Умовні знаки:
// - КОРОТКА ПАУЗА

~ - РОЗТЯГНУЛА СЛОВО

[ ] – ГОВОРИТЬ У ДУМКАХ

................... - ЧЕРЕЗ ДЕЯКИЙ ЧАС

========= - ІНША СЦЕНА, ІНШІ ПОДІЇ ЯКІ ВІДБУВАЮТЬСЯ В ОДИН І ТОЙ ЖЕ ЧАС


Червень – перший місяць літа, але не дивлячись на це сонечко вже припікало голову.
Природа так і радувала зір, слух, дотик, душу.
Ця зелена травичка яка дуже швидко виростала: після того, як її скосили.
Але самим радісним для нас було відкриття атракціонів та луна-парків.
Сьогодні як раз відкрився один з них, тому ми з Сельїєю каталися на колесі огляду.
- Соші, і все-таки не треба було сідати в це колесо! – голос моєї подруги був м’яким, але від страху злегка тремтячим.
- Сельє, я розумію, що ти зараз боїшся, але в своєму житті треба пробувати щось нове! А то ти зосереджена тільки на своїх книгах із якими вже засиділася в дома!
- Так..., ти маєш рацію, але в мене дім хоча б не літає і не крутиться в небі, – подруга міцніше вчепилася руками за металеве коло що було припаяне у кабіні. Деякі називають його рулем.
- Тобто ти хочеш мовити: що жити на четвертому поверсі тобі не страшно, а кататися приблизно на такій же висоті страшно!?
- Соші, це інше!
- От не розумію я тебе!
//
- О, ти тільки подивися як гарно! Звідціля все видно, навіть ще не добудований магазин. Як думаєш що там будуть продавати?
- Ну... мені б хотілося, щоб продавали або книги, або... щось для тваринок.
- Та ну? Друкарень у нас у місці й так вистачає! А от зоомагазинів ... малувато якось.
- Я б не сказала, що чотири книгарні це багато, тому що не во всіх є книги: які тобі до вподоби!
- Як це не багато? – мої очі збільшилися в розмірі, - Ти хоч бачила їхні площі? Хоча... кого я запитую? Звісно ж бачила - вони ВЕЛИЧЕЗНІ!
- Та начебто, ні, я б сказала, що вони невеличкі з розміром маленького сарайчика.
- Ти так любиш книгарню: що порівнюєш її з сараєм!? – і все-таки я дійсно не до кінця розумію свою подругу!
- Ні-ні-ні, ти що? Я люблю й книги, і друкарні!
//
- Ай! – кабіна трішки підстрибнула, тому подруга закричала від переляку - МИ ЗАРАЗ ВПАДЕМО!
- СЕЛЬЄ, МИ ВЖЕ ПАДАЄМО! ЩО НАМ РОБИТИ, МИ Ж РОЗІБ’ЄМОСЯ!? – з переляком кричала я.
- О, ні! Я ж ще молода – не хочу вмирати! – вона тряслася.
- О, ні! Ми ж розіб’ємося з висоти тридцяти сантиметрів! А-А-А-А! – говорила я вже трішки з сарказмом!
- О, ні! НІ! НІ! НІ! Стій що? Ти сказала тридцяти сантиметрів? – панічний страх різко зник.
- О~, а ти помітила? – кепкувала я з подруги.
- Соші, мені взагалі зараз не смішно! Мені правда було лячно! – вона зажурилася.
- Я просто хотіла пожартувати! Вибач мені, будь ласка, - я посміялася легким сміхом.
Потім ми хотіли вийти з кабіни.
- Ай! – але Селья чомусь викрикнула.
- Що сталося? – із цікавістю запитала я.
- До... до моєї ноги щось доторкнулося! – її руки здригнулися, а тіло на мить заклякло.
- А? – я подивилася за її спину, а потім на асфальт за ногами.


- Ой, – мовила я без емоцій.
- Що? – вона сильно розхвилювалася.
- А там ... ЩУР!
- А-А-А-А-А! – закричала вона на весь атракціон.
- Та не кричи так! То просто печиво з очима!
- Як з очима? – Селья повільно обернулася, подивилася на землю, - Ти знову жартуєш? Це звичайне печиво!
- Ну в нього правда були очі, - притулила я вказівний палець до губ, - А зараз їх уже не має, напевно зникли!
- Я тобі все одно не вірю! – з образливим обличчям вона відвернулася від мене.
- Та я й не змушую! – сказала я з посмішкою. Потім я підібрала печиво та поклала його в кишеню своїх штанів.
- Навіщо воно тобі? Ти любиш їсти з підлоги? – обережно запитала Селья.
- Не я, а мій братик! – Селья подивилася на мене дивним поглядом. – Ну як тобі відповісти ... ? Я просто сьогодні обіцяла йому купити солоденького, але забула, тому вщухаю йому це.
- А він не отруїться? – мовила з хвилюванням.
- Коли він з’їсть його, тоді я й напишу тобі відповідь на телеграм: жив він чи ні?!
- Ну гаразд! А це не сильно жорстоко?
- Зовсім ні ... буде знати як із моїх бюстгальтерів чашечки виймати! – бурмотіла я незадоволеним голосом.
- Не щастить тобі з братом! Мені тебе шкода!
- Та ~, нічого страшного! Нехай, печивом подавиться! - Селья та я розмовляли ще приблизно десять хвилин по дорозі до дому.
- Ой, ми з тобою так заговорилися: що я навіть і не помітила, як ми практично прийшли до наших домівок.
- Угу, тепер нам треба розходитися по різним напрямках. Ну що ж, до побачення, Соші! – попрощалася вона з посмішкою.
- До зустрічі, Сельє! – у відповідь обійняла я подругу й теж усміхнулася, вона обійняла мене, а після ми попрямували в свої затишні домівки.