ВАЖЛИВО:НАТЯКИ НА ГОМОСЕКСУАЛЬНІ ВІДНОСИНИ, НЕПРИЄМНІ ОПИСИ ВБИВСТВ І ОБСЦЕННА ЛЕКСИКА. СПОДІВАЮСЬ Я НЕ ПЕРЕБІЛЬШИЛА. ХОЧУ ОСОБИСТО ПОДЯКУВАТИ ТАНІ ДРУЗЬ ЗА ТЕ, ЩО У СВІЙ ЧАС ВОНА ДОПОМАГАЛА З РЕДАГУВАННЯМ ЦІЄЇ ІСТОРІЇ ЗА ПРОСТО ТАК, ДАВАЛА ПОРАДИ. КРАСНО ДЯКУЮ.

Зеленіло. Все довкола покривалося смородом від бензину. Палахкотіло. Крутилося. Чувся дивний шепіт. Рясне хихотіння. На сільському лані, який простягався уздовж широчезних полів, засіяних густою золотавою пшеницею, возвеличувалося сонце.

Двадцять перший день місяця червня — особливий. У ньому таїться велич страху минулих днів. Ніхто вам про це відкрито не скаже, це не записано в сухих текстах фольклористів, не передано через оповідки старих людей, бо таке замовчують, та і свідків залишились одиниці. Вся правда похована під землею та в дивних, таємних, глибоких спогадах сивочолої жінки.

Якщо це подорож, то ми можемо відмотати колесо часу назад, приблизно на п'ятнадцять років. Шосте червня дві тисячі шостого року, тоді весь світ застиг, чекаючи пришестя Антихриста.

Вони ж їхали на машині, семеро дівчат-підлітків, на перший погляд, не старші шістнадцяти років. Ще зовсім юні.

Солодкий напій лився і лився у горло, жадалося лише сміху, розваг і вогнища. Повільні рухи язичницьких танців, забутих обрядів, які несли незвичні потоки. Усі ті слова, які вимовлялися шепотом старослов'янською поєднували в собі протиставлення дуалізму, породжували в фантазії дівчат шалені хвилі емоцій.

Вони зупинилися. ненадовго. Троє пішли, четверо залишилося.

— Зав'яжи, зав'яжи!
— Ой гарна, ой гарна!
— А повернись, а повернись!
— Сюди! Сюди!
— Та куди? Ні, назад!

Спокусливий шепіт, розслаблені руки та чорна стрічка. Така була гра. Треба було вгадати, хто тебе торкався і говорив звірячою мовою. Зовсім поруч тьохкала жаліслива пісня солов'я:

— Сонце, чуєш мене?
— Т-а-а-а-а...
— Хто?

Дівоче тіло вигинається дугою, та вона все-таки переможно шепоче:

— Я-рос-ла-ва..
— Вгадала! — гомін звідусіль так і не розбереш де, хто стоїть та говорить.

— Ми повернулися! — вигукує миловидна дівчина, її волошкові очі так і сяють, мало хто знає, що вони не згасають і в сутінках, а залишаються мерехтіти. Темно-русяве волосся, яке вкриває плечі, зараз виблискує вогнем на денному світилі.
— О, моя Христя, вернулась! — чорна дуга волосся перевішується через відкрите вікно, грація у кожному русі, Ярослава тягне свої довгі білі руки та перехоплює за талію дівчину, притискаючи ту сильніше до себе.

Те, що вони творять, хтось називає божевіллям, хтось сатанізмом, а хтось навіть потворністю. Їм до того байдуже. Звісно, існують декілька правил, точніше невеличкий кодекс громади, який вихованкам втокмачують в голову ще на початку шляху:

— все, що відбувається на зборах спільноти, має залишатися там же;
— не існує окремого горя чи щастя, все ділиться навпіл між членами громади;
— дозволено будь-які ритуали як в громаді, так і за її межами, окрім жертвоприношення людей.

За порушення останнього правила передбачалося найжорстокіше покарання: порушників виганяли з кола та позбавляли дару. Відомо, що без сили жовтороті відьми скоро всихали, щезала їх молодість, мов якась надлюдська істота смоктала і з'їдала їх зсередини.

Сьогоднішнє зібрання мало відбутися у пущі, на лісовій поляні про яку знали лише обрані, іншим шлях сюди був заказаний. Пан цього простору добре знав свою роботу, знав хто йому друг і з ким можна водитися. Люди йому не подобалися, не бачив лісовик у цих слабких немічних створіннях нічого теплого, а от відьми то інша справа, їх він шанував. Вони й тваринку могли підлікувати, й робочим, дроворубам з браконьєрами голову заморочити, щоб не нищили його царство. Сам він вже був немічний, і жінки час від часу ділилися з ним силою.

Дерева відмежовували таємне від очевидного, своїми важкими кронами тримали осторонь всіх допитливих. Тут було безпечно, тут вони вдома.

Машина зупинилася.

— Перепочинемо тут, а потім далі поїдемо, — мовить дівка за кермом, її синє нерівно обрубане волосся зловісно відбиває промені сонця, яке у зеніті своєї влади. — дочекаємось відьомського часу.
— Ніна права. — підтакнула руденька, невисока на зріст дівчина, трохи повненька, та це ніяк не відштовхувало від неї.
— Тоді завернемо до поля з кукурудзою і пшеницею, станемо там. — мовила Ярослава. — До лісу ще далеко.
— Краще ближче до пшениці, терпіти не можу кукурудзяної пилюки.

Так і роблять. Сон настигає їх. Літній стрімкий вітер, який вони покликали шепоче слова блуду.

«Треба їхати! Збирайтеся!» — будить їх як на диво жалібний писк сови.

— От бляха, де там Христя забарилася? Поїдемо ж без неї.
— Зараз піду покличу цю роззяву.

Двері оглушливо заскрипіли, та ще страшній почувся звук, який долинув ззовні:

— А-а-а-а-а!
— Що там сталося?
— Біжімо!

Поміж колосся лунає закляття:

«Кров пролито — плату вкрито.»

Вони бачать це, але не видко вбивцю. Він у білому. З довгим серпом. І від нього очі сліпить. Ніяк не розгледіти лице.

Відразливими візерунками зібралася на незрілих стеблинах рідина, запеклася, в'їлася, влізла під незахищений паросток, і де їй випало впасти, там підвелися смертоносні золоті рослини, невеличкий острівець бруду у морі зеленого.

— До машини, хутко! — закричала налякана до дурману Ярина. — Ну, чого встала, Нінко? Бігом!

Дівчата схопили з обох боків закляклу подругу і завалили її на заднє сидіння. Ярослава сіла за місце водія напружена, до скону зла, її тонкі пальці побіліли, коли вона схопилася за кермо. Лариса, статна, висока дівка, найстарша поміж них, почала кров'ю наносити руни захисту, промовляючи в пів голосу замовляння.

— А що ми людям скажемо? — вимовила Тетяна нарешті, побачене на полі посіяло у ній безліч сумнівів.
— Що її вбили? — зле виплюнула Лариса, яка покінчила з чарами.
— Трясця хто її вбив?
— Подумають же на нас! Ой, боженьки посадять!
— Заткнися! Бо почують і...
— Точно, це ж ти її вбила, через Миколчину дитину! Не змогла пробачить?
— Що? З дуба з'їхала? Та і про що ти?..
— Ой, та не випендрюйся! Усі знають, що він нагуляв їй, все село про то гуде!
— Закрий свою пащу, лярво, а то як...
— Досить! — вигукнула Ярослава. — Усі ми зараз у не найкращому положенні, свої зрозуміють, що це не ми, а от інші ні. Підозри впадуть в першу чергу на нас.
— К-к-раще д-д-д-авай-т-т-е з-г-г-г-уртує-м-мось. — сказала тоненька дівчина з пшеничним волоссям та кирпатим носиком. Ручки в неї тремтіли, а очі бігали туди-сюди. Вона вперше чи то, може, вдруге заговорила за останню добу.
— О, глухоніма обізвалася! Орисько, будь мудрішою і закрийся! Тебе не питали! — гаркнула, помахуючи руками над своїм бюстом Лариса Зіньковецька.
— А ти їй рота не затикай, сама ж путнього сказати не можеш, курво! — обурено підчепила співрозмовницю Таня, найкраща подруга Орисі.
— Від курви чую! — не залишилася в боргу опонентка.
— Угомоніться! Ще раз повторювати не буду! Ларо, викликай поліцію. — рішучий безжальний голос втихомирив суперечку дівчат.

Невдоволення залишилося поміж відьмами, заперечення — ні. Потрібно було діяти якомога швидше, а в згуртованості, як відомо, і сила більша.

Капітан приїхав так швидко як міг. Коли у відділок дзвонить сама донька голови села, важко не відізватися.

До нього плавно підійшла Ярослава, довірливо зазирнула темними проваллями у його лице. Шкіра її посіріла, зробилася грубою, холодною на дотик, руки стали ще ніби довшими, а сама вона тоншою. Довгий білий сарафан облягав скелет, а не молоде привабливе дівоче тіло. Мов той мрець із самої безодні, її голос так і відбивався відлунням, закрадаючись і обманюючи все живе.

Павло Анатолійович кивав, а тоді сів у машину і поїхав.

— Що ти йому сказала? Ну? — нетерпляче підступила Таня, вона ніколи не вміла чекати.

Замість відповіді Ярослава упала на землю, до неї підбігла Ярина поділитися силою.

Минуло два тижні з жахливого самогубства Христини Мариж. Усе село гуділо, жалібно поскрипували хвіртки. Родичі, найближчі друзі носили траур, та, мабуть, найбільше страждав Микола Харько, наречений дівчини. Не було ні дня, щоб його не бачили в місцевому барі-магазині п’яним як барило. Витягала того звідти Лариса, по селу почали ходити навіть чутки, ніби вона й винна у смерті Христини. Клята розлучниця. Дівчині було начхати, як і всьому молодому відьомському колективу*.

Спекотно, дихати нічим. Розжарене повітря випивало всі соки зі своїх жертв, змушувало ховатися дівчат у чорному фургоні. Сьогодні було літнє сонцестояння, намічався великий шабаш. Роздягнуті, пропахнуті потом вони розвалилися на кріслах автівки. Розгарячені тіла і душі прагнули продовження гри, та дівчата вирішили трохи перепочити.

— Пити хочеться. — ледь волочила язиком Ярослава.
— На, тримай. — протягнула їй пляшку тонка рука Ярини.

У голові дівчини потьмарилося, вона зніжила повіки.

— О-в-в-а, наша сувора сестра вирубилася, будемо бавитися без неї значить. Ти водиш, сестро!
— Аякже, тільки нагострю серп…

Дівки попіднімалися, важко розігнатися було на початку, але легкий вітер, який вони прикликали зміг забрати з собою втому. Тепер вони були знову готові до гри «Біжи по болю та лови», адже у сьому і міститилося дійство Сонцестояння — біжи, поки не впадеш.

Одна легенда розповідає, що на цих землях раніше жив панський довірений слуга, котрого прозвали Провідник. Буцімто той давнє зло творив, молодих дівок змушував допізна працювати, а потім вбивав у полі. Такими жертвоприношеннями він силу та молодість здобував. Одного разу потрапила під його гострий серп молоденька, ще не посвячена відьма, яка от-от мала увійти до кола. Зграя сердитих жінок такого не пробачила, до то віщунки не вмішувалися у справи смертних, але тепер зачепили одну з них. Вони заманили зле поріддя і приспали його тут навічно усім колом.

Виграти можна було лише обдуривши провідника, нехай той дурень проскочить твій сховок, а ти тим часом чимдуж перетинай границю між полем та землею. Найкраще всього коли ви працюєте разом, заманюючи "злого духа" у пастку, так молодим відьмам старші прищеплювали витривалість, уміння працювати командою та терпіння.

Четверо юнок розбіглися по полю, а «провіднику» або тому, хто водить треба відшукати їх усіх серед марень, псувань, замовлянь, які накладатимуть на нього.

— Заплітай свою косу,
я тебе вже жду. — долетів здалеку голос Тані.

Тінь метнулась туди.

Таня сховалася здавалося найкраще, у самому невеличкому рівчаку, який відділяв зелену недостиглу пшеницю від землі. Її ноги облітали рослини, тому правил не порушувала, знаходячись на полі. Голос свій вона пустила всередину поля, а сама накрилася ілюзією трави.

Коли постать у білому каптурі з серпом пробігла повз, дівчина задоволено посміхнулася. Тепер залишилося обережно піднятися і перейти межу, це було легко.

— Паршиве марево, ти так і не навчилася накладати правдиві чари. Трава твоя не шевелилася, а зараз вітряно. — почулося за спиною.
— Ну, добре, добре, твоя взяла. — трохи роздратовано відповіла Тетяна. — Здаюсь.
— Облиш, мені це не потрібно.
І провідник розсік відьму надвоє.

А Ярослава у сні блукала темними гірськими пагорбами. На одній високій тополі, що здавалося небо підпирала верхівкою своєї крони, сиділо четверо птахів. До них злетів ворон та дзьобом своїм ударив у спину пташку зліва. То є один.

Лара вирішила змудрувати та й увійшла у стовбур ясеня. На самому видному місці її ніхто не шукатиме, надто це очевидно для тієї хто водить. Вона ж зможу поки перепочити та напитися соків з дерева. Лара завжди брала все що хотіла, давала замість, щоправда, рідко.

Ну, вона ж не ця дурна блаженна Орися, яка і слова не те що старшим, а й малечі не скаже. Зате всім кожному підряд слово та тепло роздає, всі люблять її бачте. Як же Ларка її ненавиділа, гірше любовниці Миколки, Христини. Знала ж, серцем чула, що справа вся тут у чарах. Так і виявилося, приворожили її любчика, а хто ж міг таке учинити як не ця паскуда Орися? Сталося так, що Лариса і Тетяна зчепилися через те, хто буде Браною, головною на святі Весняного рівнодення. Лариса усунула конкурентку, зробила її поруч, легку, але таку, що не скоро пройде. Руки та ноги тієї стали млявими, в очах все плавилося та язик заплітався і коло старших вибрало Ларису, як і мало бути. Курвисько ж, те мале падло Орися пообіцяло в той вечір, що то їй так з рук не зійде. Мала скотиняка. Нічого Ларка вижде трохи й завдасть удару, вона так цього просто не залишить.

А ось і тінь провідника убік побігла. Ну, й слава святій Долі. Треба тепер до фургона пертися, ех шкода, але виграти хочеться більше. А Лариса Зіньковецька завжди перемагає.

— Ти? — сіпнулася знов до дерева, боляче стукнувшись голівонькою. Злякала її та про кого вона щойно думала. Орися. Диви як недобре зиркає.
— Ти. А ти вже не ти. — злісно заусміхалася постать, та перерізала горлянку.

Ярослава підіймає птаху, та ж дивитися здається їй в саму душу, мов вони з нею обойко давно знайомі. Дивиться мертвими очима, які не встигли попросити про допомогу. Яра закриває сердешній повіки та притуляє до своїх грудей, щось знайоме вона ловить у цій маленькій. Ворон же клятий не зупиняється та дзьобом своїм зносить іншій птасі шию.

Ніно розвалилася байдуже на землі, вона навіть не ховалася, який сенс у грі, якщо все одно тебе вполюють? Дівчина дотримуватися девізу «менше рухайся» і за це наставниці її часто сварили. Відьма ж не розуміла чому? Бо перемогти можна і нічого не побивши, варто лише підштовхнути, посіяти дурні думки, напоумити, сказати там лихе слово, кинути інше іншому. Справа зроблена, твої вороги самі один одному щелепу роздеруть. Мабуть, це старші відьми у Ніні та не любили, бо її істинна відьомська хитрість ховалася у її повній апатії до світу.

Ніна могла лежати вічність серед трав, споглядаючи як сонце опускається і підіймається. Вічно. І їй би не набридло. Підпаливши самокрутку з якимось травами, назви, яких вона не дуже намагалася вчити, дівка уявила як мчить дорогою на машині після вісімнадцятиріччя. Спраглі попутники віддають їй усе нажите майно й виходячи одразу забувають про неї. Вона ж подорожує цими просторами нескінченно, ніколи не залишаючись на одному місці.

— Так і знала, що димом від тебе тягне.
— Я ніколи не вдавала з себе праведницю, на відміну від тебе.
— Це так, але є в нас дещо подібне, наше зміїне нутро.
— Погоджуюсь. Довго ти, до речі, спину пообколювало мені добряче.
— Не хвилюйся, лежати тут тобі навічно. — провідник вбиває третю жертву, розрізаючи живіт дівки. Залишилася остання.

Ярослава недобре примружує очі, зараз вона того підлого ворона розірве. Не виходить. Що за чортівня? Це є її власний сон, вона може його контролювати, бо навчена. Але якщо це не сон? Чари? А підлий вісник Смерті третю жертву у брюхо б'є. Ще одна птаха падає долілиць.

Орися дівчинкою була найтихішою з компанією та найбільш спостережливою. Заховатися надумала вона посеред пшениці молодої. Волосся своє розсипала, заклинанням по полю рознесла і кожною частинкою у травах проросла. Тепер вона дихала, жила лише у них. Знала, що відбувається довкола.

Розділення душі та тіла для непосвячених то важка справа, та вже і тим навіть, хто увійшов у коло та отримав свою поплічницю не просто воно дається. У Ориськи ж бабця була темною і колом відьом вона довго заправляла поки не з'ясувалося, що та краде у молоденьких здоров'я. Бабцю дівчини стратили, але та встигла їй залишити у спадок свої знання у шкіряній книжечці.

Орися нікому зла робити не хотіла, тому користувалася чарами з розумом. Боялася вона того, що в один день природа темна візьме над нею верх. А сьогодні вона прямо відчувала потяг використати саме це заклинання, її завжди знаходили першою. Хотілося хоч якось вразити своїх сестер названих.

Колоссям почула як життя найлюбішої сестроньки — Тетяни — обривається, як та падає. Усередині все похололо. Не думаючи про наслідки, вона стала рвати пута чар на собі. Розплітати доводилося довго, вона відійшла від усього зовнішнього, зосереджуючись на собі, на маленькому вогнику, щоб зібрати його повністю. Одна помилочка і вона може залишитися скаліченою на все життя.

Упоралася, тепер швиденько летить до Тетянки, а там вона з проштрикнутою спиною. Орися пану затуляє своїми рученятами, та не вдіяти нічого, Тася мертва. Слізки рвуться з оченят, трясеться бідолашна.

— А ти мене варто визнати вразила. — дивиться на неї її ж відображення, точнісінька копія. — Такі складні чари не кожній під силу.
— Нащо, нащо ти се зробила? — шепче побілівшими вустами Орися.
— А нащо, нащо ти мій приворот з Миколи зняла? — передражнює її дівчина. — Чи не знімала? Відповідай!

Але дівчина мовчала, дивлячись жалісливі на вбивцю, бачили ту бурю, яку та намагалася ховати від усіх.

— Аякже, мовчиш як завжди. Що ж лети, пташко, спати!

Трави обплітають невинне тіло і душать. Орися ще кілька хвилин борсається, а потім її тіло виснажене опускається. Цю вбивати було важко.

Остання літунка звалюється їй у руки. А очі, очі в неї знайомі. Не винні. Ярославу підірвало. Вона відкриває двері машини, вибігає назовні. Серед пухнастих жовтих стрижнів стояла у білій накидці дівчина, заляпана крівлею своїх жертв. Чудову білозубу посмішку перекривав вже бурий потік.

— Так і знала, що це ти вбила Христю. Мені от цікаво за що, невже теж по Миколці сохла?

— Чоловіки. — вона мов виплюнула це слово, таке воно було їй ненависне. — Все має обов'язково обертатися навколо них!

Тиша.

— Та і до чого тут цей злидень, га? Ярославочко, ну скажи? Жалкувала то за ним лише наша Ларочка.

Дівчина нічого не відповіла, лише зморено прикрила лице рукою, вже був полуденок, і сонце якраз косило прямо промінням на неї.

Не дочекавшись відповіді новоявлена вбивця продовжила:

— Ми з самого малечку росли разом, удвох спали, їли укупочці, а потім після проходження твого випробування і становлення в коло, на путь відьми, то зрадила ти мене! своєю поплічницею вибрала цю Христю! Ну, що в ній такого? Шкіра та кістки одні, лиш лице нічогеньке, от я і приворожила її до того Миколи. Чи то ворожба була невправна, чи любов її була сильнішою до тебе, чи то хтось чари зруйнував, але ходила вона не довго під зіллям. Зляглася з ним одного разу, і дитина на початку травня цього року зародилася. Я дурна думала, що ти її в обійми після зради не пустиш, опорочену чоловічим сім'ям. Ти ж здивувала знову, пробачила цій дешевці. Кожного бляха дня я чула ті прокляті стогони через стінку! Що я мала робити, Ярославочко, га? Я ж хотіла, щоб ти була тільки зі мною! Хіба це найвищий прояв любові?
— Ні, Ярино, це не любов. Ти хвора, сестро, хвора. Ти не вмієш відчувати, ти не здатна кохати.
— Що ти таке кажеш? — заверещала дівчина, вона кинулася, але ступити ногою за поле не змогла. Як гадюка у дикій пустелі, яка впустила недоладне пташеня, вона щосили змагалася з невидимим муром.
— Ти прив'язана, тепер це твій дім, така твоя розплата, вважай це моєю милістю. Ковен би катував тебе сорок днів за вбивство п'ятьох щороку протягом сорока літ. Прощай.
— Н-і-і-і-і! — лютий репет роздався по полю.

Постаріла жінка згадує то все з огидою. За самосуд над вбивцею старші її позбавили дару. Ярослава кожен день жила тієї хвилиною, коли серед колосся її очі першими вихопили холодне тіло Христини. Вона стала пропащою для цієї чистої душі й шкодуватиме про це постійно. Яра стоїть, розпростерла руки, хитається і закликає злий дух:

— Заплітай свою косу,
я тебе вже жду.

Психопатія — патологічний характер та темперамент, який виник на основі вродженої неповноцінності вищої нервової діяльності та дисгармонії її розвитку.