У нас так мало часу.

Відчуваю: вона близько. Моя сьома секунда наближається семимильними кроками.

І твоя, до речі, теж.

Так часто буває, що на нашу психіку давить забагато факторів. Здається, вона от-от лусне, розлетиться на тисячі шматочків і вже ніхто не зможе зібрати.

І не треба збирати. Поріжешся.

Здавалося, все було так, як і завжди: на роботі все ще завал, на батьках все ще величезний кредит, хлопець все ще впертий віслюк, бісова алергічна астма все ще не дає нормально жити, гуртожитська кімната все ще зустрічає тишею.

Справи все ще кепсько. Але ж я звикла.

Звикла щотижня переводити гроші батькам, щовечора плакати від самотності, щоранку начіплювати посмішку та йти на роботу.

І то ще добре, якщо на роботу, бо у вихідні в цій порожній кімнаті хочеться кричати, щоб ехо відбивалось від стін і створювало ілюзію чиєїсь присутності.

Розумію, що як би не старалась - я просто нікуди не вписуюсь. Зайва людина.

Перший тиждень такої самотності був крутим.  Надзвичайно. Коли нарешті вибираєшся з дому, де вічний гамір, будь-який прояв особистого простору можна вважати порятунком.

Особливо якщо ти провів у цьому домі карантинне півріччя, і за цей час неодноразово хотів сунути пальці в розетку.

Та ти надто дорослий, пальці в розетку не влізають. І тим паче, надто дорослий, щоб комусь жалітися.

Жалітися не можна, а себе таки шкода.

Та через місяць емоції через здобутий простір вщухли. Відізвалась самотність. Тиша, яка чекала мене щоночі, жахливо тиснула на скроні, змушувала лізти в YouTube й вмикати старі сімейні серіали, аби тільки хоч якийсь звук йшов на фоні мого існування.

Не знаю, від коли це почалося. Здається, робочий день був цілком  звичайним: каса, готівка, таці, невдоволення масками, посилання до біса від гостей через прохання дотримуватися дистанції. Так тривало вже давненько.

Просто в якийсь момент зрозуміла, що навіть їсти не можу без бісового звуку на фоні. Серіали, хіти дев'яностих, нарізки з мультфільмів - бодай щось мало лунати, створювати ефект компанії.

Далеко не завжди я вслухалась у це. Частіше просто думала.

Набридливі думки лізли в голову, немов таргани до холодильника.

"Пам'ятаєш того чоловіка, що намагався згвалтувати тебе в п'ятнадцять років? Варто було засудити; він, певне, робить це з іншими. А пам'ятаєш, як в дев'ятому класі відшила хорошого хлопця? Думаєш, він пробачив тобі? Навряд. А той твій струс мозку точно не вплинув ні на що, окрім сприйняття запахів? Цікаво, а що стається з людиною, коли вона падає з такої висоти? А що як..."

Підсвідомість любить ставити каверзні питання. Мій внутрішній голос щодо цього взагалі комплексів не почуває.

Людина запрограмована на самознищення. Хай хоч як ви опираєтесь цьому факту, так воно і є.

Скоріше за все, з цього все і почалося. З моментів, коли ловила себе на думці "а що буде, якщо порізати долоню ножем?" під час миття посуду. З думок про самознищення.

Тоді я одразу лякалась. Минув лише місяць життя в самотності, а внутрішній голос заговорив про нанесення собі шкоди.

Хотілося уваги. Від батьків чи від хлопця. Та всім було не до моїх надуманих проблем.

Перший час намагалась подружитися з колегами. Надто часто бачила, як їх забаляє моя надмірна лякливість. Як вони посміхаються, коли підкрадуться ззаду й чують мій зойк. Чи коли бачать мій переляк та бліде  обличчя від вибуху повітряної кульки.

- Та перестань так лякатися, мала, - спершу насмішкувато, а потім роздратовано говорили вони.

Шедеврально. Ніби я це контролюю. Ніби мені самій подобається відчувати біль у серці, коли інші лиш моргнуть.

Істина в тому, що людина, яка хоч раз тонула, до кінця життя сіпатиметься від хлюпотіння води. Навіть якщо це лише дощ.

Інколи, коли після роботи йшла кров з носу чи нападала астма, я ставила собі питання: чи знайде мене хтось в цій кімнаті, якщо я помру? Адже в гуртожитку сто кімнат, лиш в деяких зараз є мешканці. Чи запідозрить хтось хоч щось, якщо в напад слабкості моє тіло не витримає своєї ваги, і, як дитяча лялька, я впаду на підлогу, черкнувши скронею кутик столу? Наврядчи хтось зверне увагу на черговий гуркіт.

Людина народжується в самотності і в самотності помирає. Решта - ілюзія, фантом. Проте інколи ця ілюзія необхідна, аби втримати глузд на місці.

На другий місяць життя в гуртожитку помітила дивну річ. Граючи в "Клуб романтики" коментувала персонажів, роздавала їм компліменти вголос. Було дивно чути власний голос у цій кімнаті. А ще дивніше, коли почала співати.

Закінчився інтернет і почалися співи. Сподіваюся, мої сусіди колись мені їх пробачать.

Третій місяць здивував мене саму. Одного разу подзвонив батько. Вперше за довгий час подзвонив сам. Я вже зраділа, сподівалась, що про мене згадали, що зможуть втішити, адже кілька хвилин тому з хлопцем у нас був телефонний скандал. Та надія розбилась об розчарування - метою дзвінка було прохання скинути грошей.

Щойно мобільний банк підтвердив операцію, я ввімкнула музику. Порахувала кілька секунд, аби заспокоїтись. І почала танцювати.

Здається, цей стиль зветься контемп. Якщо врахувати різкість рухів, чуттєвість і злітаючі сльози, то згадуються танцюристи комтемпорарі на СТБ.

Хотілося уваги. Хоч чиєїсь.

Але її ніде було брати.

Не було уваги. Була вузенька кімната, стільчик з купою одягу, запарений ролтон і танець. Танець моєї сьомої секунди.

А потім різкий біль у грудях. На мить здалося, що інфаркт. Ні, все куди простіше, звичніше. Якийсь клятий нерв у грудній клітці знову затиснувся між хребцями і викликає фантомний біль, вириваючи мене з лап божевілля.

Біль завжди приводить до тями, від самого дитинства. Від падіння з другого поверху, від рук збочинця, від мотоцикла з п'яним водієм, від випадкового удару сокири по руці, від задухи на дні річки, від першої панічної атаки.

Ще хвилину тому тіло вимагало танцю, але один сигнал у грудях - і я вже валяюсь в ліжечку, накрившись ковдрою з головою, ніби мені соромно за власні рухи. Або сиджу за комп'ютером, друкуючи реферат з предмету, назву якого навіть не намагалась запам'ятати. Або кладу уніформу в рюкзак і йду на роботу.

Усе знову стає нормальним.

Час іде далі. Восьма секунда, тринадцята, четверта година... Інколи може пройти доба, інколи тиждень, інколи навіть більше, та відлік обов'язково почнеться спочатку. Завжди стається щось, що скидає прогрес нормальності до нуля.

Один, два, три...

Знаю, в якийсь момент цієї розповіді ти впізнав себе. Або ж протестуєш і твердиш, що з тобою такого ніколи не станеться.

Теж так думала. Але інколи я втрачаю контроль, потім мене повертає до життя біль. І трохи почуття обов'язку. Моє почуття обов'язку перед сім'єю настільки сильне, що інколи здається, ніби навіть коли  мене по дорозі на роботу переїде автомобіль, я встану і піду далі, аби лиш заробити кляті гроші.

Почуття обов'язку, бажання турбуватися про родину - єдиний цвях, за який я тримаюсь, аби не покинути цю кімнату, взявши з собою лише гаманець і зубну щітку.

Як гадаєш, якщо поїде твій дах, щось зможе тримати його так само міцно?

Всі живуть в своїй маленькій кімнаті. Неважливо, з бетону вона, дерева чи картону - ми однаково самотні. Час від часу і тобі хочеться покричати в подушку, чи не так?

Як і говорила спочатку, часу мало. Тиша надто тисне.

Ти поки думай, а я танцюватиму. Танець скаліченої душі й невимовлених слів. Ні, надто гучно сказано, забагато драми. Танець сьомої секунди.