Видалити публікацію?
Роман Тихий
2024-03-11 17:18:19
Про себе та Музу-пройдисвітку.
Думки вголос, Особисте
Я з Рівного, зовуть мене Володимир, мені вже 53. До 50 навіть уявити не міг, що буду колись писати історії - я ж точно не такий. Де я, а де Письменники! І не те щоб я був далекий від творчості - писав часом вірші (років з семи) і навіть пісні (в студентські роки). Але то таке - забавки - так кожен може. До речі, моє знайомство з музою було не те, щоб епічним, але досить бурним. Ця пройдисвітка без запрошення та попереджень прийшла вночі до хворобливого першокласника, відібрала сон і змусила написати "поему" з кількох частин на декілька десятків стовпчиків. Без будь-якої підготовки! А згодом, приблизно через місяць, коли у мене вже кілька зошитів було списано віршами, так само без попереджень та прощань кудись собі повіялась - років на вісім. Дуже непостіна особа, скажу вам. Та то все лірика... А от з прозою у мене відносини не заладились. Не подумайте поганого - читати я обожнював років з п'яти, як тільки зрозумів як це літери складаються в слова. Читав усе підряд - вивіски, етикетки, газети, книги, афіші,оголошення. У мене досі збереглась звичка читати всі вивіски, коли прогулююсь містом. А писати не любив - шкільні твори були справжнім випробуванням. Можливо тому, що треба було все писати правильно, висловлюючи наперед відому дуже правильну, але чужу думку. Я через це, при всій моїй любові до читання, так і не дочитав до кінця жодної книги зі шкільної програми (більшість із них навіть не відкривав) - не цікаво. То ж коли до мене вже майже п'ятдесятрічного, знову навідалась муза та ще й з ідеєю великого прозового твору - я був просто шокований. Ви певно адресою помилились - захищався - Я ж не письменник, це не моє, я ж серйозний чоловік. Та сперечатися з тією нічною фурією - марна справа. Не знаю де вона там всі ці роки літала, але приперлась цього разу із цілим багажем ідей, персонажів, сюжетних ліній та поворотів, різноманітних істот, чарівних локацій та ще безліччю всілякого блискучого дріб'язку. Словом, як завжди без попереджень та вибачень із усім своїм скарбом перебралась до мене жити, як ніби до себе. А я наївний, ще сподівався, що пройде місяць-другий і вона знову зірветься в свої безкінечні мандри. Та все марно. Десь за пів року я здався і сів писати свою першу книгу. І, знаєте, не таке то вже й неприємне заняття - писати прозу. От така історія.
3
169