@virvechka
писати лише одне
Блог Всі
північ
Різне
3
76
Здибанка у Вусах
Різне, Особисте
6
13
150
Книги Всі
Вірші Всі
3π + 3я
частина мене залишена на асфальті продубльована вирієм воронів серед граційних пазурів смерті чигає все ж яку вхопити сторону булькаю у повітря гладким камінням воно у гортані зашите з дитинства тому, мабуть, важко було говорити багато речей прийдешніх не сталось вигодуваних чужими очікуваннями |збилася зі стежки?| світ наповнений сльозами тиші ті огидливо стогнуть переставши цідити отруту я сталася (не)живою молекулярно розкладаюсь/складаюсь і на гребені не встояти: — треба брати вершину вище. — гудять ворони. пнуся зі шкірки, котру розривають ідеї багато життів вміщують під собою, зостаючись закритими в домі йду — забуваюся закриваю аспекти переставши страждати не вбачаю в собі сторонні  знімки кривої я |не| витесана ні їхніми руками ні їхніми спогадами моє тіло деформоване на зап'ястках ношу мозолі від чужих доторків зайва. неправильна. дивна. не мала позиції  зате носила задосить гордості впала/не впала з вікна коливалася від здогадів за нитки хапалася безпорадною впертістю виливаючи довкола брудну злість  я собі змогла  •пробачити •полюбити •прийняти і хай світ захлинеться  чорною заздрістю бо зупинилася  і с н у в а т и. p.s. автор теми Ілля Срібний.
2
0
122
|с|трата
ліс густий та темний стоїть монахиня з відром на початку Всесвіту крутить веретено з арканом довір'я примарних страхів вона б'є у тім'я твоїх внутрішніх ворогів ті прокидаються жують сніп сіна і вимощена прямо до костомахи дорога і розвертається під нутром крига б'є об розпуку одиноких сього літа — я вірую в бога, та не вірю в людину. сказала так стара монахиня і стала на кінець світу
4
0
204
занепад, як поклик душі
повітря. вугілля. |а|рома|н|тика диму підпирає, вичерпує небеса. не розуміти — не дихати, втрачаючи сенс, — то як недолугий спектакль. і паперові обличчя з фурнітурою змінюють кількість емоцій, розчинятися у всіх і у всьому доводити всім розпис твоєї історії — це не потребує ні практики, ні думок, ні самоконтролю   /лиш вичерпані коробки/ коло. западина. втрачати рівновагу — то архетип з народження. можна складати молитви невідомому,  а можна і кровоточити. панорамно. коли б виміри не мали  значення ти б не перебирав їх як порятунок тілько узгодивши власні "пробачення" просочуєшся на наступні тури. крутити одну і ту саму платівку не вистачить сили покинути/зламати/втекти по крихтах збирати і лагодити заангажоване і не твоє, дотримуватися відступних  і от коли первісток в тобі  сичить, штурхає на волю ти чекаєш запиту, просиш відстрочки неохоче кидаєшся в піну і тебе абсорбують померки звідусіль. то кінець лиш початок чогось зайвого чи початок і є кінцем старого? p.s. автор теми Ілля Срібний фото моє, лате-арт теж моє
3
0
236