Усі жителі Деллшера тепер лежали тут — на кладовищі. Вираз "усі" був не зовсім точним визначенням, хоча саме таке враження могло у вас скластися, якщо б вам довелося споглядати масштаби запустіння цієї місцевості, а потім побачити розміри цвинтаря, що прилягав до неї. У цей похмурий жовтневий день Раян Дізз став, скоріш за все, першим приїжджим у цьому селі за останні кілька місяців.

Раян вирішив зупинити свій ауді седан біля невеликої старої пресвітеріанської церкви, з метою оглянути детальніше будівлю і сам цвинтар.

Для того щоб потрапити в таку глушину, як Делшер, йому спочатку довелося звернути з тридцять п'ятої автомагістралі, що з'єднувала Міннеаполіс і Канзас-Сіті, потім покотити сорок першим шосе, невдовзі за тридцять миль залишити асфальтовану дорогу і продовжити свій шлях однією з другорядних доріг, що була зроблена з бетонних плит, укладених за прямою траєкторією через безмежні поля Айови і фермерські угіддя провідного сільськогосподарського штату. Ще кілька разів йому довелося повернути на двох або трьох перехрестях, змінивши один напрямок на інший, а коли його автомобіль минув вказівник Клірлоу, його телефон остаточно перестав ловити зв'язок.

Йому довелося забратися в саму глибинку Айови, де посеред кукурудзяних і соєвих полів розташувалося це маленьке непримітне село. Раян вирішив вирушити в нього за власним бажанням, до якого схвально віднеслося керівництво інтернет-журналу "Daily Spectrum", офіс якого розташовувався в одному з офісних центрів Міннеаполіса. Дорога в триста п'ятдесят миль мала зайняти в нього майже шість годин, тому журналістові розділу "Цікаве" Раяну Діззу довелося вирушити в дорогу ще до світанку, коли на годиннику була п'ята ранку, щоб об одинадцятій бути на місці. Раян прибув до Делшера рівно в очікуваний час, проте в нього ще була година в запасі до запланованої зустрічі, у зв'язку з чим він вирішив зупинитися і оглянути околиці детальніше, зробивши разом з цим кілька фото.

Візуалізація була однією з фундаментальних аксіом у журналістиці, це Раян засвоїв ще під час навчання в університеті, однак про це також не стомлювався повторювати і містер Коррі О'Доннел:

— Стратегія журналістської діяльності спрямована на задоволення потреб читачів — отримувати інформацію в зручній і зрозумілій формі. — виголошував він, тицяючи вказівним пальцем у стіл на чергових зборах відділу. — Ваше завдання — дати їм це.

У зв'язку з чим Раян вийшов зі свого ауді, прихопивши з собою дорожній рюкзак, в якому він зберігав усю свою екіпіровку включно з фотоапаратом. Він вирішив зробити кілька знімків для статті прямо зараз, ще до зустрічі, оскільки точно не був упевнений у тому, чи буде він залишати поселення засвітло. Хоч Раян і був скептиком, а надто не вірив у всіляку надприродну маячню, йому все ж не хотілося залишатися тут після настання темряви. Не хотів він довго затримуватись тут не через страх, як він стверджував сам собі, а через просте бажання якомога швидше дістатися додому.

Згадавши про те, що йому ще належить їхати шість годин у зворотному напрямку, Раян Дізз вирішив не зволікати і поквапитися. Витрачати кошти на готель йому не хотілося, він намагався завжди заощаджувати, щоб залишати гроші виділені компанією на відрядження при собі, на щастя, містер Коррі не був настільки скрупульозним і прискіпливим, коли справа доходила до рахунків.

Раян вийшов з машини з рюкзаком на плечі, а потім рушив до церкви, яка оформленням трохи походила на готичний стиль. Його рюкзак являв собою незмінний атрибут у його відрядженнях і виїзних репортажах. Багатофункціональний пристрій під назвою смартфон умістив можливості новинної команди 1970-х років розміром з фургон до кишені одного репортера, проте Раян все ще використовував професійний фотоапарат, оскільки якість знімків зі смартфона не відповідала вимогам, які висувалися для оформлення візуальних матеріалів сайту. А ось як диктофон для записів бесід та інтерв'ю смартфон цілком годився.

Крім професійної камери і телефону, в його рюкзаку був блокнот для нотаток та інша дрібна канцелярія. Не забував із собою Раян і папку, в яку складав фотографії, листи, малюнки та інші цінні матеріали, якими йому випадав шанс заволодіти під час робочого процесу. Також він ніколи не вирушав у дорогу без свого ноутбука, USB-накопичувача і навушників — ці три прилади рятували його у випадках, коли в дорозі з’являлась екстрена необхідність підготувати якийсь матеріал, вдалині від офісного приміщення та всіх його благ. Для всієї електроніки, яка у нього була з собою, він завжди не забував брати зарядні пристрої та додаткові акумулятори. Крім цього, в його рюкзаку нерідко можна було зустріти аптечку, перцевий балкончик і ліхтарик, ці речі також були необхідними на випадок виникнення екстраординарних ситуацій, які в житті журналіста траплялися доволі часто.

Цим набором Раян Дізз успішно користувався вже вісім років поспіль і випробував його у безлічі ситуацій. Тому з цією ж екіпіровкою за плечами він і рушив до покинутої пресвітеріанської церкви на околиці Делшера.

В першу чергу, Раян зробив кілька знімків споруди крупним планом.

Будова була вкрай занедбаною. Колись світлий дощатий фасад потемнів і посірів від часу, віконні рами були порожні, широкі подвійні двері були забиті дошками, а з ручок дверей звисав величезний поржавілий замок. У деяких місцях покрівля була продірявлена, через що крізь неї можна було побачити скелет із горищних балок. Уся доріжка до церкви і прилеглий газон були засипані листям, що опало з дубів, які стояли поруч.

"Сумно, але вражаюче", — подумав Раян.

У нього була можливість забратися всередину, і він її, звісно ж, не упустив, з метою зробити ще кілька похмурих, але переконливих знімків для статті. Однак, на жаль, усередині все виявилося набагато біднішим, ніж Раян очікував. Більшість меблів і речей, а також іншого церковного начиння не збереглося, у зв'язку з чим йому на думку спадало всього два варіанти: або хтось усе вивіз звідси, або мародери попросту розграбували занедбану святиню. Як би там не було, всередині, крім порожнього приміщення з голими стінами і заваленою різним будівельним сміттям підлогою, Раян більше нічого цікавого не знайшов. Зробивши всього два-три знімки, він виліз назад через розбите вікно і попрямував до заднього двору церкви, на цвинтар.

Пересуваючись територією йому доводилося пробиратися крізь високу пожовклу траву, всипану опалим листям. Він очікував побачити занедбаність і здичавілість у цьому містечку, однак не до такої міри, що могильне каміння ледь проглядалося в бур'янах. Однак дивуватися було нічому — стверджував він сам собі, адже для того щоб таке створити, природі було потрібно не більше року без людського втручання.

Незважаючи на хаотичну густу рослинність, висота якої сягала його поясу, Раян все ж відшукав стару стежку, якою і попрямував оглядати могили. Він знову підняв до очей фотокамеру і направив об'єктив на панораму околиці, підібравши такий ракурс, щоб кадр виглядав максимально похмуро, зловісно і переконливо. Самі надгробки він не знімав крупним планом, проте поверхнево оглянув їх, щоб зрозуміти наскільки старими були поховання.

Більшість могильних каменів поросли мохом і потемніли від атмосферних впливів, тому не на всіх надгробках вдавалося чітко прочитати написи.

"ЗІ СВІТЛОЮ ПАМ'ЯТТЮ

КЛАУДІ ГУЗМАН

1934—1997"

Ще на одній із могил він прочитав:

"ЛЬЮЇС МОРЕНО

1964—2010

ВОЗЗ'ЄДНАВСЯ З КОХАНОЮ В КРАЩОМУ МІСЦІ"

Ця інформація поки ні про що йому не свідчила, роки смертей сильно варіювалися, тому особливого зв'язку між ними Раян не знаходив. Найстаріші надгробки, які йому траплялися на очі, датувалися двадцятими роками минулого століття. Найсвіжіше поховання було датоване дві тисячі шістнадцятим роком. Таким чином від дати останнього поховання минуло вже три роки.

Раян не знайшов на тутешньому цвинтарі нічого дивного, ніяких підозрілих явищ чи цікавих збігів. Це було типове сільське кладовище, розташоване біля місцевої церкви, яких в Америці було сотнями. Раян не знаходив жодних зв'язків або особливостей у датах смерті жителів Делшера, попри те, що оглянув досить багато могильних каменів. Цей цвинтар нічим не вирізнявся з-поміж інших, якщо лише не враховувати того, що найімовірніше сюди з живих більше ніхто не навідувався.

Раян виявив, що з будь-якої точки цвинтаря його припаркований на узбіччі ауді та в цілому вулиця доволі добре проглядалися, тож жодна автівка, що проїжджала повз, не залишилась би непоміченою. Однак за весь час перебування тут Раян жодного разу не почув гул мотора ще якогось автомобіля, окрім його власного. Делшер знаходився в глибині Айови серед безмежних полів, розкроєних уздовж і впоперек другорядними дорогами. Шосе, а тим більше міжштатні автомагістралі перебували на значній віддаленості від цієї місцевості. Водії, які бажали зрізати шлях або ті, хто мав на меті дістатися до будь-якого іншого дрібного фермерського містечка, навряд чи б натрапили на Делшер навіть випадково. Всьому була вина його специфічне розташування осторонь від інших більш використовуваних доріг.

Всупереч тривалим та ретельним пошукам інформації про це містечко у всесвітній павутині, включно з аналізом даних Бюро переписів Сполучених Штатів та історії розвитку села, Раяну так і не вдалося встановити логічну причину зникнення поселення. Оскільки Раян був скептиком, під час пошуку причин запустіння він не враховував містичні або надприродні обставини. Лише по дорозі в це місце Раян прийшов до висновку, що, можливо, саме економічно невигідне розташування і призвело до занепаду та депопуляції Делшера. Все ж ситуація, що склалася в Делшері, не аби як зацікавила його, а загорівся бажанням поїхати туди негайно він у ту мить, коли дізнався, що в місті в живих залишився лише один мешканець, а точніше сімдесяти шести річна мешканка — Сінді Перрон.

Раян без зволікань зв'язався з нею і домовився про зустріч, сам до кінця не вірячи в те, куди збирається вирушити і на яку гарячу статтю може перетворитися сюжет про це поселення. Він бажав розгадати таємницю феномена Делшера, а Сінді Перрон могла значно йому в цьому допомогти, і чиїм, як не її словам, варто було повірити, нехай навіть якщо в її розповіді ітиметься про фантастичні чи надприродні факти. Часто в коледжі один із викладачів любив частенько повторювати їм про те, що головне завдання журналіста — максимально близько підібратися до серця світу. Цей вислів можна було трактувати по-різному, частково ця фраза означала, що журналістам потрібно завжди знаходитися максимально близько до епіцентру великих подій, максимально швидко відшукувати й доносити до мас гарячі новини — бути там, де назрівають сенсації. Однак Раян, з огляду на свій напрямок роботи, наділив цей вираз іншим значенням, яке більше підходило саме для його галузі журналістики.

Підійти до серця світу — означало розкрити його таємниці, розібратися в невідомому, дістатися до секретів, що ховаються за завісою повсякденності, розгадати загадки, які ще не було розгадано але які лежали на поверхні, доступні для пізнання тим, хто матиме достатньо наполегливості й сміливості, щоб розкрити їх. Однією з таких таємниць і був Делшер. Це була немов скриня зі скарбами, що лежить на поверхні і чекає, щоб хтось зумів її відкрити і пізнати її секрет. Раян відчував себе першовідкривачем, оскільки до цього ніхто ще не згадував у засобах масової інформації про феномен цього містечка. Це його дуже здивувало, оскільки в наш час будь-які дивацтва або незвичайні явища швидко висвітлювались не тільки в текстових виданнях, а й головним чином у телевізійних програмах. У зв'язку з чим знайти щось, куди ще не дісталися довгі пальці медіа мисливців було вкрай важко.

Однак такий шанс випав на восьмому році практики пересічному журналісту одного з інтернет-журналів Міннеаполіса. У зв'язку з чим Раян Дізз, закінчивши фотографувати панораму кладовища, вирушив назад до машини, аби вирушити далі в дорогу за новим матеріалом, який міг збільшити відвідування їхнього сайту в рази — Раян був в цьому впевнений, і в цілому підняти рейтинги видання.

Пристебнувшись і відклавши рюкзак на заднє сидіння, Раян завів ауді та покотив вперед центральною вулицею. Він не відмовлявся від додаткових зупинок у випадку, якщо йому пощастить знайти гарний краєвид для фото, зокрема Раян бажав відшукати центр Делшера, де мало б бути розташоване поштове відділення, хоча він дуже сумнівався, що воно на даний момент продовжувало свою роботу у місті, де залишився лише один адресат. Поки його ауді підкидало на вибоїстій і нерівній дорозі, що давно потребувала ремонту, Раян Дізз прокручував у голові матеріали, що встиг вивчити перед тим, як вирушити в дорогу.

Він проїхав перехрестя. Досить новий і охайний вказівний знак повідомляв, що Раян рухався по Рандольф-стріт. Їхати йому залишалося недовго, оскільки площа селища становила всього двісті сорок акрів, що не дорівнювало навіть половині квадратної милі. Ці дані він узяв із бази даних Бюро переписів Сполучених Штатів, як і багато іншої статистичної інформації про це поселення. Окрім цього йому було відомо, що кількість мешканців за даними на дві тисячі шістнадцятий рік у Делшері становила чотирнадцять осіб. Тепер же на дворі стояла осінь дві тисячі дев'ятнадцятого. І саме завдяки темі жителя округу Кастл, створеній на реддиті, Раяну вдалось дізнатися про те, що в селі залишилася лише одна мешканка.

Перед кожним своїм відрядженням Раян в обов'язковому порядку збирав якомога більше інформації про те, куди збирається їхати. Вивчав тонкощі та аспекти тієї теми, матеріали якої він збирався отримати. Цього разу йому потрібно було бути достатньо обізнаним у темі занедбаних міст, які існували в Сполучених Штатах, щоб докопатися до причин такого явища і приміряти їх на Делшері. Найбільшим містом в Америці, яке зазнало занепаду і запустіння був Детройт. Деіндустріалізація стала головною причиною скорочення населення колись процвітаючого міста на півночі штатів. На початку двадцятого століття Детройт став великим автопромисловим центром, і в середині цього ж століття в країні почали просувати на державному рівні програму дешевих і загальнодоступних автомобілів, у зв'язку з чим Детройт у буквальному сенсі процвітав, ставши одним із найбагатших міст Північної Америки. Тоді в місті проживали два мільйони людей і тоді ж почався його занепад.

Початком сумної долі міста стало залишення елітою населення центру Детройта, яка стала скуповувати житло в більш комфортних приміських районах. Пізніше, коли великі військові конфлікти припинилися, а нафтові та енергетичні кризи призвели до переміщення автомобільного виробництва в Південну Корею, Китай, Тайвань і Японію, Детройт занепав, багато його заводів закрилися, а населення продовжило залишати місто, залишаючи після себе занедбані райони.

Більшість американських міст-привидів були саме селами-привидами, які також можна було класифікувати як "робочі селища". Села, що виникли в другій половині дев'ятнадцятого століття під час золотої, срібної та інших лихоманок переважно на Дикому Заході країни із закінченням нещадного видобутку корисних копалин було покинуто з тією ж швидкістю, з якою вони за кілька десятиліть до цього з'явилися на світ.

Після збору різної інформації та матеріалів у себе в офісі, Раян дійшов висновку, що левова частка занедбаних міст чи сіл були промисловими або шахтарськими і в їхньому спустошенні відіграла велику роль саме деіндустріалізація. Однак тепер безліч таких поселень користувалися значною популярністю серед туристів. Велика кількість творінь часів золотої лихоманки в наші дні ставала туристичними пам'ятками, де до послуг мандрівників надавались готелі, кафе, сувенірні крамниці, гіди та провідники. Міста-привиди, принаймні найцікавіші з них — являли собою джерело доходів не гірше за інші, але інтерес у влади до них був не тільки фінансовий, завдяки постійному туристичному попиту досягалися і більш шляхетніші цілі: виручені гроші з музеїв під відкритим повітрям дозволяли реставрувати та зберігати для майбутніх поколінь унікальні архітектурні та інженерні споруди, важливі пам'ятники американської матеріальної культури та місця, де багато в чому створювалася та країна, яку ми знаємо зараз.

Чи був Делшер жертвою промислової кризи? Це і належало дізнатися Раяну, хоча для таких припущень були всі підстави. Віддаленість, відсутність належної інфраструктури та перспектив зіграли злий з містом жарт, перетворивши його на чергову національну пам'ятку.

Після того як Раян звернув на чергову вулицю, де мав розташовуватись будинок самотньої літньої жінки, він помітив невелику занедбану будівлю поштового відділення, у зв'язку з чим журналіст знову зупинив свій ауді на узбіччі, щоб зробити кілька фотографій будівель і околиць.

"Цікаво, чи є тут якісь закинуті магазини або забігайлівки...".

Найбільше вражаюче виглядали саме покинуті об'єкти інфраструктури, на які Раян Дізз полював в першу чергу. Поштове відділення являло собою невелику квадратну цегляну споруду, не більше ніж п'ятнадцять футів завдовжки і завширшки. Поруч розташовувались таксофон, флагшток і скринька для надсилання листів. Оскільки стільниковий зв'язок у цій місцевості в кращому разі був поганим, якщо взагалі не був відсутній, Раян подумав, що бажано було б аби таксофон перебував у робочому стані. Зробивши кілька фото крупним планом, він підійшов до телефонного автомата і зняв слухавку. Почувся довгий тихий гудок. Телефон працював.

Раян повернувся до входу в цегляну будку пошти й з сумом оглянув її. Єдине подвійне вікно будівлі було забите, так само, як і вхідні двері. Зверху виднілася поцвівша та потьмяніла вивіска:

ПОШТОВЕ ВІДДІЛЕННЯ США

ДЕЛШЕР, АЙОВА

49635

"Тут більше ніколи не надішлють листи і не отримають нові", — з тугою на серці подумав він і натужно видихнув. Сумні, запустілі краєвиди в цю пору року доповнювались меланхолійними осінніми фарбами, що лише посилювало печаль та журбу. Небо того дня було затягнуте хмарами, проте Раяну мало вірилося в те, що піде дощ. Біля підніжжя будівлі, прямо під вікнами, стояло кілька квіткових горщиків. Оскільки тепер за рослинами не було кому доглядати, у горщиках замість квітів виднівся лише утрамбований чорнозем. Національний прапор ліниво погойдувався від легких подихів вітру. Здавалося, все в цьому селі завмерло, і навіть вітер боявся своїми поривами щось тут порушити.

На відміну від будівлі поштового відділення, таксофон і прапор були в досить доглянутому стані, такий самий феномен Раян відзначив у випадку і з дорожніми знаками, які, як видно, були встановлені тут недавно. Мабуть податків міс Перрон і грошей з муніципалітету вистачало тільки на крихітну частку підтримки благоустрою.

Найчастіше Раян задавався питанням, чому ж вона досі не покинула Делшер. Якщо у жінки були родичі, які могли б давно прихистити стареньку, не давши їй можливість страждати самотністю в спорожнілому містечку, то чому вона не поїхала. Чи їх попросту не було? А як щодо соціальних служб? Можливо, в усьому був винен старечий консерватизм і небажання що-небудь змінювати.

У цій історії було занадто багато запитань і до болю мало відповідей. Саме пошуком відповідей Раян і збирався зайнятися, щоб максимально близько підійти до серця світу.

Він пройшов трохи далі вулицею і знову зазирнув у видошукач, навів об'єктив на занедбаний будинок і клацнув кнопкою, даючи змогу відбитому від предметів світлу пройти крізь об'єктив фотоапарата та спроектуватися на світлочутливий сенсор — матрицю, яка, в свою чергу, вловила світло та передала інформацію про нього вже в електронному вигляді до процесора фотокамери, де той опрацював отримані дані та зберіг їх у вигляді файлу.

Більшість будинків у цьому селі були маєтками фермерів. Двоповерхові обшарпані й понівечені безжальним впливом плину часу фасади понуро спостерігали за зарослими міськими преріями в які перетворилися сусідські подвір’я і вулиця. Дашок ганку будинку, який Раян Дізз сфотографував першим, був перекошений через зламану стійку. Навіс був готовий завалитися в любий момент, заблокувавши собою парадний вхід. Біля стін будинку валялися якісь піддони, деякі вікна першого поверху були вибиті, двері до підвалу були відчинені навстіж.

Подвір'я практично всіх будинків заросли травою до колін, яка, на додачу, була ще й вкрита покровом з опалого листя. Край проїжджої частини важко вгадувався під всипаним листям килимом, межі тротуару тут було практично неможливо віднайти, тому Раян не знав, мала ця вулиця раніше тротуар чи ні, зараз вона складалася лише з двох частин — проїжджої частини та узбіччя. Деякі будинки, які мешканці покинули одними з перших, нещадно поглинала матінка природа, буквально проковтуючи їх, та відвойовуючи таким чином назад свою територію. Дерева на подвір'ях давно розрослися до величезних розмірів, через що ті своїми кронами тепер ховали за собою більші частини фасадів маєтків. Деякі дерева починали проростати прямо в будинках, через насіння, яке було занесене вітром крізь розбиті вікна.

"Будь-який із цих будинків чудово може послужити як знімальний майданчик чергового фільму жахів, а околиці — як декорації для кіно в жанрі пост-апокаліпсису", — подумав Раян і визнав цю думку влучною. Її обов’язково варто буде включити в статтю. Залишилося лише утримати фразу в голові, до того часу як у його руках знову опиниться блокнот.

Вдалечині в просторі між дворами виднілися старі поржавілі силосні вежі і перекошені хліви фермерських угідь, якими була всіяна околиця села. Також над обрієм маячила величезна біла водонапірна башта, яка слугувала орієнтиром для Раяна, оскільки розташовувалася вона з того боку, з якого він в'їжджав у село і з якого він планував покинути його.

Він повернувся у свій автомобіль. Раян Дізз вимкнув навігатор ще перед в'їздом у містечко, оскільки це був винятковий випадок, коли той йому був просто не потрібен. Кількість вулиць у Делшері можна було перерахувати на пальцях обох рук, а кількість кварталів і зовсім на одній. Райан Дізз не звертав уваги навіть на назви вулиць, оскільки поселення було просто крихітним, об'їхати його повністю було можна менш ніж за десять хвилин.

До будинку Сінді Перрон, як він і очікував, вела єдина розчищена від листя доріжка. Крім цього, орієнтиром, який вказував на маєток жінки для нього послужив відносно охайний двір, який очевидно що разюче кидався в очі і виділявся на фоні інших забутих угідь.

Раян Дізз знову зупинив машину на узбіччі, заглушив двигун і оглянув нарешті будинок Сінді Перрон. У нього не було а ні краплі сумніву у тому, що він прибув точно за призначенням. Будинок Сінді Перрон розташовувався на відгалуженні від однієї з вулиць у кінці тупикової дороги. Молочний фасад, обшитий деревом, мав такий вигляд, ніби його нещодавно фарбували. Покрівля й елементи ґанку були неушкодженими і мали охайний вигляд, те саме можна було сказати і про вікна. Від узбіччя до ганку будинку вела вузька кам'яна доріжка, очищена від листя. Лампа біля вхідних дверей слабо, але все ж світила.

"Спасибі, але я і так би знайшов вас", — із вдячністю подумав Раян. До Гелловіну залишалося ще два тижні, проте на бетонних сходах ґанку Сінді Перрон вже красувалися гарбузи, з характерними для цього святкового атрибуту вирізами. Поруч біля будови розташовувалися ще дві, на порядок менші, будівлі, хоча жодна з них не скидалася на гараж. Будинок Сінді Перрон був простим та невеликим, мав квадратну форму, без зайвих прибудов, на кожній із чотирьох фасадних стін було влаштовано по чотири вікна. Дах будинку мав двосхилу форму.

Раян Дізз узяв із собою дорожній рюкзак з усім арсеналом інструментів журналіста, після чого набрав повні груди повітря, намагаючись опанувати легке хвилювання, і нарешті рушив до вхідних дверей будинку. На ґанку стояли дві дерев'яні, вкриті пледами лави, а між ними розташовувався садовий столик. Кинувши погляд знову на прикраси для Геллоуіну, Раян зрозумів, як пощастило йому насправді, оскільки стаття про це село ідеально вписувалася в жовтневі тренди. Якщо він додасть до цієї історії містичну складову, публікація статті напередодні дня всіх святих буде просто ідеальним часом для того, щоб зібрати найбільше охоплення серед читачів, які будуть голодні та ненаситні до історій, таких як ця. Левова частка користувачів у другій половині жовтня буде вештатися просторами інтернет-павутини в пошуках моторошних історій, щоб полоскотати свої нерви, і "Daily Spectrum" дасть їм те, чого вони так прагнутимуть.

Він натиснув на кнопку дзвінка.

Раян спробував розгледіти хоч щось крізь шибки у дверях, однак окрім невеличкого передпокою та великої темної дірки кам'яного каміна, що розташовувався біля дальньої стіни вітальні, в яку вливався коридор передпокою, він не побачив нічого особливого. День видався хмарним і похмурим, проте в жодному з вікон Раян не помітив світла. Густа темрява панувала також і у вітальні.

Він домовився про зустріч із міс Перрон рівно опівдні, Раян подивився на годинник і виявив, що прибув за двадцять хвилин до призначеного часу. Звісно ж, він попереджав леді про те, що може приїхати раніше або, навпаки, запізнитися, але вона запевнила його в тому, що інших планів на цей день у неї немає, у зв'язку з чим міс Перрон мала перебувати сьогодні вдома весь день.

Він ще раз натиснув на дзвінок. З вулиці звуку дзвінка не було чути, тому Раян не міг бути впевненим у тому, що міс Перрон була сповіщена про його приїзд. Він уже було почати міркувати над тим, щоб зателефонувати їй, бо старенька цілком могла задрімати напередодні обіднього сну, проте в той же момент вітальня раптово залилася теплим жовтим світлом, а з-за рогу в передпокій виплила низька темна постать, яка повільно наближалася до вхідних дверей.

Рука Раяна за звичкою зметнулась до голови, щоб поправити зачіску і привести себе в презентабельний вигляд. Для того щоб отримати правдивий, якісний та об’ємний матеріал журналісту належало наладити особливий контакт з респондентом, а досягти довіри й відкритості людини без зразкового зовнішнього вигляду було непросто, навіть якщо ти береш інтерв'ю в літньої жінки.

— Добрий день, міс Перрон, — з усмішкою привітався він, щойно перед ним з'явилася низька бабуся в округлих окулярах і з сивим до коренів волоссям. — Сподіваюся, я не розбудив вас?

Старенька у дверях також відповіла легкою усмішкою, а на скельцях її окулярів блиснуло світло якраз перед тим, як вона підняла на нього погляд. Вона оглядала його кілька секунд, немов намагалася згадати, ким міг бути цей молодий чоловік, а потім зрештою відповіла:

— О, це ви… Доброго дня. Зовсім ні, я була на другому поверсі, просто в моєму віці потрібно дещо більше часу, щоб спуститися сходами і дістатися до вхідних дверей, — на її обличчі відображалися спокій і байдужість. Вона мала коротке сиве хвилясте волосся, а обличчя міс Перрон було усіяне безліччю глибоких і дрібних зморшок. — Доволі хмарний день, ви, якщо мені не зраджує пам'ять, приїхали до мене з Міннеаполіса. Не дуже виснажливою видалася поїздка?

— Кілька чашок кави на придорожніх заправках зробили свою справу. Хоч і відстань була немаленька, мені завжди приємно вибиратися з офісу і залишати всю цю нудну роботу за комп'ютером, тому я ніколи не відмовляюся від відряджень, куди б мені не довелося поїхати.

— Це добре. Як вам Делшер? Уже встигли помилуватися околицями?

— О так! По-справжньому вражаюче, але водночас із цим і дуже сумно. Я досі не можу повірити, що ви єдина жива душа, яка залишилася тут.

Вона лише скромно посміхнулася.

— Гаразд, спасибі що приїхали, пройдемо всередину.

— Якщо вам потрібен час для підготовки, я можу почекати.

— Ні, дякую. Ем...

— Раян, Раян Дізз.

— Ах, так, точно! Раяне, ласкаво просимо, пройдімо ж нарешті у вітальню, в ногах правди немає, — вимовила вона і розсміялася. — Це ж саме те, що журналістам потрібно, правда і нічого окрім правди, чи не так? — поцікавилась вона.

— Так, ви маєте абсолютну рацію, — підтвердив він. — В університеті нас учили перевіряти кожну інформацію щонайменше сім разів! Однак конкретно у цій історії мені не залишається нічого іншого, окрім як повірити кожному вашому слову.

Вони пройшли у вітальню, після чого вона запропонувала йому зняти верхній одяг і присісти на диван біля каміна.

— Проходьте. Інтерв'ю буде в усній формі чи мені все ж потрібно привести себе в чепурний вигляд?

— Ми не записуватимемо відео, але навіть якби ми знімали, ви й так маєте чудовий вигляд, — він примостився на дивані навпроти величезного шкіряного крісла і почав діставати приладдя з рюкзака. — Мені знадобиться всього лише одне фото або два з вашою участю, але не більше того.

Перший поверх, принаймні вітальня, був оформлений в стилі вісімдесятих, потрапивши сюди Раян ніби відчув себе у ролі героя одного із ситкомів тих років. Праворуч від нього розташовувався величезний камін, який був порожній. Мабуть, у будинку існувала інша, практичніша і сучасніша система опалення, бо у віці міс Перрон було, напевно, досить важко дбати про дрова і морочитися кожного разу з розпалюванням каміна. У центрі між шкіряним кріслом і вельветовим диванчиком розташовувався невеликий дерев'яний круглий столик з вазою для квітів. В одному з кутів кімнати знаходилась тумба з плазмовим телевізором, диван і крісло були розташовані під таким кутом, щоб сидячи на них можна було, не вивертаючи шию, дивитися на екран. Під низькою стелею висів світильник-абажур, який заливав кімнату теплим жовтим світлом, завдяки якому створювалася приємна атмосфера затишку і комфорту. В цілому, всі елементи декору в вітальні були витримані в одному стилі, а їх поєднання формувало той самий дух домашнього вогнища, який дарував відчуття балансу і спокою.

По лівий бік від каміна стояла стара шафа з ніжками у вигляді лап лева. У ній зберігалася велика кількість книжок, різноманітних керамічних фігурок і вазонів із рослинами. В кутку, на стіні, прямо за спиною Раяна висіло кілька фотографій, однак він вирішив не поспішати розглядати їх самостійно, а натомість понадіявся на те, що міс Перрон сама запропонує йому оглянути їх разом з нею, а заодно і розповість щось про осіб, які зображені на них.

— Я бачу, ви підготувалися до свята, у вас дуже затишний дім, — лестив їй він, підключаючи телефон до портативного зарядного пристрою.

— Так, але здебільшого мені допомагають у цьому онуки, сама я б не зуміла підтримувати тут такий порядок, — усміхнулася вона і попрямувала до проходу на кухню. — Дозвольте пригостити вас чаєм із печивом, ви не проти?

— Не відмовлюся.

— На сніданок я запікала картоплю, здається там ще трохи залишилося, не бажаєте підкріпитися після довгої дороги? Ви напевно навіть не снідали сьогодні, — запропонувала вона.

— Спасибі, але, думаю, мені вистачить чаю з печивом. У мене був невеликий перекус у вигляді сендвічів з заправної станції і до того ж, я приїхав сюди працювати, а не набивати шлунок харчами, — посміхнувся Раян у відповідь, після чого вона пройшла на кухню. Наступні кілька хвилин звідти чулося монотонне брязкотіння кухонного начиння.

Незабаром Раян посоромився навіть того, що обтяжив стару леді приготуванням гарячого напою, адже він цілком міг обійтися і без чаю, але, з другого боку, з міркувань ввічливості він мав дозволити міс Перрон хоч якось прислужитися гостеві.

Раян згорав від нетерпіння якнайшвидше почати інтерв'ю. Він вже підготував диктофон і фотоапарат, дістав блокнот та папку для збору матеріалів. Все було готово до початку, тому Раяну залишалося лише мовчки сидіти і роздивлятися вітальню з кінця минулого століття.

Раян просто не міг всидіти на місці від хвилювання, тому помітивши, що приготування частування зайняло у міс Перрон дещо більше часу, ніж очікувалося, журналіст вирішив зробити кілька фото ззовні, щоб не втрачати час.

— Я поки вийду на вулицю, щоб зробити кілька фото. Ви не проти?! — вимовив він на пів тону голосніше, ніж зазвичай, аби старенька леді розчути його голос з іншої кімнати.

— Так, так, будь ласка, — почувся її голос, приглушений шумом води.

Раян Дізз прихопив камеру і попрямував до виходу.

Житло міс Перрон мало просто фантастичний вигляд, як для обійстя у вимираючому місті. Охайний будиночок доповнювався заднім двором, на який Раян і попрямував, зробивши перед цим кілька знімків будинку з лицевої сторони.

На задньому дворі, неподалік від будівлі він виявив квітковий присадок, де милували око доглянуті міс Перрон ехінацеї, багатолисники, календули, гомфрени та інші рослини. Двір по периметру скромно прикрашали низькорослі декоративні сосни. З тильного боку будинку у двір виходив ще один ганок, але в даний момент він був захаращений господарським приладдям. Чітких меж подвір'я міс Перрон не мало, у таких дрібних селах будинки розташовувалися на доволі великій відстані один від одного, тож потреба в огорожі для визначення кордонів ділянки була відсутня. Теж саме було і з заднім двором місіс Перрон, кінець якого йшов в далечину і зникав у безкрайній прерії.

Раптово він відчув чийсь погляд на собі.

Раян Дізз обернувся назад у повній готовності побачити міс Перрон, яка стоїть біля рогу будинку, однак озирнувшись на всі боки, він зрозумів, що та, як і раніше, перебувала всередині.

Це відчуття належало до низки тих, походження яких було важко пояснити. Воно виникло з нізвідки і було настільки сильним, що буквально змушувало обов’язково переконатися в тому, чи за спиною у вас не стоїть хто-небудь.

"О Господи, до чого ж це кумедно, ти вже починаєш накручувати себе, нібито за тобою хтось спостерігає, немов у фільмі жахів".

Він на секунду навіть посміхнувся, усвідомивши, наскільки дурні думки приходять йому в голову. Скоро він почне думати, що за ним хтось спостерігає, потім переслідує, і до кінця дня він буде сахатися від власної тіні, але ж йому не дванадцять років, і не варто вдавати з себе жертву надприродного.

"Ти ніколи не вірив у це лайно. Не віриш. І не будеш вірити".

Кілька клацань по кнопці фотоапарату і зображення заднього двору Сінді Перрон збереглися у вигляді оцифрованого файлу на карті пам'яті пристрою. Раян Дізз розвернувся і вирушив назад до парадного входу, тим самим шляхом, яким і прийшов сюди. Не встиг він дійти до кута будинку, як одна його нога зачепилася за щось, а друга, на яку раптово перенеслася відповідальність з утримання рівноваги, вже встигла піднятися в повітря, але невдовзі також була зупинена якоюсь перешкодою.

Таким чином тіло Раяна подалося вперед, а ноги залишилися на місці.

Він гепнувся на землю.

На щастя, Раян не розпластався, розбивши собі лоб, адже він був не настільки ще старий, щоб не бути в спромозі вчасно зреагувати на таку нестандартну ситуацію. Можна сказати, він відбувся малою кров'ю, проте все ж на ногах Раян встояти не зміг. Його руки в мить заколотили повітря, а потім рванулися вперед, Раян упав на коліна і врятував себе від серйозних каліцтв лише завдяки тому, що виставив руки вперед і приземлився майже на карачки. Під час падіння з його вуст вирвалися триповерхові матюки, внаслідок чого після приземлення він швидко озирнувся, але невдовзі вже видихнув з полегшенням, подякувавши вищим силам за те, що міс Перрон не надумала в цей момент вийти до нього.

Завдяки тому, що фотоапарат не був у цей момент в його руках, пристрою пощастило вціліти. Він носив камеру в себе на шиї, на короткому ремінці, який не дозволив об'єктиву дістати до землі й зустрітися з твердою, кам’яною поверхнею, контакт з якою неодмінно завершився б дороговартісним ремонтом. Раян, трохи оговтавшись, в мить піднявся на ноги й оглянув свій зовнішній вигляд. На колінах джинсів була трохи здерта тканина, а на долонях виднілися дрібні подряпини та бруд. З тремтячим серцем в грудях, він перевірив цілісність фотоапарата і видихнув із полегшенням, виявивши, що той уцілів.

Раян струсив із себе пил і поправив одяг, під час цього він помітив, як за кілька дюймів позаду нього лежав у двоє складений садовий шланг, який впоперек перетинав кам'яну доріжку і тягнувся до крана з водою, що стирчав зі стіни будинку.

"Хіба він лежав тут? Чорт, не можу згадати. Але навряд чи я міг його не помітити, коли проходив тут. Як я міг бути таким неуважним...?".

Раян насупився і прийнявся згадувати, чи бачив він цей шланг тут раніше. До того ж, його бентежило те, що рукав міг бути розміщений так навмисне, аби із максимальною ймовірністю хтось да за нього зачепився.

"А може, коли я проходив тут уперше, мені вдалося переступити й не зачепити його? Можливо, саме через це я не помітив шланг раніше?".

Раян не міг повірити, що захоплення зйомкою зробило його таким неуважним. Журналістика не терпіла неуважності, необережності та зневажливості, тому Раян ніколи не дозволяв собі схибити у своїй справі. Такі промахи в нього траплялися на виняток рідко, оскільки найчастіше за все він ставився до всього, що робив, з найвищим рівнем відповідальності, і не помітити звичайного зеленого садового шланга у себе на шляху він просто не міг, Раяну було важко повірити в це. Ганьба такому журналісту, який не помічає того, що лежить у нього під ногами.

Коліна нили тупим болем, а в долонях відчувалося печіння від різкого контакту з кам’яною доріжкою. Раян міг ще довго картати себе через таку необачностість, але вже був час повертатися в дім.

Уже за хвилину Раян Дізз знову опинився на порозі будинку міс Перрон.

Сліди падіння були занадто явні для того, щоб їх можна було швидко сховати, попри те, що Раян дуже не хотів демонструвати їх і акцентувати на цьому прикрому випадку увагу. Повернувшись в дім він зустрів міс Перрон, яка на цей момент вже сиділа у своєму величезному кріслі, розливаючи в горнятка паруючу рідину з керамічного чайника для заварювання. Поруч, на столі, стояла тарілка з гіркою печива, упаковка цукерок, банка з медом та асорті акуратно викладених на блюдечку сухофруктів.

— Я вже зачекалася на вас, містере Дізз. А що з вашими...?

— Нічого, все гаразд, не звертайте уваги. Зачепився за садовий шланг, — пояснив він, сідаючи навпроти.

— Невже? Здається, я скрутила його і залишила біля стіни.

"Я теж так думав", — хотів вимовити Раян, однак стримався. Він не хотів продовжувати обговорювати це, але міс Перрон зрештою додала:

— От же ця бісовщина… Мабуть, вона і вас не оминула стороною, — з недоречною посмішкою промовила вона. — Хтось не хоче, щоб ви були тут.

— Хто? — здивовано поцікавився він.

— Той, хто мешкає в цьому містечку, окрім мене, — безтурботна усмішка не сходила з її обличчя. Вона вимовила це з такою неймовірною легкістю, простотою і спокоєм, ніби повідомляла про прогноз погоди, який почула вранці. В той же час шкірою Раяна від цих слів пробігли мурахи, а сам Раян зіщулився, чи то від холоду, ще не до кінця відігрівшись після приходу з вулиці, чи то від страху, чи то одночасно і від того і від іншого.

Після цих слів настала ніякова пауза, Раян, звісно ж, мав певний план інтерв'ю, проте такого різкого переходу до підсумкових тем він не очікував. Раян трохи розгубився, але в наступний момент він все ж вирішив приступити до роботи. Журналіст увімкнув запис на мікрофоні, відкрив блокнот і дістав ручку, щоб мати перед очима план інтервью.

— Випийте чаю, даремно ви вийшли у двір без куртки.

— Обов'язково.

— Отже, що вас цікавить?

— Для початку розкажіть про себе, коротку біографію.

— Мене звуть Сінді Перрон, я живу в Делшері ось уже сімдесят шість років. Народилася я дванадцятого квітня, тисячу дев’ятсот сорок третього року. Загалом нас у родині було троє, я була наймолодшою дитиною. Мої брати Льюїс і Френсіс були на два і п'ять років старшими відповідно. У нашому містечку, яке раніше було значно більшим за теперішнє, мій батько займався фермерством, а мати в юності працювала редакторкою газети в Родвіллі, проте в міру розширення угідь мого тата та збільшення статків нашої сім'ї потреба в додатковому заробітку відпала, тож моя матір покинула роботу і стала простою домогосподаркою, а заодно і помічницею на фермі. Із самого дитинства я була бешкетницею і нерідко підкидала клопотів своїм батькам, любила знаходити різноманітні проблеми на свою голову, у цьому мені допомагали сусідський хлопчисько Чарльз і мій брат Льюїс, у свій вільний час роботи на полі.

Певною мірою мені пощастило. Маючи двох братів, які допомагали батькові в господарстві, мене рідко залучали до робіт і більшу частину часу я читала, грала, проводила час весело в школі і поза нею. Мене намагалися виховати як леді, яка не повинна бруднити руки за роботою в полях, тому від самого дитинства батько бажав, щоб я більше часу витрачала на освоєння шкільних дисциплін, вчилася гарним манерам і була вихована за найкращими мірками справжньої леді.

Спочатку я відкидала й опиралася таким його намірам, напевно, як і будь-яка дівчинка в дитячому віці, однак подорослішавши й усвідомивши, наскільки важко доводиться моїм батькам і братам, я зрозуміла, що просто не можу підвести їх і не виправдати їх надій, коли вони мені дають стільки усього, аби тільки постаратися зробити з мене людину.

Раян сидів і уважно слухав кожне її слово. Диктофон на смартфоні записував, а ручка Раяна невтомно бігала по аркуші паперу, роблячи нотатки. Завдяки своєму досвіду йому було відомо, що найчастіше за все увага до розповіді починає втрачатися через п'ятнадцять або двадцять хвилин після початку інтерв'ю, оскільки його оповідачі, як правило, не володіли красномовством або ораторським талантом, у зв'язку з чим зберігати повну концентрацію на протязі всього інтерв’ю було важко, окрім цього, часто свідомість силувалась відволіктися на сторонні думки. Через ці причини й робився диктофонний запис, щоб потім, журналіст мав змогу прослухати розмову і, відкинувши нудні фрагменти, вибрати, а потім відшліфувати і вставити в статтю найцікавіші частини. Після невеликої паузи, вона продовжила:

— Мені довелося закінчувати старшу школу в Родвіллі, оскільки Делшер навіть на той час був занадто маленьким містечком, щоб мати свій окремий навчальний заклад. У п'ятдесяті роки в нашому селі проживало близько півтори сотні людей. Найбільший університет в нашому штаті знаходився в Айова-Сіті і вважався передовим у таких галузях, як право, медицина, бізнес і соціальні науки, а тому мати наполягла на тому, щоб я поїхала вчитися саме туди. Також вона бажала, щоб я вступила на медичний факультет, аргументуючи це престижністю і високооплачуваністю професії. Нашій родині ледве вдалося назбирати грошей на моє навчання, тому схибити я просто не мала права, але водночас залишати свою рідну домівку і братів мені дуже не хотілося.

Раян згадав про фотографії на стіні і вловив одну з пауз, щоб попросити показати міс Перрон її родину. Вони разом встали та підійшли до куточку за знімками на стіні. Десятки невеличких рамок зі знімками прикрашали жовто-коричневі шпалери з монотонними візерунками, більшість із них були чорно-білі, лише два або три були кольоровими.

— Ось на цьому знімку мій батько разом із дядьком Джеффрі Перроном, — вона вказала старим зморщеним пальцем на затерту фотографію, на якій були зображені двоє молодих чоловіків на тлі курника. — А ось знімок, на якому мені шість років, біля мене стоїть Френсіс.

Босий хлопчисько в кашкеті стояв біля маленької усміхненої і одягнутій в сукню дівчинки. Рука хлопця незграбно застигла над головою сестри, здавалося, він хотів поставити їй ріжки, але в останню мить фотограф це помітив і присоромив хлопчиська.

Поки міс Перрон продовжувала проводити невеличкий екскурс по знімках, Раян кинув погляд на світлини, які знаходилися з краю, вдалині від центру.

В один момент його увагу привернула фотографія, на якій була зображена ціла група людей. Він придивився до цього знімка і наступної миті буквально впав у ступор від побаченого. Усередині нього все похололо, а тіло скував страх. Він лише безмовно заворушив губами і повернувся до міс Перрон, щоб запитати про...

— ...він навчив Льюїса кататися на велосипеді, тому...

— Вибачте, а що це? — він не стримався і перебив її розповідь, вказуючи тремтячим пальцем на дальню фотографію.

— Що? Ах, це одні з рідкісних знімків, на яких зібралася вся наша родина. Мої батьки, Льюїс і Френсіс, дядько Джеффрі, тітка Маріс, двоє моїх кузенів, троє кузин. Якщо мені не зраджує пам'ять — на цьому знімку ми святкували день подяки, — спокійним, рівним тоном, трохи мрійливо повідала вона.

Раян перевів свій зляканий погляд з міс Перрон і знову глянув на знімок, після чого буквально отетерів. На фотографії все повністю змінилося з того моменту, коли він звернув на неї увагу вперше. Його охопив такий жах, від якого Раян не міг вимовити жодного слова, через що, не отримавши ніякої реакції або додаткових запитань щодо нього, міс Перрон переключила увагу на інші фотографії та почала описувати їхню передісторію. Але Раян досі не випускав із поля зору знімок із зображеним на ньому всім сімейством.

Він був готовий заприсягтися, що вперше, коли побачив його, на фото у всіх людей замість очей були порожні темні дірки, ніби хтось виколов їхні очі на знімку. А сама фотографія була пофарбованою в червоні, точно диявольські відтінки, замість звичних чорно-білих тонів.

Від приголомшення і здивування Раян привідкрив рота, ніби то й бажаючи щось сказати чи заперечити, але разом із цим, не маючи сил вичавити із себе хоча б якийсь звук. Його серцебиття почастішало, а руки похолоділи. Цього разу він не сумнівався в тому, що побачив. Раян був на сто відсотків переконаний, що перед цим знімок мав зовсім інший вигляд. У випадку зі шлангом він не міг гарантувати, що той не лежав там і перед його приходом, однак тепер, Раян просто не міг обманювати себе і переконувати, що його очі обдурили свого власника.

"Що це було? Гра світла? Чи моя уява?"

Він ще довго не міг відвести погляд від цієї світлини, на якій обличчя кожного із юрби, які зараз посміхались, ще кілька секунд назад були спотворені похмурими виразами, червоними тонами й чорними дірками замість очей. Раян заплющив очі, кілька разів поморгав, відкрив їх і втупився на фотографію, з надією знову застати цей незвичний процес трансформації. Однак на цей раз знімок залишався незмінним, скільки він раз не моргав би, дивлячись на нього. Врешті решт Раян змусив себе повернути голову і сфокусувати увагу на розповіді міс Перрон, щоб та не розцінила його відстороненість і розгубленість як неповагу.

Раян хитав головою, вдаючи, нібито він уважно слухає її історії, що криються за кожним зі знімків, але його погляд та думки постійно поверталися до тієї мінливої фотографії, яка більше не бажала змінюватись і давати шанс розглянути свою страшну версію детальніше. Раяну спочатку було навіть ніяково і бентежно випускати з поля зору той знімок. Він відчував наче випускає з поля зору щось вороже, пильність до чого не варто було втрачати ні на секунду.

Незабаром міс Перрон закінчила розповідь. Раян подякував їй і знову взяв камеру, щоб зробити знімок кута з фотографіями, хоча вже наперед знав, що цей матеріал навряд чи буде опублікований в статті. Таке вони зазвичай називали "водою" і зайвий опис сімейства головної героїні сюжету, безумовно, підпадав під цю класифікацію, тому щоб не стомлювати читача, ці подробиці він, скоріш за все, пропустить у статті.

Перед тим як вони повернулися на свої місця, Раян ще раз кинув погляд на ту моторошну фотографію, щоб востаннє спробувати підловити її на перетворенні, однак марно. Ті самі усміхнені обличчя і той самий натовп людей в ошатному, як за мірками села, одязі.

— Беріть чай, він уже, напевно, охолов, і скуштуйте частування, — нагадала вона.

Він трохи надпив із порцелянової чашки теплого чаю і взяв шматочок печива з горіхами. Після невеликого відступу від основної розмови, Раян дав підказку міс Перрон, про що він бажає почути далі.

— Отже, ми закінчили на тому, що ви поїхали в Айова-сіті з метою навчання в університеті, розкажіть, як склалося ваше життя далі?

— За той час, що я провела у великому місті, я так і не звикла до нього, мене постійно тягнуло до рідних місцин, до рідного округу Кастл, до такого знайомого й рідного мені Делшера, до Родвілля. Я не могла прожити й дня, не згадуючи про свою сім'ю, друзів, родичів, які залишилися тут, у глибинці штату. Шум вулиць, метушня, поспіх, хаос — усе це було притаманне великому місту і далеко чуже мені. Мені так і не вдалося адаптуватися до стилю життя великого міста. Я бажала спокою, бажала розміреності та плавності в плині буття, щоразу відраховуючи дні до того моменту, коли я знову зможу навідатися до Делшера, чи то на канікули, чи то на вихідні, чи то на час академічної відпустки. Наприкінці навчання, пройшовши практику і інтернатуру, а згодом й отримавши диплом, я нарешті знайшла вихід.

Ні для кого не стало несподіванкою, що я повернулася в рідне містечко з намірами відкрити тут свій медичний кабінет і почати надавати допомогу, проводити консультації, їздити на виїзні виклики і працювати саме в Делшері, поруч із моїми батьками, братами, кузенами. В підсумку можна сказати, що моя мрія здійснилася, проте не зовсім так, як я хотіла.

Утримувати кабінет лікаря в населеному пункті з населенням у півтори сотні людей було нерентабельно. Це була занадто маленька цифра пацієнтів і я просто байдикувала б під час робочих буднів. Ближче за всіх до нас був Родвілль, який розташовувався за п'ятнадцять миль від Делшера, а його населення в чотириста осіб було більш-менш підходящою кількістю для відкриття свого кабінету. Пізніше, коли почався занепад Делшера, я часто розмірковувала про те, що саме через таких, як я, з нього і почало виїжджати населення. Замість того, щоб робити свій внесок в розвиток рідного поселення, масштабувати інфраструктуру, покращувати його і піднімати, як то кажуть, з колін, ми їхали в сусідні, більші за розміром і населенням містечка.

— Тобто ви хочете сказати, що причиною занепаду Делшера стала міграція жителів у сусідні міста? І безперспективність його розвитку? — поставив запитання Раян, не відриваючи погляд від сторінки блокнота, оскільки якраз в цей момент він робив у ньому черговий запис.

— Так, частково, — відповіла міс Перрон.

Він почав методично постукувати олівцем по пружині на записнику, обмірковуючи, аналізуючи інформацію, а також вибудовуючи ланцюжок запитань, які слід було задавати далі, щоб неспішно і детально розібрати всі аспекти, що привели до того, що сталося тут, у Делшері, а також дійти до причин ситуації, що склалася.

— Розкажіть про те, коли почався занепад. Чому люди покидали Делшер, можливо, ви знаєте їхні мотиви? Загалом, якою була хронологія подій спорожніння міста?

— Вам напевно відомі дані переписів населення нашого міста, тож для вас не є секретом те, що чисельність населення зменшувалася рівномірно. У нас не було якихось різких сплесків, коли люди масово покидали Делшер, усе відбувалося розмірено й повільно, аж до сьогоднішнього дня. Я скажу навіть більше, чисельність почала скорочуватися вже з того моменту, як це місто заснували. Делшер був заснований на початку двадцятого століття як зупинка на залізниці, що пов'язувала Чикаго, Берлінгтон і Квінсі. Незабаром було відкрито поштове відділення, а потім і саме село було внесено до реєстру.

— За даними перших переписів тут проживало понад двісті одиниць населення, — зауважив Раян.

— Так, потім із ходом розвитку промисловості та індустріалізації дрібні фермерські господарства ставали збитковими. Багато молодих людей, народжених тут, швидко усвідомлювали, що жодних перспектив, окрім роботи в полі та з худобою, у них немає. Низький рівень прибутку та умов життя змушували людей залишати Делшер цілими сім'ями. До початку другої світової війни в місті проживало вже близько ста сімдесяти осіб, а після її закінчення — півтори сотні. Виїжджали здебільшого молоді люди, які їхали на навчання до великих міст і більше не поверталися.

— Перед тим, як відвідати вас, я завітав на місцевий цвинтар, і мушу визнати, що він вразив мене своїми масштабами, — промовив Раян, додаючи в чай ложку меду.

— Так, старі люди не бажали залишати свої оселі, тому вони доживали свої роки тут. Не можна інакше сказати і про населення середнього віку, яке надто вкоренилося в Делшері, щоб залишати свої бізнеси і господарства. Люди доживали залишки своїх років тут і помирали, нові ж покоління не залишалися в Делшері і виїжджали звідси назавжди у пошуках кращої долі, повертаючись лише на свята, щоб провідати своїх батьків. Історія моєї сім'ї не стала винятком, мої діти залишилися жити в Родвіллі, і там же вони виховують моїх онуків.

Вона закінчила свою розповідь і в кімнаті повисла тиша, Раян закинув до рота кілька сухофруктів і трохи зніяковів, усвідомивши, що наминає частування він наодинці. В свою чергу міс Перрон запевнила його, що через проблеми зі здоров'ям вона не може зловживати тими смаколиками, що містять надто багато цукру, тому краще було б, аби він обмежував себе, адже зменшуючи їх кількість він зменшував потенційну шкоду для її здоров’я.

— Я не можу повірити, що ви справді живете тут сама, — видав Раян після невеликої паузи.

— А звідки у вас узялася ця інформація?

— На одному з форумів в інтернеті, мешканець Слейдена створив обговорення, в якому буквально ошелешив інших користувачів інформацією про нове місто-привид, який він виявив.

— Слейден? Цікаво, хто ж це був.

Раян перегорнув кілька сторінок блокнота, аби потрапити в його кінець. Його очі забігали по сторінці в пошуку імені.

— Так званий Ерік Ейден створив це обговорення на форумі. Йому сорок шість років, він працює водієм поштової вантажівки. Напевно, цей Ерік багато їздить по цих місцях і давно знає про існування Делшера.

— Ейден... водій кажете.... Здається, я пригадую його, раніше цей хлопець привозив сюди пошту, і я, навіть, кілька разів приїжджала до нього додому, коли він ще був підлітком і в нього загострювалася астма. Ця болячка мучила його час від часу.

— Не знаю, як у нього зі здоров'ям зараз, але, якщо ж він вирішив поділитися історією цього містечка у всесвітній павутині, він, мабуть, пам'ятає Делшер дуже добре і не забуває про вас.

— Ви перший журналіст, який прибув сюди, тому я й не думала, що це може бути комусь цікавим, — вона знизала плечима і відпила зі свого кухля.

— Значить, вам доведеться звикнути до популярності. Скоріш за все, після того, як ця інформація розлетиться по всім куточкам інтернету, кілька десятків знімальних груп і журналістів ринутимуть сюди за сенсацією, з одержимим бажанням почути історію про містичний підтекст феномена цього міста. Шкода, але зрештою їх чекатиме розчарування, коли вони дізнаються, що нічого надприродного тут не відбувалося і виною всьому був банальний економічний занепад.

— Ну я б так не сказала, — заперечила вона.

— Тобто?

— Думаю, у мене все ж таки буде чим порадувати пресу. В Айові є безліч таких самих маленьких сіл, проте жодне з них не зазнало такого спустошення як Делшер. Навпаки, багато з них розвивались весь цей час і розвиваються по сьогоднішній день. Так, я згодна, наше невдале географічне розміщення на карті, інфраструктура та місця праці були далеко не найкращими, проте не настільки жахливими, щоб у місті залишилася жити лише одна людина.

— Добре, тоді розкажіть, що ще вплинуло на ситуацію, яка склалася тут, — повільно промовив він.

— Ха-ха-ха, адже це саме те, що вам потрібно? Оскільки ви теж не відрізняєтеся від інших журналістів. Ви мисливець за сенсаціями, шокуючими і вражаючими фактами, — тепло посміхаючись, констатувала вона.

— Не буду приховувати, нашим читачам саме це й цікаво, — Раян вирішив не ховатися за фальшивими намірами, втаювати правду не було сенсу, йому, як і всі інші журналісти, був мисливцем за шокуючими і сенсаційними фактами.

Вона опустила чашку на столик і відкинулася на спинку свого величезного крісла, опустивши руки на підлокітники.

— Добре, тоді що саме вас цікавить?

— Загадкові смерті, вбивства, зникнення.

Вона розсміялася, але вже через мить елегантно прикрила долонею рот, зніяковіла і вибачилася.

— О ні, на таке він не здатний, ну ви й насмішили мене, — продовжувала посміхатися вона.

— Про кого ви говорите?

— Про нього, — коротко відповіла вона.

— Хто він?

— У цьому світі іноді краще знати менше, щоб мати можливість продовжувати жити нормальним життям. Тому я не хочу розповідати вам усього, щоб не позбавляти вас цієї можливості.

— То це він підклав мені на шляху назад шланг?

— Можливо, — хитро посміхнулася вона.

Раян почав розмірковувати над тим, чи при здоровому глузді ця старенька і чи не має місіс Перрон відхилень у психічному стані. Він провів паралель із дитиною, яка могла вигадувати те, чого не було. Відрізнити фантазії дітей від реальних розповідей можна було завдяки деталям, часто діти не замислювалися над дрібницями й описували плоди своєї уяви абстрактно й нечітко. Такі ж підозри виникли й у Раяна, чи бува старенька не придумала собі уявну персону, яка і була коренем усього паранормального в Делшері.

Раян повільно, щоб це не було непомітно, подався трохи вперед. Запаху алкоголю він не відчув, однак щодо антидепресантів, знеболювальних та інших наркотичних речовин він не міг бути впевненим. Його ціллю було отримати саме сенсації, але Daily Spectrum" не було тим виданням, яке прикрашувало навмисне свої статті неіснуючими розповідями чи вигаданими деталями, щоб приголомшити свого читача. Була ця бабуся в здоровому глузді чи її друг, про якого вона говорить був плодом її хворої уяви — він навряд чи дізнається. Але щоб вона не говорила зараз, це будуть її слова, правдиві чи ні — він висвітлить їх у матеріалі, адже вона була останньою, хто ще міг щось розповісти про те, що тут справді відбувалося.

Перший раз про свого уявного друга старенька згадала по його поверненню в будинок, спробувавши пояснити дивне переміщення шланга. Зараз вона згадала про нього вдруге і хоч вона не поспішала розкривати всіх деталей, Раяну варто було витягти їх за будь-яку ціну, але, очевидно, діяти слід було обережно.

— З вами живе хтось іще? — намагався уточнити Раян, про кого саме веде мову старенька, чи була це жива особа, чи якась абстрактна.

— Ні, я живу в будинку одна, у Делшері більше нікого немає, крім нас двох, мене і вас, можливо є ще кілька тварин, птахів, комах, хробаків і ще одне єство... Останньою звідси вивезли Маргарет Діфферсон, коли старенька уже зовсім не могла за собою доглянути. Одного разу вона навіть ледь не спалила свій будинок, забувши вимкнути газ на кухні. Звісно ж, її переїзд до будинку для літніх людей не пройшов гладко. Бідолашна до останнього не визнавала своїх вад і психофізіологічної неповноцінності, запевняючи свого сорокарічного сина та його сім'ю, що цілком може наглядати за собою. Вона до останнього дня намагалася виправдатися й приховати те, що проживання для неї наодинці може бути небезпечним.

Вона постійно стверджувала, що в її будинок хтось залазить і періодично викрадає її майно. Насправді вона просто забувала, куди перекладала свої речі. Я періодично відвідувала Маргарет, ми частенько розмовляли, згадуючи минулі часи. Я допомагала їй по дому, оскільки була на дванадцять років молодше її і все ще мала сили, щоб поратися по господарству. Я не буду приховувати, що мені це подобалося, бо в ті моменти я відчувала себе жінкою середніх років, яка допомагає самотній старенькій бабусі по сусідству, завдяки цьому мені вдавалося на деякий час забути, що я така ж сама стара кляча, як і вона.

Утім, для всіх було не секрет, що її старече недоумство ставало небезпечним для неї, та й загалом самотність пагубно впливала на її психічну систему, в останні два місяці перед від'їздом вона взагалі перестала виходити з дому, у неї розвинулася параноя, вона не хотіла приймати гостей, у зв'язку з чим у Маргарет почалися розвиватися страхи і фобії. Крім того, що вона могла забути вимкнути газ, закрити двері на ніч або перекрити воду у ванній, стара перестала виходити на вулицю і буквально почала божеволіти, сидячи всередині чотирьох стін. Її діти постійно мене просили, щоб я відвідувала її і періодично перевіряла як у неї йдуть справи, проте останні рази вона навіть не хотіла впускати мене до себе. Коли нарешті Маргарет приїхали забирати, її діти та працівники будинку опіки виявили жахливу антисанітарію в будинку, захаращеність, безлад і саму жінку, яка була виснажена від голоду і мочилася під себе.

Це дуже сумно, і ще більше на мене накочує смуток, коли я усвідомлюю, що таке може статися і зі мною, у зв'язку з чим я намагаюся весь цей час займати себе чимось, не давати мізкам простою, тренуючи логіку і мислення, хоча все ж пам'ять останнім часом мене підводить.

— Я б так не сказав, у вас чудова пам'ять і здоровий глузд, судячи з того, як ви міркуєте і спілкуєтеся, — зауважив Раян.

— Та облиште, ви мені лестите. Якби мене не підводила пам'ять і мій розум, я б не кинула роботу в Родвіллі лікарем і не продала б свій кабінет. В мене вже не ті сили, щоб мати можливість їздити по окрузі й лікувати хворих, приймати пацієнтів або надавати першу медичну допомогу. Чесно кажучи, я б не покинула свою справу і ніколи б не обміняла її на просиджування цілими днями в чотирьох стінах, однак я була змушена вийти з гри, бо в моїй професії неуважність і погана пам'ять були надто небезпечними для життя моїх клієнтів.

— У вас є діти?

— Так, дві дочки.

На вулиці було доволі похмуро і хмарно, тому у вітальні, в яку потрапляло занадто мало денного світла, було увімкнений стельовий світильник. Поки вони сиділи в такій тихій, теплій, затишній атмосфері, а надворі було похмуро і сиро, Раяну здавалося, що вже настав вечірній час, хоча насправді до нього було ще далеко.

— Вони не пропонували вам переїхати до них, у Родвілль?

— Ні.

Раян трохи зніяковів, оскільки він отримав зовсім не ту відповідь, на яку розраховував, але журналіст все ж вирішив обережно продовжити:

— А чому? Ви в поганих стосунках із ними?

— Зовсім ні, просто вони знають, що мені тут краще.

— І ви не відчуваєте самотності, туги, печалі, не сумуєте за ними?

— Я не почуваюся самотньою, — відповіла впевнено вона.

Раян пильно дивився їй в очі, намагаючись розгледіти в них зеленого змія, або ж помутніння, яке зазвичай помітне, якщо людина вживала психотропні речовини. Він трохи забарився, але потім спокійно і невимушено вимовив:

— Єство. Ви згадали про якусь сутність.

— Так, правильно.

— Вона знаходиться тут, у Делешері?

— Так.

— Ви можете розповісти мені, яким чином, ця сутність або як ви її називати, єство, має відношення до тієї ситуації, що склалася тут?

— Я не впевнена, що вам варто знати про це.

— Довіртеся мені, я обіцяю, що передам читачам все сказане вами достовірно, без спотворень. Ви, напевно, остання, хто зможе розкрити таємницю Делшера, в іншому випадку вона піде з вами у могилу і світ ніколи про неї не дізнається.

Вона трохи зам’ялась і відвернула голову до вікна, здавалося, роздумуючи над чимось. Раян стежив у цей час за її поглядом, намагаючись дізнатися через нього, які емоції панували в її душі зараз. Увесь цей час до цього міс Перрон намагалася уникати розмови на цю тему, однак тепер в її очах Раян помітив вагання. Трохи згодом вона неспішно почала:

— Спочатку я не хотіла про це розповідати, бо боялася, що ви можете сприйняти мої слова неправильно, — її погляд все ще був прикутий до вікна вітальні, найближчого до парадних дверей. — Хоч ви і запевняєте мене в тому, що відноситеся до числа чесних журналістів, я все рівно не відкидаю вірогідності того, що ви, не отримавши всієї розповіді, прикрасите вже наявну інформацію самостійно, а це, в свою чергу, означатиме брехню — те, чого я хочу щоб говорили про Делшер в останню чергу.

Раян трохи почервонів, йому було соромно за своїх колег по ремеслу, соромно за те, що про їх професію склався такий стереотип, але він не став апелювати, а натомість промовчав, щоб дати можливість жінці продовжити говорити.

— Після того, як ви почуєте деякі розповіді, ви можете припустити, що я збожеволіла і вигадала це все, але мені сімдесят шість років, смерть ось-ось постукає в мої двері, тому мені немає сенсу брехати. Має бути так, що хтось з колишніх жителів Делшера, скоріш за все, переповідав своїм дітям або внукам про те, що тут коїлося, тому ви, напевне, цілком зможете знайти цих нащадків, якщо постараєтеся, і вони будуть знати теж саме, що знаю я, але навряд чи вони погодяться говорити. Я ж в такому віці вже, що мені нема що втрачати.

— Я знаю про це і маю всі підстави, щоб вірити вам, — відверто промовив Раян.

— Це добре.

— Так розкажіть же мені, з чого все дійсно почалося?

— Я не володію інформацією про те, які дивні явища відбувалися в селі до мого народження, оскільки я ніколи не наважувалася запитати про це в своїх батьків, а самі вони ніколи не піднімали цю тему самостійно. Але десь у віці шести років, я зіткнулася з цим уперше самостійно.

— З чим саме?

— Я не знаю, як це назвати: паранормальне явище, фантом, привид, видіння, сутність, але вперше дещо, що виходило за межі людського розуміння і сприйняття навколишнього світу, я побачила у вітальні батьківського будинку.

Вона не відривала очі від вікна, повністю занурившись у спогади. Її погляд був абсолютно відчуженим, якимось далеким, немов свідомість міс Перрон перебувала десь далеко від цього місця, немов перенеслась у часі до років свого дитинства. Раян періодично відривав погляд від свого співрозмовника, лише щоб поглянути на мікрофон та перевірити, чи той справно працює і веде запис такої вельми важливої частини інтерв'ю.

— Свідком чого ви стали? — немов між іншим запитав Раян.

— Я не пам'ятаю точно, який це був рік, здається, то був начебто початок п'ятдесятих, проте той час був точно періодом розквіту чорно-білих телевізорів, які з блискавичною швидкістю ставали найпопулярнішим засобом отримання інформації зі ЗМІ та з кожним роком дедалі більше витісняли собою радіо.

Здається, це був літній вихідний день, вся наша сім'я збиралася до церкви на недільну службу, а я приготувалася найшвидше за всіх і вирішила трішки подивитися мультфільм у вітальні на дивані. Начебто тоді показували якийсь сатиричний анімаційний серіал про кролика і його друга тигра, між іншим, це був один із перших мультфільмів які я побачила у своєму житті. Я точно не пам'ятаю сюжет, проте дивилася я його, буквально не відриваючи очей від екрана та забувши про все. Телевізор цілком і повністю прикував мою увагу на якихось кілька хвилин, у зв’язку з чим я навіть не підозрювала про те, що коїться в мене над головою.

Ви можете подумати, що це була одна з моїх дитячих фантазій або щось таке подібне, також з першого погляду може здатися, що це видіння було сном, бо через стільки прожитих років сни часом плутаються в спогадах з тим, що було насправді, однак якби була жива моя мати, вона підтвердила б той випадок, але з якихось причин вона не бачила того, що побачила того ранку я.

— Я повністю вірю вам. Що ви побачили?

— Тривалий час мій погляд був прикутий до екрана, а сама я сиділа немов загіпнотизована, але в один із моментів своїм периферійним зором я помітила щось на стелі. Це було щось темне, я перевела погляд на стелю прямо над собою і побачила людину.

— Що? — здивовано запитав Раян.

Міс Перрон продовжувала зберігати відчужений вигляд, свідомістю повністю занурившись у той недільний день свого дитинства.

— Так, людину, скоріше хлопця, він висів на стелі, немов павук, причепившись обома руками і ногами за стелю, всупереч законам фізики. Пізніше, коли в медіа з'явився персонаж Людини-павука, я часто проводила паралелі та порівняння з тією істотою, яка висіла на стелі в нашій вітальні. Вона справді нагадувала людину з павуковими здібностями. Чесно кажучи, я досі дивуюся, як у той момент я зберігала спокій. Дивно, чи не так?

— Ви не боялися цієї людини? Не злякалися її появи?

— У тому то й річ, що зовсім ні. Я і сьогодні дивуюся своїм здібностям до стійкості і урівноваженності, які я проявила того дня. Якось мені вдавалося зберігати цілковитий спокій і утримати себе в руках від того, аби не закричати і не надзюрити у штани від побаченого. Можливо, так вийшло через те, що в дитинстві малеча більше вірить у казки і цілком очікує появи чогось паранормального в буденності. Це потім ми виростаємо, наше світосприйняття грубіє і притуплюється, через що ми перестаємо вірити в дива.

— Ви цілком маєте рацію, — підтвердив Раян. — А ви не пам'ятаєте, як саме виглядала та істота?

— Той хлопець дивився на мене, а я дивилася на нього. У нього було довге обличчя, великі очі з глибоким, пронизливим поглядом, який був прикутий прямісінько до мене, а також величезні, криві зуби. На обличчі він був трохи потворний, зовсім негарний, але водночас із цим вираз його обличчя був переляканим і нажаханим. За той час, поки я спостерігала за ним, він дивився на мене не рухаючись, немов закам'янів.

Це прозвучить досить кумедно, але мені в той момент здалося, що ця істота боялася мене більше, ніж я її. Вона спостерігала за мною своїми світло-карими, виряченими, нерозуміючими і настороженими очима. Цей переляканий погляд я запам'ятала найкраще, тому він досі закарбований в моїй пам’яті дуже чітко.

— Як він міг дивитися на вас, якщо його обличчя мало бути обернене до стелі?

— Ви абсолютно праві, я забула згадати, що його голова була повернута під неприродним кутом назад. Я бачила його спину і одночасно з цим могла бачити обличчя цієї істоти. Він нагадав мені сов, які можуть повертати голову на сто вісімдесят градусів назад. Зараз ці всі факти здаються доволі моторошними, проте тоді я не відчувала ані краплини страху, навпаки, в мені жеврів інтерес до природи та походження цього створіння. Я не бачила в ньому жодної загрози, цей хлопець на стелі не виглядав небезпечно, він скоріше був розгублений і наляканий, але точно не небезпечний, наче він потрапив кудись не туди, нібито з...

— Іншого світу? — припустив він.

— Так, із паралельного виміру, якщо можна так сказати. І він був сам дуже здивований тим, де опинився.

— У що він був одягнутий? Можливо, ви бачили цього хлопця або цю істоту раніше? — запитав Раян.

— Ні, якби цей хлопець був з Делшера, я б напевно впізнала його, але обличчя юнака не було мені знайоме. На жаль, я не пам'ятаю того, що було на ньому одягнене, адже у той час моя увага була повністю сконцентрована на його обличчі.

— То все ж таки, це була істота чи хлопець? Воно виглядало більше як звичайна людина чи мало на тілі ще щось, через що його краще класифікувати як звіра?

— Я використовую одночасно два терміни, бо не можу точно визначити природу того, що я побачила тоді на стелі. На вигляд це був звичайний хлопець, проте водночас він не був простою людиною, скоріше нагадував якусь потойбічну істоту, бо звичайний смертний звичайно ж не зміг би висіти на стелі немов павук.

— І він просто висів над вами? Він не робив жодних рухів, не здійснював ніяких дій, нічого не говорив, ніяк не вступав із вами в контакт? Навіть після того як ви виявили його?

— Так, він просто висів прямо наді мною. Я не можу точно сказати, скільки так тривало, ми просто дивилися один на одного, поки не прийшла моя мама і не сказала, щоб я прямувала в авто. Спочатку я навіть ніяк не відреагувала на її слова, а лише продовжувала не зводити очей із таємничого незнайомця. Вона в свою чергу запитала мене, чим я займаюся, побачивши, в якій дивній позі я сиділа, задерши голову до стелі. Я розповіла їй в деталях те, що бачила, однак вона запевнила мене, що нікого в кімнаті, крім мене, немає, принаймні, вона візуально не виявила нікого іншого, окрім мене.

— Ця істота якось відреагувала на появу іншої людини в кімнаті?

— Ні, начебто ніяк, воно продовжувало дивитися на мене зверху незворушно, поки я розмовляла з матір'ю. Чесно кажучи, я побоювалася випускати його з поля зору, тому намагалася не зводити очей з цього створіння, не хотіла пропустити якісь його рухи або ще щось. Але, очевидно що я не могла бескінечно витріщатися на стелю і врешті-решт мала відірвати погляд, аби поглянути на матір. Так я і зробила, але коли в наступну мить я подивилася туди знову, його вже там не було.

Моя мама відреагувала цілком звично, пригрозивши добрячою прочуханкою, якщо я не перестану фантазувати і негайно не сяду в машину. Звичайно ж вона не сприйняла сказане мною всерйоз і списала абсолютно все на дитячі вигадки, хоча я просто описала те, що бачила. Я не пам'ятаю, щоб мною керувало якесь бажання побавитися чи попустувати, натомість я чітко пам'ятаю обличчя цього хлопця, який того дня точно був на стелі мого дому, нехай його і бачила тільки я.

Він зник і більше не з'являвся, але після цього в мені все ж таки оселився якийсь страх перед тим, щоб залишатися вдома самій, особливо у вітальні. Я шкодувала про те, що в той момент зі мною поруч не було Льюїса або Френсіса, які також, можливо, побачили б цю істоту, бо я схильна вважати, що її могли бачити тільки діти. Після цього ми вирушили на недільну службу і більше про цей випадок не розмовляли.

— Цією історією ви хочете сказати, що в місті відбувалися подібні паранормальні явища? Через це люди почали покидати Делшер?

— Так, абсолютно вірно. Безперспективність в економічному плані, відсутність робочих місць, слабка інфраструктура з домішкою надприродного, що не давало жителям спати спокійно ночами, мабуть, і стали причинами запустіння.

— Такі випадки, схожі з цим, траплялися часто?

— У дитинстві, як ви можете здогадатися, про таке зазвичай не розмовляють із дітьми. Дорослі просто перешіптуються між собою, якщо в окрузі відбулося щось моторошне, вони обговорюють це як щось таємниче або секретне, можливо, бояться звинувачень в божевіллі. Однак із плином часу в таких маленьких містечках, як наше, зазвичай, ні в кого не залишалося секретів і те, що в Делшері відбувається щось незрозуміле, паранормальне, набуло широкого розголосу. У мої зрілі роки в місті вже відкрито говорили про це і навіть висміювали потойбічну силу, яка наче бавилась, дошкуляючи мешканцям. Випадок із тим хлопцем на стелі був першим разом, коли я зустрілася віч-на-віч із нею.

— Висміювали? — здивовано перепитав Раян.

— Так, висміювали. Незважаючи на те, що у цьому селі і коїлася чортівня, вона не була смертоносною. Ці аномальні та надприродні явища могли нагнати жаху, але не більше того. Ви напевно очікуєте розповіді про безліч загадкових і покритих таємницею смертей, але ні, більшість людей просто виїжджали, а ті, хто помирав, помирали природною смертю або з інших зрозумілих причин.

Звичайно ж у такого містечка з довгою історією, як Делшер, за більш ніж столітнє існування не могло не статися випадків, пояснення яким було важко знайти. Напевно в історії кожного міста, великого чи малого, без цього не обходилося, тож Делшер не був винятком. Наскільки я пам'ятаю, був один випадок, у якому обставини смерті, а точніше нещасного випадку, були доволі дивними.

Одного осіннього дня багато років тому мене терміново викликали до Делшера, тому що один робітник під час збирання кукурудзи потрапив під лопаті комбайна, що працював разом з ними на полі. Доволі неприємна ситуація і несимпатичне видовище для непідготовленої людини, проте, нехай і рідко, такі випадки все ж траплялися. На жаль, по прибуттю мені вже було нікого рятувати, чоловік помер від масивної крововтрати. Комбайн покалічив йому усе, що було нижче пояса, тому мені залишалося лише засвідчити факт нещасного випадку. Водій комбайна клявся, що зробив усе можливе, щоб уникнути трагедії, але було пізно. Здивовані й шоковані очевидці розповідали, як загиблий чоловік, немов під дією якоїсь сили або під гіпнозом, вирішив раптово перетнути траєкторію, якою рухався комбайн, через що потрапив прямо під нього.

— Схоже на самогубство. Шкода того, хто був за кермом, це ж така тяжка психологічна травма, — похмуро зауважив Раян.

— Так, за словами робітників, бідолага в один момент без зайвих слів рушив до комбайна, немов не помічаючи його і не звертаючи уваги ні на що. Йому кричали вслід, але той ніяк не реагував на оклики. Чоловік був ніби під дією гіпнозу чи в трансі, керований невідомо якими мотивами, переконаннями чи силами. Він жодного разу навіть не повернув голови в бік машини, що рухалася прямо на нього, аж до моменту доки не потрапив під лопаті, що прибирали кукурудзу.

Усі були справді шоковані такою подією, коли без жодних передумов на рівному місці загинула людина. Лише коли лопаті почали переламувати йому ноги, він нарешті вийшов зі ступору і почав кричати. Волання і крики про допомогу тривали досить довго, це була дуже болісна смерть. До останньої миті він стогнав від болю і був при свідомості, однак ніхто з ошелешеного натовпу так і не допетрав запитати його про те, чому ж він пішов прямо під комбайн.

Я розмовляла з багатьма очевидцями і можу сказати, що всі до єдиного зійшлися на думці про те, що бідолаха в той момент був під дією якихось вищих сил, а не при своєму розумі. У мене щодо цієї трагедії сформувалася своя версія причини того, що сталося, і вам не буде важко здогадатися, про що я думаю, якщо ви згадаєте мою минулу розповідь.

— Здається, я розумію, про що ви говорите. Він так само, як і ви, побачив щось, що з'явилося тільки йому, — припустив Раян.

— Так, абсолютно вірно. Я думаю, що так і було. Він побачив когось або щось, що зацікавило або привабило його, змусивши рушити прямо під рухомий комбайн, а, можливо, чоловік і сам вирішив приблизитись до побаченого. Я вважаю, що з ним сталося те ж саме, що і зі мною тоді в дитинстві, проте з ним це сталося в дуже підходящому місці. Я не знаю, чи хотіла сила вбити його, чи так сталося просто випадково, але факт є фактом, він помер за вельми загадкових обставин. Звичайно ж, офіційно причиною назвали недотримання техніки безпеки на робочому місці, також розглядалася версія про самогубство. Але в будь-якому разі весь Делшер був вражений такою несподіваною трагедією.

У загиблого чоловіка за два роки до трагедії померла дочка від вродженої аномалії розвитку хребта. Бідне маля промучилося до чотирьох років, а потім Господь все ж змилувався і забрав його на небеса. З моєї професійної точки зору, я вважаю, що це було для неї навіть краще, тому що вона все одно була б приречена на постійні страждання протягом життя.

Я ніколи не ділилася ні з ким цим припущенням… але я вважаю, що з'явитися йому могла саме вона. Тільки його померла дочка могла викликати таке потрясіння і шок, від якого він міг побігти навпростець до неї, не звертаючи уваги ні на що.

— Цілком імовірно, — підтвердив Раян, одночасно з цим занотовуючи щось у блокноті.

— Чай давно охолов, я піду заварю новий, — раптово оголосила вона.

— О ні, ні, ні! У цьому немає потреби, ми якраз зупинилися на найцікавішому, краще не переривати роботу.

— Ну добре. Тоді що вас цікавить ще?

Раян стукав олівцем по краю блокнота, розмірковуючи.

— Як ще, ця так звана сила чи сутність, проявляла себе? Хтось мав якісь теорії чи припущення про її походження? Звідки вона взялася, яке її справжнє обличчя?

Сінді Перрон знала набагато більше, ніж розповідала, проте вона не брехала, намагаючись у деяких місцях просто уникати правди. Вона знала майже все, але більша частина з цього мала назавжди залишитися в містечку і померти разом із тими, хто мав усю інформацію. Тому вона за жодних умов не збиралася порушувати зобов'язання. Поставлене журналістом запитання ставило її у вкрай незручне становище. Вона не хотіла ставати брехухою, але й багатьох речей не могла розповісти, тому вона, оминувши пряме питання, вирішила натомість розповісти чергову історію про зустріч з потойбічним:

— Вдруге в житті я зіткнулася з аномалією нашого містечка вже в дорослому віці, це сталося зі мною на початку двохтисячних. Але це випадок, на відміну від інших, вже не на жарт полоскотав мені нерви. Це сталося відносно недавно, близько п'ятнадцяти років тому. Коли я тільки-но обзавелася мобільним телефоном і була ще в змозі керувати автомобілем, в один із вихідних днів по дорозі з супермаркету додому я збиралася заїхати на автозаправку, що розташовувалась на околицях Роддвіля. По дорозі від магазину до заправної станції в один момент на мій стільниковий телефон почали надзвонювати, на екрані висвічувався номер моєї дочки, Ванесси. Я усвідомила, що трапилося щось нехороше, коли, піднявши слухавку, мені довелося почути сутужне, важке дихання і стогони доньки, яка на той час перебувала вдома, в Делшері.

Я намагалася позвати її, спитати її, що ж сталося, проте мої слова залишалися без відповіді, в той момент моє серце пішло у п’яти. Почувши таке, напевно, як зробила б і будь-яка інша мати, я різко змінила свій напрямок і помчала на величезній швидкості назад до Делшера, на допомогу дочці. Дорогою я намагалася ще кілька разів набрати Ванессу, однак вона більше не піднімала слухавку. Серія монотонних гудків без відповіді, змушувала мене все сильніше тиснути на газ, для мене тоді на рахунку була буквально кожна секунда.

Я їхала настільки швидко, що декілька раз порушила правила дорожнього руху і перевищила ліміти швидкості, проте під час одного з чергових дзвінків, Ванесса нарешті відповіла. В мене буквально відлягло від серця, коли я почула рідний голос доньки, а також її слова про те, що з нею все гаразд. Та, зі свого боку, стверджувала, що не дзвонила мені і що важке дихання та стогони не могла видавати вона. Звісно ж, ситуація, що склалася, не аби як спантеличила нас обох. Незабаром я все ж дісталася додому в Делшер, щоб особисто на власні очі перевірити, чи все було гаразд з моєю дочкою. Прибувши додому, я упевнилась, що приводів для хвилювання справді не було. Ванесса була в повному порядку і навіть встигла приготувати вечерю до того часу, як я приїхала додому.

Я клялася доньці, що дзвінки надходили саме з її номеру. Однак, коли я відкрила у своєму телефоні історію дзвінків, то тих дивних викликів, що надходили на мій телефон кілька хвилин тому, в записах я не виявила. Ви б напевно так само, як і я, не повірили б своїм очам, але згодом я усвідомила, що виклики надходили із Делшера, а якщо це був Делшер, то випадок можна було сприймати цілком як норму. Врешті-решт я приїхала додому з повними пакетами продуктів, але з практично порожнім паливним баком.

— Просто якась чортівня, інакше не назвеш, — похмуро підмітив Раян.

В один момент у нього виникла думка поділитися з міс Перрон розповіддю про те, що він побачив безпосередньо в її будинку. Оскільки тепер, після розмови на таку відверту тему, його зізнання не здається таким дивним та недоречним.

— Знаєте, я завжди намагався залишатися скептиком, і якщо у випадку зі шлагом, я ще міг усе списати на свою неуважність, то другому інциденту, який спіткав мене невдовзі в цьому домі, справді нереально знайти логічне пояснення, — почав він. — У тому кутку, де у вас висять фотографії, на одному зі знімків я побачив моторошну сцену, яка з'явилася мені тільки раз, а потім зникла.

— Я зовсім не здивована, — вимовила з легкою усмішкою вона. — У Делешрі потрібно бути готовим до всього. Сподіваюся, ви не сильно перелякалися, адже саме цього він і хоче.

— Хто він?

— Ех-х-х… Вибачте, але я не можу сказати вам цього. Є речі, які назавжди мають залишитися тут. Сподіваюся, ви мене зрозумієте, — Раян мовчав, давши таким чином зрозуміти, що він все ще очікує відповіді, або пояснень чому ця відповідь не може бути надана. — Цього матеріалу, напевно, вам буде достатньо, якщо не ви, то точно вже ваші читачі доберуться до кореня та причин того, що тут відбувалося. Нехай ця історія почнеться з моїх слів, а закінчиться в головах ваших читачів. Дайте їм свободу, нехай будують свої теорії, приїжджають сюди, вивчають тут все, скоріш за все, хтось з них, в кінці кінців, все ж докопається до істини.

— Так, я думаю, що це буде захоплива стаття, але все ж...

— Просто зрозумійте мене, я не можу вам усього розповісти, деякі секрети цього містечка підуть у могилу разом із його жителями.

Раян смиренно зітхнув і відкинувся на спинку дивана.

— Гаразд, я зрозумів вас.

Раян кинув погляд на наручний годинник і помітив, що було вже п'ятнадцять хвилин третьої.

— Гадаю, вам уже час. В мене скоро намічається обідній сон. Вибачте, якщо інтерв'ю вийшло надто коротким, я вже відчуваю, що сильно втомилася, тому мені час прилягти.

— Нічого, дякую вам за те, що погодилися прийняти мене. Історія Делшера це справді унікальне відкриття, яке ми популяризуємо статтею у нашому журналі.

Раян почав складати телефон, блокнот, фотоапарат та інші речі назад у рюкзак. Після цього він дістав із папки невеликий конверт, у якому була плата за інтерв'ю.

— Ось, як і домовлялися, ваші чотириста доларів, — він поклав конверт на стіл перед міс Перрон.

— Багато в мене ще буде гостей?

Раян зсунув брови і спантеличено подивився на неї, але незабаром до нього все ж дійшло, про що старенька мала на увазі.

— А, ви про це… Думаю, що так. В перший час вам, можливо, доведеться приймати по дві-три знімальні групи на день. Скоріш за все, потім вас запросять на кілька телевізійних шоу або програм, також не виключаю того, що вам навіть запропонують написати книгу. Вас втягнуть у маркетингову кампанію, яка буде посвячена тому, щоб зробити із Делшера туристичну пам'ятку.

Вона замислено споглядала на дно своєї чашки, поки Раян збирав своє приладдя в рюкзак.

— Може вам скласти щось у дорогу? Ви, напевно, встигнете не раз зголодніти на шляху до Міннеаполіса, — запропонувала вона.

— Я дуже вам вдячний, але ні. Візьміть ваші гроші.

Вона перевела погляд на конверт, поставила чашку на стіл і відсунула конверт назад до Раяна.

— Мені не потрібні ці гроші.

— Чому ж? Візьміть, ви їх чесно заробили.

— Вони мені вже не знадобляться.

Раяну безумовно не сподобався тон голосу, яким вона вимовила останню фразу. За свою недовгу, але насичену журналістську кар'єру, він навчився не тільки бачити емоції і переживання людей, а й читати їхні думки. Він побачив багато облич, брав інтерв'ю і розмовляв з безліччю людей, кількість яких йому навряд чи вдасться колись порахувати точно. Завдяки цьому Раян заволодів навичкою бачити. Бачити людей наскрізь, відчувати їхні переживання, видіти їхні емоції, зчитувати думки і наміри. Йому не подобалося те, як змінилася міс Перрон за кілька останніх хвилин, її явно щось засмутило. Раян припускав, що ця зміна була результатом його припущень про те, що стане з Делшером після виходу його статті. Було чітко помітно, що жінка була засмучена озвученими перспективами.

— Не хвилюйтеся, популярність триватиме недовго, можливо місяць або два, максимум три, але не більше. Після цього ви повернетесь до колишнього життя. Можливо, до вас періодично навідуватимуться групи туристів, якщо ж, звісно, ви дозволите їм відвідувати вас, можливо, доведеться давати ще інтерв’ю, але вже не настільки часто.

Він спробував підбадьорити міс Перрон, проте з її виразу обличчя було помітно, що в нього це вийшло не зовсім вдало. Раян не збирався забирати конверт із грошима назад, він проігнорував її пропозицію забрати його і піднявся з диванчика.

— Ледь не забув, — він витягнув з папки два аркуші паперу. На них було розміщено кілька абзаців друкованого тексту і два поля для підпису, — Підпишіть ці згоди на публікацію наданих вами матеріалів в нашому журналі.

Він передав їй ручку і вказав на місця підпису, після чого вона мовчки підписалася в потрібних місцях і віддала назад папери.

— Може вам допомогти прибрати?

— Ні, дякую, я приберу сама, — підводячись, відповіла вона. — Краще ходімо, я проводжу вас.

Вони пройшли в передпокій, де Раян почав одягатися.

— Не засмучуйтеся так, вибачте, що я розчарував вас. Рано чи пізно преса все одно б дізналася про Делшер, це було лише питання часу. Принаймні тепер вам не буде настільки самотньо.

— Я вже говорила, що я тут не одна. Повірте, я не сумую і не почуваюся самотньою.

— Так, так, я пам’ятаю про це, — відмахнувся він.

— Ви думаєте, що божевільна.

Раян підняв голову і подивився на неї, проте тепер на обличчі міс Перрон зникла посмішка, яка, задавалося б, була її невід’ємним атрибутом впродовж всього інтерв’ю. Тепер вона дивилася на Раяна з усією серйозністю в погляді, той погляд був найчистіший, найясніший і найосмисленіший.

— Ні, зовсім ні, — випалив швидко він.

— Я не сумую, сьогодні для мене великий день. Сьогодні день прощання.

Міс Перрон вимовила це, дивлячись в очі Раяну, однак одночасно з цим і кудись повз них, вона дивилася на нього, але її погляд знову став холодним, пустим і далеким, в точності таким, яким він був, коли вона занурювалася у свої спогади. Раян вирішив попросту перечекати цей момент і не задавати додаткових запитань.

Після цього він вийшов з дому Сінді Перрон, попрощався з нею, сів у свій ауді седан, закинув рюкзак на заднє сидіння, врубив першу передачу і нарешті поїхав до виїзду з Делшера у напрямку, який вів до Міннесоти.

Таким чином журналіст "Daily Spectrum" Раян Дізз став останнім, кому вдалося поспілкуватися з Сінді Перрон — останньою жителькою і хранителькою секретів Делшера.