Себастьян

Ввечері на мене чекав допит від друзів.

— Якого біса, чуваче? — вигукнула Мара, вперши руки в боки. — Ти нас кинув! Та що там, ви обидва кинули мене! — її незадоволений погляд впав на нашого друга. Вайлен навіть уваги не неї не звернув — сидів у телефоні з якоюсь придуркуватою усмішкою. Це виглядало досить смішно, враховуючи його габарити. Марі навіть не треба було казати, чому вона зла на Вайлена — ми обидва вже не раз бачили цю усмішку на його обличчі й жодного разу вона вказувала на щось хороше. Мара тим часом продовжила:

— Ти пішов там розважатись у свою студію, бо САМ вплутався в це! А цей, блін, придурок весь вечір сидить у телефоні та навіть не слухає!

— А? — відгукнувся Вайлен, лише зараз почувши Мару. Він усього лише на секунду підвів погляд на подругу, але ми обидва зрозуміли — друга потрібно рятувати. На щастя для мене, адже тепер ми, нарешті, закрили теми етичності допомоги колишній мого брата — не знаю, чому, але Мару це дуже зачепило. Вона вважала, я не мав підходити до Еллі. І що гірше, подруга зробила з цього висновок, що я на Еллі запав. Але тепер дівчина так само цілеспрямовано напала на Вайлена. Що також було смішно, враховуючи її зріст 160 проти його 185. Вона виглядала як пташка, що кидається на ведмедя, але повірте, в цьому випадку я не був впевнений, що ведмідь не програє.

— Хто вона?!

— Хто? — невинно перепитав хлопець, не підіймаючи погляд від телефона. Мара стрімко опинилась поряд із ним і вирвала гаджет з рук друга.

— Нова проблема, хлопче!

— З чого ти вирішила…

Ми з Марою переглянулись та закотили в очі, в один голос говорячи:

— Проблема.

Вайлен важко зітхнув. Подивися на нас обох зі стиснутими в лінію губами, та сказав:

— Її звати Василина. Вона українка, та перевелась до нас цього року, коли її сім’я зрозуміла, що війна в їх країні ще не закінчується.

— Ооо, то тепер ти в нас рицар, втішаєш дівчину в біді?

Тепер вже ми з Вайленом об’єднались і зітхнули. Мара не дуже любила ані українок, ані румунок, котрі часто вступали до універів в Скоф’ї. І чомусь вона любила западати на хлопців, які своєю чергою любили западати на іноземок. Але і Мара мала слушність — мій сусід по кімнаті мав тенденцію шалено закохуватись не в тих дівчат. Минула його колишня всім нам потріпала нерви, адже вона через деякий час почала залицятись до мене. Єдине, що врятувало мене від копняка Вайлена, це Мара, котрій пощастило бути свідком залицянь його дівчини до мене. Сказати, що друг був засмучений — нічого не сказати. Декілька тижнів після того ми не розмовляли — він був у сумі через невдалі стосунки, а я не міг підтримати, та й не був впевнений, що він хоче цієї підтримки від мене, адже саме мені не пощастило стати тим самим клином між ними. На щастя, Мара врятувала наші стосунки. Нагадала нам, що дівчата (всі, окрім неї, звісно) не мають впливати на міцну чоловічу дружбу. То ж потихеньку завдяки неабияким старанням подруги наша компанія повернулась до нормальних стосунків. В цьому контексті я міг зрозуміти, чому Мара злилась на мене через допомогу Еллі — я все ще удавав, що не бачу колишньої Вайлена, коли вона махала нам у коридорах між парами, лише побачивши нас. Нагадування про сумні часи, сумні завдяки їй. То ж, Мара злилась через зустріч з Еллі саме тому — вже уявляла собі якусь неприємну ситуацію, де Марк дізнається про це, ревнує і скандалить зі мною. Тільки приводів для ревнощів не було, та й Марк не був ревнивим.

— Ми просто спілкуємось, — нарешті відповів Вайлен. — Ніякої романтики. Я ж казав, після Ілінки мені точно потрібна перерва. То ж, ми з Васею просто спілкуємось. Вона тут майже нікого не знає, і я розповідаю їй, як тут все влаштовано.

Мара скептично подивилась на нього, схрестивши руки. Не засуджую її — ми обидва розуміли, наскільки влюбливий наш друг.

— І ви навіть не бачились?

— Звісно, бачились. Себ нас сьогодні кинув, то ж я показав їй місто.

Знов я отримав звинувачуваний погляд від подруги. Вайлен — лайнюк, підставляє мене на рівному місці. Йому ж необов’язково було проводити неочікувано звільнений час саме так, хіба ні?

На щастя, Мара стомилась злитись, то ж кинула телефон Вайлена йому на коліна зі словами:

— Це закінчиться погано, чуваче.

— Ну дякую! Ми всього лише спілкуємось! — вигукнув вслід подрузі Вайлен, але та вже не чула — вийшла з нашої кімнати, наостанок гучно грюкнувши дверима.

— Здається, сьогодні ми обидва винні? — посміхнувся я, намагаючись підтримати друга.

— Ненавиджу, коли вона поводиться так з нічого.

— Може, вона просто хвилюється за тебе?

— Ага, і за тебе, адже зустрічатись із колишньою брата — це смертельний гріх.

Ми обидва розсміялись. Іноді Мара могла бути дуже емоційною, але вдвох ми могли це витримати.

— До речі, мені цікаво подивитись, якою вийде картина, — поділився я.

— Тільки не кажи це Марі, якщо не хочеш прочухана.

— Дякую, мені поки вистачить.

— … Але якщо раптом захочеш поцілувати її — тоді Мара має про це знати та зупинити це божевілля.

— Де там, кажеш, ви з Василиною гуляли?

Ми обидва розсміялись, розуміючи крізь рядки — ніяких більше сьогодні розмов про дівчат.

Чи хвилювався я за Вайлена? Навпроти, я б хвилювався, якби після Ілінки він би не цікавився стосунками в цілому чи дівчатами. Так що, він молодець. А в мене були думки цікавіше — яка вийде картина із нашою участю? Чомусь я думав про те, як ніяковіла Еллі, стоячи біля мене, як вона шарілась та губилася, помічаючи на собі мій погляд. Це було так мило, що деякий час я не міг викинути того з голови. Може, я не такий вже і придурок, що допоміг їй — наприкінці вечора вона вже навіть посміхалась. Мені стало неочікувано цікаво дізнатись у брата, чому вони розірвали заручини, але я обіцяв не згадувати Еллі в розмові із Марком і не збирався порушувати обіцянку.

Пари наступного дня були такими нудними, що я вже думати ні про що не міг, лише про зустріч в студії після занять. Виправдовував це тим, що давно не бачився з Еллі до вчорашнього і цікавився тим, як її життя складалось після розриву з Марком, а також запевнював себе, що Аурелія дуже мила і талановита дівчина, і її компанія була точно ліпша за компанію докучливих викладачів. Під кінець дня я не витримав та написав Еллі (на щастя, вчора ми обмінялись номерами):

«Ти ще в університеті? Поїдемо у студію вдвох?»

Відправляючи повідомлення, я відчув себе зрадником щодо брата. Це все винна Мара зі своїми доводами про те, що спілкування з колишніми близьких — дуже і дуже погано.

Вхідне повідомлення змусило мене викинути подругу з голови:

«Я вже вдома, то ж ліпше буде зустрітись вже в студії».

Я стиснув губи, але одразу за цим надійшло ще одне повідомлення:

«Вибач».

Перепрошувати їй було ні за що, але мені все одно приємно.

«Розумію, нічого. Тоді до зустрічі»

«До зустрічі»

На шляху до студії я взяв для нас три кави, але не врахував того, що Аурелія — людина творча, а отже кава холола, поки ми з Еллі ігнорували напої заради мистецтва. Художниця відірвалася від написання картини, змірюючи нас критичним поглядом.

— Так, що це таке?

— Що? — перелякалась Еллі, адже ця претензія точно стосувалась її.

— Сорочка, довгі рукави! Це що взагалі таке? Скажи мені, будь ласка, що ти в майці, бо інакше доведеться тобі позувати в бюстгальтері!

Еллі почервоніла. Невпевнений, чи її засмутила емоційність Аурелії, чи то моя присутність, але я не став мовчати, дивлячись на це. Аурелія запросто могла б роздягти її, дивлячись на розвішані по студії картини, і яким би приємним видовищем це могло б бути, я старався не думати, говорячи:

— Аурелія, може, варто…

Еллі перебила мене, знімаючи сорочку.

— Вибач, забула її зняти.

Вона поклала сорочку на вільну парту і потім повернулась до мене, явно спантеличена.

— Все окей, також вибач, якщо… - Аурелія відвела погляд, а потім махнула рукою. — Дуже нервуюсь. Вже скоро виставка, а я… Піду на перекур, а ви поки можете допити каву.

Дівчина залишила нас, не забувши взяти свій напій із собою.

Еллі тим часом почала обходити студію з кавою в руках, поки не зупинилась навпроти мольберта.

— І чого вона так злиться, руки вже намальовані, — помітив я, підходячи ближче до картини.

На мій подив, Еллі посміхнулась:

— Ще багато роботи. Тіні, кольори, а може, й легке редагування. — Вона знизала плечима.

— Тобто ти засмучена позуванням у бюстгальтері? — посміхнувся я. Мені подобалось, як вона ніяковіє, то ж може тому було так необхідно спитати це. Дівчина розсміялась, відійшовши від картини та мене.

— Позувати у білизні задля такого? — пальцем Еллі вказала на портрет майже оголеної дівчини, що дивилась на нас зі стіни досить однозначним поглядом. Чорт, замість неї я швидко зміг намалювати у своїй уяві Еллі із цим млосним поглядом, довгі тонкі пальці, впиті у світле волосся… — Звісно! Але позувати з тобою для картини, котра буде представлена у галереї? Я б тоді кожен раз згадувала про це, проходячи повз неї.

— І що саме ти згадувала б? — посміхнувся я, переводячи погляд на дівчину. Моя уява все ще малювала Еллі в тематиці того портрета.

— Як це дивно — стояти перед тобою в напівоголеному вигляді, та ще й на людях.

— А ти вмієш вбивати романтику, — хмикнув я.

— Тут не має бути жодної романтики, — відрізала дівчина.

Аурелія повернулась з перекуру, і ми зайняли свої місця. Кава з цигаркою точно пішла на користь художниці: тепер вона не лише дозволяла нам базікати, а й сама з легкістю підтримувала розмову.

— Аурі, як думаєш, чи варто було б Еллі зробити такий портрет? — з боку моєї “напарниці” почувся стогін, а художниця посміхнулась.

— Звісно, розкрив би він її ще і як.

— Ей, в сенсі?! — обурилась дівчина, але Аурелія швидко нагадала їй повернути погляд на мене. Еллі дивилась мені в обличчя з бісиками в сіро-зелених очах. Здається, хтось був зовсім незадоволений темою розмови.

— Ти поводиш себе так, ніби боїшся, що він тебе вкусить, — знизала плечима художниця. Що мені подобалось в цій дівчині, так це її безсоромність і прямота.

— О, ти просто не знаєш… — Еллі прикусила язика, збагнув, що ця тема могла зацікавити Аурі. Я зрозумів, як саме мала б закінчитись її фраза. Не знає, що в нас є спільне минуле, вочевидь, не дуже приємне для неї. Цікаво, що її так розлютило, враховуючи, що стосунки ті були не за почуттями?

— Не знаю чого? — перепитала Аурелія, на секунду відриваючись від малювання та зміряючи нас поглядами. — Ви колишні? Тоді дуже дивно…

— Ні, — втрутився я. — Але я брат її колишнього.

На диво, художниця посміхнулась, повертаючись до роботи:

— О, люблю такі історії. Вони найцікавіші. Але повертаючись до картини: якою, ви хочете, щоб вона була? Я спочатку думала про яскраві фарби, але зараз маю сумніви. Олівець, акварель?

— Акварель. Якщо ти не проти, — стрімко додала Еллі. — Олівець якось занадто депресивно.

— Згодна, тут має бути щось цікавіше, — погодилась художниця, з ентузіазмом дивлячись на нас.

Аурелія вимагала нашої присутності ще декілька годин. Підходила ближче, поправляла наші руки. Вдивлялась в обличчя, щось там собі буркотіла під носа, потім поверталась до мольберта, переносила все на полотно і повторювала всі дії знов.

Цього разу ми звільнились пізніше, але час, навпаки, промайнув набагато швидше. На дворі вже потемнішало, то ж дівчина не стала відмовлятись від того, щоб я провів її додому. Та й мені, чесно кажучи, хотілось відтягнути момент повернення до кімнати, адже варіанти було лише два — або Мара знов звинувачує Вайлена в спілкуванні з дівчиною, або Вайлен позвав до нас у кімнату свого друга Дорела і вони разом грають у приставку. Не знаю навіть, що з цього можна вважати гіршим варіантом.

Я знов пригостив Еллі чаєм, не лише тому, що відчував себе винним, бо втягнув її в цей “модельний бізнес” (думаю навіть, їй вже сподобалось) — мені хотілося побути з нею ще трохи.

— Можна запитатись, що сталось у вас із Марком? — я нарешті наважився поставити питання, котре хвилювало мене ще з того моменту, як ця тема піднялась у студії. Перед Аурелією говорити про це було некоректно, але ми нарешті мали трохи часу, поки я проводжаю її додому.

В темряві не було видно обличчя Еллі, але я відчув, як вона напружилась.

— Я спочатку здивувалась, що ти не знаєш. Але можливо, то на краще, то ж я не скажу тобі. Можеш запитатись у нього, якщо тобі аж так цікаво.

— Це нечесно, адже я пообіцяв тобі не обговорювати тебе з ним!

Дівчина посміхнулась та підморгнула мені:

— Отже, я молодець, так? Убезпечила себе з усіх сторін.

Мені хотілося спровокувати її, запитати, чому вона так впевнена в тому, що я не порушу обіцянки, але я вчасно зупинив себе, розуміючи, що, вчинивши так, скоріше засмучу її та ображу, аніж влучно пожартую.

— Ладно, поки можемо вважати, що так.

— Повір, це добре, що ти не знаєш. Воно… тебе не стосується. І це добре.

Вона якось дивно подивилась на мене, але я не зрозумів цього погляду — був надто захоплений тим, яка вона зараз була мила й енергійна. Марк — дійсно не та тема для розмови, на яку варто було зараз витрачати час. Я дізнався, що Еллі знайома із Жеромом саме через Аурелію — і що вона вже була декілька разів в студії раніше, допомагала викладачці в студії. І хоч вони з Аурелією не співпрацювали, вони бачили одна одну і могли обмінятись декількома фразами в перервах між заняттями.

— Он воно що! То ж, коли Жером завів цю тему…

— Так! — продовжила вона. — Я знаю, що Жером один з найпоказовіших викладачів, то ж, про корупцію мова точно не йшла. А це досить невинне прохання.

Ми удвох одночасно розсміялись, пригадуючи вчорашній день і наші обличчя, коли викладач попросив про послугу. Точно треба буде запросити Жерома якось відпочити, бо поки ми з Вайленом виглядаємо як два мудаки, що користуються його прихильністю.

Ми стояли під підʼїздом будинку Еллі вже хвилин двадцять, коли нас перервав дзвінок Мари.

— Дівчина? — поцікавилась Еллі, на що я посміхнувся:

— Гірше: подруга.

Я прийняв виклик і на жаль, не встиг прикрутити звук, то ж дівчина почула, як Мара говорить у трубку, що краще мені бути де завгодно, але не поруч з Еллі.

— Мара, припини свої нападки.

— Цей придурок сьогодні поцілувався з тою українкою! То ж якщо ще й ти…

— Я просто проводжаю Еллі додому.

Мара скептично хмикнула, і ми попрощались.

— Цікава в тебе подруга, — помітила Еллі.

— Просто хвилюється через те, що наше спілкування може перейти у щось інше.

Дівчина опустила погляд, закусюючи губу, та вимовила:

— Що ж, тобі варто було б послухати подругу, бо жахливіше ситуації не придумати було б неможливо.

— Чому це? — я схрестив руки, широко посміхаючись — треба було знов повернути їй чудовий настрій, після того, як дзвінок Мари зіпсував його. — Ти знаєш, що подібні вислови лише підсилюють інтерес?

— Заради твого блага, краще б жодному інтересу, — дівчина вказала пальцем на простір між нами, — тут не бути. Та і, думаючи раціонально, ми побачились вчора вперше відтоді.

— Зате як провели цей час, — не можу не провокувати її. Мені приносить шалене задоволення те, як вона кусає нижню губу, уникаючи мого погляду.

— Годинами стоячи поряд, — фиркнула Еллі.

— Майже обіймаючись. Вдивляючись одне одному в обличчя, вивчаючи кожну рису, кожну родимку, очі, — мій голос став тихіше. — І говорячи про те, як тобі б було чудово попозувати для відвертого портрета.

Дівчина дзвінко розсміялась, наче я зараз видав найсмішніший свій жарт, але насправді думаю, то була лише захисна реакція. Що б не зробив мій брат, виглядало це так, начебто він її глибоко ранив. Зрада, ось що спало мені на думку ще вчора. На жаль, це було в стилі Марка.

— Не думаю, що ліпше, що ти можеш робити, це говорити з колишньою нареченою твого брата про щось на кшталт відвертих позувань для картини.

— А як щодо того, що я про це говорю з Еллі, милою дівчиною, котра бентежиться кожного разу, як я говорю щось неочікуване?

Все ще сміючись, вона покачала головою.

— Але ця Еллі та Еллі-колишня-твого-брата — це одна й та сама людина? Не можна цього розділити. То ж, послухай свою подругу, видихни й живи собі далі. А якісь… емоції можуть бути виключно тим, що саме по собі позування для картини — це щось миле.

— Ти говориш так, наче…

Вона підійшла ближче, кладучи палець мені на губи та змушуючи замовкнути. Можливо, вона хотіла тим самим не дати мені озвучити своє припущення, але із цим рухом воно стало очевидним — “якісь емоції” виникли не лише в мене.

— Немає “наче”. Дякую, що провів.

Моя рука потягнулась до її долоні біля мого обличчя, але дівчина швидко прибрала свою руку і відійшла.

— “Мило” — це не те слово, котре я використав би для студії, — вигукнув я їй в спину. Еллі покачала головою та лише побажала доброї ночі, перш ніж щезнути в темряві підʼїзду.

Мара мала б похвалити мене за мою поведінку — я зʼявився в гуртожитку невдовзі після прощання з Еллі. Але, думаю, вона б не була у захваті, якби я переказав їй наші розмови. Вона б у цих легких провокаціях знайшла б “певні емоції” і роздула б із них слона.

Деякий час я не міг заснути. Спочатку через те, що дивився, як Вайлен та Дорел гасяться в якусь бійку на приставці, потім — бо світло від екрана Вайленового телефона світило мені прямо в обличчя, і можу вас запевнити, я бачив там імʼя Василина. Але я добрий друг, я промовчу. Тим паче, що і сам раз за разом подумки повертався у студію. Ніби бачив перед собою і зараз ці привабливі невпевнені сіро-зелені очі, відчував легкий свіжий аромат зеленого яблука. Тихий сміх і соромʼязливе відведення погляду. Це все було так знайомо вже давно. Еллі сподобалась мені ще тоді, коли Марк вперше привів її додому на офіційну вечерю на честь заручин. Вона була чуйною, тихою, несміливою. Мені це імпонувало, вона не була схожа на інших дівчат в нашому колі, а Марк… Думаю, Марк того не оцінив. Дівчата нашого кола були більше в його смаку, але чому тоді він погодився одружитись з Еллі? І чому вони розірвали заручини після? Він зрадив ще до весілля й Еллі вирішила, що така неповага вже на початку не варта жодних домовленостей? В мене чесались руки взяти телефон та знов написати Еллі, і навіть не з приводу тієї ситуації — мені просто хотілося поспілкуватись із нею. І чесно кажучи, мене і бентежило, і цікавило водночас те, що саме вона закралась в мою голову.