Непослідовна, невгамовна. Трохи римою, трохи прозою. Божевільна, безумовно. Зате іноді з розумом.

Кожен з нас - то тихий брід, на дні якого сидять чорти. Кожен - неотесаний камінь дорогоцінних порід, що в чиїхось руках може або розкришитись, або зрости.

І кожен з нас тримає скелети в шафі, де на дверцятах видряпаний нігтями статут; оберігає альбом спогадів із старих фотографій, і тарганів, з якими на граблі як на батут.

І водночас, кожен з нас - жива душа. І чинили ми і добре, і лихе. Воля є для того, аби самому складати свого вірша, обирати кого любити, чим дихати і напівсолодке чи все ж сухе.

Так про що це я? Ах так, душа. Самотнє, тихе й залякане дівча, чиї демони просилися на сповідь, хоч їх історія не вартує і гроша.

Отож, тут мала бути моя сповідь і трошечки порад про комплекси на рахунок кількох вад. До біса стерла все і переписала на новий лад.

Замість сумного й розбитого суцільне, залізне. Написала про спільне, а хотіла про різне.

Знаєш, у нас дійсно багато спільного - і я не про сутулість, не про шрами над венами. Про саму сутність, чуйність, про те, як поєднується в тобі світло із демонами.


Скільки ж їх сховалось у твоїй голові?
Скільки моральних кордонів, законів співом своїх півтонів і блиском чорних оченят, вони змусили тебе обійти, щоб до людських душ ставитись як до обшарпаних газонів, лишаючи в них лише сліди п'ят?

Ну з ким не буває? Світ не ідеальний. Тим паче зараз у нього назріває момент вирішальний.

Ми ніби знайомі, а ніби лиш перехожі. Чорти у різних водоймах, а так між собою схожі.

Май на увазі - я відчиняю двері в голову. Хтозна чому, можливо лише від соціального голоду. Не прошу допомоги, ставлю мінімальні вимоги: ким би ти не був і з якої дороги, перед входом в душу не забувай витерти ноги.

Почнемо з простого, мінімальними римами: усім нам болить війна між країнами. Комусь болить втраченою рукою, а комусь нічним жахом про винищувачі над головою. Хтось досі, залікувавши рану, здригається від звуку сирени, а іншим і вибухи по барабану, поки вони в окопі напарнику перев'язують вени. Комусь болить без вікон люта зима, а декому фотографія з людьми, яких більше нема.

Болить усім, без виключень, бо на війні - кожен із нас мішень. Отож, що із цим робити? Тримайся міцніше, обіймай близьких. Спробуй нормально жити. Бо як не крути, а бомби колись закінчаться. Закінчаться сльози, а помилки... На помилках вчаться. Коли чужаки звалять із наших земель - не поспішай брататься. Пам'ятай про міста, перетворені на багаття. А поки - вчися, кохай, плети сітки  і закинь донат Притулі. Твоя труна ще дерево, ще твоєї не викували кулі.

Розібрались? Чудово. Мінус одна жертва пост-травматичного синдрому.

Далі - немов від Пандори скриня, причина усього злочинства. Як казала знайома психологиня: усі проблеми родом з дитинства.

Правда, вона свою справу знала, змушувала малювати тварин і ляльки, взагалі йшла на пролом і тихенько додавала: "У вас є батьки? Тоді точно треба на прийом".

Не подумайте нічого, я обожнюю свою родину! У ній немає нічого злого, але після спілкування таки кортить до психотерапевта на годину.

Кожному з нас батьки подали зразок. Здебільшого приклад того, як робити не варто. Стали героями для наших казок, які власним дітям читатимемо під виглядом жарту.

І як би там не було, - били вони, морили голодом чи здали в дитбудинок - не розбий на цій помилці ціле чоло. Твоїм нащадкам крім тебе ніхто не вкаже життєвих стежинок.

Тож закінчуй це прокляття поколінь з поламаною психікою, розум свій охолоджуй, і або будь відповідальним (та не гріши гіперопікою), або не народжуй.

Отож, поговорили трохи про війну, зовсім краплю про сім'ю... На черзі мова про любов, з якою кожен хоч раз наламав дров.

Знайоме відчуття, коли серце мов кричало "це на все життя!"? А інше, з яким воно билось в унісон, волало не гірше: "Не прив'язуйся, то тижнів на два, звиняйте, пардон".

І розмови, що тривали до ночі, усе ставали коротші й коротші.

І на щире, відчайдушне "кохаю" у відповідь чулось "ага, і я тебе" або ж "вже не знаю".

І немов весь світ зламався, став неправильним, недоскональним. Здавалося, ніж у спину так легко загнався. Ще й за сюжетом, відверто, банальним.

Та жоден розрив, хоч яким би не був печальним, хоч би як Амур не задурив, ніколи не стане фатальним.

Бо завжди прийдуть ті, хто зіграє нову мадонну - проженуть демонів у голові і стрибнуть за тобою хоч у прірву бездонну.

Для цього, як завжди, потрібен час. Тільки-от пісні, де він лікує - не про нас.

Перетворює на сухий шмат хліба - так, однозначно. Зриває з монстрів маски, з янголів - німба, щоразу рандомно і необачно.

А інколи запалює вогник одразу у двох серцях і неодмінно розставляє фігури на дошці по своїх місцях.

І скільки б болю не випало на твій шлях - пам'ятай, що то не куля, а лиш черговий цвях. Якщо демони вже не шепочуть, а зчиняють гуркіт, від злості ніжками тупочуть - борись, допоки в грудях чуєш стукіт.

То ж якщо зараз здається, що це кінець - звернись до психолога, спеціаліста. Він для нашої душі щось по типу екзорциста.