Дитя вебпанку
2021-02-01 22:43:23
Тим, у кого було сумне дитинство, або звідки ростуть розлади харчової поведінки
Думки вголос, Різне, Особисте
(18+) Згадала тут своє трошки печальне дитинство і принесла вам шматочок. Імена змінені, образи взято з моєї пам'яті, яка не може згадати список в магазин, але пам'ятає те, що було років 15 тому.
Велика кімната, обклеєна дитячими малюнками. Стіни заставлені шафами з книжками та іграшками. Маленька я сиджу за одним із столів, зіставлених зигзагом. Досі пам'ятаю ці йобані столи. Зроблені з якихось спресованих обрізків деревини - можна побачити, якщо відколупати нігтем біле в крапку покриття. Цим я зараз і займаюся. На стиках якраз добре відривається.
Більше тут нікого. Марина Григорівна пішла балакати з іншою вихователькою, кинувши:
- Сиди-сиди, Лізок, сиди!
А куди я дінуся? Сиджу.
За спиною у мене спальня. Одногрупники вовтузяться, роблячи вигляд, що сплять. Нянечка вирішує кросворд. Іноді підходить перевірити, чи я ще не доїла. Коли виявляється, що ні, то в'їдливо каже:
- Може тебе в ясельки? Щоб з ложечки разом з усіма погодували?
І, не почувши відповіді, йде. Одного разу вона таки мене туди завела. Ніхто мене там не годував - просто показали, як експонат:
- Дивіться, дітки, яка велика ляля, а супа не їсть! Бачиш, Лізо, як ложками машуть? Бери з них приклад.
Я не брала. Не те, що не хотіла - просто не могла. Один раз я з'їла все. Дуже вже хотілося, щоб мене похвалили. Щоб розказали мамі, яка я молодець. Щоб не залишили сидіти до вечора над тарілкою, бо хто не поїв - той не спить і не гуляє. Перша ложка, друга. Слизька картопля в бульйоні, лук і ще якась зелень хрумтять на зубах. Розбухлий рис, теж слизький і ніякий на смак. Ковтай, ковтай. Рахую до трьох, перш ніж набрати ще ложку.
Один. Треба дати їжі спуститися до живота.
Два. Зменшимо вірогідність, що вона підійметься назад.
Три. І я не зблюю собі на коліна.
Зачерпую знову. Що більше набереш, то то менше залишиться. Виловлюю білий шматок яйця. І ще рис, осілий на дні тарілки. Якщо не жувати, а одразу ковтати, то виходить швидше. Трошки давишся, але нічого страшного. Зате нічого не хрускає на зубах.
Раз. Два. Три. Ще трохи.
- Ти диви, вона таки щось їсть! - Марина Григорівна задоволено плеснула долонями.
Та ви зараз всі охрінієте, ага. Не чекали, суки? Ось вона я. Відношу порожню тарілку разом з усіма. Тепер до шафки з намальованою квіточкою - перевзуватися і бігти на вулицю. З усіма. Як нормальна дитина.
Відчиняю шафу. Сашко покаже мені нову іграшку. У нього якраз сусідня шафка. Беру кросівки до рук. Нормальна. Я нормальна.
Повз нас проходить нянечка з величезною каструлею в руках - несе назад на кухню. До емальованих стінок поприлипав рис. Половник зі скреготом бовтається туди-сюди. На дні хлюпає мутний бульйон. Він зібрав осад з усієї каструлі на тридцятьох. Така от жижа лишається на дні тарілки, коли ти майже доїв. Тільки тут її десь літр чи два. Огидно.
Огидно-огидно-огидно.
Раптом помічаю, що у мене в роті досі цей вогкий присмак рису. Нянечка вже пройшла, але цього вистачило. У мене всередині зараз таке саме болото, як в тій каструлі. Мутний бульйон і рис. Забагато рису. Я замала, щоб втримати це всередині. Ком в горлі підіймається все вище. Треба встигнути прибрати кросівки. І відвернутися від Сашка.
- Диви, наригала тут! - на звуки моїх страждань підбігла Марина Григорівна.
До розводів на підлозі додалася калюжа з чогось... та знаю я, з чого. Краще не дивитимуся. Бігом до туалету - прополоскати рота.
Забігла. Рвонула до умивальника. Вода. Так значно легше.
В іншому куті вбиральні стоїть Тося і натягує штанці. Я навіть на кілька секунд повитріщалася і побачила, на що вона їх натягує. Але в чотири роки ніхто не їбе, що таке та ваша приватність. Тож я лишилася стояти.
- О, ти поїла вже? - спитала без неприязні, але недовірливо.
- Ага... - не питала ж вона, що сталося потім. Звісно, що поїла.
Тося вимила руки і пішла, а мені було соромно висунути носа за двері. Там прибиральниця з незадоволеним їблом відмиває підлогу від моєї нудоти. Їбло у неї завжди незадоволене, але зазвичай це просто через її хрінове життя, а тут з'явиться хтось, на кого це незадоволення можна спрямувати. Я не дала їй на це шансу. Звісно, в дитинстві я мислила трошки інакше і просто боялася виходити.
Що ж, скільки зможу - пересиджу тут. Пахне хлоркою і дешевим освіжувачем повітря. З вузьких вікон, які заповзли аж під стелю, падає сонячне світло. У променях кружляє пил. Я несвідомо проводжу рукою у повітрі, щоб він кружляв активніше і не розслаблявся.
Тихо. Ніхто не кричить. Було б у нас спокійне місце, окрім туалету - сиділа б там. Що ж, обирати не доводиться.
Підіймаю погляд на своє відображення у кривуватому дзеркалі над раковиною. Мені соромно-соромно-соромно. Згадую Тосю. Вона їла все, іноді навіть добавки просила. А що, якби я в дзеркалі бачила не себе, а її? Якби у мене був язик, як у неї, щоб можна було їсти все, що дають і не блювати від огиди?
Але ж якщо я не можу нічого із собою вдіяти, за що ж мене сварять?
Я замислилася. Може, Тосі теж не подобається ця їжа, але вона мужньо терпить? Не хоче ображати тих, хто готував і накривав на стіл. Не хоче, щоб мама її соромилася. Мабуть, Тося - хороша. А я - ні. У таких хороших мами й тата - така погана я. Картинка замилюється. Реву.
Не пам'ятаю, чим все скінчилося, але це неважливо. Важливо те, що після цього мене рвало після однієї-двох ложок страви, яка мені не сподобалася. Їсти я могла тільки дуже маленькими шматочками і з великими перервами, запиваючи водою. Тож щоденно я висиджувала годину-дві за столом. В соромі і ненависті до себе. До своїх смаків у їжі, до рота, до язика, до шлунку, який не міг спокійно прийняти цей довбаний рис, чи котлету, чи що ще нам давали. А в дитинстві години йдуть довго, страшенно довго.
І ось, я виросла. За тим столом в крапку я сиділа востаннє п'ятнадцять років тому. Мене вже ніхто не змусить сидіти над тарілкою, а якщо й спробує - сама його в ту тарілку головою і плюхну. Маленька я лишилася десь далеко-далеко. Я загнала її кудись подалі, щоб не мозолила очі, хоч і відчувала її присутність. Кожного разу, коли чула:
- Ага, цю ще спробуй нагодуй!
Або:
- Господи, чим ти чоловіка свого годувати будеш?
Тоді вона з'являлася і мене знову накривало це пекельне соромно-соромно-соромно. Неправильна. Вередлива. Не поважаю інших, бо не їм, що дають.
Стоп. А вони мене поважають?
Кожного разу, варто тільки відмовитись:
- Ох, ти просто цього не куштувала! Хоча б спробуй!
Подумки я повертаюся назад у часі, в той клятий дитсадок - даю пизди і нянечці, і Марині Григоріївні. Обіймаю маленьку себе і, можливо, трошечки вчу життю. Наприклад, що Марина Григорівна - всього лише стара блядь, яка ненавидить дітей і любить з них знущатися. Нянечка - менше зло і ненавидить їх трошки менше, але, як сказав класик - "шо те хуйня, шо це хуйня".
О, і найважливіше. Маленька Лізо, ти ні в чому не винна. За п'ятнадцять років ти навчишся відстоювати свої кордони і даватимеш пизди всім, хто тебе образить, сонечко. А поки що на тебе чекає школа, декілька кринжевих фотоальбомів, з десяток загонів, моральних травмочок та ще безліч гостинців від нашого прекрасного соціуму.
А поки що йобана каструля летить з вікна, феєрично розбризкуючи суп. Так його і не полюбила.
