Блог
Всі
Злива
Думки вголос, Різне
Вона сміялась, коли йшов дощ. Коли великі крижані краплі падали на її голі руки, на тонку білу шкіру. Вона сміялась голосно. Здалечі озивався голосний гуркіт грому. Спалахували і вмить згасали блискавиці. Вода лилася з неба, здавалося, все рясніше і рясніше, край неба немов ховався за білою дощовою пеленою. Раптові вітрові пориви з силою вдаряли їй у обличчя, підкошували прямі дощові промені.
А він... він обожнював грім. Цей рокіт, раптовий, неосяжний, що хвилями котився з неба, пронизував все і тремтлячим подихом лишався у повітрі.
Така ось буря: дощ, грім, небо... Лишилося тільки чекати. Так лячно, але як красиво...
3
27
Цікаве, Думки вголос, Різне
Я хочу стоять с тобой на пристани. По ночам дышать тобой в бархатной темноте комнаты. Одержима?
Глаза, руки, голос...
Внутри космос.
Так хочется в тебе растаять... испариться. Идти за тобой без секунды сомнения сквозь дни и года. И с искренним восторгом вслушиваться в каждую ноту твоей души, тонуть, завороженно, в твоих глазах и засыпать счастливой в твоих прикосновениях... Одержима.
Цікаво, що мене надихнув написати ці слова Тичина.
5
55
Spring
Новини, Цікаве, Думки вголос
Я бачила сонце. Його величезний червоний диск вже збирався заховатися за небокрай. Я стояла за містом і ловила останні золоті промені. Був час вже йти. Я відірвала погляд від горизонту і пішла собі між будинків углиб міста. Обабіч мене вишикувались багатоповерхівки-циглинки, також обдаровані золотом сонця, що заходить. Легкий холодний весняний вітерець віртуозно кружив навколо мене і решти перехожих, торкаючись пальт і граючись волоссям. Мій погляд блукав по заповненій теплим помаранчевим світлом вулиці. Він торкався дерев, ще й досі голих, балконів, що розповідали історії численних квартир, ковзав по дротах, що зв'язували будинки один з одним, і повертався на асфальт тротуару, що я ним йшла. Я прислухалася до дріжчання скла вуличних ліхтарів, які стояли вздовж мого шляху. Зараз без своїх теплих вогнів вони були завсім порожніми, тільки вітер іноді зазирав до них усередину, необачно зачепляючи скло. Крізь вітрини магазинів я бачила, як холодними тілами туляться одне до одного манікени і дивляться, як повз справжні люди поспішають по своїх справах. Раптом тиху музику першого теплого весняного вечора довершив дзвінкий сміх. Я подивилась на них, на хлопчика і дівчинку, що сиділи разом на парапеті, і моїх вуст торкнулась усмішка. "Ще тільки діти"- промайнула думка. І я йшла далі, ховаючи долоні у кишенях пальта.
Так сумно й довго є чекати поки зійде сніг. У місто прийде весна. Потім вона заграє і у душі його мешканців. Крок за кроком. Я йшла вперед. У дитинстві я дивилася на багатоповерхівки з вікна шостого поверху і уявляла, що у них є очі і вони мають свої думки. Як вони засинають у золоті променів сонця, що сідає. А зранку розповідають одне одному сни. Я так боюся втратити це вміння бачити. Помічати такі очевидні речі, що їх бачать діти, але чомусь заперечують дорослі. Саме тому я тоді йшла вулицями і мені не було куди поспішати. Я вдивлялась у людей і золоті будинки, вслухалась у рикіт проїжджаючих машин, закарбовуваючи кожне враження у пам'яті. Вечір дихав свіжістю і красой. Це була моя вісімнадцята весна...
5
42
Книги
Всі
Вірші
Всі
Так страшно
Ти думаєш, в мені замало страху.
Живу так, ніби у яйце сховала голку.
Чи може просто вже немає даху,
Бо лізу у тенета бісів змалку.
Глибока темна оксамить ночей
Мов кличе мене поринати
У її брудні казки. Шукати
Блиск сапфірових очей
Та білих ікл, що можуть покусати.
Як піде дощ,
Сміятимусь під гуркіт грому.
Як вабить літаки аеродрому
Чорних хмар могутня товщ,
Як птаха, мене прикро вабить
Височінь, оманлива блакить.
А мені лячно, як погляну на людей.
На їхню гру за гроші про життя.
Вар'ятське щастя без думки вороття
З країв забутих мрій, закинутих ідей,
Полону вихідних, дорослого буття.
Ти кажеш, у мені замало страху,
А мені страшно повсякчас.
Так страшно, що може вже й немає даху,
Але є віра
У майбутніх нас.
1
0
253
Закохана навічно
У кожної ріки життя є пам'яті береги,
Буває, чутно вночі, як над ними плачуть зірки.
Без сили мріяти й шукати нові стежки,
У танці з минулим думку кружляють білі зимові сніги.
Вночі я у місті, де час не тримає за руку.
Де є потреба забутись, сміятись з улюблених фільмів,
Дихати. Бачити. Блукати поміж знайомих ритмів.
Світає… і відчуваю загоєну давню розлуку.
Дзвінок телефону - постріл у серце, у тиші
Відлуння сягає боязкої душі,
пірнає у воду
Давніх забутих думок і пам'яті міцного льоду.
Щось підступне і тепле розквітає у грудях і нижче.
Кохати тебе. Це так вже природньо і звично,
Як дихати. Най просто знаю: там десь ти є.
Мабуть, це я. Це моє.
P.S.: Закохана навічно.
3
0
371
Для неї
У твоїх очах зелені співучі гаї,
Там золото, сміх і свіжість цієї весни.
Мандруєш в уяві в квітучі далекі краї,
Тримаєш в кишені чарівні, зоряні сни.
Ти фея і маєш за спиною крила,
Їх вміло ховаєш від зайвих очей.
Ти жінка, у тобі грація й сила,
Оксамитова тайна магічних ночей.
Ти мати.
Я дякую тобі за те, хто я є,
За всі ті слова, що казала мені,
За те, що завжди, ніби сонце моє,
Осяєш мій шлях у цій метушні.
Я не дозволю тобі сумувати,
По дивних світах блукати одною.
Я буду від лиха тебе захищати,
Завжди десь поряд буду з тобою.
Ти чарівна і завжди красива.
Так хочу хоч трохи бути, як ти.
Скажи, у тебе є суперсила?
Де таку силу мені віднайти?
7
2
512
