Осіннє сонце грало своїми золотистими променями, які ось-ось приголублять золотаві листя на високих деревах. Проте, в палаці Блукіндом цього ранку, радісний настрій був переплетений з тривогою. Всі хвилювалися, коли Олівер увірвався у фойє, тримаючи Шарлотту на руках. У спальню королеви відразу викликали лікарів

   А Ніколас тільки прибув до палацу, де легка та освіжаюча прохолода приймала його. Його серце билося не так, як зазвичай. Руки тремтіли, ноги були ватними та не могли зробити навіть перший крок у великому фойє. Він збагнув, що все ще не прийшов до тями після події, що сталася.

   Те, що він відчував, було мішаниною почуттів - болю, тривоги, страху. Він не міг забути ту мить, коли він бачив, як королева падає зі свого коня, стріла торкається її спини, а потім намагається проникнути глибше у її душу. Ті хвилини здавалися нереальними, наче сон, з якого важко прокинутися.

   Та все ще боліло, він все ще важко дихав, сповнений тривоги за свою кохану королеву. Вперше він відчував себе таким безпомічним, таким збитим з пантелику. Незнайомі емоції наповнили його душу, а серце більше не бажало затухати у стиску страху.

   Раптом хтось схопив його за плече та затягнув у темний коридор. Це був граф Хант.

- Ніколасе! - вигукнув той. - Де ти був?!

- Я... Я... - він не знав, що сказати, адже його думки були про королеву Шарлотту та її стан. - Як Її Високість?

- Лікарі роблять все можливе, щоб врятувати її... - засмучено відповів граф. - Олівер зараз разом із ними.

- Олівер... - чоловік відчув як в ньому прокидаються інші почуття, ревність, злість, та бажання вбити. - Я впевнений, що це його рук справа... Він хоче привласнити королівство!

- Це серйозні звинувачення, Ніколасе. - Хант понизив тон свого голосу на шепіт. - Які у тебе є докази?

- У мене їх немає...

- Тоді тримай свої здогади при собі. А то іншим може здатися, що це ти плануєш змову проти королеви.

- Я?! - Ревелдта не стримав свого обурення. - Ніколи б у житті, я не посмів би піти проти королеви, це знають усі.

- Ти настільки впевнений у цьому? - граф Хант недовірливо глянув на нього. - Не забувай,  що проти тебе не один Олівер, у нього є союзники, які готові знищити тебе за будь-яку ціну.

- У мене теж є союзники. - впевнено сказав Ніколас.

- Якщо вони тебе не зрадять. - відповів граф та вийшов у фойє. - А зараз, можеш йти до покоїв королеви, я впевнений, що вона тебе захоче бачити. - він пішов у бік до своїх гвардійців, залишаючи чоловіка стояти одного.

- Мене не посміють зрадити... Я впевнений. - сказавши це, Ревелдта попрямував до покоїв королеви.

                             ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Ніколас стояв перед великими дверима, які вели до спальні королеви Шарлотти. За дверима бурлила робоча атмосфера, лікарі турботливо піклувалися про королеву, намагаючись зрозуміти, що сталося.

   Вогняні відблиски свічок на стінах робили все ще досить темний коридор яскравішим. Але для чоловіка все навколо здавалося якимсь нереальним, мов він опинився у власному кошмарі. Слова графа Ханта пронизували його думки, змушуючи серце шаленіти, але він міцно тримав свої емоції під контролем. Його рука легко доторкнулася до дверних ручок, але він стримався, не поспішаючи увійти. Він знав, що в цей момент головне - дати королеві простір для відновлення, дати їй можливість покращитись.

   Лікарі продовжували свої маніпуляції, вираз на їхніх обличчях, лише ще більше підсилювало турботу. Поступово, нахмурені брови лікарів змінилися променем позитиву на легку посмішку, й Ніколас сповнений сподівання, став чекати хоча б якої-небудь звістки про стан Шарлотти.

   І тоді, нарешті, двері легенько відчинилися, і лікарі вийшли з кімнати.

- Лікарю... - Ревелдта зупинив одного з них. - Що з королевою Шарлоттою? Вона сильно поранена?

- Ні. - від відповіді лікаря, Ніколас нарешті зміг спокійно видихнути. - На щастя для усіх, стріла не була отруєна, і не увійшла дуже глибоко.

- Як зараз себе почуває королева?

- Все добре, їй лише потрібно декілька днів відпочити. - лікар посміхнувся. - Можете не хвилюватися.

- Дякую вам, лікарю. - вони потисли один одному руки.

- На все добре. - він наздогнав своїх колег які чекали неподалік та вони вийшли з палацу.

- Дивись не лопни від радощів, Ніколасе.

   О, цей дратівливий голос, Ревелдта впізнає його будь-де. Чоловік обернувся на нього, перед ним стояв сам Олівер. Схоже він вийшов із покоїв королеви поки Ніколас розмовляв з лікарем.

- Хоча, можу запевнити, що за цим "усміхненим" виразом обличчя, ти ховаєш свою злість, від того, що королева жива. - тон його голосу був пропитаний злорадством.

- Хіба я схожий на тебе? - Ніколас підійшов ближче до Олівера. - Я знаю, що цей напад твоїх рук справа.

- Невже? О, і які у тебе докази? - із викликом в очах запитав той.

- Не хвилюйся, вони у мене будуть, і тоді тобі, настане кінець. - впевнено відповів він.

- Якщо звісно, ти не потрапиш за грати швидше за мене.

- Що?

- Я знаю більше, ніж ти думаєш... Братику. - прошепотів йому біля вуха Олівер та хитро усміхнувся.

- Ти!... - як тільки Ніколас думав над тим, щоб вдарити цього виродка, хід його думок перервали.

- Пане Ревелдта. - до чоловіків підійшов один із сторожів королеви.

- Так, що таке? - схвильовано промовив він.

- На вас очікує, королева Шарлотта.

- На мене?

- Так, вона просила вас негайно зайти до неї. - сторож поклонився та залишив їх.

- Ц... - Олівер розвернувся, злісно дивлячись на брата.

   Не звертаючи на це увагу, Ніколас швидко увійшов до покоїв королеви. Він затримав подих, зробивши перші кроки всередину, а потім він побачив те, що залишило його безмовним.

   Шарлотта, спокійна та благословенна у своїй величі, лежала на ліжку, обрамлена оксамитовою постілью. Її синє волосся розсипалось на подушках, а очі аквамаринового відтінку зустрілись з його. Вони змішалися в одному погляді, і в цей момент чоловік зрозумів, що це більше, ніж просто закоханість - він кохав її, усією душею та серцем.

- Ніколасе. - королева поглянула на нього. - Підійди ближче. - вона вказала місце біля свого ліжка.

- Як накажете, Ваша Високосте. - він підійшов та встав на одне коліно, щоб їхні обличчя були на одному рівні. - Ви хотіли мене бачити...

- Ви напевно вже знаєте, що стріла не була отруєна.

- Так, моя королево...

- І до того ж, не нанесла мені серйозні поранення.

- Так.

- Що ви думаєте, з цього приводу? - вона пильно дивиться на Ніколаса чекаючи на його відповідь.

- Я думаю, що це може бути попередження, або просто спосіб залякати вас... - відповідає він зігнувши голову, просто не взмозі поглянути на неї.

- Хм... - жінка замислено дивиться на нього. - Олівер та Христофер, сказали мені, що це все ваших рук справа.

- Що?! - Ревелдта приголомшливо дивиться на неї, його очі збільшилися. - Це не правда!

- Вони сказали, що цей план, ви придумали разом із графом Хантом.

- Це... Це нісенітниця! Ви ж не думаєте...

- Тоді, скажіть мені, чому ви не повідомили мені про вашу ранішню зустріч із графом Хантом? - Шарлотта легко піднімає брови. - Чи, можливо, ви хотіли, щоб я про неї не знала?

- Королево Шарлотто...

- Відповідайте, Ніколасе. Я не потерплю брехні від вас! - від сильного раптового напруження жінка схопилася за бік. - Ай...

- Королево! Вам боляче?

- Подайте мені води...

- Добре. - чоловік взяв склянку з водою, що стояла та столику біля ліжка, він дістав маленьку баночку з блакитним порошком та додав його туди, так щоб королева не побачила. - Тримайте...

- Дякую. - вона випила вміст склянки та видихнула. - Ви обіцяли, що будете мені про все повідомляти, так, що ви скажете?

- Я лише можу запевнити вас, що ми не обговорювали план нападу... - смиренно відповідає Ревелдта, він просто не може розказати їй всю правду.

- Чи можу я вірити цим словам? - у її голосі відчувається холодність. - Чи можу я вірити зараз вам?

- Так, Ваша Високосте, королево Шарлотто. - він впевнено дивиться їй в очі. - Ви можете вірити мені, я не хочу вам нашкодити, і нікому не дозволю цього зробити.

   Шарлотта відчувала, як її серце б'ється все сильніше та швидше, знаючи, що вона не може довіряти цим почуттям. Її мозок говорив їй, що вона повинна триматися подалі, що він небезпечний та недостойний її королівського статусу. Але її тіло й душа не слухалися розуму, вона відчувала невідому силу, яка притягувала її до нього.

   Його жовті очі зближувалися з її аквамариновими, ніби дві супротивних сили зіткнулися, і вона відчувала, як її серце ледь не вибухало в грудях. Вона прагнула загасити вогонь, що полум'яніло всередині неї, але не могла стримати своїх власних бажань.

   Вона наважилася підняти руку, ледь доторкнутися до його щоки, мовляв, перевірити, що це не сон. Його тепла шкіра під її пальцями змусила її тіло тремтіти. Вона прагнула більшого, бажала його побачити безсоромним, як і вона сама, але вона все ще тимчасово боролася зі своїми почуттями.

   Шарлотта знала, що не може дозволити собі такого, але його присутність змінювала все. Вона знала, що це небезпечно, але на мить вона забувала про все та занурювалася в світ, який був лише їхнім. Вона забувала про свій статус, про королівські обов'язки і віддавалася присутності Ніколаса, забуваючи про все інше.

- Шарлотто... - чоловік тихо прохрипів її ім'я торкаючись своєю рукою до неї.

   Королева забрала руку, немов від удару. Згадка про його одруження враз впала на неї як відро холодної води. Вона відчула, як ревнощі та розчарування наповнили її серце.

- (Яка жінка взагалі змогла захопити його серце?) - думки стрімко змінювали одна одну в її голові. Вона відчувала, що втрачає його, якимось чином стає непотрібною.

- Шарлотто? - запитав він схвильовано не знаючи, що сталося.

- Ви справді одружуєтесь? - зітхнувши, вона змусила себе підняти голову та дивитися в його очі.

   Королева бачила там дивні емоцій - від сорому до туги. Можливо, вона могла б уявити, що йому не легко ділитися своїми особистими та інтимними речами, але це було неважливо. Його рішення було вже прийняте.

- Так...

   Вона вже знала це, але всеодно його відповідь завдала їй неминучого болю. Але хто він для неї? Вона його не знає, так чому ж зараз відчуває себе настільки жахливо?

- Сильно кохаєте її? - жінка миттєво прикрила свій рот рукою, вона була шокована, що із неї вирвались ці слова.

   Ніколас дивився на Шарлотту з великим напруженням, кусаючи свою губу в знак хвилювання. Раптом, як вітер, він різко підвівся та стиснув плечі Шарлотти, переповнений емоціями.

- Я кохаю вас! -  впевнено промовив він, виражаючи свої почуття словами, які довго тримав у собі. - Я не можу дихати, без вас поруч, я помру...

   У Шарлотти стислося в грудях від несподіваного признання, вона дивилася на чоловіка, бачачи смуток у його очах, який відбивався в її власних. Його слова перевернули  її внутрішній світ, вона відчувала, що серце б'ється швидше.

- Який сенс у ваших словах? - спитала вона тихо, заспокоюючи своє дихання.

- Чому ви не можете підійти ближче? - зітхнув він, прагнучи більшого з'єднання з нею.

- Що ви збираєтесь робити з цим?

- Обійміть міцніше, прямо зараз... - прошепотів він, зовсім близько, їхні дихання змішувалися.

- Я зламаю вас, розіб'ю вам серце. Навіть не намагайтеся... - сказала вона, з важкістю в серці, розгублено дивлячись у його очі.

- Як би я не намагався втекти, я не можу без вас. - Ніколас говорив з відчаєм у голосі, його руки сильніше стислий плечі Шарлотти, прагнучи затримати її поруч.

- Тому намагайтеся ще, не марнуйте мого часу. - вона прагнула залишити своє серце недоторканим, але її голос зраджувала слабкість, яка з'явилася в ньому.

- Я дійсно хочу знати більше. Я вже втратив контроль. Я божеволію, знову не спатиму всю ніч. - він виглядав змученим, втомленим від турбот та боротьби з почуттями, які виникали в його серці.

- Не підбирайте слів, вони не допоможуть. Я не схожа ні на одну з тих жінок, що були у вас. - промовляла вона з гіркотою в голосі, її погляд був холодним, але в серці боровся конфлікт між розумом та почуттями.

- В ту мить, коли я заплющую очі, все, що я бачу - це вас. - його погляд був повний пристрасті, але в той же час вразливості.

- Я покінчу з цим, підштовхну вас, я розтрощу ваш світ. - її голос був впевненим, але в душі все тремтіло від страху.

- Ви знаєте, що я не можу відпустити вас...

- Так скажіть, що ви ненавидите мене, скажіть "Я більше не можу терпіти вас". - королева Шарлотта перериває його, у її погляді було щось змішане, щось, що хотіло почути слова, які відділять їх.

- Я люблю ненавидіти вас. - Ніколас відповідає зі зламаним голосом, боровшись із суперечливими почуттями.

- Тоді, ви не варті мого кохання, якщо тільки любите ненавидіти мене. - каже вона зі слізьми на очах, її душа боліла від розриву між різними почуттями.

- Королево Шарлотто...

   Ніколас дивився як плаче Шарлотта, як її аквамаринові очі заповнилися слізьми, він хотів її обняти, він хотів щоб вона плакала у його обіймах, але він не смів до неї торкнутися, тому він відійшов від неї подалі.

   Він стояв непорушно, його серце боліло від бажання зігріти та захистити її, але він тримав свої руки на відстані. Кохана була так близько, але в той же час так далеко. Її слізні очі світилися, але в них не було ніжного благання, а лише розчарування й гіркота.

   Волосся закривало її обличчя, яке переповнювало страждання. Вона випромінювала вразливість, яка робила її ще прекраснішою в очах чоловіка, але він боявся підійти. Він не міг дивитися на її біль та неможливість, яка стояла між ними. Все його чуття бажало зробити її щасливою, але його власні страхи та демони утримували його.

   Він відвернувся від неї, душа відчувала страждання й розпад, але він не міг дозволити собі слабкості. Його тіло було там, але його серце знаходилося в іншому місці - у пастці між коханням та страхом. Він важко дихав, намагаючись зібрати свої думки та зберегти свої емоції під контролем.

- Ніколасе? - тихо промовила королева, він відчував, що вона дивиться на нього. - Підійдіть до мене... - благання у її голосі розривало чоловіка із середини.

- Королево Шарлотто... - він не смів обернутися, він не хотів бачити її заплакане обличчя, адже тоді, він би миттєво був поруч із нею, в її обіймах... - Відпочивайте...

- Не йдіть! - її голос розривав серце, вона не могла підвестись, щоб зупинити його. - Я не хочу, щоб ви йшли...

- Завтра ви прийдете в норму, і ми забудемо цю розмову...

- Ні... - Шарлотта відчувала ослаблення, вона поклала голову на подушку, закрила очі та заснула.

   Ніколас останній раз поглянув на неї, але всеодно вийшов з кімнати та просто зачинив за собою двері залишаючи королеву одну. Ревелдта швидко повернувся до своєї кімнати, закрив двері та опустився на підлогу.

   Він схопився за голову, намагаючись стримати хвилю емоцій, що накривали його, але ніщо не могло зупинити потік сліз. Він сидів на підлозі, згорнувши коліна до грудей, обхоплюючи себе руками, ніби це було єдиною реальністю в цьому світі.

- (Чому?) - звучало в його думках, коли його внутрішній голос стверджував, що він не має права кохати королеву.

   Шумний плач та стіни його кімнати стали єдиними свідками його розбитої душі. Ніколас знаходився в урагані почуттів та конфлікту, у який потрапив, але він більше не міг стриматися. Сльози текли рікою по його щоках, але в серці героя відчувалося нове рішення - він не міг віддати це кохання, але він також не міг втекти від неї.

   Довгий час Ніколас просто переживав ці емоції, дозволяючи їм пройти через себе, бо нічого іншого не було робити. Ці почуття, такі сильні та такі розриваючі, ніби взяли волю над ним, але він не боровся з ними. Він давав вільний хід своїм сльозам, відчуваючи, як вони спливають з його очей, а потім спускаються на підлогу, немов символізуючи його розбите серце.

   Тривожна тиша переповнювала кімнату, як урвище у душі чоловіка, від якого не було втечі. Він хотів забути цю драму, хотів вирвати зі свого серця болючі спогади, але вони лишалися, не виходячи з глибин його свідомості.

   Ніколас навіть не помітив, як пройшов час, його слізьми вкрилося все обличчя , але він не зупинявся. Час стікав у тумані його емоцій, але його біль залишався, збільшуючись з кожним хвилинним стукотом його серця.

   Нарешті, коли слабкість вкрила його тіло, коли кожна клітинка почувалася знесилено, він перестав плакати. Серце втомлено билося, а очі вже не могли дати йому ще одну сльозу.

   Ревелдта сидів там, змучений та зламаний, але відчував, що його серцю тепер стало трохи легше. Він розумів, що може не розібратися в усіх цих почуттях зараз, але йому потрібен час, щоб знайти відповіді. Так він лишився там, на підлозі, поки світло дня змінилося мерехтінням зірок на небосхилі, і вже ніч несла йому спокій, який він так мріяв знайти.

                             ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Вологий туман обгортає палац, а невеликі струмені дощу пливуть з неба, мов сльози самої природи. Осінній дощ, який блищить на листках дерев, змішується зі сльозами неба, створюючи меланхолійний та затишний образ. Кроки по вологих каменях витончено відбивають відлуння в ущелинах двору, створюючи мелодійний звук, неначе покликання.

   Дощові краплини збираються на вікнах, немов прихильники виставляють свої лиця для спостереження живописних кадрів. Червоні листя віддають свій насичений колір дощовим відблискам, а золотаві відтінки природи тепло гріють серце навіть у холодний дощовий день.

   Лицар Роберт мовчки крокує по коридорах палацу, його кожен крок затверджується на мармуровій підлозі. У його глибоких шоколадних очах відбивається невиразний відблиск засмучення. Він вимовляє тільки нечіткі вітальні поклони дворецьким та покоївкам, які зустрічають його на шляху. Кімнати палацу стають скутою сценою, де він тільки грає роль холодного лицаря.

   Своїм виглядом хлопець малює картину смутку, який заклав саме у своєму серці. Він прагне зустрітися з Анабель, але важкість слів, що давно затрималися на його губах, відмовляють його від спілкування з нею. Відомий своєю мужністю та силою, Роберт знає, що цього разу йому не вистачить мужності, щоб відкрити своє серце й розповісти про свої почуття.

   Він бачив багато битв та перемог, але найскладнішою здається битва з його власними емоціями. Внутрішній конфлікт лицаря росте, ніби велика хвиля на морському узбережжі. Він не знає, як підійти до неї і не зруйнувати їхній непересічний зв'язок. Спогади про їх спільні моменти появлялися у його голові, як грізна буря.

  Лицар Роберт несподівано завертає за вузький кут коридору, не зберігаючи рівновагу, майже врізається в невидиму стіну. Враз його серце стрибає від несподіванки, але коли він оглядається, він бачить не стіну, а Анабель яка несподівано опинилася на його шляху, саме несла тацю із завареним чаєм.

- Ой! - дівчина втрималась на ногах аби чашки не розбилися.

- Обережно! - він підхопив її за талію. - Все добре? - він із ніжністю поглянув на неї.

- Так... Дякую вам, лицарю Роберте. - відповіла вона із хвилюванням.

- Так офіційно... - його голос підступно тремтів. - Анабель... Насправді, я хотів з тобою поговорити.

- О, невже? І про, що? - вона підняла на нього свої втомлені від сліз очі.

   Вони були наповнені сумом та гіркотою. За ці роки її почуття коливалися між надією на щасливий кінець й розчаруванням від невідповідності її почуттів.

- Про... Твої почуття... - він ледь міг говорити через сльози. - Я ранив тебе, я розумію, я не прошу пробачити мені... Але дай мені хоча б надію на другий шанс... Благаю тебе.

   Анабель відвернулася, намагаючись стримати сльози. Вона не хотіла показувати йому, як сильно вона страждала через його байдужість раніше. Тепер, коли він раптово з'явився в її житті, її серце було роздвоєне - з одного боку, вона хотіла йому пробачити, з іншого - не хотіла стати знову жертвою його віддалених емоцій.

- Ви розумієте, що ви просите, Роберте? Шість років... Цілих шість років ви не помічали мене, гралися зі мною як хотіли, вам було весело? - її слова лунали злісно, але з ними змішувалась смутна туга.

- Ні, Анабель... - Роберт підняв руку, намагаючись доторкнутися до неї, але вона відступила на крок. Він відчував себе безпорадним перед її змішаними емоціями, бажанням зникнути та покаятися за свої минулі дії.

   Її погляд зустрів його, і в ньому було більше, ніж просто розчарування. Вона шукала правди в його очах, але там було тільки хвилювання та скрута.

- Вам було весело спостерігати за наївною покоївкою яка бігала навколо вас, та робила все, що ви попросите? - її очі горіли вогнем образи, а обличчя було спотворене від обурення та розчарування.

- Визнаю, я користувався тобою! - зізнався він. - Мені це подобалось! Біля мене завжди була гарна та слухняна дівчинка, це був великий плюс! - хлопець виговорив слова з важкістю на серці, відчуваючи провину в кожному слові. Його рука зісковзнула назад, відступаючи так само, як і вона.

- То що ви зараз хочете від мене?! - дівчина відбила його слова з гіркотою та зневірою. - Хочете повернути втрачену "ляльку", бо більше немає з ким гратися?!

   Вона вже не була тією дівчиною, що раніше. Тепер вона стояла перед ним, сильна, рішуча та гідна поваги. Вона не бажала більше бути його "лялькою", яку можна було легко повертати в руках за власним бажанням.

   Роберт відчував, як щось зламалося у його серці. Він бачив перед собою не наївну покоївку, а жінку, яка виросла й перетворилася на сильну та незалежну особистість.

- Я не це хочу! - відповів він, його голос звучав твердо, але у його очах були сумніви та  покаяння.

- А, що тоді?! - вона підняла брови, спостерігаючи за ним із здивуванням.

- Я хочу обнімати дівчину, із самими прекрасними смарагдовими очима на цій землі, із самим добрим серцем, із яскравою посмішкою, яку я так любив. Дівчину, яка змусила мене відчувати справжнє кохання! - продовжував лицар, його голос став ніжним, а очі засяяли вогнем непереборної пристрасті.

   Анабель не могла повірити тому, що чула. У її серці змішалися емоції - радість, страх, але ще й сумніви. Чи можна повірити лицарю, який її зрадив та зник у минулому? Але вона бачила щирий вираз його обличчя, і в його очах засвітився той самий вогник, який розпалював її душу. Вона зволікала з відповіддю, серце билося швидше, але ніякі слова не виходили з її горла.

- Анабель... - Роберт підійшов поближче до неї, його дихання ледь торкнулося її обличчя. - Я розумію, як ти себе почуваєш... Але якщо дозволиш, я готовий довести свої слова. Я хочу почати все спочатку, я хочу бути з тобою, навіть якщо минули роки і все змінилось. Ти - моє все, без тебе я помру...

   Дівчина відчула, як його губи легко доторкнулися до її лоба, а потім обережно спустилися до її губ. Її серце забилось, і вона не могла відмовитися від тих ніжних поцілунків, які він дарував їй. Вона закрила очі, потонула у цій мить, але не могла не відчувати ніжного палаючого дотику його губ до своїх, що пробуджували новий подих у її житті.

   Але раптом Анабель зупинила їхній поцілунок. Вона відійшла від Роберта, залишаючи його стояти в нерозумінні. Вона не могла тримати тацю, бо її руки тремтіли.

- Анабель... - Роберт прошепотів її ім'я з невизначеним виразом на обличчі. - Що сталося? Чому ти зупинилася?

- Я не можу...

- Чому? - лицар підійшов до неї, його рука легко торкнулася її обличчя, але вона відступила, віддалившись від його теплого дотику.

- Нам краще більше не розмовляти... - її голос тремтів, вона відвернулася від нього, не бажаючи дивитися в його очі.

- Що?...

- Бувайте, лицарю Роберте.

   Не встиг хлопець навіть оговтатися від слів дівчини, як вона побігла подалі від нього. Його серце билося швидше, а думки літали різними напрямки. Він міцно стиснув кулаки, відчуваючи, як гнів починає кипіти у його грудях. 

- Я зроблю все, для того, щоб повернути її... - промовив він із цілковитою впевненістю у своїх силах... - Мені потрібен Ніколас.

   Шум кроків Роберта лунав у тихому коридорі палацу. Його міцна постава та рішучий вираз обличчя свідчили про те, що він не має наміру спинятися. Королівський палац, хоч і величезний, став занадто тісним для його бурхливих думок. Кожен його крок був наповнений нестримною силою.

   А осінній дощ продовжував литися, мов сльози з неба, стікаючи по вікнах та нагадуючи, що життя не завжди знаходить свою спокійну гавань.

                             ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Ніколас зустрів лицаря Роберта по дорозі до великої зали. Обличчя обох чоловіків відображало скорботу, яка переплітається зі зневірою та жалем. Чорне волосся Ревелдти як смола охоплювало його лице, але зараз його очі виблискували болем й розчаруванням. Його звислі плечі та спинений стан говорили про внутрішній біль, через який він ніби згортає на місці. Лицар стояв поряд, його руки стиснуті в кулаки, а впертий погляд на підлогу здавався німим зізнанням в провині.

- Вітаю тебе, Ніколасе. - вони потисли один одному руки. - Я якраз шукав тебе.

- Тобі щось потрібно?

- Насправді... - хотів він би щось сказати, але раптом на його плаче лягла чиясь рука.

- Так, так... - за спиною хлопця пролунав голос Христофера. - Які люди і без охорони.

- Чого тобі треба? - Роберт скинув його руку з себе та повернувся до нього обличчям.

- Просто поговорити, невже не можна? - Христофер єхидно усміхнувся.

- У мене немає часу на безглузді балачки з тобою.

- Ах ти!... - як тільки той стиснув кулаки, його зупинив Олівер.

- Припини, Христофере. - сказав чоловік. - Ти подивись на них, вони і так побиті життям. - він засміявся.

- Дуже смішно. - відповів лицар. - Скажи йому, хай тримає свій норов при собі, якщо він хоче прокинутися наступного ранку.

- Ти мені погрожуєш?! - Христофер підійшов до Роберта ближче, вони стояли обличчям до обличчя. У його очах блищала загрозливий вогонь, він був готовий зіткнутися з будь-яким ворогом.

   Роберт не відводив погляду, він стояв міцно та мужньо, хоча в його очах засвітилася тривога. Він був неспокійний, але гідно тримався перед викликом.

- Ні, я кажу, щоб ти був обережний. Особливо коли один. - лицар намагався контролювати свої емоції, але в його голосі пробивалася хвиля напруження.

- Ха, що ти мені зробиш? - Христофер став ще ближче, його губи здавна відомі своєю цинічною посмішкою, додавала йому ще більшу огиду. Він відчував перевагу збираюсь шантажувати.

- Побачиш. - Роберт спробував залишитися міцним, але його голос не був таким впевненим.

- О, ти не посмієш, особливо зараз, коли твоя Анабель служить мені. - Христофер почав розказувати з підступною задоволеністю. Він бачив збентеження Роберта й спробував використати його слабкі місця.

- Що?... - лицар на мить затримав подих, його серце зупинилося.

- Невже ти не знав?

- ...

   Обличчя Христофера блищало від задоволення, він насміхався, насолоджуючись ситуацією. Роберт стояв перед ним, і йому здавалося, що весь світ зупинився, залишаючи їх у цьому безмежному просторі напруження. Його очі розширилися від шоку, від несподіваної правди, яка врізалася в його душу. Він зігнув руку на рукоятці меча, а його кулак стиснувся так сильно, що нігті врізались у долоню.

- Кожного дня вона поруч зі мною... - продовжував Христофер. - Особливо мені подобається як вона служить мені вночі, коли викрикує моє ім'я... - його вислови набирали зловісний відтінок, мов він грав з Робертом, залишаючись впевненим, що може відчути його біль та зіпсувати його світ.

- Я тебе вб'ю! - бурхливо випалив Роберт, і його голос проривався крізь злетілі емоції. Він дістав свого меча та направив його на Христофера. - Виродку!

- Роберте! - Ніколас хотів його зупинити, але той відштовхнув його та повалив хлопця на підлогу.

- Ха-ха-ха... - Христофер засміявся у відповідь з поглядом, що сповнений виклику. Він відкинув волосся назад, показуючи свою відповідь лицареві. Його очі блукали з холодним безтурботним виразом.

- Якщо вже ти так любиш усміхатися, як щодо того, щоб вирізати усмішку на твоєму обличчі? - промовив Роберт, відчуваючи, як злість холодіє його душу. Меч тримався стійко в його руках, готовий виконати будь-який наказ.

- Роберте, відпусти його! - Ніколас обхопив лицаря за спину та підняв його з Христофера.

- Не чіпай мене, Ніколасе! Бог пробачить мені це вбивство. Я його вб'ю!

- Якийсь навіжений! - сказав той встаючи на ноги.

- Ти ще побачиш!

- Я це просто так не залишу! Тобі кінець!

   Розлючені Роберт та Христофер, розійшлися по різним сторонам, залишаючи Олівера та Ніколаса сам на сам.

- Вони мають рацію тільки у одному. - сказав Олівер, в його очах блищали веселі іскри.

- І у чому ж? - запитав Ніколас, розглядаючи брата з певним зацікавленням.

- Що ми повбиваємо один одного. - відповів чоловік.

- Так, я нарву незабуток тобі на могилу. - промовив він, усміхаючись від відповіді Олівера.

- Ха! Ніколасе, мені деколи навіть шкода тебе... - зізнався він.

- Не зрозумів?

- Ти такий впевнений, що зможеш зробити все, для того щоб врятувати це королівство... - сказав Олівер, роблячи акцент на останніх словах.

- Я рятую не королівство, а королеву.

   Відповів Ніколас з виразом відданості у своїх очах. Його голос став більш серйозним, і зрозуміло, що для нього Шарлотта була найважливішою людиною в цьому світі. Він готовий був піти на будь-які жертви, щоб захистити та врятувати свою кохану королеву.

- Вона під моїм впливом, що ти можеш зробити? - заявив Олівер з невидимою насмішкою на губах, відображаючи впевненість у своїх діях.

- Я знаю, що ти даєш їй чай з пелюсток незабудки, і через нього вона втрачає свій розум... - промовив Ніколас, сповнений розчарування та хвилюючої злості.

- Про це я і кажу... Ти занадто впевнений у своїх здогадах, вони можуть виявитися неправдивими.

   Ніколас відчував, що його емоції коливаються між страхом та рішучістю. Його обличчя відбивало нервовість й дійсну мету. Він знаходився на розп'ятті між своїми обов'язками та тягарем кохання, який відчував до королеви.

   Олівер же стояв спокійно, зберігаючи свою майстерність у веденні розмови. Його обличчя було непохитним, але очі випромінювали хитрість та довірливість, граючи на вразливості Ревелдти.

- Неправдивими? - повторив він, уявивши страшну реальність.

- Ну, на цьому можемо закінчити нашу розмову. - його голос став холодним, але звучав рішуче.

- А ну стій! Я не дозволяв тобі йти!

- Ніколасе, тобі ще потрібно зустріти свою наречену. Не трать свій час на мене.

- Наречену? - чоловік повторив це слово на вустах, його очі збільшилися від шоку. Із розумінням, що його світ обвалився.

- Так, Беатріс Бартон, вона скоро прибуде до замку.

- Що?! - вибухнув Ніколас, почуваючи, як земля йде з під його ніг.

- До зустрічі! - додав той та повернувся спиною, залишаючи чоловіка з його сповненим сумом думками.

                             ⚜️   ⚜️   ⚜️

   У спокої королівської спальні осіннє сонце пробивалося крізь великі вікна, створюючи м'які промені, які легко розсіювалися у повітрі. Королева Шарлотта бачила дивний сон...

  " Їй сниться їхня подорож. Як він бився із гвардійцями, як вони зупинилися в лісі, її поранення, його щирі вибачення, за те, що він залишив її одну... Напад Генріха, та хвилювання за життя Ніколаса. Потім знайомство із пані Еллі та Едвардом, їхні теплі посиденьки біля вікна, де вона нарешті могла себе відчути ніби справді вдома... Їй снився її брат, король Фрідріх, як він любив її та оберігав..."

   Шарлотта прокинулася та розмістилася на ліжку, намагаючись відновити своє дихання. Її груди піднімались й опускалися рівними хвилями, але думки вона не могла зібрати разом. Сни, або можливо спогади, заполонили її свідомість й підірвали її емоційний стан. Піт капав на подушки а волосся прилипло до вологого обличчя.

- (Це були лише сни.) - думала вона. - Все це не могло бути реальністю.

   Проте вона знала, що навіть якщо це були лише сни, вони були занадто живі та реалістичні.

   Серце королеви досі билося неправильним темпом, віддзеркалюючи турбулентні емоції, що пройшли через її душу. Заздрість, кохання, біль та розчарування межували між собою, утворюючи непередбачуваний коктейль почуттів. Вона спробувала уявити, якщо це були справжні спогади, як би могло це змінити все тепер, якби вона змогла повернутися у минуле та змінити певні рішення. Сильний біль у пораненому місці нагадував їй про те, що вона все ще знаходиться в дійсності.

- Шарлотто? - двері відчинилися у кімнату зайшов Олівер.

- Олівере! - вигукнула вона. - Розкажіть мені правду!

- Яку правду? - запитав він, здивовано дивлячись на неї.

- Я була знайома із Ніколасом раніше, адже так? Ви брехали мені! - її голос тріснув від емоцій, а в очах заблищали сльози.

   Олівер зупинився на крок від неї, розгублено роздумуючи, як відповісти. Він був захоплений ситуацією, яку не передбачав, і не знаходив слів.

- Ні, ви собі щось вигадали... - збентежено відповів він, але в очах Шарлотти було відчуття, що вона не отримала зовсім відвертої відповіді.

- Мені снився сон, про нього... Про наше кохання... - заговорила вона, не встигаючи стримувати хвилювання у голосі.

- Королево... Ви не лишаєте мені вибору... - Олівер промовив тихо, але у його голосі відчувалося роздратування.

   Він витягнув з кишені маленьку баночку та голку, яка здавалася досить незвичайною для свого вигляду. Шарлотта перелякано зістрибнула з ліжка, застигла, дивлячись на нього.

- Що... Що ви збираєтеся робити?! - голос жінки був настільки пронизливим, наскільки її серце було здивованим та наповненим страхом.

- Ви про це забудете, і все буде як раніше... - чоловік підійшов ближче до неї.

   Він схопив її за горло, а в очах королеви заблищали сльози страху та безпорадності. Вона намагалася відірвати його руку, але була занадто слабкою поруч із його силовим стиском.

   Шарлотта здригнулася, побачивши в руці Олівера голку з рідиною. Вона не могла повірити своїм власним очам, але вираз його обличчя та той холодний погляд його очей засвідчували, що він дійсно збирається зробити цей крок. Не встигаючи обмірковувати ситуацію, її думки на мить спинилися, а серце забилось гучніше.

- Не робіть... Цього... - її голос став блідим шепотом, а тіло тремтіло від страху перед тим, що може статися далі.

- Я повинен. - Олівер сказав ці слова з холодним без чуттям у голосі, немов він говорив про щось повсякденне, а не про життєво важливе рішення. - Так буде краще...

- Для... Кого?... - Шарлотта перебувала в стані шоку, але спробувала зберегти спокій. 

- Для мене... - чоловік промовив з поглядом, що відбиває безжальність. Його обличчя залишалося холодним, ні виразів, ні почуттів.

- Олівере...

- Ви моя... - промовив він із зловісною усмішкою, яка була як гострий ніж, що впився в її душу. Його рука підійшла до шиї Шарлотти, вона усвідомила, що не може нічого зробити, вона безсила перед цим монстром.

   Жінка відчувала, як голка входить у її шию. Вона більше не могла контролювати своє тіло, вона ніби "звисала" на руках чоловіка, поки він не поклав її назад у ліжко. Вона вже нічого не бачила, її очі закрилися, а Олівер почав грубо поцілував її у губи. Потім він почав знімати із неї її сукню, паралельно роздягаючи самого себе...