– Сьогодні твій день, любий! Манчестер Юнайтед! – кричить мама на балконі.

Я теж кричу. Неймовірна здатність пам'яті: мені подобається те, що я не пам'ятаю.

А тим часом на вулиці – гаряче літо. Дітлахи ганяють м'яча, дідусі курять дешеві цигарки, а тато порається в машині. Я пам'ятаю це все, хоча в нас у дворі ніхто не грав у футбол, дідусі майже не курили, а тата в мене ніколи не було.

Хтось скаже: "Він народив себе сам!" А що скажете ви, липи того дня? Що, на ваших гілках ще лишилися питання?
– О, ні, друже, – відповісте ви, я знаю, – На наших гілках – алергія. Сама алергія – і нічого крім цього.
В мене ніколи не було алергії, але, здається, завжди хотів її мати. На щось на кшталт липи, амброзії чи апельсину – словом, на щось із літнім вайбом. Хоча, ні, до останніх кількох днів я ніколи про це не задумувався.

Питна вода. Мати казала, що вода – найбільша цінність в житті. Ця життєдайна прозора рідина – єдине, що відділяє нас від смерті. Дивно, але коли мені було 12, я якось хотів це перевірити і влити в себе стільки води, скільки взагалі можливо. Щоб ніколи не померти. Потім лежав довго в лікарні, доктор казав, що я ледве не помер. Дивно це все якось. Те, що дає життя, може його і відняти. Насправді все це брехня. У 12 років я не думав ні про що, окрім школи, і нічого такого про воду моя мати не казала. Але останні декілька днів навіть не уявляю свого дитинства без цього епізоду.

Що я взагалі пам'ятаю зі свого дитинства? Школа. Однолітки за вікном, з якими я ніколи не грав. Відсутність фраз на кшталт "іди, пограйся із сусідськими дітьми". Гарні оцінки. Суха похвала від матері. Ще декілька оцінок. Якісь діти, яких я називав однокласниками. "10" з фізики у четвер. Випускний. Все.

Хоча ні. Пам'ятаю, як у шостому класі я побився з Вітьком з паралельного класу через те, що він мене булив. Обидва були з голови до ніг у синцях, директор викликав мам, а вони потім за дверима курили та обговорювали нашу жахливу поведінку. Пам'ятаю їхні натягнуті інтонації: так розмовляють дорослі, коли водночас ненавидять і розуміють один одного і хочуть лишатися в суспільних розмовних рамках. Інших інтонацій в своєму житті я майже не чув.

Я і зараз стою біля вікна своєї однокімнатної квартири, палю і згадую цей випадок. Нічого такого насправді не було, але я пам'ятаю це так, ніби тільки й робив у школі, що бився і чув ті інтонації.

То в чому ж справа? Чому я пам'ятаю те, чого не було?

– Просто це все через чипування, – сказав мені якось мій напарник, – нам ще з дитинства завантажили інформацію, якої не було, аби ми почувалися так, ніби в нас було якесь світле дитинство. І взагалі, – сказав, – всім давно зрозуміло, що ми живемо в матриці.

Вдома я довго сидів на старенькому дивані й думав про ці слова. Якось це все надто дивно. Та ні, не може такого бути. Мені ж іще дядько Трохим казав: "Все в житті значно прозаїчніше, синку". А хоча ні, цього він не казав... А хто такий дядько Трохим?

Чому саме Трохим?

Дзвінок до сусідніх дверей. Відчиняє жінка середнього віку в бігуді.
– Чого вам?
– Вибачте, я хотів спитати: ви не знаєте, чому мого дядька, якого насправді не існувало, звуть Трохим?
Вона мовчки закрила переді мною двері, і це ще більше мене спантеличило. Невже матриця і справді існує?

Пам'ятаю свою першу зарплату. Я допомагав групі неголених чоловіків у робочому одязі розвантажувати ящики із соняшниковим насінням. Отримав за це скромну суму, проте був щасливий, ніби отримав кілька сотень доларів. Гарячий день, такий, як сьогодні. Дядько в комбінезоні дав мені гроші, і я купив у кіоску собі кави, яку ніколи особливо не любив. Чому я зробив це? Не знаю.

На годиннику вже п'ята година дня. Вихідний. Мені двадцять вісім років, а я досі майже нічого не знаю про життя, в якому живу. А дитинство, яке я так несподівано гарно згадав, – ніби міраж, що приваблює мене своїм блакитним, трохи містичним мерехтінням за видноколом. Вода. Знову до неї повернувся.

Чомусь я просто відкрив кран на кухні. Тепер інакше дивлюся на цей струмінь. Захотілося набрати її в долоні, як я завжди робив, коли приїжджав на море. Ось, на моїх долонях з'явилося маленьке озерце. Одразу ж випустив його. З плескотом він впав на металеву поверхню. Яка ж вона маленька, ця вода. Яка відносна.

А звідки ця вода береться? Ви не повірите, але я поліз до гуглу. Відповідь: "З річок, з озер, з болотистої місцевості". Як просто. А як же льодовики? В дитинстві я думав, що навіть вода з крану в нашій квартирі йде від самісіньких гірських вершин. Одного разу бачив у телевізорі документальний фільм про Гімалаї. Десятирічного мене вразили білі снігові шапки цих могутніх гір. І кожного разу, коли я пив воду з-під нашого крану, образ Гімалайських вершин поставав у мене в свідомості. І вода ставала від цього ще смачнішою. Мати сварила мене за те, що я п'ю воду з-під крану, а я її не зрозумів.

А тепер от, "річки, озера, болотиста місцевість". Припустимо, я вип'ю воду з Амазонки. Чи буде вона на смак такою ж самою, як і звичайна вода з магазину? А що, як її звідтіля, з Амазонки, й беруть? Як багато білих плям у цьому житті. Тільки от цей білий колір радше нагадує не гімалайські льодовики, а колір довідки з лікарні, яку ти несеш своєму босу в якості доказу своєї людської природи.

Завтра вранці на роботу. Вода в кулері буде або з Амазонки, або з Гімалаїв – у цьому я тепер не сумніваюся. Прибиральник на ім'я Трохим прийде під кінець зміни. Стоятиме запах кави і цигарок, усюди лунатимуть натягнуті інтонації, ніби струни трохи розладженої гітари. Одразу ж в голові два óбрази. Перший – пісня Nirvana "Something in the Way", яку я начебто любив у підлітковому віці. Хоча, хто його зна... А другий – стара гітара мого батька, на якій він колись давно грав для моєї мами.

І під цей саундтрек я вийду з офісу. З хмарного неба впаде перша крапелька дощу. То от звідки береться вода! Несподівано я висуну язик – і – крап! – крапелька впаде на нього. Погодьтеся, ви теж відчуваєте цей смак. Це не невинна свіжість гірських льодовиків. Це не стерильна чистота амазонського кулера. Це смак нашого життя.