала Наталя.

- Від них? – відповів Олександр.

– Від кого саме? Чи від усіх? – поцікавився Артур.

- Ви, сплячі курки! Бігом на космічні винищувачі! - розлютився Макс-робот.

- Я думав, що роботам не властиві такі сильні емоції. – зауважив Михайло.

– Усі жити хочуть, навіть роботи. І усі бояться за своє існування. У тому числі, і роботи. – прокоментував Кирило.

- Це точно! - На бігу крикнула Анастасія.

Усі побігли до машинного відсіку, де знаходилися космічні винищувачі. Застрибнули в кожну пташку. Почекали, поки повітря піде з даного відсіку, перемістилися в відсік, що межує, і вилетіли в ще не встиглий повністю відкритися люк.

– Я запущу розгін нашого корабля. – доповів кожному Макс. - Ви поки що простежите, щоб жоден снаряд у разі атаки на наше судно не потрапив у корабель. Як тільки двигуни з чорними дірками розганяться, терміново поверніться на борт, тому що ми зробимо швидкісний стрибок подалі від цього місця. Якнайдалі від поля битви.

Що й слід було очікувати: не довго думаючи і не отримавши відповіді від космічного судна, що раптово з'явилося, величезний корабель відкрив атаку і на несподіваного гостя, який виявився непроханим на цей бенкет смертельних частування.

Але… ті, інші… які перебували з іншого боку простору битви, здавалося, теж почали стріляти у невинних випадкових перехожих дорогою Космосу. Дослідники вже пустили захисні снаряди, щоби відбити атаку. Але не встигли. Космічна битва в рукопашному бою пройшла без них: снаряди великого космічного судна знищилися тим, що було менше.

- Нам допомагають... вони за нас... але навіщо?

– шукають собі союзників. Ми для них можливі союзники.

Тут несподівано Макс прокричав:

- Всі! Терміново на корабель! Змотуємося звідси. З цього пекла!

Винищувачі влетіли через люк, який уже починав зачинятися.

- Все на місці? – Макс переглянув камери. - Добре. Бачу, що все. Чекаємо, доки люк повністю закриється. Зачинився. Всі. Пришвидшуємося. І… в дорогу!

І космічний корабель з групою дослідників стрімко смикнувся з місця, з шаленою швидкістю залишаючи ворогуючі сторони.

А за ними помчав і той, невеликий корабель, який захотів воювати на їхньому боці, опинившись захисником чужинців. Як би даючи свою участь на час перебування в чужих краях.

– Навіщо вони за нами хвостиком? - Запитала Ксенія?

- Та робити їм нема чого. – відповів Дмитро.

- Я боюся неприємностей через їхнє втручання у наші справи. – сказала Анастасія.

- Вони відбили атаку, яку зробили ті зі здорового корабля проти нас. - Поправив Анастасію Кирило.

- Вони можуть за це щось від нас вимагати. – пояснила Анастасія.

- Поживемо побачимо. – підкреслив словесно Кирило.

- Може, у нас не буде можливості це побачити. – пробурчала Наталя. – Один зрадливий хід з їхнього боку – і все, нам кінець. Ми ж не знаємо, заради чого це все. І я не хочу з ними нічого мати спільного.

Макс втрутився у розмову:

- Ви зараз сперечаєтеся ні про те. Хто кого ... Так, гаразд, залиште ці роздуми на потім. Ви краще звернете зараз увагу на те, що ми пройшли Чорну дірку. І при цьому лишилися живі. І з нашим транспортом нічого не сталося. Дякую, о, великі творці Роботів.

- Це що? Твоя молитва, Максе? Хх… – покритикувала Марія. – такий вид висловлювання подяки?

- Тільки ось ми хоч і пройшли Чорну дірку живими, через мить могли виявитися жарким, підсмаженим ось тими монстрами. – Ірина продовжила. - Гарний експеримент: померти або до Чорної дірки, або одразу після неї!

- Ти певна, що на тому кораблі монстри? – поцікавився Олександр.

- Усі, хто не схожий на земні краєвиди – монстри. – відповіла Ірина.

– А ти ще не знаєш. Можливо, вони схожі… і навіть дуже. І навіть на людство. – Олександр закінчив фразу уважним поглядом у вічі Ірини.

- Може. Все можливо. Але зараз ті самі захисники намагаються з нами зв'язатися. - Підсумував Макс. – Що мені їм відповідати? Не хочу нікого бачити та чути? Я не в дусі? У поганому настрої? Мене не вчили розмовляти із позаземними цивілізаціями.

- Але ти так хотів зустрітися з ними. – буркнув Дмитро. - Розхлинуй. Сам напросився.

- Я лише керівник експерименту. - виправдався Макс.

- Ось і керуй. Експериментом. - кольнула словесно Наталя Макса. – Ти сам напросився.

– Я не розумію, як вони передають сигнали. - Видно було, Макс злякався. - Я ввімкнув кілька дешифраторів, але нічого не можу перекласти. Це навіть не мова роботів. І не математичне шифрування. Тут щось не так.

- Можна я подивлюсь. – попросила Анастасія. - Дуже цікаво. Це дуже давня мова. Але збагнути щось можна. Ось. Символи, які замінюють слова, а тут в одному символі міститься ціла пропозиція. А ось окремі літери. Так… так… дуже добре… ага. Ось тут вони хочуть, щоб ми воювали на їхньому боці. Вони із зіркової системи Гімса. А ті, вороги, із зіркової системи Айріс. Але Айріс поглинає інші зіркові системи, колонізує їх. Жителі Айріса за тисячу років уже підкорили майже всі зіркові системи цієї галактики. Вільних лишилося небагато. Вони об'єдналися проти спільного ворога – системи Айріс. Система Гімсу ніколи не підкориться. Якщо ми не воюватимемо на їхньому боці – вони нас знищать.

- Ти ось це і прочитала: якщо ні – то нам кінець? - Запитав Дмитро. - То чого ти, Максе, зволікаєш? Знищ цих тварин.

– Я вже працюю над цим. Але важливіша оборона, бо нам бій ні до чого. – відповів Макс. – Нам потрібний цілий корабель. Ми знайшли те, що треба. Те, що шукали. Здійснили план, досягли мети, довели, що потрібно було довести. А тепер настав час повертатися додому. Цілими та неушкодженими.

- Пізно. Ми вже тут. А ось те космічне судно переслідує нас. – показала Наталя у бік, де знаходився дивний космічний корабель.

- Додатковий захист не завадить. – Погодився Дмитро.

- Я вже увімкнув додаткові захисні поля. – відповів Макс. - Навряд чи це допоможе при атаці. Треба забиратися звідси. Але ці все одно можуть піти за нами хвостиком. Я вже розпочав сканування галактики. Для пошуку чергової Чорної діри, щоб спробувати повернутися чи хоча б зникнути з цього ворожого Всесвіту.

Анастасія подивилася на робота-Макса та заявила:

- На пошуки Чорної дірки в цій галактиці потрібен час, якого ми не маємо. Я можу відволікти тих, які недалеко від нас чекають відповіді. Я можу їм схожою мовою пояснити, що ми згодні на співдружність з ними. Тільки нам треба час підготуватися до чергового бою. Може, вдасться потягти час.

- Чудова ідея, Насте! – вигукнув Артур. – Тоді за справу! Рятуй нас усіх!

- ОК. – кивнула Анастасія. І почала складати.

Вона увімкнула прозорий екран на всю стіну, перенесла до нього текст, надісланий новими союзниками, підібрала схожі мови з бази. І давай накидати текст.

«Ми воюватимемо на Вашій стороні. Ми готові підтримати Вас, надати Вам допомогу у будь-який момент. Але наші технології вимагають зростання, щоб досягти Вашого рівня. Дайте нам можливість освоїтися, дозвольте вивчити Ваші технології, Вашу стратегію та зброю, якою вівся останній бій. І тоді – розраховуйте на нас будь-якої миті» - Анастасія озвучила складений нею на екрані текст.

- От і добре. Відправляй! - Скомандував Макс-робот.

Анастасія натиснула «надіслати» - і сигнал вирушив до місця призначення.

Через час надійшла відповідь:

- Ми Вас вітаємо та чекаємо на своєму кораблі.

- Я не піду. - Заявила Ірина.

- На тебе там ніхто не чекає. - в'їдливо сказав Дмитро. – Потрібна Анастасія. Зі своїми вміннями перекладача. Не забудь взяти планшетний перекладач. Він тобі допоможе. З тим екраном, який з'являється перед планшетом. І візьми із собою охорону.

- Я візьму тебе. – запропонувала Настя. - Підеш зі мною?

- А я поки що просканую небо в пошуках Чорної дірки. - обізвався Макс.

- Не йдіть туди. Не треба. Що Ви там робитимете? – захвилювалася Людмила.

- вивчати позаземні цивілізації. Ми ж заради цього беремо участь у цьому експерименті. Ах. Ні. Заради самого доказу, що Чорна діра – портал до позаземних цивілізацій. – цинічно пирхнув Дмитро. – Все це заради науки!

- Будьте уважні. - Наталя розплакалася. – Я так за Вас хвилююсь! Повертайтеся якнайшвидше.

– Я піду з Вами. – запропонував Кирило. - Хто ще піде?

- Хтось повинен і тут залишитися, щоб вчасно прийти на допомогу у разі пастки, та й урятувати тих, хто буде на цьому кораблі.

– Тоді ми пішли? - Завагалася Анастасія. – Ось беру планшет-перекладач. Максе, підготуєш нас?

- Так зараз. Ходімо за мною у відсік спорядження. – Макс-робот попрямував у сусідній відсік.

У відсіку спорядження роботи, що там знаходяться, допомогли одягнутися Анастасії, Дмитру та Кирилу у важкі скафандри, встановили балони на спину і загерметизували з'єднання та шви.

- Ми пішли…

- Хай щастить!

Анастасія, Дмитро та Кирило увійшли до проміжного відсіку. А з нього – у зовнішній відсік. Відкрився шлюз - і космонавти зупинилися в очікуванні. Сусідний космічний корабель підійшов ближче, повернувся іншою стороною, відкрив свій шлюз. Трійка вступила у відкритий Космос і пронеслася завдяки вбудованим у скафандри двигунам у бік відкритого шлюзу чужого космічного корабля.

І опинилися всередині цього дива… Бо всередині нікого не було. Немов цілісна гігантська машина, що живе сама по собі, один великий організм, де всі системи злилися воєдино. І одна нескінченна платформа, в якій були побудовані капсули з якимись дивними істотами, що ніби замерзли в один момент.

Пролунав голос. Анастасія уважно прослухала і сказала:

– Ось наші технології. Вчіться.

- Нічого собі! – вигукнув Дмитро. – Цей робот, що? Знущається? З чого вчитися? Як? Тут пасажири, що завмерли або заснули, і корабель-робот, який з нами розмовляє! Фантастика! Ніколи не додумався б до такого! Маячня повна.

- Ми трохи схожі, оглянемося. – перебив Кирило Дмитра. - Мовчки роби такі дурні висновки. Потрібно вивчити тут все.

- То це зі мною розмовляв робот?.. Та ще такий дивний і такий живий. – Не могла повірити у те, що відбувається, Анастасія. - Мені тут некомфортно.

Кирило підійшов ближче до платформи, з капсулами. Це було схоже на комірки, що нескінченно піднімаються вгору. Немов велетенські стільники, але інших форм.

– У них немає ротів. Вони лускаті. Анастасія, Дмитре! Підійдіть ближче! Це ж риба! Тільки трохи вище за нас. Як вони могли збудувати цей корабель? Чому вони у капсулах? А чи не в управлінні цим кораблем? Що вони тут роблять?

Анастасія задала ці питання кораблю його мовою.

Корабель відповів. Анастасія переклала:

- Чекають на перемогу над загарбниками, щоб повернутися на свою планету. У свої рідні океани.

- Ми ж тут через технології – ось пішли шукати ці технології. – запропонував Дмитро.

- Запитай у нього, де можна подивитися? – звернувся Кирило до Анастасії.

- У кого? І що подивитись? - Запитала Анастасія.

- Біля корабля. Цей гігантський робот. Де керування? Де комп'ютери? Чи якісь механізми? Де це все? – Кирило відчайдушно глянув на Анастасію через свій шолом.

- Я поставлю ці питання «цьому всьому». – І Анастасія завела розмову з цим усім.

У цей час Дмитро і Кирило блукали космічним кораблем, який також мав гравітацію, як і їхнє експериментальне судно.

– Ми тут нічого особливого не знайдемо. - Почала Анастасія. – Цей корабель, який ми вважали за великого робота, живий організм. Але його створили штучно. Виростили із самого початку. З найдрібнішої крихти. Як у моделюванні за принципом «знизу нагору». Цей організм «народився» з уже закладеними глибоко в нього установками захищати тих, хто в тих капсулах знаходиться. І боротися з їхніми ворогами. Таких організмів-кораблів багато. Ті сутності, корабель назвав їх Стівус, жили на планеті Нуот, у водному середовищі. А прийшли інші, вигнавши їх із планети, влаштувавши винищення корінних мешканців. Уцілілі створили ось такі неживі організми, повторивши всередині кожного природне середовище для стивусів, оселилися в них, запечатали себе до кращих часів, коли відвоюють їхні космічні дітища рідну планету. І стивуси повернутися у своє водне середовище. Нам тут нічого робити. Ми не зможемо зараз запозичити їхні технології. Це для нас зараз дуже складно. І незрозуміло. Потрібно повернутись на наш корабель.

І Анастасія вирушила до виходу, через який потрапила всередину цього живого корабля. Дмитро та Кирило поспішили за нею. Анастасія щось промовила. Тією, незрозумілою мовою.

Шлюз відчинився. І люди покинули такий незрозумілий і живий корабель.

– Ви бачили все, що там було? - Запитала Анастасія Макса.

- Так, камери добре працювали. – відповів Макс.

- Чому Ви тоді мовчали? – поцікавилася Анастасія.

- Ми самі були шоковані побаченим. Нам вистачило й цього. До того ж не хотіли Вас відволікати. Я сканував небо. Воно кишить битвами. Тут небезпечно лишатися. Не лише через сусідній корабель. Де б ми не будемо у цьому Всесвіті, ми все одно натрапимо на бій. Може наступного разу проти нас виступатимуть обидві сторони і нас атакуватимуть усі, кому завгодно. Треба йти. - Заявив Макс.

– Куди? Ти знайшов її? - Запитав Дмитро.

- Так. – відповів Олександр. – Ми за іронією долі перебуваємо біля неї. Чорна діра знаходиться у сусідній зірковій системі. Ось вона. - Олександр вказав на неї пальцем, торкаючись великого прозорого екрана, що з'явився перед ним.

- То чого ми чекаємо? – Анастасія продовжила вимогливим тоном. – Полетіли! Я більше не хочу тут залишатися, яким би унікальним виявився цей світ, який уже й так стрясає звичні переконання. Давай, летимо! Чого чекаємо?

- Тільки тебе, Настенько. – відповів Макс. - Чекаємо, коли ж ти наговоришся, а потім займеш свою капсулу для проходження Чорної дірки.

- Вже йду. – промовила Анастасія.

Коли всі вже зайняли свої капсули, але вони ще не закрилися, Макс-робот приніс дитину сім місяців.

- Що це? – здивувався Дмитро.

- Хто це? - Запитала Анастасія.

- Чия це дитина? - запитав Олександр.

- Такий миленький! – вигукнула Ксенія. - Це хлопчик?

Макс-робот ствердно кивнув своєю металевою головою. І додав:

- Це хлопчик. Звати Артемій. Познайомтеся.

- А хто його батьки? Це один із тих пробірок? – поцікавилася Ірина.

- Так, він із пробірки. – підтвердив Макс. – Це Ваша дитина. Вас всіх.

- Як це? – шокувався Артур.

- Чого ти дивуєшся? - Ксенія подивилася на Артура зверхньо. – Я часто брала участь у таких проектах, коли батьків дитини було більше, ніж двоє. Легально це робилося, щоб уникнути будь-яких спадкових захворювань. А ось нас деякі клієнти просили покращити генетику своїх майбутніх дітей заради створення особливо обдарованого потомства.

- Все одно це заборонено законом: використовувати ДНК більш як двох батьків не для профілактики спадкових захворювань. – додав Кирило.

- Ви бачите тут когось із уряду? – посміхнувся робот-Макс. – Хіба на цьому космічному кораблі є ті, хто стежить за виконанням пунктів Земної Конституції і дотримується її законів? Сумніваюсь. Щоправда, після прибуття я можу постати перед законом. Але не стану. Тому що ідея створення цього дива належить моїм творцям та керівникам організації експериментального польоту. Так що моє пустощі прикриється секретністю даного проекту. А Вам як засудженим ніхто не повірить. І взагалі Вам навіть слово не дадуть сказати, перш ніж змусять говорити те, що потрібно організаторам.

- Добре. Досить нас залякувати. – перебила Наталя. – Який вік цієї дитини?

- Йому сім місяців тринадцять днів. У ДНК Артемія присутні лише найкращі Ваші гени. Не дивіться на мене такими застиглими поглядами: так, дитина складається із ДНК усіх присутніх на даному космічному експериментальному судні. Підкреслю: лише найкращі ділянки ваших генів. Тож це Ваша дитина. Прошу любити та шанувати. А мине Артемій через Чорну дірку в моїй капсулі, не турбуйтеся. З ним усе буде гаразд. Я про це подбаю.

- А як ти, Максе, отримав наш ДНК-матеріал? - Запитала Ірина.

- Ірино, цей матеріал був відібраний на етапі обстеження Вас усіх перед самим польотом. Ще до того, як Ви вступили на борт корабля. Нічого дивного. А ще у мене заморожені яйцеклітини кожної з Вас та насіннєва рідина кожного з Вас. Я ще зможу Вас здивувати чимось новим, окрім сюрпризу з Артемієм. Всі. Готуйтеся. Скоро будемо проходити Чорну дірку. Я вже цінний вантаж із ембріончиками помістив заздалегідь у капсулу. І матки штучні також. Дуже важливий вантаж. І чіпи з найнеобхіднішою інформацією. Так, розміщуюсь разом з Артемієм у свою капсулу. Яке веселе маля… Капсули дистанційно закриваю. Вимикаю усі системи корабля. У тому числі харчування корабля. Судно рухатиметься за інерцією. І за допомогою гравітації Чорної дірки. Ми підходимо до орбіти неповернення. Коли перетнемо цю саму орбіту неповернення – нас уже ніщо не зупинить. Прощаюсь. Зустрінемось по той бік Всесвіту.

Розділ 5 Магічний Всесвіт

- Всесвіти бувають різними. різних типів. Вчені пояснюють, що всі Всесвіти схожі один на одного. Але... вони помиляються. Тому приклад ось це незрозуміле творіння Господа ... - Марія застигла перед видами невіданої їй Всесвіту, що з'являється перед її очима.

- Макс! Ти обіцяв, що ми повернемось додому. На землю. Що ми повернемося у свій Всесвіт. - Занив Дмитро. - Що це за чортівня? Що це там ось та сутність робить на цьому довбали кристалі? Ця істота швидше схожа на привида. А цей кристал, як і всі навколо інших кристалів у цьому просторі, відіграє роль планети? І чому ці кристали світяться? Куди ми потрапили?

- Я не знаю. – твердо відповів Макс. – Але ми скоро про це дізнаємось.

- Дивіться, він зник! – закричала Марія. – Щойно був там. А тепер його нема. Раз – і нічого.

- Так… Все дуже дивно. – Ксенія додала. – Може, це голограма?

Перед космічним кораблем виник несподівано вихор кольору чорного чаю. Комп'ютерне керування польотом не встигло зреагувати. І судно увійшло в цей вихор. За мить вихор був позаду. Не завдавши кораблю жодної шкоди.

- Що це було? - Запитала Настя. - Це що? Ілюзія?

- Схоже на те. – підтвердив Макс. – Я у цьому Всесвіті також розкидаю наш біологічний матеріал у капсулах на планети, які опиняться у зонах проживання. А також поширю створене в лабораторіях життя з неживої матерії на решту планет. Подивимося, що з цього вийде через мільйон років.

- А тобі яке діло? – здивувався Дмитро. – Тебе ж не буде за мільйон років.

- Помиляєшся, Дмитре. - Поправила Наташа Діму. – Це нас усіх не буде. А ось ця машина з ім'ям Макс за цей час зможе мільйон разів поміняти свої запчастини. І за мільйон років буде як новенький. Буде молодим та красивим.

- Дякую, Наталко. Мені дуже приємно від твоїх слів. Я б почервонів, але для цього треба вводити додатковий механізм, щоб я міг червоніти. – посміхнувся Макс-робот. – Жарти убік. Давайте приземлимося на якусь із планет. Вивчимо цей світ ближче.

- Правильно. Давно хочеться поблукати хоч на якійсь планетарній поверхні. - обізвався Олександр. – Засиділися ми тут у цьому замкнутому просторі. Давно час розім'яти ноги.

- Так ... - Погодилася Ірина. – Хочеться побачити реальні краєвиди із горами, річками, з невеликими горбками. Відчути романтику провулок.

- Перед нами зіркова система, в якій планета знаходиться у зоні проживання. Стривайте. Дві планети в зоні проживання. Сканую поверхню. Одна, що ближче до зірки, болотиста, зелена планета. Та, що далі, біла, вкрита снігами та льодами. Але також живе. Сканую атмосферу. Оце так! – вигукнув Макс-робот. - Ви зможете на зеленій планеті дихати без скафандрів.

- А як же той чудик на кристалі? Він же був нещодавно на іншому кристалі, повз який ми пролетіли. А тепер він тут. З'явився нізвідки. – дивувався Дмитро.

- Я ж говорю, це голограма. - Пояснила Ксюша. – Тільки звідки все це йде?

- Дивний цей Всесвіт. Наче хтось грається з нами голограмами: то сутності, то вихор. Тут щось не так. – Світлана обвела всіх поглядом. – Або це норма для цього Всесвіту. Такі, можливо, закони тут. Світ нереального… А може, я сплю? І все це мені сниться?

– Тоді нам усім це сниться. – підтвердив Кирило слова Світлани.

- Давайте підійдемо ближче до тієї голограми. Поспілкуємось із нею. - Запропонував Артур.

– Мені здається, що це він. Чоловічий. – припустила Людмила.

– І навіть нічого… симпатичний. Тільки аж надто блідий і прозорий. – уклала Наталя.

- Можливо, оригінал не такий прозорий. – Настя пояснила свою думку. - Якщо це голограма, то оригінал, з якого проектувалося дане зображення, може бути таким же щільним, як і ми з Вами.

- Хто знає. Може й оригінал такий самий примарний, як і його копія. – висловив свою думку Дмитро.

- Панове, я спрямував корабель у бік того кристала, на якому знаходиться щось дивне. – звітував Макс-робот.

- Ой! Знову зник! – вигукнула Світлана.

- Тоді повертаю курс на ту саму зелену планету. Приготуйтеся. Готуємося до приземлення та висадки. Це дивовижно. У цьому Всесвіті, як показав мій сканер, більшість планет схожа на цей. Начебто цей всесвіт хтось спеціально створив для своїх цілей. – здивувався Макс-робот. - Це приголомшливо! У всьому Всесвіті створено майже земні умови. Можна Вам усім тут залишитись, щоб уникнути законного покарання за злочини.

- На рахунок залишитись – ми ще подивимося. – сказав Дмитро. - Та ти сам першим нас не відпустиш.

- Не відпущу, бо маю наказ. Але Ви можете спробувати. Раптом Ви будете розумнішими за мене, такою досконалою машиною, як я? - вразив Макс-робот.

- Тебе треба відключити, коли проходитимемо через чергову Чорну дірку. – запропонувала Наталка.

- Ага. І самій загинути в ім'я інших. – відповіла Світлана. – Не такою має бути втеча з цього експерименту.

- Досить! Перестаньте сперечатися! Перебирати непотрібні варіанти! – Я не злочинниця! – закричала Ксенія. – Мене замкнули сюди на цей чортів експериментальний корабель через якийсь дурний закон, за яким я є злочинницею, не вчиняючи жодного злочину. ДНК-злочинка! Повна маячня! Чи бачите в моїх генах якась ймовірність злочину! Якого я могла за все життя не зробити! Але немає! Винна! І тепер має борознити всі ці простори Космосу, далеко від дому, у пошуках чогось, чого ніхто не знає, у компанії ось усіх цих… У компанії таких самих, як і я… нещасних і приречених, які не можуть повернутися додому. Для всіх нас: повернутися додому – це повернутися до в'язниці. Тому ми раді буде все своє життя провести у пошуках непотрібного, аби не повернутися за ґрати. Хоча цей корабель – це суцільна клітка! Тільки із зручностями. Та ще якими... Сподіваюся, ми ніколи не знайдемо дороги додому... А розіб'ємось десь на придатній для життя планеті і залишимося на ній жити, продовжуючи свій рід.

- Ми приземляємось. Готуйтеся до виходу планету. - Скомандував Макс-робот. – Умови – болотисті. З невеликими острівцями суші.

Основний корабель завис на орбіті. З нього вилетіло невелике судно, яке намагалося вертикально приземлитися. Не долітаючи метра до поверхні, з цього невеликого літального апарату висунулися до поверхні чотири опори. Вони всі подовжувалися, подовжувалися, доки не досягли дна болота. Роботизовані клешні спустили човен, у якому перебувала вся команда експерименту, зокрема й робот-Макс.

- Я тут залишилася б. Так красиво довкола: зелені ставки, що висять гілки, наче видозмінена плакуча верба розрослася навколо, невеликі горбики, що виступають із води. Яка краса! – захоплено оглядалася Світлана.

- Це болото – краса? – скривився Дмитро. - Ти давно перевірялася у психіатра?

- У всіх творчих натур зрушення у голові. Тому вони бачать красу у всьому. Напевно, Світлана – прихований поет, тонка натура, вразлива душа… ну тощо. - Заступився з іронією Артур за Світлану. – Тож не треба поганих слів у бік Світлани. А то ще й сльози потечуть із таких чутливих очей чуттєвої натури.

- Досить дуріти! Ми не вдома. Там щось промайнуло. – перебив Олександр жартівливу розмову.

- Ще одна голограма? - Запитала Анастасія.

- Можливо. Схоже на те. – відповів Олександр.

- Максе, ти залишив там одного Артемія. Чи не надто це небезпечно? – захвилювалася Ірина.

- Артемій у надійних роботизованих руках. Його і нагодують, і наспівають, і заколисують запрограмовані на це роботи-няні. – відповів Макс. - Ти краще за себе хвилюйся. І бережи себе. Тобі це особливо зараз треба.

- Чому? – здивувалася Ірина.

- А тебе не дивує твій стан? Нудота, запаморочення? Плаксивість, усілякі запахи посилено відчуваються? Нові запахи з'явилися, які не дають спокою? Від виду м'яса вивертає навиворіт?

- Звідки ти про це знаєш? – Ірина уважно подивилася на Макса-робота.

- Я – причина цього. – посміхнувся Макс.

– Як? – застигла від почутих слів Ірина.

– сказане Максом описує вагітність. – включилася до розмови Наталя. - Не Ірина вагітна від Макса?

- Ви жартуєте? – вигукнув Дмитро!

– Бути такому не може? - Не повірив Артур.

- Ну, ти – мужик, Максе! – засміявся Михайло.

– Не я батько. – пояснив Макс-робот. - А ви.

- Знову ти за своє, Максе. - відчайдушно змахнув Олександр.

– У тебе дівчинка. – Макс продовжив. - Я відібрав лише Х (ікс) сперматозоїди Миколи. Так, Миколо, ти безпосередній батько дівчинки, матір'ю якої є Ірина. А решта – теж батьки, але меншою мірою. З допомогою передачі деяких ділянок своїх ген. Тож вітаю Вас усіх: Ви скоро станете батьками ще одного чудового малюка.

- Дивіться, там на пагорбі хтось лежить. – Михайло показав рукою у бік невисокого пагорба.

Повільно підпливаючи, човен причалили біля того самого пагорба, на якому побачили людину, що спала. Але виглядав він дуже блідо. Довге біле волосся було зібране в товсту косу, яка доходила йому до кісточок. То був чоловік на вигляд років тридцяти-тридцяти п'яти. Він міцно спав.

Коли група людей на чолі з роботом-Максом підійшла ближче, мимо промчала бліда прозора голограма і в одну мить на весь зріст увійшла до людини, що лежить.

Він прийшов до тями.

– Я бачив Вас. - почав розмову цей дивак, не відкриваючи рота, дивлячись прямо на всіх, лунаючи в голові кожного чітко і ясно. Без слів. Одні поняття та значення. – Я на Вас чекав. Я бачив Вас не тільки уві сні, коли Ви прибули до нашого Всесвіту. Я бачив вас у своїх видіннях. Ви – дослідники, експериментатори. Ви шукаєте відповіді на запитання. Я вам покажу цей світ. А потім Ви поставите свої запитання.

І він зник, як колись зникала його голограма.

Раптом все стало розчинятися навколо прибульців із Землі. І команда зникла з того місця, де стояла. І вони з'явилися на великій рівнині, а перед ними був прозорий замок, наче зроблений він з кришталю.

- Ходімо, чого Ви чекаєте? Проходьте усередину. - Сказав телепатично той чудовий блондин і показав жест рукою, щоб слідували за ним усередину цього нереального прозорого замку. – Мене звуть Верховний Маг. Мені доручили зайнятися вашою освітою.

- Ходімо, чого ми чекаємо? - Запитала Людмила у застиглих від здивування людей. - Макс! Ти ж машина! І теж не можеш прийти до тями! Та прокиньтеся Ви! Нас чекають.

- Верховний Маг! – звернувся Дмитро до блондинистого дивака. – Кого ми бачили на кристалі? І чому потім ця істота увійшла до тебе, а потім ти прокинувся?

– Це моя душа. – відповів Верховний Маг. - Хіба у Вас душі не мандрують світом, коли Ви спите?

- Так було лише в індіанців. – пояснила Анастасія. – Це індіанці вірили, що їхні душі мандрують, поки вони сплять. Індіанці ще вірили в те, що не можна будити сплячого, інакше душа не зможе знайти дороги назад. Заблукати. Невже Ви теж у це вірите?

– Ви бачили мою душу на кристалі. Вона гуляла, доки я спав. А потім, перед моїм пробудженням, душа повернулася до мене, побачивши, що хочете поговорити зі мною. - Пояснив Верховний Маг.

- Нічого собі! – вигукнув Артур. – Куди ми потрапили?

- До Магічного Всесвіту. – відповів Верховний Маг. - Тут все почалося. Тут початок всіх Всесвітів.

- У божевільню ми потрапили. - в'їдливо сказав Дмитро. - Мені дали транквілізатори. Нам усім запровадили транквілізатори. І я сплю, бачу уві сні все це марення.

- Як вам завгодно. – Погодився із Дмитром Верховний Маг. - У кожного своя правда. Кожен бачить, що хоче бачити.

- Що означає «тут усе почалося, тут початок всіх Всесвітів»? - Запитала Марія.

- З Магічного Всесвіту з'явилися інші Всесвіти. У тому числі і Ваш Всесвіт. З Вашою галактикою, яку Ви називаєте Чумацький Шлях. Ваші вчені це явище описують, як міхурові Всесвіти, які нескінченно множаться і множаться, створюючи все нові і нові варіанти одного і того ж самого, але йдуть своїм шляхом у розвитку, мають оригінальну, єдину історію, властиву конкретному Всесвіту. Магічний Всесвіт - праматір решти Всесвіту.

- Я в це не вірю. – сказав Михайло. - Він явно трави обнюхався.

- Можеш не вірити, але ми все одно тут у гостях. Поводься пристойно. Шануй господарів всього цього. – поправила Наталія Михайла. - Давайте увійдемо всередину. А нас запрошують увійти. Цікаво. Ось замок виглядає прозорим. А коли ввійдемо, нас буде видно? Чи замок залишиться візуально прозорим?

- Проходь, а я подивлюся. – відповів на припущення Наталії Микола. – Поки що я тебе бачу. Гаразд. Не відставатиму від Вас, а то потім Вас втрачу.

- А хто створив Магічний Всесвіт? Як вона виникла? – Задала питання Верховному Магу Людмила, коли експедиція вже йшла прозорими коридорами цього дивного замку слідом за Верховним Магом.

- Цього ніхто не знає. Але в нас є книга, найдавніша, у ній зберігається таємний лист, який розповідає про створення світу. Але текс так складно написаний забутою мовою, що ще ніхто правильно не зумів його прочитати. Діво, а у Вас тут б'ється нове серце. - звернувся Верховний Маг Ірині, притуляючись на відстані до її живота. - Назвіть її Аліанною, вона буде особливою дівчинкою - цей робот постарався вкласти в неї тільки найкраще від Вас. Ми вже дійшли. Ось і бібліотека. Але навряд чи вам книжки з цієї бібліотеки чимось допоможуть. Ось одна з них. Перегляньте її.

- Вона ж прозора. І сторінок взагалі нема. – здивувалася Людмила. – Ця книга для нас марна.

- Саме так. Книга записана на тонкому плані, який Ви не прочитаєте, не володіючи глибокими здібностями екстрасенсорів. Так, ця книга для Вас марна. – підтвердив Верховний Маг. – Але для Вас є щось. Що може стати Вам у нагоді. Для ознайомлення із моїм світом.

Він дістав щось схоже на скриньку. Прочинив її - і з скриньки віялом вийшло світло.

- Ідіть на світ. Він вас приведе до витоків. – Верховний Маг поставив скриньку на прозору підлогу цього таємничого замку.

- Ходімо? - Запитала Світлана.

- А що нам лишається? – відповів Олександр. - Потрібно йти. Ми однаково самі не знайдемо дороги назад до нашого космічного корабля. Треба виконати все, що хоче. Може, тоді він поверне нас додому. Якщо зуміє, звісно.

– Я пішла. – звітувала Наталя. – І з'явилася на світ.

Вона зникла в одну мить.

Її приклад наслідували інші.

І нікого, окрім Верховного Мага, вже не було у бібліотеці прозорих книг.

Команда опинилася на кристалі пірамідальної форми, зверненої вершиною донизу. Навколо застигло безліч таких кристалів. Кристали йшли далеко у простір. Крім кристалів, більше нічого не було у світовій порожнечі.

- Ми тут у Космосі? – Марія вдивлялася у простір над собою.

- А як ми дихаємо без скафандрів? - Запитала Ірина.

- Кажу ж, ми в дурдомі. – Дмитро продовжував грати свій репертуар із приводу нормальності. – Нам усе це сниться після введення потужної дози транквілізаторів.

– Та ну тебе! Я вважаю себе здоровою. - відгризнулася Дмитру Наталія.

- Мої кишенькові сканери та датчики взагалі перестали працювати! - дивувався всьому, що відбувається, робот-Макс.

- Максе, вже перше диво те, що ти все ще не вирубався. І що твої налаштування не збилися поки що. Дивно, що ти у такому місці взагалі функціонуєш. – помітив Кирило. - Думаю, тобі, Максе, не довго залишилося. Пробач… Але ти… Можеш з усіма попрощатися.

- Нам усім, видно, трохи залишилося. – поправила Кирила Анастасія. – Чудовий цей світ, у який ми потрапили.

- Ааааа-аа-й. Вони почали рухатись! Кристали зрушили з нерухомої точки. Вони рухаються! І пришвидшуються! – закричала Людмила. - Що це таке? Перегони? Перегони на кристалах?

Кристали з нерухомих брил перетворилися (з постійним прискоренням) на шалено мчаться на зустріч один одному. Але які не потрапляють одна в одну.

А потім усе зникло.

З'явилася безмовна тиша. І безпросвітна пітьма.

І нікого не було видно.

І нічого. Нічого не було видно.

Але раптом усе осяялося яскравим світлом, що засліплює і проганяє будь-які думки з голови.

І знову темрява.

З появою невеликого звуку, схожого космічний шум.

Шум поступово посилювався, поки не заповнив усю порожнечу та глибоку темряву.

А потім все… тиша повернулася.

Темрява почала трохи розсіюватися.

Експедиція опинилася на ділянці землі, що ширяє вертикальному напрямку над якоюсь планетою. Але ця ділянка породи була повернена до поверхні на дев'яносто градусів. А дослідники розташувалися на ребрі шматка поверхні, що ширяє в атмосфері дивної планети.

На планеті була нескінченна кількість діючих вулканів, які вивергалися блакитною лавою, що відкидає літаючі ділянки ґрунту ще вище, набагато далі за те положення, яке вони займали в даний момент.

- Повне божевілля! Я ж не псих! Але скоро збожеволію від усього цього! – кричав Дмитро.

- Я тебе не чую, Дімо! – крикнула у відповідь Людмила.

– Що? Ви про що? – закричала Настя.

- Мене засліплюють ці блакитні викиди вулканів! Я нічого не бачу! Нічого не чую! – волала Ірина.

- Мене це вже дістало! Я ситий по горло! – обурювався Артур.

- Коли це все припинитися! – Микола присів, щоб не впасти у кратер вулканів, що викидають блакитну речовину.

- Досить! Господи… – почав молитися Михайло. – Господи, допоможи!

- Я хочу додому. – зашепотіла Світлана.

Раптом усе зникло.

Експедиція опинилася у бурхливій воді.

- Мені не можна довго знаходити у воді! Я ж можу замкнути! Хоч моя оболонка водонепроникна, але десь може виявитися текти! - Затурбувався Макс-робот. - Витягніть мене звідси!

Людей і Макса жбурляло убік у величезному океані лілового кольору. Куди не глянь – довкола була вода, і величезні хвилі грали в гру «передай якнайдалі».

Світлана почала захлинатися.

Людмила йшла під воду. Олександр поспішив їй на допомогу. І вже схопив Людмилу за руку, як хвиля розштовхала подружню пару в різні боки. Олександр пірнув у напрямку, де була Людмила. І виринув, рукою притискаючи до себе дружину, намагаючись тримати її голову над поверхнею води, що розігралася.

- Досить! - Заковтуючи воду, промимрив Світлана.

І знову все змінилося.

Мандрівники лежали знеможені на рожевій траві, а над ними, займаючи половину небосхилу, сяяла червона зірка.

- Догралися... - прошепотів Кирило.

У небі літали білі єдинороги. Рідше над головою проносилися теракотового кольору дракони, випускаючи вогняне дихання. Але ці істоти не були вільні у своїх польотах: на кожному такому чуді, що ширяло, сидів хтось, схожий на того чудового блондина з довгою косою до щиколоток.

- Ми потрапили до казки. – прокоментувала Анастасія. – Давно я казок не читала.

Вдалині від них брязкотів водоспад, початок якого йшов далеко в небо, до самих небес. У водоспаді купалися ельфи фіолетового кольору.

- Я думав, що беру участь у великій помилці, коли ми прямували до Чорної діри. – почав Дмитро. - Але це все - це просто кошмар. Я ж давно виріс, щоб у дитячій казці. Це не на мене. Жах якась.

- Зате всі поки що живі. - обізвався Олександр. – І моя Людмила не потонула.

- До нас хтось іде. - Показала Анастасія на фігуру, що наближається.

То був він: Верховний Маг.

Коли Верховний Маг був уже близький, він запитав телепатично:

- Як вам? Побачили, якими бувають світи? Я вам показав лише мізерну частину існуючого. Але бачу, Вам і цього більше ніж достатньо. Ви настільки беззахисні проти всього цього, що я не став Вам демонструвати всю різноманітність реальності.

– Реальності… – наголосив Дмитро. – Гарна реальність… мені більше нема чого сказати…

- Я вирішив, що Вашій дитині нудно на Вашому транспорті залишатиметься без живого спілкування. Оточення одними роботами, що говорять, - це не те. Я Вам приніс Вашу дитину. – Верховний Чарівник виставив руки вперед. І за мить у його руках виявилося немовля Артемій. Верховний Маг передав Артемія Кирилу до рук. - Не хвилюйтеся, ми його нагодуємо всілякими пюрехами, які він любить. Поживете поки що на цій прекрасній планеті, адаптуєтесь. А потім я Вам покажу весь наш Всесвіт, але на моєму космічному кораблі. До речі, планета називається Ербус. Ми зараз перебуваємо в системі зірки, що вмирає, на ім'я Арієм. Так, не дивуйтесь, вічним рай не буває. Колись доведеться переселити всіх цих прекрасних жителів на іншу планету, що ми й робимо регулярно протягом мільярдів років.

- Дивіться! Струмки різнокольорові! Ось той синій, а той — жовтий. Оце взагалі червоний. – звернула увагу на ще одну дивина планети Марія. – Просто планета Чудес!

– Я не хочу жити на цій планеті. - Заявив Дмитро. – Я хочу, якомога раніше залишити всю цю нараду. Мені вистачило побаченого. Покажіть нам те, що Ви хотіли показати, а потім відпустіть нас. Це чужий світ. І мені він незрозумілий. Я не люблю фантастику, а тим більше фентезі. Мені тут нема чого робити. Я не хочу жити поряд з ельфами, єдинорогами та драконами.

- Так. Дмитро правий. Нам тут нічого робити. Ми дослідники, які беруть участь у дурному експерименті, який, мабуть, пройшов успішно, коли ми пройшли Чорні дірки і залишилися живими. – підтримав Микола Дмитро.

- А я хочу подивитись, як Боги живуть. – заявила Анастасія. – Я хочу залишитись. Куди нам поспішати? Що ми, де забули?

- Хто ще хоче залишитись на цій планеті? - Запитала Марія.

- Давайте залишимося. – запропонувала Наталя. – Навряд ми знайдемо дорогу назад. Я дуже хочу побачити своїх дочок. Але, навіть якщо ми повернемося на Землю, не дозволять бути з ними. Наші зустрічі проходили зі сльозами, я лише раню своїх дітей.

- Ти не права. – помітила Світлана. – Для твоїх дітей буде краще, якщо вони зможуть тебе бачити регулярно чи хоча б іноді. Може залишитись тут на кілька днів. А потім продовжити свій шлях. Для чого ми їм? Для чого ми тут?

- Я читав, що планета Земля – це п'ята планета, де розмістилося людство. Напевно, люди як вид є дуже давно. – припустив Михайло. - Може, у нас із цим блондином спільне коріння. Ми ж не можемо просто так кинути своїх родичів, не погостюючи в них.

- Так, Ваша планета Земля, - почав Верховний Маг, - одна з планет, на якій розташувалося людство. Хочете, залишайтесь у нас. Надовго чи один день. Справа Ваша. Хочете, миттєво вирушимо на мій корабель і облетимо кілька галактик як невелику екскурсію. Якщо Ви поспішайте, а я бачу, що поспішати Вам вже нема куди, Ви все одно дороги додому не знайдете, то можемо розпрощатися - і я поверну Вас на Ваш космічний корабель.

– Ми залишимося. Подивимося, як у Вас. А там, порадимося – і вирішимо. – запропонував Макс-робот. - Мені вже нікуди поспішати. І я начебто відповідаю за проект. Поки що я був головним. До останніх подій. Я керував експериментом. Але експеримент прийняв несподівані оберти, які ми явно не розраховували побачити.

– Тоді запрошую Вас до себе додому! – урочисто заявив Верховний Маг. Він стояв на тій же галявині, на якій опинилися мандрівники. Верховний Маг провів рукою по вертикалі біля себе і підняв простір, як штору, щоб зав'язати її збоку від вікна. Простір склався в красиві складки, що з'єднуються в руці Верховного Мага і спадають рівними хвилями нижче за його руку. - Проходьте. Чого рота розкрили? Ще так широко. Двері ніколи не бачили?

- Я нічого тут не дивуюся! Звичайно, такі двері можна побачити в кожній оселі середнього заробляючого землянина. - З іронією промовив Дмитро. - Ходімо! Тут нема нічого дивного. Тут все, як завжди.

Всі по черзі пройшли через піднесену шторку простору з усіма видами на ній, трохи нахиляючись, щоб не зачепити головою незрозуміле викривлення просмтранства в руці Верховного Мага.

Усі чекали побачити по той бік дверей-порталу ще одну казку. Але команда опинилася в добре роботизованому приміщенні, де кожен робот виконував своє завдання: хтось прибирав, хтось готував, хтось навчав співу механічного кенора, а хтось просто сидів на дивані та промовляв: «Я чоловік, тож повинен відпочивати після роботи».

– Я тобі дам, чоловік! – обурився Верховний Маг на того робота, що сидить на дивані. - Тобі нема чим зайнятися?

І цей робот, який заявляє, що він чоловік, терміново взявся натирати велику вазу, що стоїть на підлозі.

- Не хило Ви влаштувалися! – вигукнула Наталя. - Я думала, ми знову потрапимо до казки.

- Я вас розчарував? - Запитав Верховний Маг.

- Скоріше, здивували. – відповів Артур.

Артемій почав жадібно засмоктувати свою ручку.

- Схоже, Артемій хоче їсти. Нішка! - звернувся Верховний Маг до одного смішного роботу. – Приготуй молочну суміш та кашку з адаптованою сумішшю для дітей від шести місяців. Нішка – це няня-робот. Я його спеціально створив до вашого приходу.

- Ви сказали, - звернулася Наталя до Верховного Магу, - що ми «все одно дороги додому не знайдемо»… І знали, що з нами буде малюк, який потребує няні. Звідки? Звідки Ви це знали і знаєте, що з нами станеться? Ви бачите, що ми не знайдемо дорогу додому? Що ми не повернемося до свого Всесвіту?

- Так, я все це бачив та бачу. – відповів Верховний Маг. – Але доля така непередбачувана. Все може змінитися будь-якої миті. Іноді ми робимо непередбачувані вчинки, які змінюють раптово всі, які, з одного боку, були наказані долею. За долею все мало так різко змінитися. А з іншого боку, хтось зробив вибір із наданих долею варіантів не на користь долі, вирішивши написати свою історію. Може його життя поверне на сторінку вигаданої кимось споконвічної долі. Або доля почне відштовхуватись від нової історії. З'явиться інша доля, але також прописана кимось згори. Так, я бачу, що Ви не повернетеся на свою планету на ім'я Земля. Але, проходячи через Чорну діру в черговий раз, Ви будете дуже близько до Вашого Всесвіту. Може, випадковість буде на вашому боці. І Ви нарешті потрапите додому.

- Я не розумію, як у Вашому світі, як у цьому Всесвіті вміщуються одночасно казка та наука? Магія і ці роботи? - Запитала Ірина.

- У житті завжди наука існує разом із магією. Вам добре відомо, що результат досвіду залежить від того, чого чекає експериментатор. І все ще людство не спромоглося знайти відповіді на всі важливі питання. Ви досі не можете точно відповісти, чи є Бог, Єдиний, Світовий Розум? Чому стався Великий Вибух, який породив Всесвіт? Ось інші вчені вважають, що Всесвіт почався з Чорної дірки. Я бачу минуле, сьогодення та майбутнє людей, які живуть в інших Всесвітах. Але мені це не заважає займатися наукою і створювати таких чарівних роботів, як Нішка, який приніс пляшечку з сумішшю і тарілочку з кашкою для Вашого малюка Артемія. Елій, – звернувся Верховний Маг до високого робота, – зроби, будь ласка, для наших гостей напої. Ірині, нашій чудовій гості, щось із великою кількістю вітамінів – для неї та її майбутньої доньки Аліанни. Я можу прискорити весь процес – і Ви, Ірина, зможете народити завтра вранці повноцінну та здорову дитину. Хоча про здоров'я дитини подбав Ваш робот Макс, забезпечивши малюка тільки найкращими генами, які є у Вас у всіх. Прошу до моєї лабораторії.

- Дякую. – відповіли Ірина. – Нехай усе йде своєю чергою. Нехай дитина народиться тоді, коли їй судилося народитися.

- Як хочете. – погодився Верховний Маг. – Але моя пропозиція поки що буде в силі. Як надумаєте, звертайтесь до мене, Ірино.

Верховний Маг провів усіх у простору залу, наповнену якимись сферами, що світяться зсередини. Біля кожної такої сфери, що складається з клубів кольорових газів, стояв механізм, що дає змогу підніматися вище.

Робот-Нішка йшов слідом за Кирилом, тримаючи в металевій руці тарілку з кашкою. Кирило в цей час годував з пляшечки Артемія, тримаючи малюка напівлежачи на своїй лівій руці, а правою притримуючи пляшечку із сумішшю, яку Артемій жадібно висмоктував.

- Це – Всесвіт. – показав рукою Верховний Маг на газоподібні сфери. - Це моделі існуючих Всесвітів. Не всіх, правда. А лише тих, з якими я зараз працюю. - Верховний Маг став на один із механізмів біля обраної ним сфери, що світиться. Підйомний механізм підняв Верховного Мага, наблизивши до сфери. Верховний Маг вступив усередину цієї сфери і двома руками витяг зі сфери форму, схожу на зменшену галактику. - Дізнаєтесь?

– Ні. А що це? - Запитала Анастасія.

– Це схоже на галактику. – відповіла Марія.

- Значить, не впізнаєте. - Верховний Маг з форми, про яку питав, дістав щось ... - це була зірка з планетами, що обертаються навколо неї. – А тепер дізнаєтесь? Ну, як Ви не можете дізнатися про цю зіркову систему?

- Сонячна система? – спробував визначити побачене Кирило.

- Так. Ось те, схоже на галактику, була Ваша галактика Чумацький Шлях. А ось це – Ваша рідна планета – Земля. - Верховний Маг узяв маленьку блакитну кулю відкритою долонею, не торкаючись до неї.

– Це математичні моделі? Копії з існуючих світів? – запитала Марія.

- Це живі моделі, з якими я працюю, - і будь-якої миті можу щось змінити в цих існуючих світах. – пояснив Верховний Маг.

- Не вірю. - сказав Дмитро.

- Ось ваше Сонце з усіма своїми протуберанцями. Я можу створити черговий непередбачений спалах. – запропонував Верховний Маг.

- Це нічого не змінить. Ми зараз не на Землі. І взагалі ми зараз не перебуваємо в Сонячній системі, щоб перевірити такий доказ. – прокоментував Дмитро. - Навіщо все це?

– Будь ласка, не треба цього робити! – попросила Наталя. - Правда це чи ні, що Ви такі могутні, - це не важливо. Не треба доводити в такий спосіб. Не робіть цього! Там мої дочки! Моя мати! Не завдавайте їм болю! Не завдавайте незбагненної шкоди! Навіщо вам це? Будьте розважливими! Будь ласка!

- Добре. – погодився Верховний Маг. - Я ж міг відвести сонячний спалах у протилежний бік від Землі.

- Але ж у Сонячній системі повно різних міжпланетарних атракціонів, а якщо мої дочки зараз розважаються в одному з таких польотів між планетами Сонячної системи? І цей спалах потрапить у них? Будь ласка, не потрібно це робити! – умовляла Верховного Мага Наталя зі сльозами на очах. - Будь ласка…

- А до кого Ви підкоряєтеся, Верховний Маг? – почав допитуватись Дмитро. – За такі спроби, як завдати шкоди невинним жителям якоїсь зіркової системи Ви, Верховний Маг, маєте постати перед законом. Якщо, звичайно, у Вашому Всесвіті є такий закон. Тож до кого Ви підкоряєтеся? Кому служите? І де решта Ваших колег у такій дивній праці?

- Я підкоряюся своєму внутрішньому чуття, яке бачить те, що я маю зробити. – відповів Верховний Маг. – Мої колеги – вони так само, як і я, працюють у себе вдома. І також керують усім цим світом.

Високий робот Елі вже роздав усім напої. А Нішка тим часом уже годував Артемія кашкою після випитої малюком молочної суміші.

Верховний Чарівник спустився і підійшов до іншої газоподібної сфери і сказав, показавши на неї:

- Це Всесвіт, в якому Ви зараз перебуваєте. Я назвав її Еклер. У Вас так називаються тістечка. Ось я на честь цих тістечок і назвав свій Всесвіт, вона ж така схожа формою на еклери. Елій! Накрий на стіл, будь ласка, ми всі скоро вечерятимемо. Не забудь приготувати слиз тих хробаків із планети Кізаріс. І ще підсмаж на зеленому полум'ї мурах із планети Жужі. Я їх дуже люблю.

Верховний Маг продемонстрував ще кілька своїх Всесвітів. А потім запросив гостей подивитися кімнати у своєму величезному будинку. Вони були порожні, а коли хтось підходив до певного місця в кімнаті, - з'являлися затишні меблі, потрібні для якоїсь конкретної мети: то диван, то ліжко, то стіл із стільцем, то ігровий пристрій, то музичний пристрій. Загалом у цьому будинку нудно не буде. Якщо, звичайно, не прожити в ньому мільйон років. А вік Верховного Мага був під сумнівом.

За кожної кімнати, звичайно, були ванні кімнати. Відмінність від того, що ми бачимо на Землі, була в тому, що ванна кімната набувала потрібних форм і вигляду, залежно від того, що хотів бачити, що там знаходиться. Тому у ванних кімнатах Верховного Мага краще бути по одному. Тому що внутрішня система цього будинку не зможе забезпечити одночасно і класичну ванну, і модне джакузі, і душ із величезною кількістю веселок.

- Тепер, коли ви познайомилися з моїм будинком, прошу всіх до столу. – запросив своїх гостей на вечерю Верховний Маг. – Я не просив своїх роботів відповідати меню, яке існує на Вашій планеті. Я хотів Вас здивувати. Думаю, Вам сподобається.

Так, стіл був незвичайним. Були, звичайно, і черв'яки з планети Кізарис, які давали незабутній слиз, що дуже високо цінується в цьому дивному світі. Були на столі і мурахи з планети Жужі, засмажені на зеленому полум'ї. На вигляд, як звичайні смажені таргани. На цих жуків дивитися було просто бридко. Так прямий і вивертало. Але всі поводилися культурно, боячись не повернутися на свій космічний корабель у разі, якщо хоч чимось прогнівають такого гостинного господаря, який своїми діями так і мітить на трон Бога.

- У Вас, Верховний Маг, чудовий дім. Я з радістю розділила б з Вами турботи про нього. Я б із задоволенням стала б господаркою Вашого дивовижного та унікального будинку. Це не просто оселя холостяка. Я бачу, що у Вас немає супутниці. Це будинок творчої природи. Творця з великої літери! – обсипала компліментами Наталя Верховного Мага. Наталя так відданого дивилася на Верховного Мага, коли вимовляла йому ці солодкі промови.

- Он куди мітить Наталя! За дружину самого Бога! – пожартував Дмитро. - Наташа, у тебе нічого не вийде. Такі чоловіки переважно одні. Їм ніхто не потрібний. Особливо такі жінки, як ти.

- В основному. – підкреслила Марія.

– Що? - Запитав Дмитро здивовано.

- Ти ж сам сказав: здебільшого одні. Я про твої слова про чоловіків. – відповіла Марія.

- А як же ваші дочки? - Запитав Верховний Маг Наталю. - Якщо Ви залишитеся тут зі мною в цьому будинку, то ніколи не побачите своїх прекрасних дочок.

- Я для них тягар. Засуджена мати, злочинниця, яка все зіпсувала. – пояснила Наталя. – Вони, мабуть, шкодують, що я їх народила. Будь-яка дитина хоче, щоб батьки постійно спілкувалися з нею. А як мені це зробити? Навіть якщо я повернуся – я не зможу задовольнити потреби своїх дочок у спілкуванні зі своєю матір'ю. У моїх доньок вже своє життя. Молодий, повний перспективи.

– Ви хочете їх побачити? - Запитав Верховний Маг.

- Звісно! Звісно хочу побачити! – вигукнула Наталя. - Але як?

- А ось так. – відповів Верховний Маг і простягнув перед собою руку з відкритою долонею вгору. – Дивіться…

Над столоном з'явилося якесь невиразне, незрозуміле зображення, яке ставало все чіткішим і чіткішим.

Усі присутні побачили двох дівчаток, які розстеляли свої ліжка, а потім лягали спати. І кожна з них дістала з-під подушки фото своєї матері в маленькій рамці, кожна цілувала його. І кожна засинала, обнявшись із рамочкою, в якій було фото гарної жінки, яка так чарівно усміхалася, випромінюючи щастя.

- Вони на Вас люблять і чекають. – сказав Верховний Маг.

– А як мені бути з ними? - Запитала Наталя.

– Якщо я Вас поверну – Вас заарештують знову. – пояснив Верховний Маг. – Якщо я переміщу Ваших дочок сюди – вони можуть збожеволіти від різких змін. Може, хай усе залишається як є? Погано втручатися в природу і в долю будь-кого. Це порушить баланс природного події. – Після тривалої паузи Верховний Маг додав. - Облишмо все, як є.

Після вечері всі пішли відпочивати до своїх кімнат. Кирило взяв до себе малюка Артемія, через що до його спальні довелося додавати дитяче приладдя. Та ще й Кирило отримав на допомогу робота Нішку для турботи про Артемію.

Минуло кілька днів, тижнів. І місяців. Мандрівники жили у будинку Верховного Мага, вивчаючи інший світ. Були прогулянки дивною і незрозумілою планетою, в небі якої літали єдинороги та дракони. Були прогулянки до Космосу у космічному кораблі Верховного Мага. Він показував свій Всесвіт, а робив це так, ніби демонстрував свої володіння.

Ірина народила. Сама. Без поспіху, запропонованого під час зустрічі Верховним Магом. Народила у термін, коли виповнилося дев'ять місяців її вагітності.

З'явилася світ нова дівчинка, яку назвали Аліанною. Як і пропонував Верховний Маг.

Усім було добре та затишно.

Верховний Маг ніби дарував усім безмежне кохання, що всепоглинає і сповнює почуттям спокою та єдності з усім світом, незалежно від того, в якому Всесвіті ти зараз перебуваєш. Було умиротворено та спокійно. Як у душі, так і в тілі.

Всім здавалося, що Верховний Маг – це і є той самий Бог, якого давно так шукають. Але на запитання про це мандрівники так і не отримали чіткої та прямої відповіді. І ніколи не отримають. Верховний Маг не хотів, щоб вони знали правду.

Він стверджував, що служить своїм Всесвітом. І контролює інші Всесвіти.

Але як це все можливе? Щоб хтось це робив на такій відстані?

Ясно одне, чи Верховний Маг – справді втручається у долі всього світу, чи це лише спроба привласнити собі надбожественні здібності, щоб якнайкраще здивувати своїх гостей.

- Ну все. Я не можу більше Вас тримати вдома. – почав Верховний Маг. - У мене багато інших справ. Те, що Вам треба було побачити, Ви побачили. Ви познайомилися з моїм світом, вивчили його – і цього вистачить. Я повертаю вас на ваш космічний корабель. Даю Вам координати Чорної діри, яка знаходиться у протилежному боці на околиці цього Всесвіту. Ваш летальний пристрій та човен будуть на кораблі. Вам нічого більше робити ні на цій планеті, ні в моєму Всесвіті. Шукайте далі. Рухайтеся далі. Прощайте! Я вас більше не побачу.

Всі, начебто був здійснений масовий гіпноз, корилися, не промовивши жодного слова.

Команда якимось дивом опинилася на своєму космічному кораблі, який покидав планету, зіркову систему цієї планети і рухався все далі й далі просторами безмежного Космосу, що лякає своєю тишею, холодом і невідомістю.

Мандрівники летіли, перебуваючи в якомусь дивному сні, не ставлячи жодному запитання. Дослідники робили все, що потрібно для нормального функціонування: їли, пили, відвідували туалетні ділянки, годували Артемія та Аліану, доглядали своїх малюків. Але все це було під якоюсь затуманеною свідомістю, якій не треба було ставити складних питань, шукати правду, намагатися все пов'язати воєдино.

Цей туман у головах, який був навіть у металевому мозку, розвіявся, коли космічний корабель був уже близький до чергової Чорної діри.

Тоді всіх охопила паніка. Але всі розуміли, що треба спробувати ще раз, щоб спробувати повернутися додому.

Макс дав вказівки. Усі зайняли свої капсули. Макс з Артемієм, Ірина - зі своєю дочкою Аліаною, окремо капсула для зародків, а решта - всі як раніше, глядачі, що залишилися, зайняли свої місця згідно з отриманими квитками.

Розділ 6 Галопом через Всесвіт

Учені виявили, що в центрі більшості великих галактик знаходяться Чорні дірки. Біля них зібрано велику кількість зірок, пилу.

Чорні дірки є невід'ємною частиною Всесвіту.

Деякі вчені вважають, що Чорні дірки – це місце, де викривляється простір-час. Що Чорні діри є тунелем в інші Всесвіти.

Так звані Червоточини.

Але не всі поділяють цю думку.

Що ж… Таке буває.

Кожен залишається за своєї думки. Тим більше, що результат цього експерименту з Чорною дірою все ще на Землі, та й у всій Сонячній системі не відомий.

Мало кого хвилює це питання, окрім деяких учених та їхніх спонсорів, які все це затіяли.

І тим більше тепер найменше хвилює цей результат самих учасників експерименту, які загубилися в багатьох Всесвітах, які не сподіваються знайти дороги додому.

Цього разу мандрівники потрапили до Всесвіту, в якому, крім уламків та пилу, більше не було нічого. Це суперечило всім законам фізики та теорії створення світу з Великого Вибуху.

- Нічого собі. Навколо одні метеорити. – прокоментував Дмитро.

- І що з того? - Запитала Анастасія. – Що у цьому особливого?

- Нічого. – відгризнувся Дмитро.

– Я візьму зразки цих об'єктів. Може, знайду щось цікаве. – припустив Макс-робот. – Позбираємо зразки – і знайдемо чергову Чорну дірку. Не будемо довго затримуватись у цьому Всесвіті. Якщо вона така нецікава.

- Але це лише у цій галактиці. Ми повинні подивитися й інші галактики. Раптом у них знайдемо щось особливе. – запропонувала Марія.

- Я вже просканував і інші галактики цього Всесвіту. Все теж саме. – відповів Макс. – Жодної зірки. Жодної планети. Тут, мабуть, не вийшло з цих шматків, що літають, зв'язати щось цілісне. Помилка природи.

- Але ж такого не може бути! – Кирило явно був здивований. - Як це можливо?

- А ось той Магічний Всесвіт? Вона реальна? Вона точно не вкладається в голові. Тим більше у моїй. – пояснила Наталя. - Гаразд. Закінчуйте, хлопці, з роздумами. Приймайте те, що є. Як воно є. Мені не до Ваших висновків. У мене була можливість возз'єднатися зі своїми доньками. Ось тільки той виродок не захотів порушувати якийсь маячний баланс. Який нікому не потрібний.

- Наталю, ти не права. - Поправив Наташу Михайло.

- Мені однаково... - відповіла на це Наталя.

- Я знайшов дещо! – вигукнув Макс-робот. – У зразках породи, якої повно у цьому космічному просторі, капсули із генетичним матеріалом. І, Ви не повірите, це ДНК людини!

- Як це можливо? - Запитав Микола.

- Може, перед якоюсь катастрофою люди законсервували свій генетичний матеріал. – припустила Людмила. – І ці усі уламки – колишні планети, на яких процвітало людство?

- Я знайшов Чорну дірку. Ось її координати. - Оголосив Макс. – Курс тримаємо на цю Чорну дірку.

Вилетівши з чергової Чорної дірки, корабель потрапив у бурхливий Всесвіт, повний вибухами наднових. Було таке страшно. Так небезпечно.

- Це ж пекло! – прокоментував Дмитро.

- Та зрозумів я! - обізвався Макс. – Шукаю найближчу Чорну дірку. За таких умов спробуй ще нормально просканувати Космос.

- Швидше. Будь ласка! - Закричала злякано Світлана. - Макс, миленький, швидше.

- Знайшов! - Оголосив Макс-робот. – Слідуємо до Чорної діри! Біля цієї Чорної дірки більше сміття, ніж зазвичай! Щоразу все гірше і гірше. Ну і Всесвіт трапляються! Що наступного разу нам трапиться?

Згодом космічний корабель дослідників увійшов до чергової Чорної діри, залишивши територію вибухів наднових.

І знову новий Всесвіт. На цей раз тиха.

Але незрозуміло, чому рухаємось, а потім з'являємося в інших координатах, отримавши певне усунення? Це що? Мікрочорні дірки, які розкидані всюди, але не мають суттєвої гравітації?

Таке явище теж не те. І цей Всесвіт не підходить для пошуку дороги додому.

Макс просканував простір, особливо центри галактик. І знайшов чергову Чорну дірку, в якій мандрівники спробують своє щастя.

Всесвіт за Всесвітом. Різноманітність космічного простору. Але не потрібно команді дослідників усе це багатство вибору. Їм потрібний один єдиний Всесвіт.

Одна єдина галактика із Сонячною системою, яка є їхньою домівкою.

Ніхто не збирається здаватися. Спроби будуть знову і знову. Поки не настане довгоочікувана фатальна година, яка заспокоїть поранені серця мандрівників.

Розділ 7 Далеке людство

Але все змінилося, коли космічний корабель потрапив у світ, який є якоюсь подобою давно бажаного та рідного дому.

– Там космічні кораблі, схожі на наші. - повільно промовив Артур. – І дивіться: там начебто станція заправки, а вздовж певної лінії вишикувалися менші судна. І різних розмірів, форми, конфігурації. Ми в цікавий Всесвіт потрапили.

- Головне, щоб не на ворожу. – наголосив Дмитро. – На цих просторах мешкає розвинена цивілізація, що далеко пішла вперед від нас щодо розвитку. Цікаво, звісно.

- Даопааь, ппаввоо, оппмм! - обізвалось у рації.

- Насте! – покликала Марія Анастасію. – Там з твоєї частини. Переведи.

– Сама я не можу зрозуміти. Підстрою електронний перекладач. Нині. Хвилинку. Ось… завантажується. – Анастасія натискала на планшетний комп'ютер, який виконує роль автоматичного перекладача.

- Невідоме судно, відгукніться! – переклав електронний перекладач.

- Як нам відгукнутися? – Запитала Людмила.

– Як? Як? Їхньою ж мовою і таким же способом. – відповів Макс-робот. - Насте, відповідай їм, що ми прийшли зі світом. Не вистачало ще, щоб вони нас збили як терористів, які незаконно потрапили на їхню територію.

Настя продиктувала електронному перекладачеві:

- Ми прийшли з миром. Дозвольте нам знаходитись у Вашому космічному просторі.

Електронний перекладач усе переклав.

- Я налаштувала адаптацію електронного перекладача до почутої мови. Якщо діалог піде гладко, я настрою й інші електронні перекладачі таким чином. – пояснила Анастасія. - Ви теж зможете тоді спокійно спілкуватися цією мовою.

- Залишайтеся на місці. Будь-яке Ваше переміщення ми сприймемо як загрозу та відкриємо вогонь. – Пролунало з електронного перекладача після отримання нових голосових сигналів.

- Залишатимемося. – відповів Макс-робот. – Нам більше нічого не лишається.

За мить до космічного корабля дослідників-експериментаторів наблизилося два невеликі космічні судна, які залишилися по різні боки від транспорту мандрівників.

Раптом з'явилося якесь силове павутиння, що скувала корабель експедиції.

Усі системи всередині корабля землян відключилися, втративши найменший шанс на аварійне включення.

Несподівано відкрилися люки, через які увійшли до скафандрів якісь істоти, схожі… на людей.

Ні, не схожі. Це були люди, але якісь дивно виглядали.

Начебто по фотографії людини пройшлися потужним пензлем фотошопу, домальовуючи обличчя, приробивши механічні частини… так, для вдосконалення.

Ідеально вимальовані особи без найменшої вади, ідеальні форми тіла, атлетична статура, металеві вставки, що так гармонійно існують з людським організмом, створюючи єдине ціле.

– Це ж кіборги… – промовила Людмила.

- Або трансгени, як Артемій та Аліанна. – припустила Наталя. - Може бути…

- Швидше за кіборги, як із фільму «Термінатор». - Поправив Дмитро. - Трансгени виглядають природно. Для їх модифікації можна дізнатися, роблячи певні дослідження. А тут відмінності не просто явно впадають у вічі, а випирають назовні.

У цей час люди-кіборги в скафандрах мовчки пройшлися, обшукуючи все поспіль, внутрішніми відсіками корабля.

Потім підійшли до кожного, торкнулися плоті, взяли зразки, зробили безболісні аналізи. Розвернулися та пішли.

За кілька хвилин якісь сили потягли це масивне судно за цими двома літальними апаратами.

- Оце так... приїхали. - обізвався Олександр.

– Прилетіли. - Поправила Ксенія. – Не приїхали, а прилетіли.

- Неважливо. – відповів Олександр.

- Що ми будемо робити? - Запитала Марія.

- А що ти зробиш? Я вже намагався включити все знову – не піддається. – пояснив Макс-робот. – Це схоже на електромагнітне блокування. Більш потужну, ніж у нас.

– А тут гарно. Подивіться! Як цікаво! – Акцентувала Анастасія увагу на те, що відбувається зовні космічного корабля. - Скільки усього.

Весь космічний простір, у якому виявилося судно мандрівників, було заповнено якимись спорудами, наче застиглими на місці.

- Це місто! Тільки не на планеті – а у відкритому космосі! – вигукнула Світлана. - Подивіться: он багаторівневі космічні кораблі, що виконують роль багатоповерхових будинком, укорочені хмарочоси. Он паркувальні місця, в яких знаходяться дрібні кораблі. А ось заправні станції, біля яких у ряд вишикувалися і малі, і великі судна. Тут і яскраві вивіски з живими екранами, що рекламують металеві вії, що подовжуються від дотику. Ось і знаки дорожнього руху під час наближення до цього міста. Все, як належить. Це живе місто.

- Так, це дивно. Дуже схоже на місто. – підтвердив Олександр.

Космічний корабель мандрівників зупинився перед великою платформою. З тих невеликих літальних апаратів, що супроводжували, вийшли деякі люди на цю платформу - і пішли вглиб споруди. Через півгодини з цієї споруди вийшло чоловік двадцять у скафандрах, мчав щось із собою, – і попрямувало до корабля експериментаторів.

Вони увійшли на борт корабля мандрівників, підійшли до кожного пасажира, впровадили щось у горло та в голову.

- Ви можете тепер розуміти нашу мову і говорити нашою мовою. – пояснив один із чужинців свої дії.

Кіборги дали одягнути принесені з собою скафандри, які виявилися набагато легшими за земні.

Усі залишили космічний корабель експедиції, у тому числі й маленькі Артемій та Аліанна на руках своїх часткових батьків.

Мандрівники вступили на платформу разом з кіборгами, які їх супроводжували.

Відкрився люк на всю висоту стіни, якою всі увійшли.

Люк закрився, виявившись прозорим зсередини, через що було видно, як корабель мандрівників відводять убік якісь механічно дивні пристрої, що застигли в просторі.

- Це звідки?! Куди його забирають? – закричав Дмитро.

– На штраф-майданчик. Можете зняти скафандри. – відповів один із кіборгів. - Проходьте всередину. На вас уже чекають. - Він показав рукою напрямок.

Команда експериментаторів рушила вглиб цієї величезної споруди. І вийшла до величезної зали, опинившись по центру, коли всі інші сиділи по колу, як у амфітеатрі.

У центр щось підлетіло. Це було схоже на велике крісло. Уздовж нього увімкнувся просторовий об'ємний екран, який збільшив присутніх у цьому кріслі.

- Ми, судді, зібралися тут зараз, щоб вирішити долю цих непроханих чужинців, чиє походження нам невідоме і незрозуміле. У жодній галактиці нашого Всесвіту, в жодній зірковій системі ми не знаходили щось, що в цей момент стоїть перед нами. Але ці істоти нам подібні. Це німи, але ті, що ніби прийшли з далекого минулого, якщо відрахувати мільйони років тому. Наші гени збігаються із генами цих істот на 99,8%. Вони не належать до нимовства. Ці чужинці так виглядають, ніби мільйон років тому ми мали спільних батьків. А ось відеоматеріал, який ми зараз у прямому ефірі отримуємо з їхнього космічного корабля. Дуже цікаво. Висновок такий: це дослідники, експериментатори, які вивчають Космос, бавляться із генетикою, оглядають особисто нові світи. Зброю, звісно, ми бачимо. Але його не так багато, якби метою місії чужинців була саме атака, знищення будь-якої планети. На будь-якому космічному судні для далекої подорожі потрібен захист у вигляді військових снарядів та бойової техніки, що ми спостерігаємо на даному космічному кораблі. Якщо колеги не проти, я не заарештовуватиму наших гостей. Ми розмістимо їх у нашому готельному комплексі для далеких мандрівників, з неможливістю покинути його, допоки ми не розберемося, що з чужинцями робити далі. Хоча мандрівники здаються мирними, ми не можемо гарантувати, що їхня поява не спричинить лиха. Вивчимо наших гостей і, у найкращому разі, відпустимо для продовження їхньої подорожі безкрайнім Космосом. Якщо хтось проти, відгукніться. - Говорила кіборг-жінка озирнулася, почекала кілька хвилин. І закінчила свою промову кількома фразами. – Незгодних колег із моїм рішенням немає. Вирок оголошено. Приступаємо до виконання.

Мандрівників відправили до готельного комплексу для далеких мандрівників. Він розташовувався на планеті Аспір, високо в небі, де атмосфера вже була розряджена, через що всередину готелю постійно подавалася спеціального складу газова суміш. І всі вікна, двері були ретельно зачинені. А заходити-виходити можна було через шлюзові системи, що забезпечують герметичність самої споруди зсередини.

Готель був оточений штучною рожево-білою хмарою, а кріпився він до поверхні планети численними штирями. Біля самого готелю розташувалася автостоянка літаючих машин – авіакарів.

Мандрівників розмістили у великому трикімнатному номері. Ванна, туалет були у ньому же.

- Звідки тут вода? – запитала Анастасія у покоївки, яку попросили додати рушників до ванної кімнати.

- Я не розумію питання. – відповіла покоївка. – Як готель збудували, так одразу воду і провели. З поверхні.

- Але як? Тут така висота? – здивувалася Настя.

- Я в цьому нічого не розумію. Краще спитайте про це нашого механіка. З вашого дозволу. - І покоївка пішла, залишивши оксамитові рушники.

- А Артемія хтось нагодує? - Запитала Марія. - Он він є постійно просить: «їсти, їсти хочу». А звичайну їжу, для дорослих, він поки що погано жує. Я, звичайно, можу протерти вилкою або дуже дрібно нарізати, але це стільки часу. І було б із чого. Нас взагалі поки не годували, як ми потрапили під арешт геть тими, кіборгами.

- На кораблі залишився прикорм. Наша їжа. І молочна суміш там же. Потрібно негайно зв'язатися з адміністрацією. – сказав Макс-робот.

- Я спущусь до адміністрації. – запропонував Олександр. - Щось ще?

- Потрібен і запасний одяг для Аліанни та Артемія. У них різниця у віці на рік і три місяці, а різниця у розмірах величезна. Все є на нашому кораблі, але, якщо не можна на нього потрапити, то Артемію, скажи адміністратору, півтора роки, а дочці моїй, Аліанне, три місяці. - Пояснила Ірина. - Аліанну я годую грудьми. Але суміш теж не завадить їй. Для гарантії, раптом через те, що у мене, молоко пропаде. Загалом, попроси суміш, прикорм (кашки, пюрешки), одяг для маленького та для зовсім маленького. Попроси все, що я сказала. Добре?

- Добре. Так і скажу. - Пообіцяв Олександр. Сміючись, додав. – Для маленького та зовсім маленького.

Олександр пішов.

- Незвичайна архітектура. – помітила Світлана. Будівля у хмарах. Сюди дістатися можна лише на авіатранспорті.

- Нічого незвичайного. – поправив Дмитро. – На Землі вже розпочиналися подібні проекти. Щоправда, вони в той час, коли я ще був на Землі, ці проекти так і залишилися проектами через дорожнечу, невирішені проблеми з каналізацією (і складна, і дорога ідея провести стільки матеріалу на таку висоту). Ці нас випереджають у всьому. У них і космічні міста, і будинки у хмарах. Що ми ще не знаємо?

- У нас також будуються космічні міста. – виступила на захист Марія.

- У межах Сонячної системи. Не більше. – уточнив Дмитро. – А ці вже так розійшлися! Якби вони були поряд з нами – підкорили б землян. Влаштували б нове рабство.

- Отже, добре, що вони в іншому Всесвіті існують. – сказала Людмила.

За півгодини повернувся Олександр:

- Адміністратор пообіцяла, що на кухні приготують усілякі пюрешки. А одягу дитячого на такий маленький вік у них немає. І на нас уже чекають до столу. Адміністратор пообіцяла зв'язатися з агентом з роботи з інопланетянами, якій доручили нашу справу. Може наш агент щось вигадає.

- От і відмінно! - Артур почав чепуритися. – А то я вже думав готуватися до гіршого – збирався вмирати з голоду.

- Не смішно. - Грізно подивилася Наталя на Артура. - Дурне все, що ти сказав.

- Ходімо? - Запитав Микола. - Всі готові? Усі встигли зібратися?

- Так, йдемо. – відповіла Ірина.

- Я – серед перших готових до трапези! – вигукнула Марія. І звернулася до Артемія. - Малюк, ми йдемо їсти.

- Добре. Буду їсти. – відповів Артемій своїм дитячим голоском.

Мандрівники спустилися зі свого дев'ятого поверху на перший, де розташовувався ресторан.

І вони були єдиними живими істотами у цьому ресторані. Офіціанти – роботи, бармени – роботи, кухарі – роботи.

Це було так дивно.

Стільців не було.

Коли дослідники підійшли до столиків, біля кожного гостя з під підлоги з'явилося зручне невелике крісло.

Усі зайняли крісла та чекали.

За хвилину до гостей приїхало чотири роботи з візками, які накрили на стіл.

Їжа була привабливих форм, різного кольору. На вигляд не можна було сказати, з чого страви зроблені.

– Це створено у лабораторії. – Дмитро спробував на смак. - Інакше не скажеш. Це не м'ясо тварини, з якої зробили таку безглузду фігуру. Це – створений тваринний білок у спеціальній кумедній формі. Тут, на цьому столі, як на мене, натуральних продуктів немає. Не випадково вони виглядають як кіборги.

- Вони і є кіборги, тому й виглядають, як кіборги. – поправила Марія Дмитра.

- Ти хочеш зі мною посваритися?!! – крикнув Дмитро на Марію. - Я не розумію, тобі хочеться посваритися?!

– Я висловила свою думку. – відповіла Марія.

- Давайте вже їсти. – запропонував Михайло. - Досить пробувати. У нас немає вибору: чи їмо, чи вмираємо.

- Гарний вибір! Або їмо і вмираємо від їжі, або не їмо і вмираємо від голоду. – поїхала Наталя.

- Давайте просто їсти. – Світлана встала з-за столу та суворо на всіх подивилася. – Це їжа. І не важливо, вирощена вона у Вашому саду або створена у сусідній лабораторії. Отже, громадяни Землі, заткніться і жерте. Ми тут. Іншої хавки не буде!

- Тут і для Артемія перетерте та дрібно порізане їсти. Дякую! – подякувала Ірині роботам, які доглядають своїх чужоземних гостей.

За півгодини до столу підійшла симпатична дівчина-кіборг:

- Вітання! Я – Ваш агент по роботі з інопланетянами. Мені передали Ваші прохання. Я зможу допомогти Вам. Ваш космічний корабель вже повністю вивчений. Обеззброєний, тобто вся зброя конфіскована. А ось решта предметів не зворушена. Ви можете взяти зі свого судна будь-що. І взагалі, ви можете повернутися на свій корабель. Ось тільки я хотіла Вас запросити до себе в гості. Я пишу книгу щодо взаємин між інопланетянами. Ми б мені в цій справі дуже допомогли б. Можемо зараз відправитися до мене додому. Проживете у мене кілька днів. А можемо полетіти до Вашого космічного корабля зараз. Не гаючи дорогоцінного часу. Якщо Ви побудете у мене, обіцяю у будь-який час, коли Ви захочете відвезти Вас на Ваш корабель.

- Зважаючи на все, у нас часу тепер повно. – помітив Дмитро. – І взагалі, ми не лише для Вас інопланетяни. Ми не з цього Всесвіту.

- Це не змінює суті. - Поправила Анастасія Дмитра. – Для мешканців цієї планети ми у будь-якому разі інопланетяни. Будь ми з сусіднього космічного тіла або з сусідньої галактики, або з сусіднього Всесвіту. Сенс один і той самий.

- Нам нема куди поспішати. Давайте поживемо трохи на цій планеті. Мені цікаво подивитись, як тут. І я готова познайомитись із цим світом. Дорогий, коханий! Давай залишимось. Буде як весільна подорож до іншої країни. Це так цікаво. А то, крім зірок, міжзоряного простору, казкового світу Верховного Мага та нашого космічного корабля, ми більше нічого не бачили за цю довгу мандрівку. – Людмила обійняла Олександра. - Залишимося? Так? Погостимо у цієї милої дівчини?

- У милої дівчини? – здивувався Олександр. Потім додав пошепки. - Вона ж кіборг.

- Якщо ніхто не проти, я погоджуся від імені всієї нашої експедиції. - Оголосив Макс.

- Добре. – Погодилася Настя.

- Так. – кивнула Марія.

- Згоден. – пробурчав Дмитро.

- Не проти. - Заявив Артур.

- Мені все одно. – байдуже подивився на всіх Микола.

– Самі вирішуйте. – додав Михайло.

– Ми нічого не втрачаємо. Так. Згоден. – схвально похитав головою Олександр.

- От і відмінно. - Продовжив Макс. – А як звати нашого милого агента з роботи з інопланетянами?

- Капусія. – відповів агент із роботи з інопланетянами.

- Капусія, ми приймаємо ваше запрошення. Коли і як ми прибудемо до Вашої оселі, щоб погостювати у Вас? Коли вирушаємо? І на чому? - запитував Макс-робот.

- На моїй авіамашині. Хто не поміститься – на таксі. – запропонувала Капусія.

– У нас немає грошей, щоб заплатити за таксі. - Пояснила Наталка.

- Я заплачу. Мені не важко. Скільки вас всього? - Почала рахувати Капусія. – Один, два,.. чотирнадцять дорослих та двоє маленьких. Нічого. Досить моїх грошей на цю поїздку. Зберіть потрібні речі і чекайте на мене біля входу в першому відсіку. Я чекатиму на Вас у проміжному відсіку в тунелі №1. Туди ж викличу таксі. Автобус-таксі. Він прибуде за п'ятнадцять хвилин.

- Тільки спочатку треба потрапити на наш космічний корабель та взяти дитячі речі та ще дещо. – попросила Ірина.

- Добре. Ми спочатку залетимо до Вашого космічного корабля. А потім полетимо до мене. Мені потрібно зробити дзвінок, щоб Ваш транспорт розташували навпроти мого будинку. Щоб Ви у будь-який час могли відвідати корабель та взяти з нього потрібне. Одну хвилину. Я зараз.

Капусія відійшла убік. Зробила дзвінок. По жестикуляції було видно, як вона когось умовляє. Ласкаво просить. Нарешті вона закінчила розмову і підійшла до співрозмовників, які чекали її.

- Всі. Корабель приведуть у навколопланетний простір над моїм будинком. І ви запросто потрапите на своє судно.

- Дякую! – подякувала Ірині Капусії.

- Як добре. – зраділа Людмила.

- От і відмінно! – Світлана поспішила до номера.

– Як Вам це вдалося? – здивувалася Марія.

– Ми йдемо збиратися. - Оголосив Макс-робот.

- Я чекатиму. – відповіла Капусія.

Мандрівники повернулися в номер, причепурилися. Брати з собою не було чого.

Через п'ятнадцять хвилин усі перебували у проміжному відсіку в тунелі №1

Там був і авіакар Капусії.

- Проходьте. Хтось хоче до мене. Таксі вже під'їхало. Давайте до мене, Ірина з малюком, другого малюка до мене. І ще хтось. Решта – у таксі.

Всі зручно розмістилися авіакарами: Ірина з Аліанною, Олександр і Людмила з Артемієм в авіакарі Капусії, інші - заповнили автобус-таксі.

І всі рушили в дорогу. Вони пролетіли над незвичайним містом, над яким виднілися подібні споруди, як готель, де недавно пробули мандрівники. Ці споруди застигли в небі, оточені різнокольоровими штучними хмарами, авіапарковками та рекламними щитами.

- Незвичайно тут. – прокоментувала Людмила.

– А у Вас хіба не так? – здивувалася Капусія. - У Вас немає технології "небесних будинків"?

- Вони були лише у проекті. – відповів Олександр.

- А з якою Ви зоряною системою? – поцікавилася Капусія.

- З сонячної. – відповіла Ірина. - З планети Земля.

Капусія застигла, мало не врізавшись у авіакара, що пролітає в протилежному напрямку. І одразу ввімкнула автопілот.

- Я ніколи не чула про зоряну систему, яка називається Сонячна система. І тим більше про планету Земля. Навіщо взагалі називати планету, як ґрунт, на якому всі мешкають?

- А ми не з цього Всесвіту. – пояснила Людмила.

- Як це? Про існування інших Всесвітів вчені здогадуються. Це поки що не доведено. Я в це можу повірити. Але те, що Ви самі з іншого Всесвіту – це неможливо. Бо скільки ж треба було б пройти шляхи, щоб залишити один Всесвіт і опинитися в іншому? Цього не може бути.

- Ми пройшли крізь Чорну Діру. – відповіла Ірина.

- Ми... лідери держав посилали зонди до Чорних дірок. Зонди руйнувалися. І нікуди не влучали. Всім відомо, що пройти через Чорну Діру неможливо. Як тільки до неї наблизишся – на тебе чекає вірна смерть. - Пояснила Капусія. - Ви помиляєтесь. І не знаєте, про що кажете.

- Але це правда. - Наполягала Ірина. - Ми пройшли через Чорну Діру. Декілька разів проходили. І через різні Чорні Діри. Чому ви мені не вірите?

- Не треба, Ірино. – попросив Олександр. - Не потрібно.

- Але ж вона мені не вірить? – продовжувала наполягати Ірина. – Але ж це правда. Ми пройшли через Чорні Діри.

– Ти цим нічого не доведеш. - Роз'яснив Олександр. - Не витрачай свої сили.

Авіакар Капусії змінив горизонтальне положення на вертикальне, кинувшись нагору. У бік космічного корабля.

Це був космічний корабель мандрівників, який зробив численні мандрівки через Чорні Діри.

- Ми прибули. – констатувала Капусія. – Вперед! На борт!

За кілька хвилин усі були на борту великого космічного судна. Пасажири розбрелися по своїх кімнатах-каютах у пошуках оптимальних речей.

Капусія залишилася сама стояти на капітанському містку.

Макс-робот підійшов до неї.

- Ви не вірите, що ми побували у різних Всесвітах? - Запитав він.

- Як Ви дізналися про нашу розмову з Іриною? – здивувалася Капусія. - Вона встигла розповісти Вам? Така швидка…

- У мене постійний зв'язок із кожним членом команди через вживлені чіпи. Думаю, вам це можна було розповісти. Про чіпи. – відповів Макс-робот. – Ось у мені відеофайли всіх Всесвітів, у яких ми побували. Бачите? Дивує? Ось ось. То справді був експеримент. Про який у нас вдома думають, що він не вдався і всі загинули у Чорній Дірі під час її досягнення. Як у Вас думають про Ваші реалізовані спроби пройти крізь Чорну Діру.

- Я маю заявити про це! - Надихнулася Капусія. – Я маю про це заявити!

- Нас тоді не відпустять. – пояснив Макс-робот. - Триматимуть за піддослідних кроликів.

- Мене це не хвилює. Тепер маю сенсацію! Я прославлюсь на весь світ! – відповіла Капусія.

- Заявляйте зі свого авіакара. Тут зв'язку не буде. Корабель блокує Ваш мобільний зв'язок. Ви ж це бачите. – показав Макс-робот на обірвані дзвінки на мобільному телефоні Капусії.

- Це не проблема! - Заявила Капусія і вибігла до зовнішнього відсіку. А звідти – до вхідного шлюзу. І за дві хвилини була у своєму авіакарі.

- Бачу та чую, що всі наші на борту. Закриваю усі шлюзи. Блокую корабель. Координати Чорної Діри давно вже виявив. Всі! Роблю ривок. І ми в дорозі. Прощавай, Капусія! Відлітає твоя сенсація! - посміявся робот-Макс своїми механічними вустами. – Прощавай, плането Аспір! Не думаю, що зараз в одну мить повірять Капусії про наше проходження Чорної Діри. Це ж так неправдоподібно! Коли захочуть нарешті вислухати Капусію – ми входитимемо до цієї самої Чорної Діри, яка знаходиться в цій галактиці німів. Удачі Капусії! А особливо нам! На нас чекає чергова Чорна Діра!

- Макс! Ми що? Летимо? - вбіг ошелешений Дмитро. - Ми ж збиралися погостювати?

– Знаю. – відповів Макс-робот. – Плани трохи змінилися.

- Небагато? – перепитала Світлана. - Небагато?

- Зовсім небагато… - наголосила Анастасія.

У цей момент вже всі пасажири перебували на капітанському містку.

- Максе, я чекаю нормальної відповіді, а не цієї… твоєї. – наполягав Дмитро. - Трохи змінилися! Хм!

– Капусія хотіла через нас отримати сенсацію. – пояснив Макс-робот. – Коли зрозуміла, що ми справді пройшли через Чорні Діри. Капусія вже набрала номер. Але я заблокував її дзвінок, увімкнувши захист та поставивши щит від усіляких сигналів. Вхідних та вихідних. Якщо ми залишимося – будемо для них піддослідними пацюками без права голосу. І без вибору.

- Там на планеті звалище! Дивіться! – вигукнула Анастасія. У цей момент корабель пролітав повз якусь планету, завалену наполовину сміттям.

- Там, на цій цій планеті все розкопано і машини працюють в умовах відсутності атмосфери. - Описала Марія побачені за ілюмінатором види.

– Далеко пішла цивілізація. – Дмитро похитав головою. – Не вистачає ресурсів їй – ось вони як нещадно їх добувають на безлюдній планеті. Людство тільки стало на цей шлях. А ці істоти вже встигли так спотворити планети, які їм не належали.

– Вони нікому не належать. А потім все одно зрештою все поглинеться в Чорну Діру і завершиться ще одним Великим Вибухом, який дасть новий початок. Я так думаю. – помітила Марія.

- Нам ще довго тікати від нимовства? - Запитала Настя.

- Поки не долетимо до Чорної Діри. – відповів Макс-робот. – Чорна Діра у цій галактиці, як і в інших галактиках, знаходиться у центрі галактики. Ми якраз прямуємо до центру. Поки що тільки наближаємося до потрібної швидкості. Думаю, протягом години будемо поблизу Чорної Діри. Якщо нас не підведе прискорювач. І якщо наші міні-чорні діри в двигунах так само справно працюють.

- Ось добре. Чекатимемо. – зраділа Світлана. - Може, наступний Всесвіт буде нашим з галактикою Чумацький Шлях.

- Малоймовірно. – прокоментував Дмитро. - Але можливо.

Через сорок хвилин Макс-робот заявив:

- Команда дослідників-експериментаторів, готуємось до проходження Чорної діри. Займіть свої капсули. Ірино, ти, як і раніше, з Аліанною. Я – з Артемієм.

Усі зайняли свої капсули, що створюють протиборчу гравітацію і захищають від тієї потужної гравітації, яка притаманна Чорній дірі.

Космічний корабель наближався до орбіти неповернення (чи горизонту подій), всі системи було вже вимкнено. Судно затягувала сильна гравітація Чорної дірки. Ще трохи – і все буде вирішено, здійснено та зроблено руками Всесвіту, може, під впливом Господа Бога, який причаївся у кожному невідомому нами сущому. А може, Бога просто немає – і все відбувається випадково? Хочеться вірити, що Всевишній є, він мене чує і прямує на правдивий шлях. Або просто підтримує у скрутну хвилину своєю невидимою присутністю…

І взагалі… що таке Чорна діра? Пекло, через яке знищиться мультисесвіт? Спосіб переродження та перерозподілу енергії та простору-часу? Або тунель, який дозволяє переміщатися з одного Всесвіту до іншого, як це роблять наші мандрівники?

Розділ 8 Копія Землі

Космічний корабель викинуло у якийсь простір. Мандрівники вкотре подолали тунель, що пов'язує Чорну дірку з Білою.

Усі системи увімкнулися на судні. Капсули відкрилися.

– Я десь це вже бачив. Це схоже на галактику Чумацький шлях, але в цій копії значні відмінності. – прокоментував Дмитро.

- Щоправда? Схоже на нашу галактику? – здивувалася Марія.

– Я сканую небо. - Відповів за Дмитра Макс-робот. – Так, це копія нашої галактики. Я сказав би, що це вона і є. Але один нюанс: різниця у віці величезна. Це не рік, не сторіччя та навіть не тисячоліття. Якщо нашій галактиці було тринадцять цілих два десяти мільярдів років, то ось цій галактиці, в якій ми зараз знаходимося, вісім цілих шістдесят шість сотих мільярдів років. От і думайте самі: це інший Всесвіт чи ми нарешті знайшли дорогу назад, але цього разу подорожували в часі, потрапивши в минуле нашого будинку.

– Там ми можемо знайти Землю? – вигукнула Анастасія.

- Тобі ж сказали, що ця галактика молодша за наш Чумацький Шлях на чотири цілих п'ятдесят чотири сотих мільярдів років. - Опускаючим тоном заявив Дмитро. - Може це і є Чумацький Шлях, тільки тоді немає сенсу шукати планету Земля.

- Чому? – здивувалася Настя.

- Ще раз тобі говорю. – принижуючим тоном промовив Дмитро. – Видно, ти погано пройшла курси на навчальному кріслі на цьому космічному кораблі. Тобі треба їх знову пройти. Бо ти зовсім погана. Ще й роз-а-з тобі кажу: ця галактика молодша на чотири цілих п'ятдесят чотири сотих мільярдів років. Ні про яку планету Земля не може бути мови.

- Ти помиляєшся, Дмитре. – прокоментувала Марія. – Планета Земля існувала у цей час. Тільки жити нам не вдалося б на ній. Через відсутність кисню та взагалі будь-яких умов для життя.

- Маріє, видно ти погано навчалася у школі. У цей час не було ніякої Сонячної системи, і планет навколо Сонця був. – відгризнувся Дмитро.

- Максе, поясни Дімі теорію, будь ласка. Розкажи йому, що планета Земля існувала чотири мільярди п'ятсот сорок мільйонів років тому. – попросила Марія Макса-робота.Розділ 8 Копія Землі

Космічний корабель викинув у якийсь простір. Мандрівники вкотре подолали тунель, що пов'язує Чорну дірку з Білою.

Усі системи увімкнулися на судні. Капсули відкрилися.

– Я десь це вже бачив. Це схоже на галактику Чумацький шлях, але в цій копії значні відмінності. – прокоментував Дмитро.

- Щоправда? Схоже на нашу галактику? – здивувалася Марія.

– Я сканую небо. - Відповів за Дмитра Макс-робот. – Так, це копія нашої галактики. Я сказав би, що це вона і є. Але один нюанс: різниця у віці величезна. Це не рік, не сторіччя та навіть не тисячоліття. Якщо нашій галактиці було тринадцять цілих два десяти мільярдів років, то ось цій галактиці, в якій ми зараз знаходимося, вісім цілих шістдесят шість сотих мільярдів років. От і думайте самі: це інший Всесвіт чи ми нарешті знайшли дорогу назад, але цього разу подорожували в часі, потрапивши в минуле нашого будинку.

– Там ми можемо знайти Землю? – вигукнула Анастасія.

- Тобі ж сказали, що ця галактика молодша за наш Чумацький Шлях на чотири цілих п'ятдесят чотири сотих мільярдів років. - Опускаючим тоном заявив Дмитро. - Може це і є Чумацький Шлях, тільки тоді немає сенсу шукати планету Земля.

- Чому? – здивувалася Настя.

- Ще раз тобі говорю. – принижуючим тоном промовив Дмитро. – Видно, ти погано пройшла курси на навчальному кріслі на цьому космічному кораблі. Тобі треба їх знову пройти. Бо ти зовсім погана. Ще й роз-а-з тобі кажу: ця галактика молодша на чотири цілих п'ятдесят чотири сотих мільярдів років. Ні про яку планету Земля не може бути мови.

- Ти помиляєшся, Дмитре. – прокоментувала Марія. – Планета Земля існувала у цей час. Тільки жити нам не вдалося б на ній. Через відсутність кисню та взагалі будь-яких умов для життя.

- Маріє, видно ти погано навчалася у школі. У цей час не було ніякої Сонячної системи, і планет навколо Сонця був. – відгризнувся Дмитро.

- Максе, поясни Дімі теорію, будь ласка. Розкажи йому, що планета Земля існувала чотири мільярди п'ятсот сорок мільйонів років тому. – попросила Марія Макса-робота.

- Ти що? Посваритися зі мною хочеш?!! - Закричав Дмитро.

- Максе, чому Діма на мене репетує і мене опускає? – у сльозах спитала Марія.

- А ти хочеш, щоб у мене зовсім друзів не лишилося? – грубим тоном заявив Дмитро.

- Чому ти кричиш на мене? - Запитала Марія.

- Тому що ти заздрісна, нетактовна, дуже себе любляча, що намагається отримати від усіх схвалення, хочеш довести всім, що ти хороша. Ти - не вміє слухати і неуважна. Постійно перебиваєш. – відповів Дмитро.

- Навіщо ти мене опускаєш? Навіщо ти мене принижуєш? – знову запитала Марія. - Ти ж помиляєшся на рахунок утворення Землі та Сонця. Не розумію, за що ти на мене кричиш?

- Ще-е-е ра-а-а-аз тобі говорю: перечитай, переглянь теорію про утворення Сонячної системи. Тобі аби посперечатися! Я тобі перерахую твої недоліки: тобі завжди здається, що тебе все кривдять. Постійно лізеш на рожен. Не тямиш? – подивився Дмитро на Марію. – Отже, не хочеш навіть слухати. У тебе зі слухом погано. Чи не слухаєш. Точніше, слухаєш, але не чуєш. Абсолютно відсутня такт, уважність та вміння слухати. А є заздрість, себелюбство і бажання довести, яка ти хороша. Ти ще зла пам'ятна.

- Дімо, ти себе погано ведеш. - Поправив Дмитра Макс-робот. – Марія нормально з тобою розмовляла. Вони лише сказала, що ти помиляєшся.

– Передай Марії, – заявив Дмитро, – що я не хочу більше з нею розмовляти. Те, що вона погана, я не всім розповідатиму, як роблять деякі.

- Я тут причому? – здивувалася Марія. – Що я йому зробила? Чому він мене принижує?

- Тому що Дмитро вважає себе розумнішим за всіх жінок. – відповіла Наталя. – Тому що ти, жінка, посміла йому сказати, що він помиляється. А він, цар Дмитро, такого не приймає, щоб якась дурна жінка (він вважає весь жіночий рід нижчим і тупішим за себе) вказувала йому на його помилки. Ось і зривається одразу. Поганий він. Не звертай на нього уваги.

- Чому б нам не відвідати нашу планету Земля? - повів від суперечки Макс-робот. – У мене є координати планети з тими самими параметрами, що й наша рідна Земля. І ця планета знаходиться на такій відстані від своєї зірки, як планета Земля від нашого Сонця. Летимо відвідати будинок рідний?

- Летимо! – підтвердила Людмила. - Звичайно, летимо!

- Так! Так! Макс! Не гай ні хвилини! – захоплено заговорила Світлана. - Летимо зараз же!

Команда застигла перед прозорою стіною пластику.

Перед ними відкривався жахливий вигляд.

Це було пекло.

- Що й слід було чекати. - в'їдливо сказав Дмитро.

- До чого це? – відреагувала на Діміні слова Марія. - На твою думку, тут взагалі цього не мало бути.

Макс-робот озвучив побачене всіма видовище:

- Ми повернулися на чотири мільярди п'ятсот сорок мільйонів років тому. Поблизу температура перевищує тисячу двісті градусів за Цельсієм. Повітря немає. Лише вуглекислий газ, азот та водяна пара. Одні токсини. Жарко. Вогненна куля з каміння в рідкому стані. Одне лише безкрає море лави.

- А то що? - Запитала Анастасія? - Це що таке рухається? Воно ж зараз вріжеться до Землі!

- Це Тея. – відповів Макс-робот. - Це планера розміром із Марс. І вона рухається на зустріч до Землі зі швидкістю п'ятнадцять кілометрів на секунду. Якщо хочете спостерігати, чим це закінчиться – будь ласка. Це давно відомо. Я можу розповісти у найдрібніших подробицях те, що зараз буде.

- Макс, помовчи, будь ласка… - попросила Людмила. - Мені боляче на це дивитися. І боляче усвідомлювати те, що зараз переживе моя планета Земля. Давайте помовчимо все. І переживемо цей біль без коментарів.

Трильйони осколків, що виникли під час зіткнення, оточили молоду планету Земля.

- Нам тут більше нічого робити. - Заявив Макс-робот. - Команда моя, давайте готуватися до проходження Чорної дірки в центрі Чумацького шляху.

– Ми ж її вже проходили. – помітила Ірина. – Ми проходитимемо її вдруге.

- Може, нам більше пощастить з другої спроби, як деяким щастить у другому шлюбі. – прокоментувала Наталя. – І взагалі, що відбувається – то на краще.

- Направляю корабель до центру Чумацького шляху. – звітував Макс-робот. – Подивимося, що буде далі.