Що ж, я давно не писала. І дуже шкода, бо це допомагає мені розплутувати деякі свої думки. Але я і навколо себе не люблю наводити лад, що вже казати про те, що всередині. Не знаю, з чого б такого почати. Я погано описую абстрактні роздуми. Постійно звертаю кудись не туди. Якщо почну, то ви заїбетеся читати, я не жартую. Тож розкажу про те, як я вирішила сьогодні відкрити нотатки і таки щось натикати перед сном. Давайте зробимо вигляд, що вам це цікаво, окей? Отже, я пішла на пошту. Ввечері, вже після заходу сонця. Була десь сьома, а я не звикла, щоб темніло так рано. Кинула роботу місяць тому, і зазвичай поверталася додому посеред дня після пар. Темрява просто не встигала впіймати мене поза межами моєї теплої квартирки. А всередині якось і не важливо, коли темніє. Рідко дивишся у вікно, коли навколо тебе купа блакитних екранів, родичів, які хочуть потереванити і взагалі домашка не роблена, час увіп'ятися очима у вислані викладачем файли. Ніколи тут на зорі заглядатися, знаєте. А тут я вийшла в ніч (у мене все, що після заходу сонця вже ніч, не докопуйтеся) вперше за місяць. Зірок я так і не побачила, все затягло хмарами. Небо було темно пурпурове, підсвічене вогнями міста. Це з того боку, де Дніпро. У нас добре видно різницю між небом над мегаполісом і селом. Селище якраз всілося між ними. Якщо ж розвернутися в бік села, що через поле від нас, то там небо темно синє, яким і повинне бути. Ну, може злегка підсвічене над трасою. Трошки темно синього лишилося у клапті чистого неба майже наді мною. Там пелену хмар продірявив місяць і містичненько так їх підсвічував. Це все дуже в тему мого настрою, скажу я вам. Все-таки жовтень. Скоро магазини повивішують вирізані з паперу гарбузики на честь свята, яке не має до українського контексту ніякого стосунку, але прекрасно продає. Дякуємо американським фільмам. Окей, окей, може я трошки передушнила. Але виправдаюся - я дякую без сарказму. Все-таки я теж виросла на цих самих фільмах. І я люблю влаштовувати собі восени марафон з відосиків про якусь потойбічну їбалу. Це налаштовує на якийсь містичний лад. Я от і сьогодні дивилася про легенду із кривавою графинею Баторі і Дракулу. Після цього виходиш на вулицю і почуваєшся трошки так жутінько, але не настільки, щоб це стало проблемою. Тобі жутінько, але понарошку, як в дитинстві. Ось так за три абзаци роздумів я дійшла до пошти. Перевірити посилку. Сплатити. Стоп, який пінкод? Так, там половина це рік, а половина час... Все, згадала. Не звертайте уваги, такі у мене асоціації. Сторонні не в'їдуть, а от я згадаю ці довбані цифри. Картка мамина. Іноді вона дає її, щоб я змоталася за продуктами чи купила їй щось. Колись я перестану в неї її брати і все їй куплю за свої. Взагалі, було б круто так робити і зараз: - Та не треба мам, в мене є. Я тобі все куплю. І я, з обличчям добитчиці приношу додому пакети з... Чим? Ну, чимось ахуєнно крутим, щоб мама потім хвалилася, розповідаючи про це подружкам, а тато глянув і мовчки мене заповажав. Кайф. Я крута, сильна і незалежна. Ще й батькам можу допомогти. Думаю і кінчаю. Метафорично, ви не подумайте нічого такого. Але це десь там, за горизонтом. А зараз мені дев'ятнадцять, я живу на утриманні батьків і можу забезпечити хіба що свої покатушки на маршрутці від універу і назад та піцу, розділену з подружками раз на пару тижнів. Ще й роботу кинула, ну просто позор сім'ї. Насправді це не так, але в часи, коли я втрачаю впевненість у собі, я думаю щось у такому ключі. Як от зараз. Стоп, а як від думок про небо над містом я перейшла до самоприниження, скажіть мені будь ласка? От як у мене це виходить? Ось я іду, думаю про щось відсторонене, що не викликає у мене бажання заховатися під стіл і ні з ким не спілкуватися. Все добре. А потім ооооодномоментно я щось у-с-в-і-д-о-м-л-ю-ю і просто не можу перестати усвідомлювати себе як нікчему. Як уві сні ти ідеш по вулиці і раптом виявляється що ти забула вдягти штани, а перехожі - твої знайомі. Секунду тому все було нормально, а тепер тобі страшно і соромно. От тільки від сну можна прокинутись. А тут таке не прокатить. Ось така я людина. Гублю впевненість у собі, як штани уві сні, як би дивно це не звучало. Чомусь я думала, що це має кінець. Спершу, коли вступлю у вуз, потім коли знайду собі хлопця. Зараз я навчаюся в цьому пресловутому вузі третій рік і хлопець у мене прекрасний, але задачку досі не вирішено. Щось я проїбала в цьому рівнянні, якщо це взагалі математика. Ось так, у мене все добре і водночас страшенно печально. Тепер треба це кудись викласти, щоб ці записи не згнили у мене в нотатках. Хочу колись до них повернутися в майбутньому, де я супер успішна, перечитати і подумати: "Маленька ти дурепо, ти ще не знаєш, як ахуєнно все складеться". Все-таки якось так я зараз сприймаю свої пиздостраждання з минулого. Тенденція така, що найкраще попереду, як би мені не здавалося, що все погано.

Почнемо з раннього дитинства - це буде довга подорож. Зрозумійте авторку, дитиною вона була довше, ніж дорослою. Усвідомлення того, що в різних країнах люди розмовляють по-різному до мене прийшло роки в чотири. Так-так, знову історії про дитсадок. Але не лякайтеся, тут ніби обійшлося без моральних травм. Сонце, другий день дитсадка. Мама забирає мене і веде додому вздовж залізного паркану у засохлій зеленій фарбі. Мені дивно, що вчора вранці було стільки народу на головному вході з намальованими на асфальті ромашками. Де увесь цей аншлаг сьогодні? Все було прикрашено кульками і потугами вихователів в орігамі. Кульки поздувалися - якщо не відірвалися, а паперових журавлів і жабок підмочив дощ вночі. Неправильно, я маю дізнатися, в чому тут справа: - Мам, а куда всє подєвалісь? - в ті часи маленька Ліза ще не пнула всю свою сім'ю і саму себе перейти на українську, тож пробачимо її за недержавну. - Кто, доць? - Ну, вот еті всє люді і празнік. Почему сєводня нє било? Тому що життя, маленька Лізо - це, в принципі, не свято. Мама про це знає, тож секунду думає і вирішує не шокувати ніжну дитячу психіку цим откровенням. - Вчєра бил ваш пєрвий дєнь. А єслі би бил опять празнік, то ви би погулять не успєлі, - що ж, аргумент приймається. Мама ще трохи розпитує мене, що було сьогодні. Я - перша дитина, це лише мій другий день там. Мабуть, мама хвилювалася більше, ніж я. Натомість, я була спокійна, як ті двері. Без особливого захвату описала інших дітей і дитячий майданчик. І огидний суп, звичайно, я теж згадала. Це було моє перше знайомство з ним - і вже невдале. Але ви цю історію знаєте. Мама уважно слухає і задумливо киває. Помовчали. Час покрутити головою в пошуках чогось цікавого навколо нас. Проходимо панельку. Біля панельки ростуть клени. Височезні, як мені тоді здається - зростом не менші дев'яти поверхів. Крізь них миготить сонце. Одне моє око його бачить, а від другого його закриває листочок. Помічаєш, якщо заплющуєш очі по черзі. Прикольна фіча організму, досі користуюся - хоч скільки років вже пройшло. Раптом я згадую одну супердивну річ. - Мама, а пачему ми дома гаварім "утро", а в садікє - "ранок"? - В садікє говорят на украінском, а дома - на руском. Ето разниє язикі. В разних странах говорят по-разному. Тут мій мозок вибухнув. Тобто в Африці, де бігають зебри - не розмовляють російською? Приклад такий далекий, бо інших країн я ще просто не знала. І друге питання. Дитсадок і дім - дві різні країни? Чому тут говорять так, а там - інакше? Питаю в мами. А мама, при всій своїй кваліфікації вчительки історії України - от взагалі не знає, як пояснити дитині окупацію радянським союзом на 70 років та 400 років заборон української мови. Тож вона просто каже: - Ну, так уж повєлось. В школє раскажут, - що ж, розуміння із відповіддю не додалося. А школа ще далеко. У дитинстві два роки - це вічність. Тепер я хочу швидше до школи. Може, там мені все пояснять? Проходимо магазин набілу*. Я отримую глазурований сирок і засторогу не заляпатися, поки їм. Продавчиня розмовляє жорстким суржиком. Вона теж якось причетна до дитсадочку? Чи українською розмовляють не тільки там? Так багато питань і так мало відповідей. Тим часом, мамі спадає на думку ідея: - Доць, а хочеш українською з тобою порозмовляємо? - тепер вона звучить інакше. Мовчу і думаю. Мама мовчання сприймає за згоду і продовжує, - сьогодні був гарний день, от зараз прийдемо з тобою додому... А поки вона казала, я все роздумувала. Згадувала, як в дитсадку кричали, коли ми не слухалися, пресловутий суп і виховательку. Вдома такого не було, всі завжди розмовляли спокійно. Проводжу паралель дім-садочок. Російською на мене не кричать. Українською - будь ласка. Помічаю, що коли мама на неї переходить, то у неї з'являється щось спільне з Мариною Григорівною. - Мам, навєрно, нє надо... Ні. Не хочу. Боюся, що мама теж такою стане. Не хочу пускати крики з садочку у свій дім. Не хочу, щоб між цими двома місцями було щось спільне. - Сонечко, чому? Це я зараз така розумна і можу пояснити, чому. А тоді думки якось швидко пронеслися спалахами, а слів по собі не залишили. В сенсі чому? Не знаю. Не хочу і все. Так і сказала. Сирок таки замазав мені нову кофтинку. Мама опускається наприсядки і поспіхом витирає мене вологою серветкою із запахом алое. Тихенько бурмоче щось собі під ніс. Тепер вже російською. Скоро прийдемо додому. Там тато і канал "Дєтскій мір". Там "Троє із Простоквашино" і "Брємєнскіє музиканти" Теж російською, але я вже вже не помічатиму. *Набіл - "молочка", якщо обирати звичніший синонім. Ну все, все - авторка повикабенювалася знанням української мови, а ви тепер знаєте нове слово.

Згадала тут своє трошки печальне дитинство і принесла вам шматочок. Імена змінені, образи взято з моєї пам'яті, яка не може згадати список в магазин, але пам'ятає те, що було років 15 тому. Велика кімната, обклеєна дитячими малюнками. Стіни заставлені шафами з книжками та іграшками. Маленька я сиджу за одним із столів, зіставлених зигзагом. Досі пам'ятаю ці йобані столи. Зроблені з якихось спресованих обрізків деревини - можна побачити, якщо відколупати нігтем біле в крапку покриття. Цим я зараз і займаюся. На стиках якраз добре відривається. Більше тут нікого. Марина Григорівна пішла балакати з іншою вихователькою, кинувши: - Сиди-сиди, Лізок, сиди! А куди я дінуся? Сиджу. За спиною у мене спальня. Одногрупники вовтузяться, роблячи вигляд, що сплять. Нянечка вирішує кросворд. Іноді підходить перевірити, чи я ще не доїла. Коли виявляється, що ні, то в'їдливо каже: - Може тебе в ясельки? Щоб з ложечки разом з усіма погодували? І, не почувши відповіді, йде. Одного разу вона таки мене туди завела. Ніхто мене там не годував - просто показали, як експонат: - Дивіться, дітки, яка велика ляля, а супа не їсть! Бачиш, Лізо, як ложками машуть? Бери з них приклад. Я не брала. Не те, що не хотіла - просто не могла. Один раз я з'їла все. Дуже вже хотілося, щоб мене похвалили. Щоб розказали мамі, яка я молодець. Щоб не залишили сидіти до вечора над тарілкою, бо хто не поїв - той не спить і не гуляє. Перша ложка, друга. Слизька картопля в бульйоні, лук і ще якась зелень хрумтять на зубах. Розбухлий рис, теж слизький і ніякий на смак. Ковтай, ковтай. Рахую до трьох, перш ніж набрати ще ложку. Один. Треба дати їжі спуститися до живота. Два. Зменшимо вірогідність, що вона підійметься назад. Три. І я не зблюю собі на коліна. Зачерпую знову. Що більше набереш, то то менше залишиться. Виловлюю білий шматок яйця. І ще рис, осілий на дні тарілки. Якщо не жувати, а одразу ковтати, то виходить швидше. Трошки давишся, але нічого страшного. Зате нічого не хрускає на зубах. Раз. Два. Три. Ще трохи. - Ти диви, вона таки щось їсть! - Марина Григорівна задоволено плеснула долонями. Та ви зараз всі охрінієте, ага. Не чекали, суки? Ось вона я. Відношу порожню тарілку разом з усіма. Тепер до шафки з намальованою квіточкою - перевзуватися і бігти на вулицю. З усіма. Як нормальна дитина. Відчиняю шафу. Сашко покаже мені нову іграшку. У нього якраз сусідня шафка. Беру кросівки до рук. Нормальна. Я нормальна. Повз нас проходить нянечка з величезною каструлею в руках - несе назад на кухню. До емальованих стінок поприлипав рис. Половник зі скреготом бовтається туди-сюди. На дні хлюпає мутний бульйон. Він зібрав осад з усієї каструлі на тридцятьох. Така от жижа лишається на дні тарілки, коли ти майже доїв. Тільки тут її десь літр чи два. Огидно. Огидно-огидно-огидно. Раптом помічаю, що у мене в роті досі цей вогкий присмак рису. Нянечка вже пройшла, але цього вистачило. У мене всередині зараз таке саме болото, як в тій каструлі. Мутний бульйон і рис. Забагато рису. Я замала, щоб втримати це всередині. Ком в горлі підіймається все вище. Треба встигнути прибрати кросівки. І відвернутися від Сашка. - Диви, наригала тут! - на звуки моїх страждань підбігла Марина Григорівна. До розводів на підлозі додалася калюжа з чогось... та знаю я, з чого. Краще не дивитимуся. Бігом до туалету - прополоскати рота. Забігла. Рвонула до умивальника. Вода. Так значно легше. В іншому куті вбиральні стоїть Тося і натягує штанці. Я навіть на кілька секунд повитріщалася і побачила, на що вона їх натягує. Але в чотири роки ніхто не їбе, що таке та ваша приватність. Тож я лишилася стояти. - О, ти поїла вже? - спитала без неприязні, але недовірливо. - Ага... - не питала ж вона, що сталося потім. Звісно, що поїла. Тося вимила руки і пішла, а мені було соромно висунути носа за двері. Там прибиральниця з незадоволеним їблом відмиває підлогу від моєї нудоти. Їбло у неї завжди незадоволене, але зазвичай це просто через її хрінове життя, а тут з'явиться хтось, на кого це незадоволення можна спрямувати. Я не дала їй на це шансу. Звісно, в дитинстві я мислила трошки інакше і просто боялася виходити. Що ж, скільки зможу - пересиджу тут. Пахне хлоркою і дешевим освіжувачем повітря. З вузьких вікон, які заповзли аж під стелю, падає сонячне світло. У променях кружляє пил. Я несвідомо проводжу рукою у повітрі, щоб він кружляв активніше і не розслаблявся. Тихо. Ніхто не кричить. Було б у нас спокійне місце, окрім туалету - сиділа б там. Що ж, обирати не доводиться. Підіймаю погляд на своє відображення у кривуватому дзеркалі над раковиною. Мені соромно-соромно-соромно. Згадую Тосю. Вона їла все, іноді навіть добавки просила. А що, якби я в дзеркалі бачила не себе, а її? Якби у мене був язик, як у неї, щоб можна було їсти все, що дають і не блювати від огиди? Але ж якщо я не можу нічого із собою вдіяти, за що ж мене сварять? Я замислилася. Може, Тосі теж не подобається ця їжа, але вона мужньо терпить? Не хоче ображати тих, хто готував і накривав на стіл. Не хоче, щоб мама її соромилася. Мабуть, Тося - хороша. А я - ні. У таких хороших мами й тата - така погана я. Картинка замилюється. Реву. Не пам'ятаю, чим все скінчилося, але це неважливо. Важливо те, що після цього мене рвало після однієї-двох ложок страви, яка мені не сподобалася. Їсти я могла тільки дуже маленькими шматочками і з великими перервами, запиваючи водою. Тож щоденно я висиджувала годину-дві за столом. В соромі і ненависті до себе. До своїх смаків у їжі, до рота, до язика, до шлунку, який не міг спокійно прийняти цей довбаний рис, чи котлету, чи що ще нам давали. А в дитинстві години йдуть довго, страшенно довго. І ось, я виросла. За тим столом в крапку я сиділа востаннє п'ятнадцять років тому. Мене вже ніхто не змусить сидіти над тарілкою, а якщо й спробує - сама його в ту тарілку головою і плюхну. Маленька я лишилася десь далеко-далеко. Я загнала її кудись подалі, щоб не мозолила очі, хоч і відчувала її присутність. Кожного разу, коли чула: - Ага, цю ще спробуй нагодуй! Або: - Господи, чим ти чоловіка свого годувати будеш? Тоді вона з'являлася і мене знову накривало це пекельне соромно-соромно-соромно. Неправильна. Вередлива. Не поважаю інших, бо не їм, що дають. Стоп. А вони мене поважають? Кожного разу, варто тільки відмовитись: - Ох, ти просто цього не куштувала! Хоча б спробуй! Подумки я повертаюся назад у часі, в той клятий дитсадок - даю пизди і нянечці, і Марині Григоріївні. Обіймаю маленьку себе і, можливо, трошечки вчу життю. Наприклад, що Марина Григорівна - всього лише стара блядь, яка ненавидить дітей і любить з них знущатися. Нянечка - менше зло і ненавидить їх трошки менше, але, як сказав класик - "шо те хуйня, шо це хуйня". О, і найважливіше. Маленька Лізо, ти ні в чому не винна. За п'ятнадцять років ти навчишся відстоювати свої кордони і даватимеш пизди всім, хто тебе образить, сонечко. А поки що на тебе чекає школа, декілька кринжевих фотоальбомів, з десяток загонів, моральних травмочок та ще безліч гостинців від нашого прекрасного соціуму. А поки що йобана каструля летить з вікна, феєрично розбризкуючи суп. Так його і не полюбила.