Після від'їзду журналіста вона повернулася у вітальню і вимкнула світло. Сінді Перрон не любила, коли в будинку де-небудь було увімкнене світло. Найчастіше вдень вона ніколи не вмикала його навіть за вкрай похмурої погоди, а вечорами або ж уночі користувалася свічником або запалювала свічки, для того щоб отримати мінімальну кількість світла. Іноді це було доволі небезпечно, особливо в її віці, проте вона була впевнена, що перебуває під надійним крилом, яке захистить її від будь-яких небезпек, бо так було завжди. Вона любила морок, бо тільки в ньому вона могла побачити його.

Того дня, коли з'явився хлопець на стелі, а потім вони вирушили на недільну службу до церкви, на одному з перехресть їхню машину мало не збила вантажівка, водій якої заздалегідь увімкнув на перехресті сигнал повороту, хоча не здійснив поворот та поїхав прямо перетаниючи траекторію, по якій мали б їхати. Якби не та затримка з появою дивного хлопця на стелі, вони б перетнули перехрестя на кілька секунд раніше і вірогідніше, були б вже мертві.

Сінді не згадала цього під час розмови з журналістом, проте того дня, коли моторошні дзвінки з номеру доньки змусили її скасувати візит на заправну станцію, на півдорозі до Делшера, у дзеркалі заднього виду, в тому місці горизонту, де розташовувався Родвілль, вона помітила величезний стовп диму.

Коли вона прибула додому і виявила, що її хвилювання були марними, Сінді вирішила, що сила, яка панує в містечку, знову обрала її, щоб покепкувати. Однак трохи пізніше, вже ввечері, і Ванесса, і Сінді дізналися з сюжету новин, що сьогодні на одній із автозаправних станцій Родвілля сталася пожежа, після якої троє людей отримали опіки, а сам заклад згорів дотла.

Дізнавшись про цю новину, серце Сінді буквально стиснулося від всепоглинаючого жаху. Вона швидко віднайшла зв’язок між тим, що сталося, й таємничими дзвінками, завдяки яким вона, найімовірніше, уникла трагічної участі в тій пожежі. Після цього випадку вона остаточно почала вірити в те, що ця сила діє тільки на благо, однак Сінді не була впевнена, чи допомагає вона так само іншим жителям Делшера.

У це було важко повірити, такі збіги були на межі фантастики, тому вона ні з ким не ділилася ними, крім найближчих людей. Згодом вона дійшла висновку, що ця сила, яка мала загадкове походження, мала по відношенню до неї тільки добрі наміри. І невдовзі сталося те, що, здавалося б, було неможливо, проте вона була рада і щаслива цьому.

Сінді вирішила не порушувати цієї теми під час розмови з журналістом, оскільки та й досі була однією з її найболючіших ран у серці. Вона не розповіла Раяну Діззу про те, що її чоловік, від якого вона мала дві доньки, загинув в автокатастрофі, коли їй було тридцять п'ять. І відтоді їй здавалося, що вона більше не зможе ніколи покохати знову, проте невдовзі після зустрічі з "ним", її світогляд кардинально змінився, а всередині з'явився новий вогник почуттів, тепла і любові. Вона і досі не знає, хто він такий і звідки він узявся, яка його природа і походження, проте Сінді було відомо, що він жив у Делшері задовго до його заснування, існував тут завжди і буде вічно тут жити. Нині в місті залишились тільки вони вдвох, і вона, немов зразкова дружина, вкотре ввечері чекала на нього.

Вона завжди була готова, Сінді чекала цей момент і готувалася до нього майже половину свого життя, вона не сумнівалася в тому, що цей момент колись настане. Для когось цей день вселяв страх і жах, для когось — позбавлення від мук, для когось —свободу і звільнення від тлінних пут, а для когось, як і для неї, перехід на новий етап і початок нового життя, кращого життя. Вона давно знала, що колись настане день, коли він прийде і забере її. Сінді була готова до цього, і всередині її не було ні краплі смутку або жалю. Нехай вона і покидала своїх доньок, покидала онуків і свою сім'ю, рано чи пізно це повинно було статися, і, на її щастя, вона залишить їх, возз’єднавшись з тією людиною, яка була їй найріднішою з усіх. Вона не сприймала свій відхід як смерть, для неї це буде просто радикальна зміна способу існування.

Вона завжди підтримувала ледь не ідеальну чистоту вдома, а в її скриньці, яка знаходилась в нижньому ящику приліжкової тумбочки зберігалися всі ювелірні коштовності. За шафою в спальні було прикріплено схованку з накопиченими заощадженнями грошей, про яку добре знали її доньки. Вона не боялася цього і прямо вказувала їм, щоб вони вільно розпоряджалися цими грошима у випадку її смерті, а також вільно могли продавати ювелірні прикраси, якщо їм знадобиться додаткові кошти.

Приблизно рік тому вона відвідала офіс нотаріуса і привела до ладу всі документи про спадщину. Сінді заздалегідь владнала всі справи дня і була бездоганно підготовлена до свого відходу. Ба більше, вона могла вибрати час, коли їй належало назавжди покинути цей тлінний світ. Одного разу він повідомив, що буде готовий забрати її в будь-який час, який вона вважатиме за потрібне.

І нарешті Сінді Перрон прийняла рішення. Цей день був ідеальним для того, щоб стати останнім у її земному житті. Вона не зникне і не помре, її душа завжди житиме, але з цього дня вона перейде на новий етап, набуде іншої форми існування, вічної, безпроблемної і безболісної. Усі земні труднощі більше не будуть створювати для неї клопотів, вона возз'єднається з ним назавжди у вічному танці кохання, а їхні серця об'єднаються в одне, палаюче пристрастю, почуттями і вогнем бажання. Водночас із цим вони обидва знайдуть блаженний спокій, адже упокоєння їхні душі могли досягти тільки перебуваючи разом. Відсьогодні вони кануть у вічність, злившись в одне ціле, відійдуть в інший світ, щоб продовжити існувати поруч одне з одним. У Сінді не було жодної краплі страху, вона повністю довіряла йому і покладалася на нього, без крихти сумніву або вагань.

Вона вимкнула світло в усьому домі й мовчки присіла у себе в спальні, Сінді почала чекати. У цей час вона дивилася на свої старі, витягнуті, кістляві й тонкі руки, що були посічені зморшками й усипані старечою гречкою. Вона відчувала відразу до свого зовнішнього вигляду, намагалася не дивитися на себе в дзеркало, з часом навіть уникати своїх відображень, нехай навіть і з ним вона завжди була молодою.

Сінді ненавиділа те, наскільки старим, висохлим і огидним було її тіло. Обличчя давно втратило свої барви і красу. Тепер же на місці милого, чарівного лиця виднівся лише понівечений роками зморшкуватий образ старої баби, на який вона не могла дивитися без гидування.

З ним вона завжди була молодою, немов копія її самої молодшої на кілька десятків років, переносилася в часі і заміняла собою старе та в'яле тіло. Відправившись у інший світ, вона назавжди стане молодою і юною, старість більше ніколи не спотворить її тіло і не зіпсує її первозданну, дану природою красу. Це була ще одна причина, через яку вона бажала чимшвидше піти.

Сінді дивилася на свої зіпсовані роками висохлі руки і сподівалась, що бачить їх такими востаннє. Незабаром вона перевела погляд за вікно своєї спальні і почала чекати сутінків.

Він ніколи не приходив до неї, коли на дворі було ще засвітло, адже коли на небі сяяло сонце, його було неможливо побачити. Нехай цей день і видався більш ніж похмурим, все рівно світла було занадто багато, щоб його фігуру можна було споглядати. Уже завтра Делшер залишиться зовсім порожнім, його останні двоє жителів назавжди покинуть це місто. Завтра останні дві живі істоти залишать ці занедбані міські прерії, остаточно омертвивши їх. Останні два вогники життя згаснуть, залишивши Делшер назавжди. Сінді вибрала саме цей день, тому що не хотіла, аби їхнє затишне містечко, де вони жили на самоті й кохали одне одного, перетворювалося на ласий шматочок для туристичних корпорацій. Сінді не влаштовувала перспектива щоденного відвідування туристами околиць Делшера, жінка не хотіла, щоб тутешній спокій і рівновагу порушували щоденні гості. Через це вони перші покинуть Делшер, аби продовжити жити щасливо і мирно в іншому місці, але вже точно не тут. Сьогодні був її день прощання.

Трохи поміркувавши, Сінді дійшла висновку, що їй не було про що жалкувати, це був ідеальний забіг її земного життя, а про Делшер все одно рано чи пізно хтось да повинен був дізнатися, і Сінді була навіть рада, що саме вона зробила свій вклад у це відкриття. Так вийшло, що в її житті це було її перше й останнє інтерв'ю. І зараз прийшов її час піти.

Коли на спустошене містечко нарешті почала опускалася темрява, Сінді Перрон вирішила переодягнутися в щось більш охайне, їй належало підібрати найвитонченіше, найгарніше й найелегантніше вбрання для її останньої подорожі. Трохи поміркувавши, вона вирішила вдягнути білосніжно білу сукню з мереживом старомодного зараз, але популярного в її час фасону. Сінді вбралася в сукню-сорочку з доволі великим вирізом, проте в іншому вбрання було дуже стриманим та елегантним, а її поділ був на рівні трохи нижче колін. Після цього вона взула трохи запилені через тривале перебування в шафі, проте майже неношені кремові матерчаті туфлі.

Сінді підійшла до тумбочки біля ліжка і дістала з нижньої шухляди ту саму скриньку з коштовностями. Спочатку Сінді не планувала вбиратися в них, проте поглянувши в зеркало, вона усвідомила, що без своїх парадних прикрас її зовнішній вигляд буде зовсім невиразний і бляклий. Після чого вона нанесла помірний вечірній макіяж, підправивши брови та підфарбувавши губи.

Всі ці прикраси і макіяж меркли на тлі старого, дряблого і зморшкуватого обличчя. Однак незабаром її роки розчиняться назавжди, а молодість і свіжість стануть вічними.

Закінчивши всі приготування, вона знову сіла чекати. Ось на годиннику вже пробила шоста година, але через високу хмарність на вулиці панувала густа і непроглядна темрява, тільки в небі над горизонтом проглядалася тонка щілина жовтогарячого осіннього неба. Вона не стала вмикати світло або запалювати свічки, Сінді дозволила поглинути себе темряві разом з усіма іншими спорожнілими будівлями, спорудами, рослинами, камінням, птахами і звірями Делшера. Вона трохи хихикнула, подумавши про те, що якби сьогодні вночі розпочалася війна і бомбардувальники вирішили пролетіти над округом Кастл, Делшер напевно б залишився єдиним уцілілим містечком завдяки своєму бездоганному світломаскуванню.

Пошаривши навпомацки в темряві, вона відшукала стілець і поставила його біля вікна, для того щоб сісти на нього та мати змогу оглядати задній двір. Згодом очі жінки адаптувалися до низького рівня освітлення, і навіть у густій, непроглядній темряві вона могла розрізнити, нехай і нечіткі, але все ж контури предметів.

Її увагу привернув присадок. Без неї, скоріш за все, більше ніхто не наглядатиме за цими квітами. Їм, напевно, вдасться ще якось пережити цю зиму, проте навесні вже ніхто не прибиратиме бур'яни, не поливатиме ехінацеї, багатолисники, календули, не удобрюватиме та не видалятиме зів'ялі суцвіття.

Невдовзі вона відвела погляд від квітів і подивилася вдалечінь, туди, де мала б знаходитися лінія горизонту. Будинок Сінді Перрон знаходився на околиці Делшера, тож кінцева межа її заднього двору зливалася вдалині з горизонтом. Її двір зливався з безкрайніми преріями та полями Айови. За багато років життя вона так і не дізналася, де була його межа, оскільки поля в навколо Делшера були закинутими та безхазяйними.

Вона не раз розмірковувала над тим, що буде з її будинком. Напевно, в ньому вже ніхто і ніколи не буде повноцінно жити, на нього чекає така ж доля, яка спіткала більшість інших будинків у Делшері. Ванесса та Еві найімовірніше ще будуть приїжджати сюди періодично, однак, радше за все, через деякий час штат візьме під своє крило Делшер, закривши несанкціонований доступ до домівок. Вони організують охорону цих історичних пам'яток та відреставрують їх, але, очевидно, зі збереженням духу забутості і спустошення, тому майбутнє її володінь буде таким самим жалюгідним, як і інших будівель у цьому місті.

Вона сиділа біля вікна в очікуванні повністю одягнута і готова. У кімнаті порушувало тишу лише цокання годинника. Сінді вдивлялася в густу темряву, що панувала на її задньому дворі.

Він завжди з'являвся в одному й тому самому місці, приходив під вікно та дожидався її як порядний джентльмен, що очікує на свою даму. Їй було не звикати до такої церемонності. Найчастіше, ледь не кожного вечора, що вона ночувала вдома сама, Сінді наважувалася зустрітися з ним. Обов'язковою умовою для зустрічі було їхнє усамітнення, у домі не мало бути ще когось окрім неї. І в такі дні вона починала чекати. Для неї було б непосильним завданням порахувати кількість ось таких вечорів, коли вона сідала на стілець і виглядала у вікно, чекаючи на нього. Однак, у звичайні дні Сінді зазвичай не обтяжувала себе такими приготуваннями, оскільки знала, що її дівоча краса компенсує будь-які вади в одязі. Але цей день був по-справжньому особливим, адже в сьогоднішньому вбранні вона покине цей земний світ і проведе залишок у вічності, тому брати з собою варто було лише найкраще.

Секундна стрілка годинника цокала раз за разом, іноді Сінді відраховувала секунди, потім ділила їх на хвилини і таким чином обчислювала час, проведений у темряві, проте здебільшого під час очікування вона думала лише про нього і про їхню майбутню зустріч. Він наперед знав, коли йому слід прийти, а коли ні. Він завжди був поруч біля неї, навіть не зважаючи на те, що Сінді не завжди мала змогу його помітити. Навіть сьогодні він давав про себе знати бідоласі журналістові, кілька разів поглузувавши над ним. Сінді припускала, що він, напевно, навіть приревнував цього Раяна Дізза до неї і через це бажав, щоб журналіст набив собі гулю через той шланг. Ще вдень Сінді вирішила, що сьогодні відчитає його за ці витівки і непорядні манери.

Вона довго вдивлялася в темряву і нарешті помітила слабке біле світіння приблизно на середині двору. Сінді не поспішала підніматися й виходити назовні. Їй слід було зачекати, доки він повністю не матеріалізується й не набуде завершеної форми, оскільки переривати цей процес було не можна, так само як і заважати йому. Сінді щоразу немов уперше захоплювалася спостереженням за цим процесом. Бліде світіння потроху ставало дедалі світлішим і яскравішим, одночасно з цим витягуючись по вертикалі приблизно на шість футів у висоту. Вона ще ні разу не пропускала можливості помилувалася цим незвичним видовищем, бо воно вражало її кожного разу. Сінді не знала достеменно, яким чином йому вдавалося матеріалізовуватися в цьому світі. Чи було біле світіння якимось порталом між світами, з якого він з'являвся, чи він завжди жив у цьому світі, проте просто перебував у невидимій формі, а зараз вже міняв її на видиму — Сінді не знала цього точно.

Коли за кілька хвилин у білому світінні почала вимальовуватися людська фігура, вона нарешті встала зі стільця і повільно попрямувала до виходу зі спальні. Вона добре пам'ятала ту ніч, коли він з'явився до неї вперше, для того щоб познайомитися і представитися їй. З самого першого дня їхньої зустрічі вона не боялася його. Він прийшов до неї прямо в спальню — широкоплечий, усміхнений і вкрай привабливий чоловік. Його краса і витончені риси обличчя, немов зняті з портеру, намальованого самою Афродітою — богинею краси та любові, вразили та зачарували її з першого погляду.

Він виглядав як фантом, був наче привид. Його тіло випромінювало бліде світіння і було майже прозорим.

Після стількох років життя в Делшері, Сінді добре знала, що в цьому місті можна було очікувати чого завгодно. Він прийшов до неї і сів прямо на ліжко, його жилисте і м’язисте тіло обтягувала картата сорочка, ноги у нього були одягнуті в робочі штани на підтяжках, а взутий він був у важкі гумові чоботи. Цей фантом був схожий на фермера або на лісоруба, простіше кажучи, на простого робітника з цих країв, який, скоріш за все, помер давним-давно, і тепер його душа блукала цим містом, шукаючи спокою й умиротворення. Сінді не злякалася і не втікла від нього. Спочатку вона була впевнена в тому, що поява цього чоловіка була лише сном і він назавжди залишиться лише плодом фантазії, який житиме тільки в її мріях. Однак незабаром він з'явився знову, і друга його поява вже трохи збентежила її, проте Сінді не була проти, щоб це загадкове нічне створіння й надалі з'являлося до неї, адже лише з ним вона почувалася настільки живою, щасливою і безтурботною, якою ніколи не почувалася вдень, занурена в карусель сірих буднів.

Сінді пройшла до сходів і почала спускатися на низ.

Вона ступала вниз вкритими килимом сходами, в той час коли поділ сукні легко лоскотав її ікри. Вона не пам'ятала, коли востаннє одягала цю сукню. Оскільки плаття було літнім, по її шкірі періодично пробігли мурашки від холоду. Сінді розуміла, що зараз вона востаннє проходить цими сходами, востаннє була у своїй спальні, а незабаром і востаннє побуває у вітальні будинку, після чого назавжди вийде з нього й більше не повертатиметься.

Вона не відривала ліву долоню від поручнів, повільно проводячи по них рукою по мірі спускання вниз. Іншою рукою вона трималася за стіну, обклеєну шпалерами. Сінді хотіла востаннє відчути їхню поверхню на дотик. Вона тільки зараз помітила, наскільки вони були м'якими, можна було сказати, навіть оксамитовими, жінка виразно відчувала на дотик контури фігур витиснених квітів із завиточками на поверхні. Нехай в її будинку і панувала непроглядна темрява, їй якимось чином вдавалося розрізняти контури сходинок і, повільно переступаючи, просуватися вниз. Незабаром нога Сінді торкнулася підлоги першого поверху.

Вона звернула за ріг, пройшла в невеличкий коридорчик і попрямувала до дверей, що виходили за задній ґанок, тепер уже шлях їй висвітлювала фігура, світло від якої проникало в коридор через скління в дверях.

Їй було холодно і щойно вона вийде на вулицю, зябке тремтіння ще сильніше проб'є її тіло, однак триватиме це недовго, тому вона без вагань відчинила двері на задній двір і вийшла на вулицю, даючи можливість холодному осінньому вітру обволокти її тіло.

Тепер вона побачила його в остаточній, фінальній формі. На середині її подвір'я стояла чоловіча постать, той самий статний, сильний і вродливий чоловік, який чарував її своїм теплом і красою. Вона підійшла до нього майже впритул і знову подивилася на свої руки. Від в'ялості та зморшок не залишилося й сліду, тепер вони були такими ж шовковистими, м'якими й ніжними, як і сорок років тому. Їхні погляди зустрілися, вони обмінялися посмішками і міцно обійнялися. Вона відчула сильний приплив тепла. Він завжди був тут заради неї, проти волі лякаючи наслідками своєї присутності мешканців Делшера, але залишався він тут тільки для того, щоб дочекатися цього моменту.

Вона була його спокоєм, без якого він не міг покинути цей світ і існував тут далі, живучи в болісних поневіряннях. Тепер же вони були разом. Без страху готові відійти у вічність.

27.12.2019