Розкидано тих див у світі, немов у лузі квіточок. А здалеку на луг той кинеш оком, ледь спину розігнувши, – зелений він та й годі, паша для корів. То як дівчата ним пройдуть, вінків собі наплетуть, тоді й найстаріші голови за ними повертаються, губами пошамкають і скажуть: «Ще є краса на світі, є, та хіба ж така ото, як у наші часи…» А дівчата щебечуть, сміються, їхні бо часи найкращі.

Та не сахайтеся, дівчата, якщо перестріне вас баба одна дивна. Сиве, аж прозоре її волосся, й сама суха, мов тріска, та рухається так спритно й зграбно, наче молодиця якась. На вас, дівчата, вона уваги не зверне, в обличчя не зазирне, тільки до вінків ваших приглядатиметься пильно, може, й руки до них тягтиме. Та ви не бійтеся її, не сахайтесь, не кажіть слова лихого, не ображайте. А дайте їй віночка чи, може, квітковий букет, бо шукає вона одну квітку, що в руки їй ніяк не дається.

Сяде баба тоді край дороги й перебиратиме ті квіти довго-довго. Яку саме квітку шукає, нікому не відомо, бо тільки вона її бачила, лишень помітити можна, що до біленьких найпильніше придивляється. Тож, певне, білою була та квітка, що колись сама до рук просилася… А тепер, тепер шукати їй ту квітку довіку, і вік той все ніяк не скінчиться. І, схоже, блукатиме вона світом повік, бо затята дуже. Така вже вродилася.

Була вона молодою за таких часів давніх, що й означити тепер їх важко, проте уявити легко. Й тоді люди кохали, родинами жили, дітей викохували. Красунею вона була славною, це й тепер з її обличчя зморшкуватого видко. Й нареченого мала гідного, та не судилося їм побратися. Війна прийшла, хлопців багатьох забрала, декого повернула, та не її судженого. Так само, як інші дівчата й молодиці, вона плакала, точнісінько так побивалася, та не втішилася, як вони згодом. Час ішов, хлопці до неї сваталися, та всім відмовляла. Роки минали, чоловіки самотні й заможні шукали її прихильности, але час лишень марно гаяли. Залишили її, зрештою, люди у спокої, поважаючи таку відданість, і поміж себе «вдовою невінчаною» або «білою вдовою» називали.

Та знову на язики всім ім’я її впало, коли знайшлася у вдови невідомо звідкіля дитинка. Її власна, не підкинута, бо гордовито походжала жінка з круглим черевом, голови не опускаючи, і привела у світ дівчинку з білим, як молоко, волоссям, і краси такої ніжної та витонченої, що люди лишень головами хитали та в диво вірили.

Тихо й відлюдно жили мати з донькою та до людей були приязні, і люди їх не займали. Дванадцять років так, як на крилах янгольських, пролетіло, і вдалися ці роки на диво врожайними, для всіх спокійними, а діти тоді народжувалися здорові й гарні, мов писанки.

Коли ж це тринадцята від народження дитини вдовиної зима минати відмовилася. Вже вербам цвісти час, а хуртовини й морози все не вщухають, і не думають завірюхи кляті на північ повертатися. Тоді й захворіла біла вдова тяжко. Кого тільки донька до неї не гукала: старі баби та знахарки й ворожки – всі зілля вони на ній перепробували, всі замовляння свої промовили, але ніщо не годне було помогти. Хвора вже без пам’яті лежала, коли одна найстаріша відунка давній переказ згадала, про діву, що в скелях живе, оповідь.

Зустрічали колись люди поміж скель, що над в’юнкою річкою стримлять, істоту нелюдську. Дівою мінливою її прозвали. Кому щастило побачити її, могла вона дати ліки, що від будь-якої хвороби рятували й від самої смерти навіть. Переповіла відунка дівчинці те, що її прабаба замолоду чула. Жінка, у якої дитина в гарячці лежала, пішла ту діву шукати. Блукала нестямно тиждень, може, та повернулася радісна, а в дворі побачила, як її чоловік труну майструє, бо померла дитинка, доки далеко жінка мандрувала. Проте не розгубилася бідака, і що принесла, до ротика мертвого дитяти вклала. І прокинулося те маля таке веселе й дуже, наче не смертним сном спало, а спокійним та цілющим.

Та, по тому випадкові, хто б за якої нагоди не шукав тої діви, нікому не таланило.

Хитала головою стара відунка, не радила, ой не радила вона дівчинці у хурделицю та завірюху страшну до тих скель скрижанілих дертися, примарної надії шукати. Але в тої немов крила виросли. Хіба втримаєш? Підійшла вона лишень до матері, пригорнулася, ковдрою тепліше вкрити хотіла, аж та, безтямна, її за руку вхопила, і хоч очей не розкриває, а сльози з них струмками течуть, і губи пошерхлі шепочуть: «Не йди, моя доню, не йди». Та й це не спинило дівчинку. Вкрила матір, поцілувала, двері за собою причинила й рушила крізь негоду.

Собакою скаженим кинувся на неї вітер, мороз руки й ноги викручував, та чим далі вона рухалася, тим дужчу силу в собі відчувала, скоро й мороз із вітром слабкими проти неї стали. Як до річки зі скелястими берегами вийшла, заскавулів вітер побитим щеням та й затих зовсім. Шлях поміж засніженого каміння протанув, і сам під ноги кинувся. Й привела стежка-доріжка нетоптана до розколини глибокої та вузької.

Не було в дівочому серці ні краплі страху, ні крихти сумніву, й рушила вона сміливо в темряву. Недовго мандрувала, як стіни розступилися, й опинилася вона у світлій залі без стелі. Скільки око сягало, стриміли вгору стіни з гладкого сірого каменю й тонули у височині в перлистому тумані-мареві. А посеред зали чекала на неї не жінка й не дівчина – діва, інакше й не скажеш, висока й тонка не по-людськи. Шкіра її, чи то біла, чи прозора, мінилася ніжними барвами, наче просвічували зсередини бірюзові, аметистові, бурштинові спалахи. Й огортало всю її постать хмарою біле, мов молоко, волосся. Усміхнулася мінлива діва лагідно, й руку простягнула.

— Знаю, що ти шукаєш, — сказала просто й приязно.

Дівчинка не здивувалася, долоні їй подала, чекала, що покладе діва до них ліки омріяні, але та тільки торкнулася лагідно і взяла її руки у свої.

– Не потрібні ліки твоїй матері. Наша зустріч – єдині ліки й порятунок для неї та світу вашого.

Невимовне тепло та спокій дарували ті руки, тож наважилася дівчинка до очей діви зазирнути, й побачила там правду. Правду слів, вимовлених дівою.

– Тринадцять років тому дала я твоїй матері зернятко від серця свого, з’ївши яке, могла вона матір’ю стати, чоловіка не знаючи. Лише так – у людському лоні, може продовжувати себе наш рід. Ти моє дитя, і знала мати твоя, що доведеться віддавати. Найбільший термін дала я їй, жаліючи, а довше не може витримувати дітей наших людський світ. Та вирішила вона порушити обіцянку…

Завмерло в дівчинки серце, й стисла вона руки діви мінливої.

– Не бійся, – обійняла її та, – не ображаюсь я на неї. Знаємо ми про цю слабкість роду людського. Не вміють люди віддавати й прощатися легко. Не вміщається покищо в людському серці вся повнота світу.

Нахилилася діва й поцілувала дівчинку в чоло. Дивовижною легкістю сповнилося вмить усе її тіло, переливами внутрішнього сяйва засвітилися руки. Та все ж холодна скалочка лишилася в серці, бо довго прожила ця дівчинка серед людей.

Підняла вона на діву очі, сповнені болю людського, й запитала:

– Хіба на світі є любов без страху втрати?

– Ці почуття правдиво несумісні, то тільки люди поєднати їх змогли.

– Проте цей страх дає і сили неймовірні.

– То тимчасові сили, люба, й руйнівні.

– А що ж вони руйнують?

– Саме життя, саму любов. Страх втрати й матері твоїй життя зламав, бо не дозволив знову покохати.

– Та я ж уб’ю її, коли піду з тобою?

– Напевне так, якщо не допоможеш страх той подолати. Він тим жахливий, що вбиває душу.

Заплющила тоді дівчинка очі й побачила свою матір. Як прокидається вона в ліжку й обводить очима нестямними порожню хату, не помічає й відунки старої, що в кутку заснула, і як була, в одній сорочці за двері кидається.

Почала тоді дівчинка співати ніжно у своєму серці. Для матері й для всього світу. І танула від цього співу гостра скалочка в її серці.

Та біжить її мати, нічого навколо не помічаючи, не бачать очі її, як тане сніг, як земля прокидається, як ніжно торкаються її щік вербові котики. Падає вона й піднімається, сорочка вже з білої чорною стала. Все ближче вдова до скелястих берегів, ось уже й біля самої розколини впала.

Притисла тоді дівчинка руки до серця, а потім землі торкнулася. Й виросла перед матір’ю біла квітка. Розгорнула пелюстки, немов обійняти хотіла, серце всього світу для неї відкриваючи. Зрозуміла та, що це прощання дончине, руки простягнула, та не до квітки… Очі тими руками закрила й до печери кинулася.

Довго-довго розпачливі поклики її від порожніх сірих стін відлунювали…

Коли ж винесли її ноги знову до сонця, не впізнала вона ущелини. Вся земля рясними різнобарвними квітами вкрилася. Кинулася шукати дарунок дончин, та як серед моря краплину знайдеш…

Та не втрачає вона надії й досі, шукає повсюди білу квітку любови, що страху не знає. Шукає й завжди шукати буде, бо затята сильно.