Тюльпану любо

Ласки шукати в сонця.

Пелюсток ніжних

Ледь торкнуся губами

Для мене, прошу, відкрийсь!

Мене звали Сашком. Точніше, тільки один звав так. А ще Саньком, Алексом, офіційно ж – Олександром. Останнього разу, коли це лунало звично, нормально й не піднімало в мені протесту, було восьмого липня два роки тому. Дивно, що той останній день я пам’ятаю так погано, фраґментами, а часом плутаю і сумніваюсь – що було реальністю, що фантазією. Симбіоз, певніше.

Зранку, і це точно, мене розбудив дзвінок, телефонувала твоя мама. Я, пам’ятаю, здивувався – звідки в неї мій номер? Вона не говорила багато, тільки, що ти загинув, що тіло вже привезли і що завтра ховатимуть. А ще – щоб я не приходив. Не пам’ятаю, аби щось відповідав. Здається, вона навіть перепитувала, чи я слухаю. Сказала все дуже-дуже швидко, на одному видиху. Чулося, якщо вона вдихне, то говорити вже не зможе. Я натис відбій.

А ще вона згадувала про твого батька. Мовляв, затявся він і торочить увесь час: коли б не я, ти б не покинув Іру, й тепер він міг би мати онука, а не ніколи… Хоча, здається, ось це вона казала вже під під’їздом, коли я сидів там на лавці, не наважуючись піднятися до вашої квартири, або ні, мабуть, вже після того, як спустився.

Спочатку я просто сидів і думав: якби ти, ідіоте, їм не розповів, зараз я міг би спокійно побачити тебе як твій колишній однокласник.

А потім вони всі проходили повз мене: Сергій, Іра, Катя, Володя, Павлусь… Майже весь наш 11-А. Сказали «пішли разом», вони не знали, і я пішов. Та хіба я хотів? Просто вони сказали «ходім», і я послухався.

Як повівся твій батько? Пам’ятаю, він вдарив мене, пам’ятаю, він зробив вигляд, ніби не бачить мене, ще пам’ятаю, підійшов і тихенько сказав, аби через секунду мого духу не було поряд з його сином. От зовсім не знаю, що з цього сталося насправді, але розумію – все разом.

Дівчата плакали, а ще підходили й цілували, це називається прощались. Хлопці теж, не всі, щоправда. Мабуть, і я міг би, але ж ніколи не цілував тебе першим. Хай так і залишиться.

А все-таки цікаво, що ти їм сказав, навіть не що, а як? Цікаво… Хоч я категорично відмовився йти з тобою. Невже сказав батькам навіть ту дурню, що хочеш одружитися зі мною? Хіба можна це сприймати інакше, ніж як недолугий жарт?

Мене завжди найбільше дратувало в тобі те, що ти забагато балакаєш. Особливо ж, коли говориш про те, про що я не вмію. Наприклад про секс. «Тобі подобається так? А як краще, так чи так? А зроби ще ось так…»

Зараза, наче ми картину олією разом пишемо, а не трахаємося найнеприроднішим чином.

Зрештою, про що ж іще ти міг говорити? Між нами від самого початку до самого кінця, усі ті кілька місяців, був лишень секс. Ти сам казав, що це класно, коли все просто, чесно, відверто. І я був абсолютно, стовідсотково згоден.

У тебе з’явився шрам. Від куточка ока до куточка губ. Радше це ще не шрам, просто зашита рана. І лишилась посмішка, наче ти щось знав, якийсь секрет. Дивно якось.

Звісно, я не розпитував, та й яке це мало значення – як. Але всі говорили про це. Одні й ті самі слова перелітали від гурту до гурту, мінялися тільки інтонації. Про те, що ти через півроку строкової підписав контракт і попросився на передову, говорили здивовано, говорили з повагою, говорили ніяково. Як і про те, що туди ти так і не доїхав. Обстріл дороги, і ти єдиний важкопоранений. Через три дні помер у лікарні, так і не прийшовши до тями після операції. Дивно, зовсім не схоже на тебе. Що захочеш повоювати, важко було не здогадатися, але що тобі цього не вдалося – не вірю. Твої бажання завжди збувалися. Всі дитячі бажання, сам казав про це.

Наступних днів усе помалу, якось непомітно змінювалося.

– Гей, Алексе, що за посмішка ідіотська! Зовсім не з тої опери! Зберися!

Я що, посміхався? Знову згадую, ні, проживаю тебе.

З усіх тварин я найбільше схожий на хамелеона. Варто подивитися який небудь класний фільм і я починаю копіювати героя – манеру говорити, рухатися, навіть думати. Не знаю, чи достатньо цього, аби стати актором. Гадаю, до театрального мене взяли, швидше, за напрацьований артистизм, бо ж усе своє свідоме життя танцюю. Мамина мрія, балет, не втілилась у реальність через брак зросту, принаймні, так сказали, коли я після дев’ятого класу вступав до хореографічного. Чи буду актором, не знаю, мені потрібен зразок, сам я здатен лиш копіювати.

Але й згадую я зовсім не спеціально, тобто без жодного вольового зусилля. Просто, хоп, і раптом знову чую тебе:

– Слухай, я перший раз ось так із хлопцем, а ти?

А що я? Я давно про себе все зрозумів: що дівчата, аж ніяк не хвилюють, але й типи на зразок того хореографа, що якось затис мене в кутку після репетиції, просто лякають. Ледве втік тоді. А з тобою все легко. Ти дитина, що пізнає світ, тобі все просто, все захопливо.

– Перший, – відповів я.

– А з дівчатами тобі як?

Мабуть, це соромно, що за мої майже дев’ятнадцять ще нічого не було. Може, збрехати? Не встиг…

– Що, нікого не було? – ти нахилився такий зацікавлений… – Ну хоч цілувався?

Оце вже повна лажа! Треба збрехати, зрештою, були ж нагоди…

Але тоді ти вперше поцілував мене.

Я думав, на цьому все. Але через день ти подзвонив і після звичайного «привіт», одразу – «давай іще раз, ти ж не проти?»

– Ні. – Зрештою, я дійсно не проти бути частинкою світу, яку ти вирішив дослідити.

Але я сподівався, що ти хоч би пива знову притягнеш… Перший раз був, коли ми добряче набралися на зустрічі однокласників, а потім поверталися, нам по дорозі, живемо неподалік. Ти весь час торочив про Ірку, мовляв, зараза, крутнула хвостом і чекає, що ти за нею побіжиш. «Хай почекає!» – вигукував.

Взяли тоді ще пива й зайшли до мене – мати була у відпустці, поїхала з подругою до Туреччини. Я все слухав про Ірку і вже подумував, як би тебе делікатно виставити, коли раптом:

– Але трахатись охота! А тобі?

Отакої, а ми ж ніколи й друзями в школі не були…

Почали руками. І ця твоя нестерпна балаканина, через яку я тоді пошкодував, що не народився глухим.

– А в рот узяти можеш? А то Ірку поки допросишся! Я міг би… – І ти зробив.

Я гадав, тобі абсолютно байдуже, з ким. Просто така собі переросла гіперсексуальна дитина. Точно – дитина! Чого тільки варте це захоплення «реконструкцією історії», а насправді просто вимахування іграшковими мечами й усі ці косплейні ігрища у давніх вікінгів. Дитина, хоч і на півроку за мене старша… А тоді той поцілунок.

Потім ти завжди цілував мене так. Завжди після й ніколи до чи під час. По-дорослому, із вдячністю.

Після другого був і третій, і ще. А потім ти знову здивував мене по-справжньому. Якось само собою вичерпався мануально-оральний період, і я не мав сумнівів, хто буде знизу. А ти сказав: «Я хочу, щоб і ти, щоб усе було однаково.»

Але мені все одно хочеться бути глухим, особливо ж, коли ти починаєш порівнювати. То з Іркою, то з якоюсь Настею, про яку нічого не відаю. Хай ці ідіотські порівняння й на мою користь. Я ж бо й так знаю, що тобі подобається просто секс, без усяких зобов’язань. До речі, мені також. Я ж не цікавлюся, кому належать твої вечори, до мене ти приходиш тільки вдень, коли мати на роботі. І про те, що ти порвав з Ірою, я дізнався тільки тієї останньої зустрічі, коли ми посварилися через оте «розкажу батькам». Навіщо ось так ти все зіпсував перед самим своїм від’їздом? Ніяких слів ні про які почуття не було навіть під час тієї останньої розмови. Лишень ідіотські заяви чи жарти про одруження.

Постійне прокручування, переживання одного й того самого виснажує. Я вирішив записати все, щоб звільнитися. Проте, скажу наперед, нічого цим не досяг. Де тепер ті записи? Я хотів їх знищити і не знайшов. Сподіваюся, цього ніхто не прочитає, бо то була суцільна детальна порнографія.

Знайомі хлопці збирали гурт, запросили й мене, казали, що будемо класно заробляти на підтанцьовках. Пам’ятаю, хтось вигукнув:

– Треба взяти сценічні імена, щось круте!

– Як тобі – Косар? – спитав я.

– Косар? Ні, додай іще букву «р», хай буде Корсар, цілком підходяще! А може, назвемося «Корсари»?! Звучить, га?

– Я подумаю, – відповів я.

– Давай, думай, тільки недовго!

Я що, думав? Не пам’ятаю. І до чого я, скажіть, будь-ласка, додумався, якщо опинився тут. Це РАГС.

– Я хочу поміняти прізвище.

Ось тобі й одруження. Косар – це твоє прізвище. Я заповнив папери.

– Ви що, й ім’я змінюєте? – спитала жінка-реєстратор, переглядаючи мою анкету.

Я зазирнув до неї. Точно, я написав «Андрій», це твоє ім’я.

– Хай так.

І все прояснилося, все стало зрозуміло, перестало прокручуватися на місці й рушило далі. Просто я хотів, щоб ти жив.

– Ви, мабуть, батька знайшли? – швидше стверджуючи, ніж питаючи, вимовила тоді та жінка.

Її співчутливе розуміння було мені смішним, але не загадковим. У моєму свідоцтві про народження на цьому місці прочерк, а по-батькові мав від діда.

Згодом я довго розглядав свій новий паспорт. Андрій Данилович Косар – все, як у тебе, тільки ти став на півроку молодшим. І це також правильно, ми переграємо ці півроку! Коротка стрижка замість хвоста, той перший усвідомлений крок, вдалася. Я бачу схожість, але не тотожність. Усе ж півроку не закреслити, в очах зникла безтурботна легкість, ти став серйознішим, але ще крапельку пручаєшся цьому. Тримайся.

Наступний вчинок важко назвати по-справжньому свідомим. Він здійснювався маленькими етапами, з кришталевою прозорістю біжучого моменту й туманністю наступного.

Я купив горілки, потім зайшов до аптеки й купив знеболювального. Вдома спочатку випив кілька чарок, тоді, повагавшись, проковтнув ще й пігулку. Пішов у ванну й молотком розбив скляні дверцята душової кабіни. Взяв одну зі скалок, підійшов до дзеркала й провів по щоці. Результат виявився жалюгідним, від такої подряпини ні шраму, ні сліду не залишиться. Найважче було почати знову. Мене трусило, геть усе перемастив кров’ю. Шкода, що не купив замість знеболювального заспокійливе, бо ніякого особливого болю й не відчував. Довелося повертатися на кухню й пити ще горілку. Тоді став знову перед дзеркалом і прикрив праве око лівою рукою. Вона була холодна, а ще й геть біла із синіми нігтями. Жалюгідно. Я розсердився й нарешті зробив, як слід. І ока не пошкодив. Для мами все виглядало правдоподібно – я просто послизнувся в душі.

До моменту, коли зняли шви, перетворення завершилось. Я більше не міг танцювати, бо Андрій не вмів. Я перестав відчувати музику, це сталося само по собі, без жодного вольового втручання. На мене сердились, і я старався, але нічого не виходило. В Андрія жодних акторських здібностей, тож довелося відрахуватися з театрального. Природність цих змін мене тішила. Це означало, що ти живеш, стаєш сильнішим. Шкода маму, коли дізналася про новий паспорт, про університет, три дні плакала.

Новий Андрій не має усіх спогадів, але ж трапляється в людей амнезія. Вони починають життя з чистого аркуша, але живуть! І це головне.

Я почитав про шизофренію, але ні, це не мій випадок. Просто ти потрібен мені більше, ніж я сам.

Сашко з часом не зник, він має свій куточок у мозку і спостерігає. Дещо навіть контролює. Ревнивий, зараза, бо я звертаю увагу тільки на дівчат. Мабуть, хоче залишитися в мене єдиним хлопцем. Я посміхаюсь, я йому це вибачаю.

Спокійно дочекався призову. Завжди ж казав, що хочу спершу відслужити, а тоді життя саме підкаже, що далі. Через півроку, як і раніше, попросився на передову. Всякого було, але смерті, вочевидь, не цікавий той, з ким вона вже зустрічалась. От і добре, я ж бо точно не збираюсь їй нав’язуватися.

Найголовніше, що сталося, я зустрів Лесю. Вони приїздили до нас із концертом, а ввечері влаштували танці. Вона сказала: «Ти гарно рухаєшся. Вчився колись танцювати?» Я відповів: «Друг навчив.» Дійсно, а чому б і не повчитися?

Але для того, щоб розмовляти без слів, не треба довго вчитися. Я хотів усього й відразу, і вона не відмовила. Тоді ж зрозумів, чим вона відрізняється від Ірки. Леся така ж, як і я, нічого не планує, нічого не загадує наперед. Відкрита всім вітрам, а я в неї був першим. Ми листувалися щодня. Коли ж вона написала, що вагітна й хоче дитину, я одразу відповів, що хочу і її, і дитину. Коли приїхав у відпустку, ми розписалися. Я у захваті! Навіть Сашко, хоч і був щирим, але все ж закритим та закомплексованим. Навіть із собою він не був такий відвертий, як Леся зі мною. Та головне, що йому вона теж подобається, і любимо ми її обидва.

Тієї відпустки я цього уник, але коли матиму довшу, після народження дитини, з усією очевидністю зріла подорож до моєї мами.

Передчуття – річ і корисна, й безглузда водночас. Ми все одно робимо те, що повинні. Але, завдяки передчуттю, я все ж підготувався.

Мама була щаслива, мабуть, як ніколи за ці останні два роки. Малий, на диво спокійний та серйозний тримісячний хлопчак, тримав у кулаці її пальця й кривив рота у посмішці. Поряд Леся, яку неможливо не полюбити. Мамі було майже байдуже, як мене називати. Хоча здебільшого вона все ж вибирала нейтральну форму – «сину». Але те, що мало статися, сталося в супермаркеті. Ми вийшли з Лесею прогулятися й зайшли за покупками. Назустріч із металевим візочком рухалась Катя Остапенко. Я розвернувся до полиць, але все одно почув у спину:

– Саша!? Сань, це ти?!

Я мовчки повернувся. А вона все не вгавала.

– Санько, не може бути! Ти так змінився!

А тут і підійшла з пляшкою олії Леся.

– Вибачте, – сказала вона, – ви помилилися, мого чоловіка звати Андрій, – та ще й додала прізвище, – Косар.

Катиній реакції позаздрили б усі актриси мелодраматичних серіалів. Вона зробила великі-превеликі очі й картинно затулила руками рота, а якби її сумка не стояла у візку, то обов’язково впала б на підлогу.

Я обійняв Лесю за плечі й без покупок вивів із крамниці. Вона відчувала – щось відбувається, але покищо нічого не питала. Вдома дав їй свою, коротенько записану, історію. Так я підготувався – виклав минуле на папері, бо хоч і не такий закритий, як Сашко, але досі не все можу сказати вголос.

Ці нещасні п’ятнадцять хвилин, поки вона читала, ледь не стали фатальними.

Не я, а Сашко знав, що таке втрата. Його страх, сум і біль не піддавались контролю, я тонув у них. Заспокоював його, як міг, але ці почуття були надто сильні й перемагали мене. Головний страх – розуміння того, що означало б його повернення тепер. Не тільки ще раз втратити мене, а ще й Лесю, сина. Я знав, що він цього не витримає. Міцно обіймав і заколисував, умовляв і просив лишитися теплим, коханим, любленим всередині мене. «Буде так, як скаже вона.» Ця думка принесла йому полегшення й дозволила мені втриматись. У ті хвилини ми були як ніколи рівні, ми тримались за руки.

Лишалося тільки сидіти, чекати й гадати про одне-єдине – як вона мене назве?

– Андрій, – сказала Леся, коли зайшла до кімнати.

Може, просто звичка? – подумав я, тамуючи радість.

– Андрію, – повторила вона, – виходить, він віддав тобі своє життя?

– Ну не зовсім, – промовив я, – просто поділився. Щоб усе було однаково.

А вранці нас розбудив дзвінок у двері. Я відчинив. То була Андрієва мама. Вона дивилась на мене, як на схибленого, як на шизофреніка, та божевілля світилося радше в її очах. Я так і не дізнаюся, мабуть, що вона хотіла мені сказати, бо в коридор вийшла Леся із сином на руках. І далі вона дивилась тільки на малого.

– Як його звати? – спитала дуже тихо.

Я розкрив рота, щоб відповісти, але Леся випередила мене.

– Сина зватимуть Сашко. Андрій його колись любив.