Дорога
Це було дуже дивне видовище. Навколо морок. Зорі на небі розрізають темряву своїм світлом, але немає серед них місяця, тому всі їхні зусилля даремні. Довга, пряма, наче струна гітари, дорога впиралася в скупчення дерев попереду, які випромінювали дуже дивне, химерне світло. По один бік від дороги розстілалося поле, десь далеко обмежене кордонами з штучно висаджених дерев. З другого боку - проходив такий самий кордон, який, здається, відгороджував того, хто йшов дорогою, від цілого світу. Голі дерева переплеталися гілками, і здавалося, що це зоряне небо розкололося на дрібні шматочки і ось, ось розсипилеться по всій планеті.
Я стояла на цій дорозі, намагаючись зібрати всі думки докупи. Вперше за весь час, що я йду у темряву, я обернулась і поглянула на те, що залишаю у минулому. Назавжди. Яскраве світло міста на пагорбі засліплювало мені очі. Але побачене зачаровувало. Це було схоже на абстрактну картину, складену з фігур дуже правильної форми. Митець - геній, бо йому вдалося зобразити на одному лише холості всі ті почуття, які вирують в моєму серці. Здавалося, вони переслідували мене все життя, все життя мені хотілося втекти від них подалі, що я, начебто, і роблю. Я відірвала погляд від вогнів будинків. І продовжила идти. Вперед.
Я все більше і більше віддалялася від мого минулого, від міста, у якому все відбувалося та (я сподіваюся) залишиться. Минаючи величезні чорні силуети голих дерев, я останній раз прокрутила в голові всі спогади. Вони пливли в мене перед очима, дивували своєю реалістичністю й деталями, немов все це відбувається знов і прямо тут і зараз.
Я стояла на цій дорозі, намагаючись зібрати всі думки докупи. Вперше за весь час, що я йду у темряву, я обернулась і поглянула на те, що залишаю у минулому. Назавжди. Яскраве світло міста на пагорбі засліплювало мені очі. Але побачене зачаровувало. Це було схоже на абстрактну картину, складену з фігур дуже правильної форми. Митець - геній, бо йому вдалося зобразити на одному лише холості всі ті почуття, які вирують в моєму серці. Здавалося, вони переслідували мене все життя, все життя мені хотілося втекти від них подалі, що я, начебто, і роблю. Я відірвала погляд від вогнів будинків. І продовжила идти. Вперед.
Я все більше і більше віддалялася від мого минулого, від міста, у якому все відбувалося та (я сподіваюся) залишиться. Минаючи величезні чорні силуети голих дерев, я останній раз прокрутила в голові всі спогади. Вони пливли в мене перед очима, дивували своєю реалістичністю й деталями, немов все це відбувається знов і прямо тут і зараз.
Коментарі